Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №727/4302/26 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 вересня 2026 року м. Чернівці

Справа №727/4302/26

Провадження №22-ц/822/1842/26

Чернівецький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Литвинюк І. М.,

суддів: Кулянди М. І., Одинака О. О.,

за участю секретаря судового засідання: Бортніка А. В.,

учасники справи:

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю "Він Фінанс",

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 02 липня 2026 року, головуючий у І-й інстанції – Бойко М. Є.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року ТОВ "Він Фінанс" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання на підставі статті 625 ЦК України.

Позов обґрунтований тим, що 28 грудня 2012 року між ПАТ КБ «Надра» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 2012/980-МК/1, відповідно до якого остання отримала кредит в національній валюті в сумі 461 056,80 грн.

09 вересня 2025 року рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців, зміненим постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2025 року у справі № 727/701/25, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ВІН ФІНАНС» заборгованість за кредитним договором № 2012/980-МК/1 від 28 грудня 2012 року в сумі 842 613,06 грн, з яких 422 551,64 грн – заборгованість за тілом кредиту та 420 061,42 грн – заборгованість за процентами.

16 червня 2020 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладено Договір про відступлення прав вимоги № GL19N617898ПВФОН, за яким новий кредитор набув усі права за кредитним договором № 2012/980-МК/1.

На підставі Наказу № 55-к від 25.07.2024 р., протоколу №1706 та нової редакції Статуту, найменування ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» (код ЄДРПОУ 38750239) було змінено на ТОВ «Він Фінанс», яке виступає правонаступником усіх прав та обов`язків за вищезазначеним договором.

Нарахування інфляційних втрат та 3% річних не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов`язання і є способом захисту майнового права кредитора.

Оскільки сума боргу, стягнута з ОСОБА_1 за рішеннями судів, у загальному її розмірі дорівнює 842 613,06 грн, за період з 28.07.2018 по 23.02.2022 інфляційні втрати складають 261 331,98 грн, а 3% річних - 90 448,16 грн, а всього 351 780,14 грн.

З урахуванням уточнених вимог, просило стягнути з відповідачки на його користь за період з 28.07.2018 по 23.02.2022 - 351 780,14 грн, з яких 90 448,16 грн — 3% річних, 261 331,98 грн — інфляційні втрати, а також судові витрати.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 02 липня 2026 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Він Фінанс" заборгованість на підставі ст. 625 ЦК України: 3% річних за період з 28.07.2018 по 23.02.2022 року у розмірі 90 448,16 грн та інфляційні витрати за період з 28.07.2018 по 23.02.2022 у розмірі 261 331,98 грн. Всього 351 780,14 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і три проценти річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Позивач, як кредитор, до якого перейшло право вимоги, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та 3 % річних до повного виконання грошового зобов`язання, підтвердженого постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2025 року по справі № 727/701/25.

На дане рішення відповідачка ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в частині задоволення позовних вимог ТОВ «Він Фінанс» про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за період з 28.07.2018 по 15.06.2020, та ухвалити у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Він Фінанс» задовольнити частково: визначити належним періодом для нарахування за ст. 625 ЦК України період з 16.06.2020 по 23.02.2022, та стягнути за вказаний період 3% річних у розмірі 42 796,25 грн та інфляційні втрати у розмірі 141 558,99 грн, що у загальному розмірі становить 184 355,24 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Вказує на те, що первісний кредитор ПАТ КБ «Надра» станом на 16.06.2020 не нараховував інфляційні втрати та 3% річних за період з 28.07.2018 по 16.06.2020 і, відповідно, не передавав право вимоги щодо їх стягнення новому кредитору як існуюче на момент підписання договору відступлення.

Право на самостійне нарахування санкцій за статтею 625 ЦК України виникло у ТОВ «Він Фінанс» виключно з моменту набуття ним статусу кредитора у даному зобов`язанні.

ТОВ «Він Фінанс» не могло набути права на стягнення 3% річних та інфляційних втрат за період до 16.06.2020, оскільки таке право не було передане первісним кредитором і не існувало на момент укладення договору відступлення.

Таким чином, належним, правомірним та обґрунтованим періодом для нарахування ТОВ «Він Фінанс» компенсаційних виплат за ст. 625 ЦК України є виключно період з 16.06.2020 по 23.02.2022. Нарахування судом 3% річних та інфляційних втрат за період з 28.07.2018 по 15.06.2020 є незаконним.

Будь-яке нарахування інфляційних втрат і 3% річних за період до 16.06.2020 є таким, що суперечить матеріальному закону ст. 512, 514 ЦК України, оскільки ТОВ «Він Фінанс» на той час ще не було кредитором у зобов`язанні, а первісний кредитор таких вимог не заявляв і не передавав. Включення цього періоду до розрахунку позивача та задоволення позову у відповідній частині є незаконним.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції повністю відповідає зазначеним вимогам.

Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 28 грудня 2012 року між ПАТ КБ «Надра» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 2012/980-МК/1, відповідно до якого відповідачка отримала кредит в національній валюті в сумі 461 056,80 грн.

16 червня 2020 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладено Договір про відступлення прав вимоги № GL19N617898ПВФОН, за яким новий кредитор набув усі права за кредитним договором № 2012/980-МК/1.

На підставі Наказу № 55-к від 25.07.2024, протоколу №1706 та нової редакції Статуту найменування ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» (код ЄДРПОУ 38750239) змінено на ТОВ «Він Фінанс».

Згідно з постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2025 року по справі № 727/701/25, залишеною постановою Верховного Суду від 18.05.2026 без змін, з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Він Фінанс» стягнуто заборгованість за кредитним договором № 2012/980-МК/1 від 28 грудня 2012 року в сумі 842 613,06 грн, з яких 422 551,64 грн – заборгованість за кредитом (тіло кредиту); 420 061,42 грн – заборгованість за процентами.

Постановами приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Доготаря М. В. від 28.04.2026 закінчено виконавче провадження при примусовому виконанні виконавчого листа №727/701/25, виданого 13.01.2026 Шевченківським районним судом м. Чернівців щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Він Фінанс" заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2012 року №2012/980-МК/1 у зв`язку з його повним фактичним виконанням.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 553, частинами першою та другою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Відповідно до частини першої статті 519 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

У розумінні положень статті 519 ЦК України недійсною є вимога, яка не має правової підстави: зокрема, яка ґрунтується на нікчемному правочині або оспорюваному правочині, що був визнаний судом недійсним до чи після відповідного відступлення; яка не належала первісному кредитору або на момент відступлення вже припинилася. Недійсність вимоги є вадою предмета договору, яка не може вплинути на дійсність самого договору.

Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі, зазначила, що право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги (цесія), яке може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни, - це сам факт заміни особи в зобов`язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором. Отже, положення ЦК України (зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватись саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія. Зокрема, при оцінці правових наслідків відступлення недійсного права вимоги.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача. Саме в цьому сенсі слід говорити про відсутність розпорядчого ефекту такого договору: оскільки відповідного права вимоги не було, то передати його покупець не зміг. Отже, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться у статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21 та від 09 листопада 2023 року у справі № 420/24111/19, зазначила, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, а зобов`язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов`язання, залежить від нього та поділяє його правову долю.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як вбачається з матеріалів справи, постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2025 року по справі № 727/701/25, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 18.05.2026, з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Він Фінанс» стягнуто заборгованість за кредитним договором № 2012/980-МК/1 від 28 грудня 2012 року в сумі 842 613,06 грн, з яких 422 551,64 грн – заборгованість за кредитом (тіло кредиту); 420 061,42 грн – заборгованість за процентами.

Постановами приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Доготаря М.В. від 28.04.2026 закінчено виконавче провадження при примусовому виконанні виконавчого листа №727/701/25, виданого 13.01.2026 Шевченківським районним судом м. Чернівців щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Він Фінанс" заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2012 року №2012/980-МК/1 у зв`язку з його повним фактичним виконанням.

Саме на цю суму позивач нарахував три проценти річних та інфляційні витрати за період з 28 липня 2018 року до 23 лютого 2022 року.

Суд першої інстанції правильно виходив з того, що після закінчення строку кредитування 27 липня 2018 року невиконане грошове зобов`язання відповідачки перейшло до охоронної стадії, в якій застосуванню підлягає частина друга статті 625 ЦК України.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у спірних правовідносинах правових підстав для стягнення акцесорного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

Аргументи апеляційної скарги про відсутність у позивача права вимоги щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних витрат за період з 28 липня 2018 року по 15 червня 2020 року у зв`язку з переходом права вимоги за кредитним договором, не заслуговують на увагу.

За змістом статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок відступлення права вимоги. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент переходу цих прав.

Отже, у разі відступлення права вимоги до нового кредитора переходять усі права, що виникають із відповідного зобов`язання, у тому числі право вимагати виконання основного грошового зобов`язання та пов`язаних з ним акцесорних вимог, зокрема передбачених статтею 625 ЦК України.

З огляду на акцесорний характер вимог про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних право на їх стягнення переходить до нового кредитора разом із правом вимоги за основним зобов`язанням, а тому сам собою факт відступлення права вимоги не обмежує нового кредитора у можливості заявляти відповідні вимоги.

Схожий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 26 березня 2026 року у справі № 639/469/24.

Отже, набуття ТОВ «Він Фінанс» права кредитора 16 червня 2020 року не обмежує його право вимагати належні первісному кредиторові акцесорні нарахування за попередній період прострочення, оскільки договором відступлення передано всі права за кредитним зобов`язанням, а законом такого обмеження не встановлено.

З урахуванням наведеного, доводи апеляційної скарги про те, що ТОВ «Він Фінанс» не мало права на нарахування та стягнення трьох процентів річних та інфляційних витрат за період з 28 липня 20218 року по 15 червня 2020 року, є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи, фактично апелянт наводить ті ж аргументи, яким дана оцінка судом в мотивувальній частині рішення, а тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.

Колегія суддів вважає, що належних та допустимих доказів для спростування висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, передбачених статтями 76, 77, 78 ЦПК України, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування рішення відповідно до статті 376 ЦПК України, апеляційна скарга не містить.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 02 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 01 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Литвинюк

Судді: М. І. Кулянда

О. О. Одинак