Постанова від 01 жовтня 2026 р. у справі №725/6146/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2026 року

м. Чернівці

справа № 725/6146/25

провадження № 22-ц/822/1775/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської Н. К., Кулянди М. І.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідачка - ОСОБА_2

Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування

апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 серпня 2025 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Нестеренко Є. В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .

Просив суд:

1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 1784;

2) визначити місце проживання малолітніх дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , разом із батьком ОСОБА_1 ;

3) встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та фінансово утримує малолітню дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ,

4) встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та фінансово утримує малолітню дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , без участі матері;

Посилається на те, що 07 жовтня 2010 року з відповідачкою був укладений шлюб, який зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 1784.

Від шлюбу сторони мають малолітніх дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Спільне життя з відповідачкою не склалося, шлюбні відносини припинили своє існування, сторони понад півроку проживають окремо та спільного господарства не ведуть.

Вказував, що після припинення шлюбних відносин малолітні дочки проживають разом із ним та перебувають на його вихованні й утриманні, а спору між сторонами щодо місця проживання дітей немає.

Зазначав, що відповідачка з 2022 року систематично перебуває за межами території України та має намір виїхати на постійне місце проживання за кордон.

Встановлення факту самостійного виховання має для позивача важливе юридичне значення, оскільки підтвердить статус «одинокого батька» і надасть можливість оформити документи щодо соціальної допомоги на дітей, які виховуються одним з батьків, змінити місце проживання дітей та після закінчення воєнного стану виїхати з ними за кордон без документального оформлення згоди від матері, яка не проживає разом із дітьми, користуватись гарантіями у сфері трудових відносин, реалізувати право одинокого батька на першочергове отримання житла.

Короткий зміст судового рішення

Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 серпня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей та встановлення факту, що має юридичне значення, задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 1784.

Визначено місце проживання малолітніх дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Встановлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та утримує малолітніх дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з 07 жовтня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, актовий запис № 1784.

Вирішуючи позовні вимоги про встановлення факту самостійного виховання й утримання дітей батьком, суд першої інстанції врахував, що малолітні дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , проживають разом з батьком.

Суд також врахував, що відповідачка визнала позовні вимоги та просила їх задовольнити.

Задовольняючи зазначені вимоги, суд виходив із того, що встановлення фактів самостійного виховання та утримання дітей має для позивача юридичне значення, а обставини, які визнаються сторонами, не підлягають доказуванню.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_6 (далі – ІНФОРМАЦІЯ_7 ) просить рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 серпня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ІНФОРМАЦІЯ_7 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов`язки.

Зокрема у зв`язку із встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей позивачем, у останнього, як військовозобов`язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі – Закон № 3543-XII).

Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов`язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ТЦК та СП виникає обов`язок щодо надання позивачу такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_8 .

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Звертає увагу на те, що вирішуючи спір по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Проте за обставин цієї справи позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання відповідачкою обов`язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у позові.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, а у разі відсутності підстав для його закриття - залишити апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_8 без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскарженій частині - без змін.

Позивач зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_7 не був учасником сімейних правовідносин, які виникли між ним та ОСОБА_2 , а оскаржуваним рішенням безпосередньо не вирішувалося питання про права, інтереси чи обов`язки апелянта. Суд першої інстанції не розглядав питання про надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, не перевіряв дотримання процедури її оформлення та не покладав на ТЦК та СП обов`язку надати таку відстрочку. На думку позивача, посилання апелянта на можливість використання судового рішення в майбутньому для оформлення відстрочки свідчить лише про ймовірність виникнення інших правовідносин та не є достатнім для висновку про вирішення судом питання про права чи обов`язки ТЦК та СП.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги по суті, ОСОБА_1 вказує, що апелянт помилково ототожнює самостійне виховання та утримання дітей одним із батьків із припиненням або обмеженням батьківських прав іншого з батьків. Невідчужуваність батьківських обов`язків, передбачена сімейним законодавством, не свідчить про їх фактичне виконання. На думку позивача, необхідно розмежовувати юридичне існування у матері передбачених законом прав та обов`язків і фактичне, постійне та систематичне їх виконання.

Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, апелянт, на думку позивача, надає викладеним у ній висновкам ширшого змісту, ніж вони мають. ОСОБА_1 зазначає, що Велика Палата не зробила висновку про можливість встановлення факту самостійного виховання виключно за умови позбавлення другого з батьків батьківських прав, визнання його недієздатним, безвісно відсутнім чи померлим. Вказує, що у цій справі відповідна вимога розглядалася не в окремому, а в позовному провадженні у сукупності з вимогами про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей із батьком.

Позивач наголошує, що самостійне виховання характеризує фактичний стан сімейних відносин та реальний розподіл батьківських функцій. Для встановлення цієї обставини мають значення, зокрема, з ким постійно проживають діти, хто забезпечує їх щоденний догляд, організовує навчання, лікування та розвиток, а також несе основний і систематичний обсяг витрат на утримання.

Зазначає, що малолітні дочки постійно проживають разом із ним, а він забезпечує їх щоденний догляд, харчування та побут, супроводжує до закладів освіти, медичних установ і гуртків, вирішує питання, пов`язані з навчанням, станом здоров`я та лікуванням, придбаває необхідний одяг та інші речі й несе постійну відповідальність за їх безпеку та розвиток. Основний обсяг витрат на утримання дітей також несе позивач.

ОСОБА_1 зазначає, що ОСОБА_2 аліментів на утримання дітей не сплачує та регулярного, визначеного за розміром і періодичністю матеріального забезпечення не здійснює. Окремі випадки оплати нею певних витрат, а також епізодична допомога бабусі дітей не змінюють розподілу батьківських обов`язків та не свідчать про постійне виконання матір`ю всіх обов`язків щодо виховання й утримання дітей.

Звертає увагу, що апелянт не надав доказів того, що ОСОБА_2 постійно проживає разом із дітьми, здійснює їх щоденний догляд, систематично супроводжує їх до закладів освіти чи охорони здоров`я, регулярно вирішує питання їх навчання та лікування, сплачує аліменти або несе основний чи рівний із позивачем обсяг витрат на їх утримання. До апеляційної скарги не додано документів, які безпосередньо спростовували б встановлені судом першої інстанції фактичні обставини.

Окремо ОСОБА_1 зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_7 не володіє безпосередньою інформацією про сімейні відносини сторін, не здійснював перевірки фактичного виконання батьками своїх обов`язків. Перед поданням апеляційної скарги апелянт, як зазначено у відзиві, не з`ясовував у закладах освіти чи охорони здоров`я відомості про участь матері у житті дітей, не перевіряв фактичні витрати на їх утримання та не отримував інших доказів, які б підтверджували систематичне виконання нею батьківських функцій.

Доводи апелянта про можливість використання рішення суду для оформлення позивачем відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 вважає припущеннями, які не підтверджують недостовірності встановлених судом сімейних обставин. На його думку, можливі майбутні правові наслідки судового рішення не можуть свідчити про його незаконність чи необґрунтованість.

Позивач також вказує, що апелянт не зазначив, які саме докази суд першої інстанції визнав належними чи допустимими помилково, достовірність якого доказу викликає сумнів, які докази суперечать висновку про самостійне виховання та утримання дітей або які наявні у справі докази суд безпідставно залишив без оцінки.

При цьому рішення суду першої інстанції в частині визначення місця проживання обох малолітніх дочок разом із батьком апелянтом не оскаржується, що, на думку ОСОБА_1 , є непослідовним із одночасним запереченням факту здійснення ним повсякденного виховання та утримання дітей без наведення доказів того, хто інший виконує відповідні батьківські обов`язки.

Визнання ОСОБА_2 позову також не може оцінюватися поза оцінкою інших встановлених у справі обставин, зокрема припинення фактичних шлюбних відносин, окремого проживання сторін, постійного проживання дітей із батьком та здійснення ним їх повсякденного догляду й матеріального забезпечення.

З огляду на викладене ОСОБА_1 вважає, що апеляційна скарга не містить належного фактичного обґрунтування та доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, а передбачені статтею 376 ЦПК України підстави для скасування рішення в оскарженій частині відсутні.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

З 07 жовтня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, актовий запис № 1784, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 15).

У сторін народилися дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а. с. 17).

Також, у сторін народилася дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 (а. с. 16).

21 липня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір щодо здійснення виховання та визначення місця проживання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В., зареєстрований у реєстрі за № 2631 (а. с. 38).

ОСОБА_2 подала до суду заяву, у якій проти задоволення позову не заперечувала (а. с. 47).

ОСОБА_1 вказував на те, що малолітні дочки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 проживають разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 та перебувають на його вихованні й утриманні.

На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 31 серпня 2026 року Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у заяві від 28 вересня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки в даному випадку спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним в матеріалах справи договором між батьками щодо здійснення виховання та визначення місця проживання дітей від 01 липня 2025 року.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи – учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).

У справі, що переглядається, рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 серпня 2025 року, в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей, в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_7 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_8 у спірних правовідносинах

Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).

ІНФОРМАЦІЯ_7 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов`язків у зв`язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дітей, як військовозобов`язаною особою чоловічої статі в умовах воєнного стану, є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі – Закон № 1932-XII).

Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба – це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). – рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі – Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-XII), зокрема:

– пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;

– абзац шостий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).

Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

В даному випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітніх дітей, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення фактів самостійного виховання та утримання дітей без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25).

Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі – Положення № 154), визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

При цьому до завдань покладених на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).

Рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Так, у постанові Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26) зазначено наступне: «60. ІНФОРМАЦІЯ_1 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

61. Встановивши, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ІНФОРМАЦІЯ_1) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_1, як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення».

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26), від 17 червня 2026 року у справі № 725/9150/25 (провадження № 61-3419св26) та ін., що свідчить про усталеність такого підходу.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_7 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.

Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей знайшли своє підтвердження.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_8 слід задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дітей, вирішив питання про права та обов`язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_7 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.

Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення фактів самостійного виховання та утримання позивачем дітей, підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_8 .

Окрім цього, судом першої інстанції не дотримано вимоги частини четвертої статті 19 СК, відповідно до якої при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

За обставин цієї справи орган опіки та піклування до участі у розгляді справи у суді першої інстанції не залучався, висновку щодо розв`язання спору, як того вимагає частина п`ята статті 19 СК України, не надавав.

Щодо вирішення спору по суті

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Також статтею 180 СК України встановлено обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов`язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України).

Вказаний підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України).

Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що домовленість про покладення обов`язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини, за відсутності для цього об`єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин.

Виключення з цього правила (у частині обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Звертаючись за захистом своїх прав позивач в тому числі заявив вимоги про встановлення фактів самостійного виховання та утримання дітей.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що малолітні дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , проживають разом з батьком.

Верховний Суд у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23), від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вкотре наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

З наведених мотивів колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні та утриманні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дітей.

При цьому колегія суддів враховує, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дітей, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.

З матеріалів справи вбачається, що 21 липня 2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір між батьками щодо здійснення виховання та визначення місця проживання дітей, за умовами якого сторони досягли згоди про наступне: відповідно до цього договору Батьки домовились про виховання Дітей до досягнення ними повноліття, їх місце проживання та утримання (пункт 1.2 договору); Місцем проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , Батьки визначили фактичне місце проживання Батька (пункт 1.3 договору); Мати та Батько мають право, за попереднім погодженням і враховуючи бажання Дітей, та з урахуванням їх стану здоров`я зустрічатися та спілкуватися з Дітьми як на території України (за місцем проживання Батька, Матері), так і за її межами) або місцем для спільного Матері, Батька з Дітьми відпочинку: у період зимових канікул Дітей (не менше ніж два тижні); у період літніх канікул Дітей (не менше ніж один місяць); та в будь-який час за згодою Батьків та Дітей, якщо це не перешкоджає навчанню дітей (пункт 2.1 договору); У період шкільних канікул, Мати та Батько мають право проводити більше часу разом з Дітьми та відпочивати разом з ними як на території України так і за її межами (пункт 2.2 договору); Батько зобов`язується: Самостійно утримувати та виховувати дітей, піклуватися про здоров`я дітей, їх всесторонній розвиток, забезпечити Дітям достатній рівень освіти незалежно від стосунків сторін. Батько зобов`язується не перешкоджати спілкуванню Дітей з Матір`ю (пункт 3.1.1 договору); Мати зобов`язується: За попередньою домовленістю з Батьком, приїхати в місце проживання Дітей, або інше, спеціально обумовлене Батьками місце, забрати Дітей для проведення спільного дозвілля та повернути її у визначений час у місце проживання, або інше, спеціально обумовлене Батьком місце (пункт 3.2.1 договору); У випадках, визначених п.п. 2.1 та 2.2 забезпечити комфортний та безпечний транспортний засіб для перевезення дітей на відпочинок та забезпечити дітям комфортні умови проживання та відпочинку – повідомляти Батька дітей про благополучне прибуття на місце відпочинку, а також заздалегідь попереджати про час повернення, із зазначенням дати приїзду, місця та часу прибуття – повернути Дітей в місце їх проживання в обумовлений з Батьком час, якщо Батько особисто не зустрічатиме дітей безпосередньо в місці прибуття (пункт 3.2.2 договору); Батьки зобов`язуються своєчасно повідомляти один одного про зміну місця проживання, контактних телефонів, та будь-які інші обставини, що мають суттєве значення для своєчасного виконання своїх зобов`язань за цим договором (пункт 3.3.1 договору); Батьки зобов`язуються не підбурювати Дітей проти Батька чи Матері (пункт 3.3.2 договору); У випадках, визначених цим договором своєчасно надавати один одному оформлену у встановленому законодавством України порядку згоду на тимчасовий виїзд з Дітьми за кордон з метою відпочинку, або на самостійний виїзд дітей з організованою групою дітей на відпочинок, змагання, тощо (пункт 3.3.3 договору).

Колегія суддів зауважує, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своїх дітей, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дочок разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дочок.

У цій справі колегія суддів наголошує, що сама лише обставина проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. зокрема постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25).

Фактично позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Отже, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку у цій справі про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, посилаючись на те, що рішенням суду першої інстанції не вирішувалося питання про права, інтереси чи обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_8 .

Зазначене клопотання задоволенню не підлягає.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, вимога про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей заявлена ОСОБА_1 , який є військовозобов`язаним, у період дії воєнного стану та загальної мобілізації. Встановлення такого факту рішенням суду відповідно до пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, питання надання якої віднесено до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 зроблено висновок про те, що територіальний центр комплектування та соціальної підтримки як орган військового управління, який забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, має право на апеляційне оскарження судового рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини військовозобов`язаним, оскільки таке рішення може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову та стосується інтересів держави. Аналогічні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 та від 17 червня 2026 року у справі № 725/9150/25.

Отже, доводи ОСОБА_1 про відсутність у ІНФОРМАЦІЯ_8 права на апеляційне оскарження не знайшли підтвердження, а передбачені пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України підстави для закриття апеляційного провадження відсутні.

Щодо доводів ОСОБА_1 , які наведені у відзиві на апеляційну скаргу

У мотивувальній частині цієї постанови судом апеляційної інстанції вже наведено вичерпні мотиви щодо наявності у ІНФОРМАЦІЯ_8 права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відсутності підстав для закриття апеляційного провадження.

Колегія суддів виходить із того, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей пов`язане не лише з фактичним проживанням дітей з одним із батьків, а й з оцінкою виконання іншим із батьків встановлених законом невідчужуваних батьківських обов`язків.

Посилання позивача на постійне проживання дітей разом із ним, здійснення ним повсякденного догляду та несення основного обсягу витрат на їх утримання не доводить самоусунення ОСОБА_2 від виконання батьківських обов`язків. Як встановлено апеляційним судом, матеріали справи не містять достатніх доказів винної поведінки відповідачки, її ухилення від виконання батьківських обов`язків, небажання спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні чи остаточного і свідомого самоусунення від виконання цих обов`язків.

Не спростовують цього висновку й доводи відзиву про те, що ІНФОРМАЦІЯ_7 не надав доказів постійної участі матері у вихованні та утриманні дітей. Обов`язок доведення обставин, якими ОСОБА_1 обґрунтовував заявлені ним позовні вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей, покладався саме на позивача. Відсутність у апелянта доказів протилежного не звільняє позивача від процесуального обов`язку довести наявність обставин, необхідних для задоволення його вимог.

Колегія суддів також надала оцінку визнанню відповідачкою позову та укладеному між батьками договору. Визнання ОСОБА_2 позовних вимог не звільняло суд першої інстанції від перевірки наявності законних підстав для їх задоволення, а домовленість батьків не може бути достатньою підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей за відсутності об`єктивних обставин, які підтверджують невиконання другим із батьків своїх обов`язків. При цьому умовами укладеного сторонами договору за матір`ю збережено право на спілкування з дітьми та участь у їх житті, а на батька покладено обов`язок не перешкоджати такому спілкуванню.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині встановлення фактів самостійного виховання та утримання дітей ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Предметом позову у справі є три вимоги немайнового характеру: 1) розірвання шлюбу; 2) визначення місця проживання дітей; 3) встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_4 ; 4) встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_5 .

За подання позову у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 4 844 гривні 80 копійок (3 028,00 х 0,4 х 4).

Проте позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1 212 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією № 4T97-BHMK-9AM5-902T. Рішення суду першої інстанції по суті спору переглядалося лише в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей. У зв`язку з цим несплачений ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 422 гривні 40 копійок підлягає стягненню в дохід держави.

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови у задоволенні позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей відмовлено.

За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_7 підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 906 гривень 88 копійок (1 211,20 х 150% х 0,8 х 2).

Проте, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 29 липня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_9 відстрочено сплату судового збору у розмірі 1 453 гривні 44 копійки за подання до суду апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі № 725/6146/25.

ІНФОРМАЦІЯ_7 докази сплати судового збору у вищевказаному розмірі до суду апеляційної інстанції не подавалися.

Відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 ЦПК України залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

З урахуванням вищевикладеного, за наслідками перегляду справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 в дохід держави підлягають стягненню судові витрати у виді судового збору у розмірі 5 329 гривень 28 копійок (2 422,40 + 2 906,88).

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовити.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.

Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 серпня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітніх дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в дохід держави судові витрати у виді судового збору у розмірі 5 329 гривень 28 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 02 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Мирослава КУЛЯНДА