Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №569/22180/25 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2026 року

м. Рівне

Справа № 569/22180/25

Провадження № 22-ц/4815/1691/26

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого-судді – Шимківа С.С.,

суддів: – Ковальчук Н.М., Хилевича С.В.

секретар судового засідання – Хлуд І.П.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана її представником – адвокатом Власик Вікторією Яківною на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, –

в с т а н о в и в :

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 , через свого представника – адвоката Волошина Л.С., звернувся до Рівненського міського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позов обґрунтовував тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 22.02.1997 року перебувала у шлюбі. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24.05.2025 року у справі №569/790/25 шлюб було розірвано.

У період шлюбу, за спільні кошти ними набуто у власність спірне майно: квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, р.н. НОМЕР_1 .

Спірний автомобіль перебуває у користуванні відповідача ОСОБА_2 . Вартість автомобіля становить 518806,74 грн. Крім того, 08.04.2023 року за ОСОБА_2 зареєстровано транспортний засіб AUDI A4, р.н. НОМЕР_2 , на підставі договору дарування, дарувальником виступав ОСОБА_1 . Даний транспортний засіб не є предметом спору.

У добровільному порядку вирішити питання поділу вказаного майна не вдалося, а тому звертається до суду з даним позовом.

Просив суд припинити право одноосібної приватної власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; стягнути з ОСОБА_2 судові витрати.

20 листопада 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, в якому просила поділити спільне майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , припинити спільну сумісну власність подружжя; виділити в особисту приватну власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, р.н. НОМЕР_1 . стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за належну ОСОБА_2 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 в розмірі 921432,24 грн та за належну ОСОБА_2 1/2 частку ринкової вартості автомобіля марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 в розмірі 259404,37 грн; стягнути з ОСОБА_1 судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що між сторонами склалися вкрай неприязні стосунки, спільно користуватися спірною квартирою не має можливості, а тому просить дану квартиру виділити у власність ОСОБА_1 , а також автомобіль марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , оскільки їй на праві власності належить автомобіль AUDI A4, р.н. НОМЕР_2 .

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 травня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.

У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

Визнано спільною сумісною власністю подружжя автомобіль марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини спільного сумісного майна подружжя автомобіля марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , у розмірі 259 403 (двісті п"ятдесят дев"ять тисяч чотириста три) гривні 37 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що беручи до уваги, що спільним майном фактично користується відповідач, а також враховуючи, що позивач погоджується на отримання грошової компенсації його частки у праві спільної сумісної власності на майно подружжя, запропонований позивачем варіант поділу спільного майна подружжя суд вважає прийнятним.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, ОСОБА_4 , через представника – адвоката Власик В.Я., оскаржила його в апеляційному порядку.

У поданій апеляційній скарзі зазначає, що судом було ухвалено рішення щодо позовної вимоги, яка сторонами не заявлялась.

Суд не дав в оскаржуваному рішенні жодної оцінки доводам ОСОБА_2 щодо того, що судове рішення не буде ефективним для захисту прав та інтересів ОСОБА_2 як співвласника однокімнатної квартири при визначенні судом кожному з подружжя ідеальних часток у неподільному майні і воно породить стан невизначеності у відносинах сторін і у ОСОБА_2 виникне необхідність повторного звернення до суду.

Апелянт просить поділити спільну квартиру шляхом виділення її в особисту приватну власність ОСОБА_1 і згідна на стягнення з нього грошової компенсації за належну їй на праві власності частку даної квартири.

ОСОБА_2 не користується спірним автомобілем, оскільки має у власності інший транспортний засіб, і факт незаконного виїзду ОСОБА_1 за кордон після введення на території України воєнного стану з метою ухилення від мобілізації не надає останньому переваг при поділі спільного майна вимагати стягнення на його користь грошової компенсації за спільний автомобіль, мотивуючи це перебуванням за межами України.

Визначення судом саме такого варіанту поділу рухомого майна буде суперечити інтересам ОСОБА_2 , яка отримує лише заробітну плату вчителя і не має можливості сплатити іншому співвласнику компенсацію 1/2 частини ринкової вартості спільного автомобіля, яким вона не користується маючи у власності інший автомобіль.

Просить суд:

скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення первісних позовних вимог, та ухвалити нове, яким у задоволенні таких позовних вимог відмовити та задовольнити зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 ;

змінити рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20.05.2026 р. в частині підстав для відмови в задоволенні ОСОБА_5 позовної вимоги про припинення права одноосібної приватної власності ОСОБА_2 на квартиру квартири АДРЕСА_1 ;

стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати: сплачений судовий збір та витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції та в суді апеляційної інстанції.

19 серпня 2026 року ОСОБА_1 , через представника – адвоката Волошина Л.С. подав відзив на апеляційну скаргу, у якому покликається на законність оскаржуваного рішення.

Вказує, що враховуючи встановлені судом обставини, які підтверджені, наявними у справі доказами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що автомобіль марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , є спільною сумісною власністю подружжя Туровських, оскільки він придбаний подружжям за час шлюбу та за кошти з сімейною бюджету.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації замість належної йому частки у спільному майні подружжя, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що позивач погодився на отримання такої компенсації.

Крім того, судом встановлено, що спірний транспортний засіб є неподільною річчю, фактично перебуває у володінні та користуванні відповідача, тоді як спільне володіння і користування ним сторонами є неможливим. З огляду на неможливість поділу автомобіля в натурі суд дійшов правильного висновку про доцільність залишення автомобіля у власності відповідача із присудженням позивачу грошової компенсації вартості його частки.

Посилання апелянта на недостатній, на її думку, рівень доходів також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що її єдиним джерелом доходу є заробітна плата вчителя. Водночас такий доказ не відповідає фактичним обставинам, оскільки відповідач, окрім роботи вчителем, займає посаду директора закладу освіти, що свідчить про наявність у неї також доходу, пов`язаного з виконанням адміністративних обов`язків.

Більше того, на підтвердження своїх доводів щодо розміру доходів відповідач не надала суду належних та допустимих доказів, зокрема довідки про доходи чи інших документів, які б достовірно підтверджували її матеріальний стан та неможливість виплати присудженої компенсації. Відтак саме по собі посилання на отримання заробітної плати вчителя не може бути достатньою підставою для висновку про неможливість виконання рішення суду в цій частині.

Просить про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду – без змін.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників процесу, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що з 22.02.1997 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24.05.2025 року у справі № 569/790/25.

Під час перебування у шлюбі, сторонами набуто у власність спірне майно: квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 22.12.2022 року, що підтверджується Інформаціїєю з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, а також автомобіль марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, р.н. НОМЕР_1 , право власності на який зареєстроване за ОСОБА_2 , згідно відомостей Єдиного державного реєстру транспортних засобів (а.с. 18).

Покликаючись на необхідність поділу майна, набутого у шлюбі, сторони звернулися до суду, з первісним та зустрічним позовами, про поділ спільного майна подружжя.

За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України).

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (стаття 68 СК України).

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України).

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України).

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина перша статті 365 ЦК України).

Суд першої інстанції, встановивши, що набута сторонами під час перебування у шлюбі квартира АДРЕСА_1 , належить позивачу і відповідачці на праві спільної сумісної власності, дійшов до правильного висновку про її поділ шляхом визначення розміру часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України) без поділу майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України), за відсутності відповідних позовних вимог щодо поділу майна в натурі.

Стосовно доводів апеляційної скарги в частині позовних вимог про поділ спірного автомобіля, апеляційний суд зазначає наступне.

У справі, яка переглядається в апеляційному порядку вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь відповідної грошової компенсації за його частку у праві власності на спірний автомобіль треба розглядати як вимогу про поділ цієї неподільної речі шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на автомобіль.

Як встановлено судом та не спростовано ОСОБА_2 , спірне майно фактично перебуває у володінні останньої.

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що стягнення на користь позивача компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя становитиме для неї надмірний тягар.

Як роз`яснено Верховним Судом у постанові від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у цього відповідача будуть відсутні кошти, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ (стаття 56 Закону України "Про виконавче провадження"). Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.

Велика Палата Верховного Суду у вищенаведеній постанові вважала помилковим висновок апеляційного суду про те, що таке стягнення призведе до порушення права відповідача на мирне володіння його майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції), зокрема внаслідок нібито примусового набуття права власності на автомобіль і відсутності згоди на виплату компенсації позивачці. Відповідач є власником цієї речі як такої, яку він придбав разом із позивачкою у шлюбі, тобто у спільну сумісну власність. Тому не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі.

Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд.

Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі (близькі за змістом висновки висловлені, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року у справі № 210/4854/15-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 501/2211/18, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від3 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц і від 9 червня 2021 року у справі № 760/789/19).

Враховуючи обставини справи, беручи до уваги, що спірним майном фактично користується ОСОБА_2 , а також враховуючи, що позивач погоджується на отримання грошової компенсації його частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль, а вартість транспортного засобу (518806,74 грн) сторонами не оспорюється, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 у спосіб визнання за кожним, в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; визнання спільною сумісною власністю подружжя автомобіль марки "Nissan", модель "Leaf", 2018 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості його частини у праві власності на вказаний транспортний засіб, у розмірі 259 403 гривні 37 коп.

Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона, згідно вимог ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, Рівненський апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана її представником – адвокатом Власик Вікторією Яківною залишити без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 травня 2026 року – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне судове рішення не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено 02 жовтня 2026 року.

Головуючий-суддя Шимків С.С.

Судді: Ковальчук Н.М.

Хилевич С.В.