Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №161/23575/25 — Волинський апеляційний суд

Справа № 161/23575/25 Головуючий у 1 інстанції: Кихтюк Р. М.

Провадження № 22-ц/802/1149/26 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Киці С. І.,

секретар судового засідання Прядун Ю. В.,

з участю позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 , поданою від її імені представником ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 червня 2026 року,

В С Т А Н О В И В :

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовано тим, що вона є власником житлового будинку з господарськими та побутовими спорудами і будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , який вона успадкувала після смерті батька ОСОБА_4 ..

Ще за життя її батька у будинку разом із ним проживала ОСОБА_3 , яка перебувала з ним у фактичних відносинах без реєстрації шлюбу. Проте, і тоді вона систематично порушувала правила співжиття, створювала конфліктні ситуації, виявляла неповагу до членів сім`ї та сусідів, вела аморальний спосіб життя, часто зловживала алкогольними напоями.

Після смерті батька відповідач самовільно продовжує проживати у належному їй житловому будинку, без будь-яких правових підстав на це. Вона відмовляється звільнити житло, не допускає її, як власницю, до вільного користування будинком і господарськими спорудами, фактично заволодівши її майном.

Відповідач неодноразово перешкоджала її спробам потрапити до будинку, замикаючи двері воріт і фіртку, не реагуючи на її прохання. Її дії супроводжувалися агресивною поведінкою, нецензурною лайкою, криками та погрозами.

Звернення до поліції також не дали позитивного результату.

Крім того, відповідач не дбає про належний санітарний стан житлового будинку та господарських будівель, не утримує їх. Не проводить у будинку жодних ремонтних чи підтримуючих робіт, а навпаки, своїми діями сприяє його руйнуванню.

Господарські будівлі занедбані, у приміщеннях відсутнє належне прибирання, у дворі скупчення сміття.

Зазначене свідчить про байдужість відповідача до чужого майна і становлять пряму небезпеку для життя і здоров`я оточуючих.

Вони з відповідачем не мають жодних родинних чи сімейних відносин.

На пропозицію добровільно вирішити спір, відповідач категорично відмовилася звільнити будинок, заявляючи, що це все її і нікуди вона не піде.

Відповідач грубо порушує її права власника, гарантовані статтями 317, 319, 321, 391 ЦК України.

Незаконне проживання у будинку відповідача перешкоджає їй здійснити відчуження власного майна. Через перешкоди у доступі до нього, вона не має змоги показати його для огляду жодному потенційному покупцю. А агресивна поведінка відповідача та створений нею безлад формують негативне враження про майно та створюють репутаційні ризики для неї, як власника.

Своїми діями відповідач позбавляє її можливості повноцінно розпоряджатися належним їй майном.

Ураховуючи наведене, просила усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення ОСОБА_3 із належного їй на праві приватної власності житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відшкодувати судові витрати.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 червня 2026 року в позові відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 від імені позивача ОСОБА_1 , посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи і неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати це рішення та ухвалити нове – про задоволення позову.

Зазначає, що сам факт того, що відповідач проживала разом із батьком позивача, як його цивільна дружина, не породжує для неї будь-яких самостійних майнових прав чи житлових прав щодо цього будинку, власником якого вона ніколи не була. Ще у 2025 році відповідача було знято з реєстрації місця проживання у зазначеному житловому будинку, що свідчить про припинення її права користування ним та відсутність будь-яких підстав для подальшого перебування у спірному житлі.

Посилання відповідача на відсутність у неї іншого житла не можуть бути підставою для безстрокового обмеження права власності позивача. Така обставина не створює у відповідача права користування чужим майном всупереч волі його власника та не покладають на позивача обов`язок забезпечувати відповідача житлом.

15.02.2026 окремі норми ЖК України втратили чинність, про що не зазначено в рішенні. ЖК України діяв на час подання позовної заяви, а на час розгляду справи почав діяти Закон України «Про основні засади житлової політики», згідно зі ст. 36 якого житло вважається самовільно зайнятим, якщо особа вселилася до житла без належних правових підстав, відпали обставини, що були підставою для надання їй такого житла, та/або особа втратила право користування таким житлом.

Зважаючи на смерть попереднього власника і на те, що відповідач не підтвердила своє право на користування житлом у встановлений законодавством порядком (не визначила її право на частку нерухомого майна як на майно, набуте під час спільного проживання), отже станом на 20.11.2025 відповідач втратила своє право на проживання у спірному будинку.

Від відповідача відзив на апеляційну скаргу не надходив.

У судовому засіданні позивач та її представник апеляційну скаргу підтримали із наведених у ній підстав та просять її задовольнити.

Будучи належним чином повідомлена про день та годину розгляду справи, відповідач у судове засідання не з`явилася і її неявка відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши позивача та її представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду скасувати з таких підстав.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що матеріали справи не містять доказів того, що відповідач має інше житло, а тому позбавлення її права користування спірним житловим приміщенням буде непропорційним втручанням у її життя та порушуватиме право відповідача на повагу до житла.

Проте, до такого висновку суд дійшов помилково, з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Згідно зі статями 4, 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України).

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 являється власником житлового будинку з господарськими і побутовими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті ОСОБА_4 між сторонами фактично виник спір відносно подальшого продовження проживання у будинку відповідачки, що підтверджується судовими рішеннями в іншій справі № 161/6190/23 від 29.11.2023 та від 02.04.2024, згідно з якими ОСОБА_3 відмовлено у визнанні житлового будинку спільним з ОСОБА_4 майном та визнання за нею права власності на 1/2 частину цього майна. Лише встановлено факт проживання ОСОБА_5 і ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 02.03.2004 по ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Подальше продовження між сторонами спору щодо нерухомого майна після ухвалення судових рішень підтверджено і повідомленням Луцького районного управління поліції від 27.02.2025.

Неналежне користування відповідачкою спірним будинком після смерті ОСОБА_4 підтверджується виникненням значної заборгованості за газо та електропостачання.

У судовому зсіданні встановлено, що із-за несплати за надані та використані відповідачкою зазначені послуги, будинковолодіння було відключено від їх постачання.

Подальша сплата заборгованості відповідачкою лише 23.09.2025 не впливає на заявлені позивачем вимоги.

Сплата здійснена уже після скасування позивачем 12.09.2025 місця реєстрації відповідачки у спірному будинку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 256 затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування).

Згідно з пунктами 50, 61 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, підставою зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за заявою власника житла є подання останнім заяви встановленої форми згідно з додатком 6, документа, що посвідчує особу (у разі особистого звернення) та документа, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається.

Наведені вище норми наділяють власника житла правом зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) за його заявою без згоди на те зареєстрованої особи.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 26 січня 2024 року у справі № 161/5576/23, від 08 травня 2024 року у справі № 127/21333/22, від 17 вересня 2024 року у справі № 753/790/23.

25.10.2025 відповідач отримала надісланий їй позивачем лист-попередження про необхідність звільнення будинковолодіння упродовж 10 днів.

Надані відповідачем суду першої інстанції копії відповіді на цей лист від 05.11.2025, а також лист-пропозицію про встановлення сервітуту від 17.04.2026 – відхиляються апеляційним судом, оскільки не надано доказів їх фактичного надіслання та вручення позивачу. А також лист-пропозиція про встановлення сервітуту датована уже під час розгляду справи судом і задоволення такої пропозиції заперечує позивач у судовому засіданні.

Згідно з ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).

Конституційний суд України вже зазначав, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Проте право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян (див. рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

Суб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом (стаття 318 ЦК України).

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи) (частина перша статті 2 ЦК України).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон).

У справі BILYAVSKA v. UKRAINE» № 84568/17, § 40, 47, ЄСПЛ від 27 березня 2025 року Європейський суд з прав людини вказав, що ініціюючи провадження про виселення, заявниця посилалася на положення як Житлового, так і Цивільного кодексів України. Національні суди зосередилися лише на положеннях Житлового кодексу України та ухвалили рішення не на користь заявниці. У судових рішеннях не було надано жодного пояснення, чому суди не розглянули позов заявниці у контексті положень Цивільного кодексу України, на які заявниця прямо та послідовно посилалася. Не було зазначено, чи слід було вважати один із цих кодексів lex specialis щодо іншого або незастосовним з якоїсь причини. Положення Житлового кодексу України, застосовані у справі заявниці, були прийняті - і залишалися практично незмінними опісля - у 1983 році, коли Україна була частиною Радянського Союзу та перебувала під політичним та соціальним режимом, який не визнавав захищеного Конвенцією права на мирне володіння майном. Протягом більшої частини історії Радянського Союзу житло розподілялося між особами державними органами з незначним урахуванням прав приватної власності. У зв`язку з цим Суд вказує на думку Верховного Суду у його постанові від 2020 року про те, що застосування положень Житлового кодексу України 1983 року до регулювання житлових правовідносин «не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин» і має бути застосовним Цивільний кодекс України як більш сучасний, кодифікований акт законодавства. Слід також зазначити, що своїми рішеннями національні суди по суті узаконили дуже тяжкий тягар для заявниці, незважаючи на її безспірне право власності та подані нею докази щодо її житлових потреб та поведінки відповідачів, і зробили це без будь-якої спроби оцінити баланс, який слід було встановити між відповідними інтересами.

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина сьома статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Стаття 391 ЦК України визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень його прав будь-якими особами шляхом, який власник вважає прийнятним. Те, хто саме спричинив порушення права та з яких підстав, не має значення (див. постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2026 року у справі № 382/2035/23 (провадження № 61-8662св25) зроблено такі висновки:

«57. З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

58. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Згідно із ч. 4 ст. 10 ЦПК України, при розгляді справ суд застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2021 року по справі № 206/5355/18 (провадження № 61-6714св20) зазначено, що: «відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожній особі гарантується окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

Сервітут – це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (постанова Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23).

Згідно із ч. ч. 1, 2, 4 ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Апеляційний суд звертає увагу, що у спірних правовідносинах конкурують право на повагу до житла відповідачки, яка не є власницею будинку, із правом власності на нього позивачки. Задоволення позову є втручанням у право на повагу до житла відповідачки, а відмова у його задоволенні допускає втручання у право власності позивачки, повноту реалізації якого обмежує проживання у будинку відповідачки, яка не перебуває з позивачкою ні у родинних відносинах, не є членом її сім`ї та не є особою, яка веде з позивачкою спільне господарство.

Втручання у право на повагу до житла відповідачки переслідує мету захисту права власності позивача. Ця мета передбачена у пункті 2 статті 8 Конвенції, а тому є легітимною.

Припинення права користування відповідачки житловим будинком та зобов`язання її звільнити відповідає такій меті з огляду на те, що між сторонами спору склалися неприязні стосунки, фактично спір щодо будинку виник між сторонами відразу після смерті попереднього власника, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідачка не набула право користування будинком (особистий сервітут) як член сім`ї попереднього власника, після смерті якого припинилися обставини, які були підставою для встановлення сервітуту; відповідач не є і ніколи не була членом сім`ї позивача і не довела правомірність подальшого користування спірним будинком всупереч волі власника.

Крім того, знаючи про заперечення позивача щодо подальшого користування відповідачем спірним будинком, відповідач протягом тривалого часу не вчинила жодних дій для забезпечення себе будь-яким місцем проживання.

Надання суду першої інстанції Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про відсутність у відповідача іншого нерухомого майна – відхиляється апеляційним судом, оскільки цей реєстр діє з 01.01.2013 і не вимагалося спеціально реєструвати у ньому майно, яке було придбано до 2013 року, реєстрацію якого проводили підприємства БТІ (Бюро технічної інвентаризації) та інші органи на паперових носіях чи в локальних архівах.

Таких даних відповідач суду не надала.

Ураховуючи усі наведені обставини суд першої інстанції невірно оцінив баланс конкуруючих інтересів власника будинку (позивача) та сторонньої для неї особи (відповідача).

За встановлених судом обставин суд першої інстанції помилково визнав виселення відповідачки непропорційним, посилаючись на ст. 8 Конвенції.

Ураховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки висновки суду першої інстанції про відмову у позові зроблені без належного з`ясування дійсних обставин справи, дослідження та оцінки наданих сторонами доказів, з неправильним застосуванням норм матеріального права, то згідно зі статтею 376 ЦПК України це є підставою для скасування рішення суду.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

У зв`язку із задоволенням як позовної заяви, так і апеляційної скарги, сплачений за їх подання судовий збір у загальному розмірі 2 961 грн (1 211 + 1 750) підлягає відшкодуванню відповідачем позивачу.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , подану від її імені представником ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 червня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй на праві власності майном – житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Виселити ОСОБА_3 з житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2 961 (дві тисячі дев`ятсот шістдесят одну) грн судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий – суддя

Судді