Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №120/5217/26 — Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

02 жовтня 2026 р. Справа № 120/5217/26

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара П.А., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом: ОСОБА_1 до: Військової частини НОМЕР_1 про: визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позовних вимог представницею позивача зазначено, що позивач проходить службу у Військовій частині НОМЕР_2 з 18.07.2025 по теперішній час. На підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" позивачем подано рапорт керівництву військової частини НОМЕР_1 про звільнення його з військової служби у зв`язку із необхідністю здійснення постійного догляду за матір`ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи. Однак, йому відмовлено у задоволенні рапорту з посиланням на те, що до рапорту не додано документів, які б підтверджували відсутність у матері позивача інших членів сім`ї першого і другого рівня споріднення; підтвердження потреби у постійному сторонньому догляді ОСОБА_2 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 ); документів про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Копії наданих документів, на думку відповідача, не доводять споріднення з ОСОБА_4 , оскільки свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 від 19.06.1994 видано громадянину ОСОБА_5 , батьками якого є ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

Непогоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо неналежного розгляду рапорту про звільнення з військової служби, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Ухвалою суду від 20.04.2026 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

Відповідач не скористався правом на подачу відзиву на позов. Тому відповідно до частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази у їх взаємному зв`язку та сукупності, суд встановив таке.

ОСОБА_1 призваний на військову службу по мобілізації згідно Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію» та проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді старшого оперативного чергового відділення оперативних чергових Військової частини НОМЕР_1 .

Позивач звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 із рапортом про звільнення з військової служби на підставі пункту 2 частини 12 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у зв`язку з сімейними обставинами, а саме необхідністю здійснювати постійний догляд за матір`ю, яка є особою з інвалідністю другої групи.

Командиром ВЧ НОМЕР_1 подано подання до звільнення з військової служби у запас майора ОСОБА_1 .

Листом від 12.03.2026 ВЧ НОМЕР_4 повідомлено позивача про відсутність підстав для звільнення з військової служби майора Сєрих, подання на його звільнення не погоджено та командуванням військової частини НОМЕР_4 прийнято рішення про повернення на доопрацювання подання на звільнення.

На переконання позивача, ВЧ НОМЕР_1 допущено протиправну бездіяльність щодо неналежного розгляду його рапорту про звільнення з військової служби, а тому звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

У зв`язку з військовою агресією Російською Федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався та діє станом на день розгляду справи.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII; у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин).

Частиною 6 статті 2 Закону №2232-XII визначені види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Підстави звільнення з військової служби передбачено статтею 26 Закону № 2232-XII.

За змістом підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, а саме, під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Такими сімейними обставинами, зокрема, у відповідності до пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-XII є необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Як вбачається з позовної заяви, позивач вважає, що наявні правові підстави для його звільнення з військової служби, саме, на підставі зазначеної вище норми.

Частиною 7 статті 26 Закону №2232-XII визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з п.233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються підстави звільнення з військової служби, думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю, районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (пункт 241 Положення №1153/2008).

Підпунктом 2 пункту 225 Положення передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.

Відповідно до п.1 розділу ІІІ наказу Міністерства оборони України від 06.08.2024 року №531 «Про затвердження Порядку організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України» (далі - Наказ №531), у паперовому рапорті військовослужбовець вказує найменування посади командира (начальника), якому адресується рапорт; заголовок « ІНФОРМАЦІЯ_1 »; суть порушеного питання; перелік доданих до рапорту документів або їх копій (за потреби); найменування займаної посади; військове звання, власне ім`я та прізвище; дату; особистий підпис.

Судом враховано, що позивачем подано рапорт на ім`я командира Військової частини НОМЕР_1 , в якому останній просив звільнити його з військової служби на підставі пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-XII за сімейними обставинами - наявності матері з інвалідністю ІІ групи.

До рапорту позивач долучив: свідоцтво про народження, паспорт, картку платника податків, копію висновку МСЕК серії 12ААБ №076163 від 25.09.2018, копію довідки ЛКК від 31.12.2025 №520, копію довідки про місце реєстрації.

Відтак, позивачем подано рапорт із урахуванням для його розгляду командиром (начальником) або іншою посадовою особою, яка уповноважена приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання (по команді) та проставлення відповідних резолюцій.

Підставою для відмови погодженні рапорту позивача про звільнення його з військової служби вказано, що майор ОСОБА_1 не надав належного підтвердження відсутності інших членів першого та другого рівня споріднення, адже акт перевірки сімейного стану який надано начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 висвітлює сімейний стан майора ОСОБА_1 . Вказано також на ненадання позивачем доказів у підтвердження потреби у постійному сторонньому догляді ОСОБА_8 (сестри позивача).

Так, спірним питанням у даній справі є доведення (не доведення) позивачем відсутності в брата позивача - особи з інвалідністю ІІ групи, яка потребує постійного стороннього догляду, інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які могли б здійснювати постійний догляд за нею.

Перелік осіб які відносяться до членів сім`ї першого та другого ступенів споріднення зокрема визначений у пп. 14.1.263 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України).

Відповідно до пп. 14.1.263 пункту 14.1 статті 14 ПК України членами сім`ї фізичної особи першого ступеня споріднення для цілей розділу IV цього Кодексу вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені.

Членами сім`ї фізичної особи другого ступеня споріднення для цілей розділу IV цього Кодексу вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.

У постанові Верховного Суду від 27.02.2025 у справі №380/16966/24 викладено правовий висновок, що "відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи" означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж "юридичної наявності" інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону № 2122-IX.

Підставою для відмови у звільненні позивача з військової служби у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір`ю , яка є особою з інвалідністю ІІ групи, стало посилання відповідача на наявність у матері позивача інших осіб, які, на думку відповідача, можуть здійснювати такий догляд, зокрема сестри ОСОБА_2 .

Як слідує із матеріалів справи, ОСОБА_2 відповідно до довідки до акту огляду МСЕК серії АВ №0862445 від 28.11.2016 є особою з інвалідністю ІІ групи безтерміново.

Крім того, відповідно до відомостей про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 така зареєстрована у місті Хмельницькому.

В той же час, відповідно до Витягів з реєстру територіальної громади про реєстрацію місця проживання позивач та його матір ОСОБА_4 зареєстровані за спільною адресою, а саме: АДРЕСА_1 .

Таким чином, при вирішенні питання про звільнення позивача з військової служби відповідач не врахував і не дослідив фактичної можливості здійснення догляду особою, яка постійно проживає в іншій області, а також є особою з інвалідністю ІІ групи.

Крім того, суд відмічає, що поняття «обов`язку утримання» та «обов`язку здійснення постійного догляду» не є тотожними, так як утримання - це надання матеріальної допомоги, тоді як постійний догляд - це форма допомоги особі з фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.

В свою чергу, обставина наявності у сестри позивача ІІ групи інвалідності, а також віддане місце проживання відносно матері є прямим свідченням того, що така особа фізично не зможе здійснювати постійний догляд за ОСОБА_4 , що фактично виключає її із переліку членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати догляд.

Також суд враховує принцип тлумачення закону на користь особи, що є однією з основних засад правової системи, та яка вказує, що суди повинні намагатися тлумачити закони та його норми в такий спосіб, щоб максимально захищати права та інтереси фізичної особи.

Цей принцип також часто відомий як «in dubio pro persona» або «in dubio pro homine» (латинською мовою), що означає «у вагомих сумнівах - на користь людини».

Важливо також відзначити, що принцип тлумачення закону на користь особи не означає безумовне ігнорування закону, але вказує на те, що в сумнівних ситуаціях суди повинні намагатися вибрати інтерпретацію, яка максимально захищає права та інтереси саме фізичної особи.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10.01.2024 по справі №240/4894/23.

На переконання суду, позивач надав відповідачу достатні докази для підтвердження необхідності здійснення постійного догляду за матір`ю з інвалідністю IІ групи та відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення його матері, які б могли здійснювати такий догляд.

Щодо посилання відповідача на те, що копії документів не доводять споріднення позивача з ОСОБА_4 , оскільки свідоцтво про народження серії НОМЕР_5 від 19.06.1994 видано громадянину ОСОБА_5 (прізвище пишеться через "Е") батьками якого є ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , суд враховує таке.

Позивач долучено до матеріалів справи рішення Тростянецького районного суду Вінницької обласні від 09.09.2026 у справі №147/536/26, відповідно якого судом встановлено факт, що має юридичне значення, а саме факт належності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (РНОКПП НОМЕР_6 ), повторного свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 , виданого АЗАГС Тростянецького РВК на прізвище " ОСОБА_9 ".

Згідно зі статтею 78 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ), обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не потребують доказування під час розгляду іншої справи (це правила преюдиції).

Відтак, свідоцтво про народження серії НОМЕР_5 є належним доказом споріднення позивача та його матері ОСОБА_4 .

З огляду на викладене, суд вважає, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність що полягає неналежному розгляді рапорту позивача про звільнення з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Надаючи оцінку наявності правових підстав для зобов`язання відповідача вчинити певні дії, суд вказує про таке.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahalv. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки, рішення відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Оскільки судом встановлено протиправність дій Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови позивачу у звільненні з військової служби, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.

Відтак, враховуючи те, що позивачу протиправно відмовлено у задоволенні рапорту про звільнення, суд вважає, що належним способам захисту прав позивача буде покладення на відповідача зобов`язання повторно розглянути питання про звільнення ОСОБА_1 з військової служби за пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232-ХІІ, за сімейними обставинами (необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи), та прийняти рішення з урахуванням висновків суду.

При цьому, суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У відповідності до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, відтак відсутні підстави для розподілу судового збору.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у неналежному розгляді рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за матір`ю, яка є особою з інвалідністю II групи, та прийняти рішення з урахуванням висновків суду у цій справі.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 )

Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 )

Суддя Комар Павло Анатолійович