Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №646/9090/25 — Харківський апеляційний суд

Суд: Харківський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про виплату заробітної плати

Дата: 30 вересня 2026 р.

Справа: №646/9090/25

Суддя: Тичкова О. Ю.

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року

м. Харків

справа № 646/9090/25

провадження № 22-ц/818/2915/26

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Тичкової О.Ю.,

суддів колегії – Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря судового засідання Риндіч О.Б.

сторони справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Відділ освіти Куп`янської міської ради Харківської області,

третя особа – Куп`янський ліцей №2 Куп`янської міської ради Харківської області

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харків апеляційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 рішення Основ`янського районного суду м. Харкова від 19 січня 2026 року ухвалене у складі судді Глоби М.М.,-

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 вернулася до суду з позовом про стягнення з Відділу освіти Куп`янської міської ради Харківської області заборгованості по заробітній платі при проведенні остаточного розрахунку зі звільненим робітником у розмірі 10251,64 грн, компенсації за 56 днів невикористаної щорічної основної відпустки у розмірі 29991,32 грн з відрахування із суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору для подальшого зарахування їх до відповідних фондів а також середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, у розмірі 78143,76 грн, а всього –118386,72 грн.

В обґрунтування позовної заяви зазначила, що 02.09.2019 року відповідно до наказу № 108 від 02.09.2019 року вона була переведена на посаду вчителя початкових класів Куп`янського ліцею № 2 Куп`янської міської ради Харківської області.19.06.2022 року її було звільнено з посади вчителя початкових класів Куп`янського ліцею № 2 Куп`янської міської ради Харківської області за угодою сторін, відповідно до Наказу № 62 від 17.06.2022 року. Однак, заробітна плата за квітень та травень 2022 року була виплачена лише 31.05.2023 року та 01.06.2023 року, що підтверджується випискою із рахунку в АТ КБ «Приватбанк». При цьому, заборгованість по заробітній платі за червень 2022 року та компенсація за невикористану відпустку виплачена не була. Відповідно до довідки Пенсійного фонду України за формою ОК-7, відображено 19 відпрацьованих днів в червні 2022 року і несплату страхових внесків за цей період.

09.07.2025 року вона звернулась до Відділу освіти Куп`янської міської ради Харківської області із заявою про виплату заборгованості по заробітній платі за червень 2022 року та компенсації за невикористану відпустку. Проте листом від 10.07.2025 року № 01-35/385 у зазначеній виплаті їй було відмовлено з посиланням на відсутність підтвердження виконання нею трудових обов`язків.

Відповідно до розрахунків, нарахуванню підлягає 10251 грн 64 коп. заборгованості по заробітній платі за червень 2022 року та 29991 грн 32 коп. компенсації за невикористану відпустку, всього 40242 грн 96 коп., з яких підлягає утриманню 7243 грн 73 коп. ПДФЛ та 603 грн 64 коп. військовий збір. Також підлягає стягненню сума середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 78143 грн 76 коп., що дорівнює середньому заробітку за 6 місяців.

Рішенням Основ`янського районного суду м. Харкова від 19 січня 2026 року у задоволені позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що оскільки позивач ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із Куп`янським ліцеєм № 2 Куп`янської міської ради Харківської області, відтак, саме на вказаний навчально-виховний комплекс покладено обов`язок своєчасної виплати заробітної плати, компенсації за дні невикористаної щорічної основної відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку. Проте, позивачем помилково та необґрунтовано визначено, що належним відповідачем у даній справі є Відділ освіти Куп`янської міської ради Харківської області. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред`явити позов до належного відповідача.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не повно встановив обставини у справі та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволені позову. Апелянт зазначає що Куп`янський ліцей № 2 не є розпорядником коштів, Куп`янський ліцей № 2 (третя особа) є роботодавцем позивача та є юридичною особою, яку обслуговує централізована бухгалтерія Відділу освіти Куп`янської міської ради (відповідач).Саме Відповідачем були нараховані, але не виплачені кошти заборгованості по заробітній платі за червень 2022року у розмірі 10251,64 грн за 19 робочих днів, у тому числі подані відповідні звіти до ПФУ. Окрім цього, Куп`янський ліцей № 2 Куп`янської міської ради Харківської області є повністю фізично знищений в результаті збройної агресії російської федерації проти України, юридична особа не здійснює діяльність, керівництво ліцею самоусунулося від виконання своїх обов`язків і не виходить на зв`язок, ліцей не має електронного кабінету ЄСІТС та не може отримувати поштову кореспонденцію. Крім того апелянт вказує що звернення з позовом до Куп`янський ліцей № 2 Куп`янської міської ради Харківської області не призведе до поновлення порушеного права Позивача, оскільки ліцею де-факто не існує і виконання судового рішення за таких обставин є неможливим.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін у справі, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи , що як вбачається з копії трудової книжки серії НОМЕР_1 , 02.09.2019 року відповідно до наказу № 108 від 02.09.2019 року ОСОБА_1 була переведена на посаду вчителя початкових класів Куп`янського ліцею № 2 Куп`янської міської ради Харківської області.

19.06.2022 року ОСОБА_1 було звільнено з посади вчителя початкових класів Куп`янського ліцею № 2 Куп`янської міської ради Харківської області за угодою сторін, відповідно до Наказу № 62 від 17.06.2022 року.

Реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, який сформований 16.07.2025 засобами автоматичних систем Пенсійного фонду України, містить відомості про заробіток позивачки у січня 2022 року –14998,73 грн та 31 днів трудових відносин, у лютому – 16382,34 грн та 28 день трудових відносин, у березні – 16382,34 грн та 31 днів трудових відносин, у квітні – 16382,34 грн та 30 днів трудових відносин, у травні 16382,34 грн та 31 днів трудових відносин, у червні – 0,00 грн та 19 днів трудових відносин.

Згідно з копією відомостей про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб у Пенсійному Фонді України від 19.052024 року відповідач є страхувальником як роботодавець, що сплачує єдиний соціальний внесок за позивачку як працівника.

Відповідно до виписки по картці ОСОБА_1 вбачається що за період з 01.01.2022 року по 31.12.2023 року відповідачем було здійснено зарахування заробітної, зокрема: 14.01.2022 року – 6500,00 грн, 28.01.2022 року – 3239,73 грн, 15.02.2022 року – 8711,74 грн, 09.03.2022 року – 6523,96 грн, 11.03.2022 року – 8711,74 грн, 21.03.2022 року – 4312,22 грн, 31.05.2023 року - 13023,96 грн, 01.06.2023 року – 13023,96 грн.

За положеннями ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Однією з основних засад судочинства, визначених п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Так, відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява №48778/99).

Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 947/6589/21 (провадження № 61-10253св23)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі 761/13951/22 (провадження № 61-12932 сво 23) зазначено:

"належним відповідачем у цій конкретній справі за вимогами директора школи про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу є Департамент освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), з яким директор безпосередньо перебував у трудових правовідносинах і з яким укладено відповідний трудовий договір. При цьому склад сторін таких трудових спорів буде різним залежно від виду та порядку створення конкретного закладу середньої освіти, структури органів управління і джерела їх фінансування".

У постанові Великої Палати верховного Суду від 23 квітня 2025 року в справі № 125/1514/20 (провадження № 14-163свц24) вказано, що:

"153. Вирішуючи питання про особу роботодавця, з якого підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що нарахування і виплата заробітної плати позивачці здійснювалися Відділом освіти Барської РДА.

154. Водночас відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань юридична особа - Відділ освіти Барської РДА припинена 09 липня 2024 року. Правонаступником Відділу освіти Барської РДА є Відділ освіти Барської МР, який також є відповідачем у цій справі.

155. З огляду на наведене середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 126 478,44 грн підлягає стягненню на користь ОСОБА_4 з Відділу освіти Барської МР."

Враховуючи викладене, встановивши що саме відповідачем Відділом освіти Куп`янської міської ради Харківської області здійснювалось нарахування заробітної плати позивачу та сплачувались страхові внески, що підтверджується зокрема Реєстром застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та відповіддю самого Відділу освіти Куп`янської міської ради, колегія суддів не погоджується з висновком суду про те, що позов пред`явлено не до належного відповідача та вважає що позивачем правильно визначено суб`єктний склад учасників справи та пред`явлено позов саме до Відділу освіти Куп`янської міської ради.

Статтею 43 Конституції України закріплено право на працю і заробітну плату, а саме визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом.

Стаття 55 Конституції України наголошує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України, ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно - ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Відповідно до ч. 1 ст.115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Згідно з ч. 1 ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відпустки» державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Згідно зі ст. 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Відповідно до ст. 74 КЗпП громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Статтею 24 Закону України «Про відпустки» передбачено можливість грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки. Так, частиною 1 передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про відпустки» особи, винні в порушенні законодавства про відпустки, несуть відповідальність згідно з законодавством.

Тягар доказування відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц (провадження №61-23170сво18).

Відповідно до п. 2 Порядку середньомісячна заробітна плата працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Пунктом 3 Порядку визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

При цьому згідно з п. 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка відповідно до п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період

У постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі № 207/1385/16-ц, від 19 листопада 2024 року в справі № 759/17721/21, зазначено про те, що в справах, що випливають з трудових відносин тягар доказування правомірності прийнятих рішень, вчинених дій покладається, як правило, на роботодавця.

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст. 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» № 13 від 24 грудня 1999 року, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329 апп 18) зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301 гс 18) виклала висновок про те, що за змістом норм статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист права звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року (провадження № 6-116цс15) та від 06 квітня 2016 року (провадження №6-409цс16), невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням. Отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

У постанові від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22 Верховний Суд дійшов висновку, що стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення працівника і умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями.

Під час судового розгляду встановлено, що 19.06.2022 року ОСОБА_1 було звільнено з посади вчителя початкових класів Куп`янського ліцею № 2 Куп`янської міської ради Харківської області за угодою сторін, відповідно до Наказу № 62 від 17.06.2022 року.

Реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, який сформований 16.07.2025 засобами автоматичних систем Пенсійного фонду України, містить відомості про заробіток позивачки у січня 2022 року –14998,73 грн. та 31 днів трудових відносин, у лютому – 16382,34 грн. та 28 день трудових відносин, у березні – 16382,34 грн. та 31 днів трудових відносин, у квітні – 16382,34 грн та 30 днів трудових відносин, у травні 16382,34 грн та 31 днів трудових відносин, у червні – 0,00 грн та 19 днів трудових відносин.

Згідно з копією відомостей про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб у Пенсійному Фонді України від 16.07.2025 року відповідач є страхувальником як роботодавець, що сплачує єдиний соціальний внесок за позивачку як працівника.

З інформації наданої Пенсійним фондом України з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування від 16.07.2025 року встановлено, що з позивачки за 2022 рік страхові внески стягувалися з січня по травень, з червня по грудень відомості відсутні.

Доказів того, що відповідачем виконано вимоги закону щодо повного розрахунку з позивачем при звільненні, у розмірі зазначеному в позовній заяві, матеріали справи не містять.

Щодо вимог про стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 83 КЗпП України та статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Порядок обчислення середньої заробітної плати для визначення розміру такої компенсації врегульований Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок № 100).

Згідно з пунктом 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю виплати компенсації за невикористані відпустки. Такий же правовий підхід неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема у постановах від 10 травня 2019 року у справі № 825/1893/16, від 28 вересня 2022 року у справі № 580/251/21 та від 03 квітня 2024 року у справі № 500/7831/21.

Таким чином, оскільки позивача звільнено у червні 2022 року, розрахунковим періодом для визначення середньої заробітної плати з метою виплати компенсації за невикористані дні відпустки є період з 01 червня 2021 року по 31 травня 2022 року.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім виплат, визначених пунктом 4 цього Порядку. При цьому для обчислення компенсації за невикористану відпустку до фактичного заробітку включаються також виплати за час, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, а також допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Такий підхід підтверджений Верховним Судом, зокрема у постанові від 08 січня 2025 року у справі № 753/8125/17.

Отже, для визначення середньоденної заробітної плати має враховуватися не лише встановлений позивачу посадовий оклад у розмірі 7 001,00 грн, а фактичні суми нарахованої заробітної плати за розрахунковий період у частині, яка відповідно до пунктів 3, 4 Порядку № 100 підлягає включенню до розрахунку.

При цьому суми заробітної плати мають враховуватися у розмірі їх нарахування, тобто до утримання податку на доходи фізичних осіб, військового збору та інших обов`язкових платежів. Використання для визначення середньої заробітної плати сум, фактично отриманих працівником після проведення відповідних утримань, не відповідає механізму, встановленому Порядком № 100, який оперує саме сумами нарахованої заробітної плати. Такий підхід відповідає правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування пунктів 3, 4 Порядку № 100.

Крім того, відповідно до пункту 7 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за розрахунковий період на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду, при цьому із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів невикористаної відпустки.

Розрахунковий період з 01 червня 2021 року по 31 травня 2022 року становить 365 календарних днів. Водночас у зазначений період до набрання чинності Закону України 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», припадало 8 святкових та неробочих днів, які підлягають виключенню з розрахунку, а саме: 20 та 28 червня 2021 року, 24 серпня 2021 року, 14 жовтня 2021 року, 25 грудня 2021 року, 01 та 07 січня 2022 року, 08 березня 2022 року.

Таким чином, кількість календарних днів розрахункового періоду становить: 365 - 8 = 357 календарних днів.

Відповідно до довідки з пенсійного фонду України ОК-7 вбачається сума нарахованого доходу за відповідні періоди, зокрема: червень 2021 — 21355,41 грн, липень — 13872,19 грн, серпень — 14439,55 грн, вересень — 19530,43 грн, жовтень — 16088,46 грн, листопад — 15365,03 грн, грудень — 22139,98 грн, січень 2022 — 14998,73 грн, лютий — 16382,34 грн, березень — 16382,34 грн, квітень — 16382,34 грн, травень — 16382,34 грн.

Отже загальна сума компенсації за невикористану позивачем відпустку становить 31893,12 грн.

Водночас позивачем заявлені вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку у сумі 29991,32 грн.

Вирішуючи питання щодо розміру компенсації, яка підлягає стягненню на користь позивача, суд виходить із принципу диспозитивності цивільного судочинства. Так, відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Крім того, частиною другою статті 264 ЦПК України прямо передбачено, що при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Таким чином, хоча судом встановлено, що фактичний розмір належної позивачу компенсації за невикористану відпустку становить 31 893,12 грн, суд не вправі присудити позивачу суму, більшу за ту, яку ним заявлено до стягнення у позовній заяві, оскільки це означало б вихід суду за межі заявлених позовних вимог.

Зазначений підхід відповідає правовій природі принципу диспозитивності, відповідно до якого саме позивач визначає зміст та обсяг своїх позовних вимог, а суд вирішує спір у межах заявленого предмета позову. Верховний Суд також наголошує, що формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача, а суд не може за власною ініціативою вийти за межі таких вимог.

За таких обставин, встановивши право позивача на отримання компенсації за невикористану відпустку у розмірі 31 893,12 грн, суд, з огляду на межі заявлених позовних вимог, визначає розмір компенсації, що підлягає стягненню, у межах заявленої позивачем суми – 29 991,32 грн.

Оскільки матеріали справи не містять підтверджень про здійснення виплати позивачу компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 29991,32 грн, апеляційний суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в цій частині.

Крім того звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на її користь заборгованість за невиплачену їй заробітну плату за червень 2022 року у розмірі 10251,64 грн.

Разом з тим судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до наявної в матеріалах справи довідки про посадовий оклад позивача його посадовий оклад становив 7 001,00 грн. При цьому тарифний коефіцієнт позивача становив 2,42, тарифний розряд – 14, а посадовий оклад (тарифна ставка) працівника 1 тарифного розряду з 01 грудня 2021 року – 2 893,00 грн.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата є винагородою, обчисленою, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» основна заробітна плата є винагородою за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці та встановлюється, зокрема, у вигляді посадових окладів. До складу додаткової заробітної плати належать, зокрема, доплати, надбавки та премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Водночас матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що у червні 2022 року позивачу були встановлені премії, надбавки, доплати або інші виплати, які збільшували б розмір належної йому заробітної плати понад встановлений посадовий оклад у розмірі 7 001,00 грн.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про оплату праці» умови та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються відповідно до законодавства, колективних договорів та інших актів, що регулюють оплату праці.

У постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 306/2066/21 (провадження № 61-3059св23) зазначено, що при вирішенні спорів про виплату премій, винагороди за підсумками роботи за рік чи за вислугу років, надбавок і доплат необхідно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розмір таких виплат. При цьому працівники, на яких поширюється дія відповідних нормативно-правових актів, можуть бути позбавлені таких виплат або їх розмір може бути зменшений лише у випадках і за умов, передбачених цими актами. Аналогічний правовий висновок Верховний Суд навів у постанові від 09 вересня 2019 року у справі № 174/780/16-ц.

Таким чином, за відсутності у матеріалах справи доказів встановлення позивачу у спірному місяці конкретних премій, надбавок, доплат чи інших виплат, а також доказів їх розміру, суд не має правових підстав включати такі виплати до розрахунку заборгованості із заробітної плати.

Водночас, при визначенні фактичного розміру заборгованості суд враховує, що спірний період припадає на червень 2022 року, тобто на період дії воєнного стану в Україні.

Відповідно до ч.3 -6 ст. 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» п`ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється роботодавцем. У період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п`ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України "Про відпустки".

Відповідно до листа Міністерства економіки України від 12.08.2021 №47-03/520 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2022 рік» та з урахуванням Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 №2136-ІХ кількість робочих днів: у січні 2022 року становить 19 днів, у лютому 2022 року 20 днів, у березні 2022 року 22 дні, у квітні 2022 року 21 днів, у травні 2022 року 22 дні, у червні 2022 року 22 дні, у липні 2022 року 21 день, у серпні 2022 року 23 дні, у вересні 2022 року 22 дні, у жовтні 2022 року 21 день, у листопаді 2022 року 22 дні, у грудні 2022 року 21 день.

З матеріалів справи вбачається, що у червні 2022 року позивачем фактично відпрацьовано 19 робочих днів. При цьому доказів встановлення йому іншої тривалості робочого часу, неповного робочого часу або особливого режиму роботи матеріали справи не містять.

Враховуючи встановлений посадовий оклад у розмірі 7 001,00 грн та фактично відпрацьовані позивачем 19 робочих днів із 22 робочих днів, належна йому заробітна плата за червень 2022 року визначається пропорційно фактично відпрацьованому часу.

Розрахунок належної заробітної плати має наступний вигляд:

7 001,00 грн : 22 робочих дні ? 19 фактично відпрацьованих робочих днів = 6 046,31 грн.

Таким чином, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що з відповідача на користь ОСОБА_1 слід стягнути саме 6046,77 грн заборгованості по заробітній платі за червень 2022 року.

Щодо заявлених позивачем вимог про стягнення розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку колегія суддів зазначає наступне.

Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів / годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Отже, середньоденна заробітна плата позивача за правилами Порядку №100, то з урахуванням даних, які містяться у довідці з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування від 16.07.2025 року, дорівнює 761,96 грн виходячи з наступного розрахунку: 16382,34 грн (розмір заробітної плати за квітень 2022 року) + 16382,34 грн (розмір заробітної плати за травень 2022 року) = 32764,68 : 43 робочих дні у квітні та травні 2022 року = 761,96 грн.

Період затримки з 20.06.2022 по 20.12.2022 включно становить 132 дні.

Розмір середнього заробітку за вказаний період розраховується як 761,96грн. х 132 днів = 100578,72 грн.

Водночас, визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції враховує межі заявлених позивачем позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог та на підставі поданих учасниками справи доказів. Зазначений принцип диспозитивності означає, що суд зв`язаний предметом та обсягом заявлених позовних вимог і не вправі присудити особі більше, ніж нею було заявлено. Такий підхід послідовно застосовується Верховним Судом, який зазначає, що суд не може вийти за межі позовних вимог та присудити особі те, про що вона не просила, а також не може присудити більше, ніж сторона просить, навіть якщо відповідний розмір випливає з норм матеріального права.

Як убачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 78 143,76 грн. При цьому заяви про збільшення розміру позовних вимог у встановленому процесуальним законом порядку позивачем не подавалося. Разом із тим, здійснений повторний розрахунок із застосуванням середньоденної заробітної плати у розмірі 761,96 грн та 132 робочих днів затримки становить 100 578,72 грн (761,96 грн ? 132 дні), тобто перевищує заявлений позивачем розмір позовних вимог.

За таких обставин, з огляду на принцип диспозитивності цивільного судочинства та приписи частини першої статті 13 ЦПК України, суд не вправі присудити позивачу суму, яка перевищує заявлену ним до стягнення. Відтак, за умови встановлення правових підстав для задоволення позовної вимоги у відповідному обсязі, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, який може бути присуджений позивачу в межах заявлених ним вимог, не може перевищувати 78 143,76 грн.

Отже сума середнього заробітку, яка підлягає стягненню з відповідача за весь час затримки розрахунку, але не більш як за шість місяців, складає 78 143,76 гривень.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623 цс 18) встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) зазначила, що при вирішенні спорів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно оцінювати співмірність заявленої суми з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема розміру простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінки сторін, з метою забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. При цьому суд має право зменшити розмір відшкодування, однак загальний період його нарахування не може перевищувати шести місяців.

З урахуванням наведених критеріїв, а також обставин цієї справи, суд доходить висновку, що визначена позивачем сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 78 143,76 грн є співмірною наслідкам порушення роботодавцем обов`язку щодо своєчасного розрахунку, відповідає засадам розумності, справедливості та пропорційності та забезпечує справедливий баланс інтересів сторін трудових правовідносин. Підстав для її зменшення судом не встановлено.

Крім того, щодо заявлення представником позивача вимоги про стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсацію за дні невикористаної відпустки з утримання податків та інших обов`язкових платежів суд зазначає, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника, як невиплачена заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку, середній заробіток за період затримки розрахунку, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із указаних сум, присуджених за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню з них при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачені працівнику на підставі судового рішення суми невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за період затримки розрахунку зменшуються на суму податків і зборів. Крім того, відрахування податків і обов`язкових платежів із указаних видів виплат не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори (постанова Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі за №357/1703/18-ц( провадження № 61-17100св19); від 18 липня 2018 року в справі № 359/10023/16-ц (провадження № 61-14794св18).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішення у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Щодо доводів відповідача що позивач звернувся до суду з позовом після спливу строку, визначеного частиною 1 статті 233 ЦПК України.

Відповідно до ст.233 КЗпП України Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Як вбачається з відповіді на адресу позивачки відділ освіти Куп`янської міської ради Харківської області надав відповідь щодо інформації про нарахування при звільненні ОСОБА_1 лише 10.07.2025 року.

Так, перебіг строку звернення до суду за вирішенням спору щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні почався 11.07.2025 (наступний день після одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні) та сплив через три місці 11.10.2025 року. До суду з позовом про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся 09.09.2025, тобто у встановлений три місячний строк що визначений статтею 233 КЗпП України.

Враховуючи викладене колегія суддів вважає що відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку що позивачем пред`явлено позов до неналежного відповідача оскільки це суперечить зазначеним вище нормам та усталеною практико, тому перевіривши матеріали та справи та наявні в ній докази колегія суддів приходить до висновку про задоволення позовних вимог.

Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п.1,4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі статті 141 ЦПК Україниз відповідача (з урахування часткового задоволення позовних вимоги позивача, за сплату яких остання звільнена) на користь держави слід стягнути судовий збір в сумі 934,46 грн за подачу позовної заяви та 1401,69 грн за подачу апеляційної скарги а всього 2336,15 грн.

Керуючись ст.ст.367, 368, ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Основ`янського районного суду м. Харкова від 19 січня 2026 року – скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Зобов`язати Відділ освіти Куп?янської міської ради Харківської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за червень 2022 року у розмірі 6046,31 грн, компенсацію за дні невикористаної відпустки в розмірі 29991,32 грн та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців у розмірі 78143,76 грн, а всього 114181 (сто чотирнадцять тисяч сто вісімдесят одну) гривню 39 коп., з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів.

Стягнути з Відділу освіти Куп`янської міської ради Харківської області на користь Держави судовий збір в загальному розмірі 2336 (дві тисячі триста тридцять шість) гривні 15 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

Н.П. Пилипчук

Оригінал: reyestr.court.gov.ua