Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №202/5148/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2034/26 Справа № 202/5148/25 Суддя у 1-й інстанції - Бєсєда Г. В. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Петешенкової М.Ю., Городничої В.С.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Заніздри Андрія Петровича на заочне рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 03 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , який діє у власних інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позовних вимог: Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И Л А :

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , який діє у власних інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позовних вимог: Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовані тим, що вона є наймачем житлового приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за ордером на житлове приміщення №2127 серії 01, виданого 06.11.1987 виконавчим комітетом Індустріальної районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська. За адресою: АДРЕСА_1 , без її згоди зареєстроване місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 18.05.2016 р., яка жодного дня за зазначеною адресою не проживала. Батько дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є зареєстрованим за даною адресою з 03.04.1998 р., однак фактичному у цьому житлі не проживає понад 10 років, інтересу до житла не проявляє. Реєстрація місця проживання ОСОБА_2 та малолітньої ОСОБА_3 , які тривалий час без поважних причин не проживають у зазначеній квартирі, перешкоджає ОСОБА_5 у повній мірі користуватися житловим приміщенням, а саме вона вимушена нести більші витрати по утриманню майна та не може приватизувати житлове приміщення. Факт непроживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у квартирі підтверджується актом про непроживання та зазначені обставини будуть підтверджені свідками. Також зазначала, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з 2022 року проживають за межами України.

Заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 03 жовтня 2025 року позовні вимоги задоволено частково та ухвалено визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) таким, що втратив право користування житлом, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог – відмовлено. Вирішено питання стосовно судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення в частині відмови у визнанні ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житлом скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житлом, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

17 вересня до Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_2 подав заяву про розгляд справи за відсутності учасника справи, в якій також зазначив, що заперечує проти задоволення апеляційної скарги та вважає заочне рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 03 жовтня 2025 року законним і обгрунтованим, просить залишити його без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав.

Колегія суддів зазначає, оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо визнання ОСОБА_2 таким, що втратив втратив право користування житлом не оскаржується, суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції лише в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, у межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 .

Відповідно до ордеру на жиле приміщення №2127 від 06 листопада 1987 року, виданого виконавчим комітетом Індустріальної районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська, квартира АДРЕСА_2 була надана ОСОБА_1 , складом сім`ї з двох особи, в тому числі син ОСОБА_2 .

Відповідно до довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 001239 від 13.02.2025 в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно акту, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_3 від 20.05.2025, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , понад десять років. ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не проживала в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

У судовому засіданні в якості свідків було допитано ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , які повідомили суду, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , з 2016 року. Також зазначали, що відповідачам не чинять перешкод у користуванні житлом.

Відповідно до інформації Державної прикордонної служби України № 202/5148/25/15234/2025 від 25.07.2025 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 14.10.2022 виїхали за межі України.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції обгрунтовано виходив с того, що матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 зареєстрований в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , але понад строки, визначені статтею 71 ЖК України, за вказаною адресою не проживає. Доказів наявності поважних причин свого непроживання в квартирі суду не надав. Проте, не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з опікуном, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у опікуна з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у опікуна дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

У відповідності до статті 64 Житлового кодексу Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно ч. 1 ст. 71 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Частина 2 вказаної норми передбачає, що якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до ст. 72 цього Кодексу, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у житловому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою зберігається намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місяця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житлову площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві.(Кривіцькі проти України, заява № 30856/03, рішення ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Верховний Суд у своїй постанові по справі № 755/13349/16-ц від 24.11.2021 зауважує, що зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло відтак визнання відповідача особою, яка втратила право користування житловим приміщенням буде порушенням принципу пропорційності, що у свою чергу спричинить порушення балансу інтересів сторін у спірних правовідносинах.

Верховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

24 лютого 2022 року у відповідності до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено та неодноразово продовжено режим воєнного стану.

Порядком встановлення заборони або обмеження на вибір місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 №1450 передбачено, що запровадження заборони або обмеження на вибір місця перебування чи місця проживання осіб здійснюється військовим командуванням на підставі указу Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та полягає у забороні декларування (реєстрації) місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан, зняття із задекларованого (зареєстрованого) місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан, крім зняття із задекларованого (зареєстрованого) місця перебування чи місця проживання осіб у разі одночасного декларування (реєстрації) місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій воєнний стан не введено.

Встановивши вказані обставини справи, також необхідно взяти до уваги загальновідомий факт тимчасової міграції населення у зв`язку із введенням воєнного стану на території України.

Колегія суддів погоджується з твердженням суду першої інстанції що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).

Не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з опікуном, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у опікуна з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у опікуна дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).

Доводи апелянта колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність рішення.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції чітко вказав підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, які відповідають нормам чинного законодавства та з якими погоджується колегія суддів.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Оскаржуване рішення, як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Заніздри Андрія Петровича — залишити без задоволення.

Заочне рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 03 жовтня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 29 вересня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 01 жовтня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді М.Ю. Петешенкова

В.С. Городнича