Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №753/20399/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30вересня 2026 року

м. Київ

справа № 753/20399/19

провадження № 61-13730св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,

відповідачка - ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кірюхова Наталя Сергіївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження

касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року у складі колегії суддів Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Ящук Т. І. та касаційну скаргу ОСОБА_3 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року у складі колегії суддів Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Кірюхова Н. С. про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним.

Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 був членом Садівничого товариства «Прибережний» (далі - СТ «Прибережний) та з дружиною користувався земельною ділянкою № НОМЕР_1 .

23 грудня 1999 року Київською міською радою було прийнято рішення № 161-1/663 «Про приватизацію земельних садівничих товариств …».

На виконання вказаного рішення Головним управлінням земельних ресурсів КМДА було виготовлено та видано державний акт на право приватизаційної власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 , розташованому на території м. Києва у Харківському районі, площею 0,0585 га, про що 23 листопада 2000 року здійснено запис № 90-2-06559 у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю.

Земельна ділянка отримала кадастровий номер 8000000000:90:598:0012. На цій земельній ділянці подружжям було збудовано житловий будинок. Не погоджуючись із розмірами та межами переданої у власність земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:90:598:0012, враховуючи той факт, що такі межі зачіпають права та інтереси осіб, з якими межує земельна ділянка, ОСОБА_1 у 2010 році звернувся до суду з позовом про визнання державного акта недійсним.

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 01 березня 2010 року (справа № 2-91/2010) позов задовольнив частково. Визнав недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку № НОМЕР_1 у СТ «Прибережний», розташовану на території м. Києва у Харківському районі площею 0,0585 га, в межах згідно з планом, зареєстрований 23 листопада 2000 року у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 90-2-06559. Зобов`язав Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) у місячний строк з моменту набрання рішенням законної сили видати ОСОБА_1 державний акт на право приватної власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 у СТ «Прибережний» розміром та в межах фактично зайнятої ним земельної ділянки. Вказане рішення суду набрало законної сили.

Водночас Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) не видало новий державний акт на право приватної власності на землю розміром та в межах фактично зайнятої ним земельної ділянки.

На початку 2019 року родич позивача, який був обізнаний з тим фактом, що державний акт на право приватної власності на землю був визнаний недійсним, запропонував йому продати земельну ділянку. Позивач пристав на цю пропозицію, була погоджена мінімальна ціна продажу земельної ділянки в розмірі 10 000,00 доларів США за курсом НБУ на час укладення договору. 22 квітня 2019 року ОСОБА_1 уклав із ОСОБА_3 уклав договір купівлі-продажу земельної ділянки, який був зареєстрований у реєстрі за № 727. Кошти, визначені договором купівлі-продажу, в сумі 251 830,00 грн йому передані не були.

Він неодноразово просив відповідачку та її чоловіка передати йому кошти, визначені договором. Відповідачка не заперечувала, але день передачі коштів щоразу відкладала, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Посилаючись на вказані обставини, а також те, що договір укладено на підставі недійсного державного акта, просив суд:

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений 22 квітня 2019 року приватним нотаріусом Кірюховою Н. С. за реєстровим № 727;

застосувати наслідки недійсності правочину шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0585 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення - для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва сінокосіння і випасання худоби; вид використання земельної ділянки: для ведення садівництва; категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, кадастровий номер земельної ділянки: 8000000000:30:598:0012.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Дарницький районний суд міста Києва заочним рішенням від 02 липня 2020 року позов задовольнив.

Визнав договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 22 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Кірюховою Н. С. і зареєстрований у реєстрі за № 727 недійсним. Застосував наслідки недійсності правочину шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0585 га, розташованої в АДРЕСА_2 , у СТ «Прибережний», кадастровий номер 8000000000:30:598:0012. Стягнув із ОСОБА_3 на користь держави 3 359,10 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зважаючи на те, що договір купівлі-продажу земельної ділянки вчинений на підставі недійсного державного акта (правовстановлюючого документа), суд дійшов висновку, що такий договір не породжує правових наслідків, є недійсним та до нього необхідно застосувати наслідки недійсності правочину шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку.

Дарницький районний суд міста Києва ухвалою від 17 лютого 2022 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року залишив без задоволення.

Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції

24 жовтня 2023 ОСОБА_3 звернулася до суду з апеляційною скаргою на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року та просила залучити до участі у справі ОСОБА_2 як правонаступника ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Київський апеляційний суд ухвалою від 27 березня 2024 року залучив ОСОБА_2 до участі у справі як правонаступника ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Київський апеляційний суд постановою від 10 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив, заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Кірюхова Н. С. про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним відмовив.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 , починаючи з 2010 року, був обізнаний про існування судового рішення про визнання виданого на його ім`я державного акта недійсним та зобов`язання Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) видати новий державний акт на земельну ділянку розміром та в межах фактично зайнятої ним земельної ділянки, а також про те, що вказане судове рішення виконано не було, тобто фактично погодився з тим правовстановлюючим документом, який було ним отримано на підставі рішення Київської міської ради від 23 грудня 1999 року № 161-1/663, а під час укладення договору купівлі-продажу підтвердив відсутність будь-якого обману чи свідомого приховування фактів, які б мали значення при його укладенні, та повідомив, що ним подано правдиву інформацію щодо будь-якого питання, пов`язаного із вчиненням нотаріальної дії, а подані ним документи не є недійсними та/або підробленими. За таких обставин суд апеляційної інстанції виснував про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Щодо посилання в позовній заяві на нікчемність укладеного правочину з підстав порушення публічного порядку апеляційний суд зазначив, що на відміну від положень частини першої статті 203 ЦК України, яка передбачає, що правочин не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, тобто актам, які регламентують приватноправові відносини, при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається перш за все порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, що в цілому не виключає того, що одночасно порушуються вимоги інших актів, що регламентують приватноправові відносини. Суд апеляційної інстанції вказав, що правові підстави для висновку про нікчемність спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки як такого, що порушує публічний порядок, та для застосування до вказаного правочину наслідків нікчемності відсутні.

Київський апеляційний суд додатковою постановою від 10 грудня 2024 року заяву ОСОБА_3 задовольнив частково та стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати зісплати судового збору в сумі 874,40 грн, витрати, пов`язані з вчиненням процесуальних дій, необхідних для розгляду справи, в сумі 99,00 грн, а всього 973, 40 грн. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про відшкодування судових витрат в іншій частині відмовив.

Суд апеляційної інстанції додаткову постанову мотивував тим, що заява про відшкодування судових витрат підлягає частковому задоволенню у сумі підтверджених витрат 99,00 грн, а саме 17,00 грн за відправлення 15 грудня 2020 рекомендованого листа № 0209608486670 до Дарницького районного суду міста Києва (із заявою з процесуальних питань від 15 грудня 2020 року); 17,00 грн за відправлення 16 березня 2021 року рекомендованого листа № 0305809125772 до Дарницького районного суду міста Києва (із скаргою щодо ненадання копії ухвали про повернення заяви про перегляд заочного рішення від 16 березня 2021року); 65,00 грн за послуги АТ «Укрпошта» з відправлення 24 жовтня 2024 року рекомендованого листа позивачу із копією заяви про відшкодування судових витрат. В частині задоволення вимог заяви про відшкодування 50,00 грн на друк квитанцій та витрат на професійну правничу допомогу апеляційний суд відмовив, оскільки ні в заяві про перегляд заочного рішення суду, ні в апеляційній скарзі вказане судове рішення ОСОБА_3 не подала попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла чи яких очікує понести під час розгляду справи, а також не заявила клопотання про компенсацію судових витрат до закінчення судових дебатів. Щодо відшкодування 50,00 грн на друк квитанцій апеляційний суд зазначив, що докази цього у матеріалах справи відсутні

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

10 жовтня 2024 року ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року та залишити в силі заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року.

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18), від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) та постановах Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14 (провадження № 61-101св19), від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував порушення права ОСОБА_1 , оскільки позивач був впевнений, що під час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки новий державний акт був виданий з урахуванням рішення про визнання попереднього акта недійсним, а не той самий, що був визнаний недійсним. Отже, на момент укладення договору був використаний недійсний акт, про недійсність якого ОСОБА_1 не знав, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку і визнав спірний договір купівлі-продажу недійсним.

Крім того, заявниця вказує, що укладаючи договір купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_1 був переконаний, що відповідач здійснив перерахунок коштів за договором, однак кошти на рахунок так і не надійшли, а матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачем ОСОБА_3 оплати на користь ОСОБА_1 за придбану за договором купівлі-продажу від 22 квітня 2019 року земельну ділянку. Отже, твердження апеляційного суду про те, що позивач не довів порушення його права, є помилковим.

24 квітня 2025 року ОСОБА_3 , засобами поштового зв`язку звернулася

до Верховного Суду із касаційною скаргою на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року у відповідній частині щодо стягнення з ОСОБА_2 на її користь понесених судових витрат на правничу допомогу в розмірі 38 450,00 грн та витрат, пов`язаних із вчиненням процесуальних дій, необхідних для розгляду справи, в сумі 50,00 грн, задовольнивши заяву про відшкодування судових витрат від 24 жовтня 2024 року, понесених у судах першої та апеляційної інстанцій, а в іншій частині додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року залишити без змін.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції допустив порушення принципу змагальності, оскільки відсутність попереднього (орієнтовного) розрахунку розміру судових витрат не позбавляє особу права довести фактичний розмір понесених витрат на правничу допомогу, яка є документально підтвердженою і становить 38 450,00 грн.

Відмовляючи у відшкодуванні понесених витрат на друк квитанцій у загальному розмірі 50,00 грн, апеляційний суд помилково вказав на те, що докази таких витрат відсутні у матеріалах справи. Однак квитанціями від 03 вересня 2020 року та від 18 червня 2021 року підтверджено сплату зазначених платежів у сумі 50,00 грн (25,00 грн та 25,00 грн), визначених у квитанціях як «комісія банку».

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 19 лютого 2025 року у складі колегії суддів

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ситнік О. М., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , витребував справу із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Верховний Суд ухвалою від 01 липня 2025 року у складі колегії суддів

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ситнік О. М., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 травня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Доводи відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 .

У квітні 2024 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість постанови Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року, просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 01 березня 2010 року (справа № 2-91/2010) позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку АДРЕСА_3 № НОМЕР_2 в СТ «Прибережний», розташовану на території м. Києва у Харківському районі площею 0,0585 га в межах згідно з планом, зареєстрований 23 листопада 2000 року в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 90-2-06559. Зобов`язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) у місячний строк з моменту набрання рішенням законної сили видати ОСОБА_1 державний акт на право приватної власності на землю на земельну ділянку АДРЕСА_1 , розташовану на території м. Києва у Харківському районі, розміром та в межах фактично зайнятої ним земельної ділянки.

Вказаним судовим рішенням встановлено, що 23 грудня 1999 року VI сесією XXII скликання Київської міської ради прийнято рішення № 161-1/663 «Про приватизацію земельних ділянок садівничих товариств «Прибережний», «Монтажник», «Будівельник-1», «Лілея Міжозерна», «Залізничний» та садового товариства «Ветеран» Харківського району». Згідно з додатком до вказаного рішення ОСОБА_1 передана у приватну власність земельна ділянка АДРЕСА_1 площею 0,0609 га, після чого ОСОБА_1 виготовлено державний акт на право приватної власності на землю на земельну ділянку площею 0,0585 га в межах згідно з планом, розташовану на території м. Києва у Харківському районі на АДРЕСА_4 , діл. № НОМЕР_1 (СТ «Прибережний), зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 90-2-06559. Цей акт ОСОБА_1 не отримував, у зв`язку з чим державний акт знаходився у Головному управлінні земельних ресурсів КМДА.

ОСОБА_1 на виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 01 березня 2010 року (справа № 2-91/2010) новий державний акт на право приватної власності на землю на земельну ділянку АДРЕСА_1 , розташовану на території м. Києва у Харківському районі, розміром та в межах фактично зайнятої ним земельної ділянки, видано не було.

18 грудня 2018 року у відповідь на заяву ОСОБА_1 від 04 грудня 2018 року Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надав засвідчену в установленому законом порядку копію державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-КВ № 130701, зареєстрованого у Книзі записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю на території Київської міської ради від 23 листопада 2000 року за № 90-2-06559 на території СТ «Прибережний» на АДРЕСА_2 (кадастровий номер 8000000000:90:598:0012) на ім`я ОСОБА_1 (а. с. 34, 35).

Право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:90:598:0012, зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12 квітня 2019 року приватним нотаріусом Кірюховою Н. С., номер запису про право власності: 31208902 (а. с. 36).

Земельну ділянку внесено до Державного земельного кадастру, про що на запит ОСОБА_1 12 квітня 2019 року надано відповідний витяг (а. с. 37, 38).

22 квітня 2019 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0585 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:90:598:0012.

Відповідно до договору, відчужувана земельна ділянка належить продавцю на праві особистої приватної власності на підставі Державного акта на право приватної власності на землю, виданого Київською міською радою 23 листопада 2000 року, згідно з рішенням Київської міської ради від 23 грудня 1999 року №161-1/663. Акт зареєстровано у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 90-2-06559. Право власності продавця зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12 квітня 2019 року приватним нотаріусом Кірюховою Н. С., номер запису про право власності: 31208902.

Земельну ділянку внесено до Державного земельного кадастру, що підтверджується витягом № НВ-0003012482019 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, виданого Кірюховою Н. С., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 12 квітня 2019 року, за яким відомості про обмеження у використанні земельної ділянки, встановлені Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, не зареєстровані.

За взаємною згодою сторін продаж земельної ділянки вчинено між сторонами за 251 830,00 грн, які покупець сплатила повністю продавцю до підписання цього договору. Підписання цього договору сторонами є підтвердженням факту повного розрахунку запродану земельну ділянку та відсутності будь-яких претензій фінансового характеру до покупця та передачі земельної ділянки покупцю (пункт 3 договору). Сторони стверджують, що при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали значення та були свідомо приховані сторонами (пункт 13 договору).

У нотаріально посвідченій заяві від 22 квітня 2019 року ОСОБА_1 повідомив, що ним подано правдиву інформацію щодо будь-якого питання, пов`язаного із вчиненням нотаріальної дії; подані ним документи не є недійсними та/або підробленими (а. с. 48).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 помер (а. с. 138). Правонаступником ОСОБА_1 є ОСОБА_2

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що договір є недійсним, він не отримав визначені договором кошти в сумі 251 830,00 грн, а державний акт на право приватної власності на земельну ділянку був визнаний судом недійсним. Отже, укладений правочин порушує публічний порядок та є нікчемним.

Ухвалюючи рішення про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що він був вчинений на підставі недійсного державного акта (правовстановлюючого документа). Оскільки такий договір не породжує правових наслідків, до нього підлягають застосуванню наслідки недійсності правочину шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 .

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста

статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у позові, вказав, що ОСОБА_1 не довів ту обставину, що внаслідок вчинення договору купівлі-продажу земельної ділянки на підставі державного акта, який було визнано недійсним, було порушено його права.

До зазначеного висновку апеляційний суд дійшов з огляду на таке

Матеріалами справи доведено, що саме ОСОБА_1 вчиняв дії, спрямовані на укладення спірного договору купівлі-продажу: 18 грудня 2018 року отримав на своє звернення засвідчену в установленому законом порядку копію державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-КВ №130701, зареєстрованого у Книзі записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю на території Київської міської ради від 23 листопада 2000 року за № 90-2-06559 на території СТ «Прибережний» на АДРЕСА_2 (кадастровий номер 8000000000:90:598:0012) на своє ім`я; надав цей державний акт з актуальним на час продажу земельної ділянки Витягом з Державного земельного кадастру нотаріусу з метою укладення договору купівлі-продажу. Апеляційний суд вказав, що дії ОСОБА_1 були добровільними та спрямованими на настання певного юридичного наслідку - укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з відповідачкою.

Відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Подібний висновок викладено у пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, провадження № 12-79гс19), в якій також вказано, що «закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах».

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23, провадження № 61-4145сво24).

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 , починаючи з 2010 року, був обізнаний про існування судового рішення про визнання виданого на його ім`я державного акта недійсним та зобов`язання Головного управління земельних ресурсів видати новий державний акт на земельну ділянку розміром та в межах фактично зайнятої ним земельної ділянки, яке, однак, виконано не було.

Таким чином, ОСОБА_1 фактично погодився з тим правовстановлюючим документом, який було ним отримано на підставі рішення Київської міської ради від 23 грудня 1999 року № 161-1/663, під час укладення договору купівлі-продажу він підтвердив відсутність будь-якого обману чи свідомого приховування фактів, які б мали значення при його укладенні, повідомив, що ним подано правдиву інформацію щодо будь-якого питання, пов`язаного із вчиненням нотаріальної дії, а подані ним документи не є недійсними та/або підробленими.

За таких обставин апеляційний суд виснував, що підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , та застосування наслідків недійсності правочину шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 відсутні.

Щодо посилання у позовній заяві ОСОБА_1 про порушення публічного порядку під час укладення договору, суд апеляційної інстанції вказав, що на відміну від положень частини першої статті 203 ЦК України, яка передбачає, що правочин не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, тобто актам, які регламентують приватноправові відносини, при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається перш за все порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, що в цілому не виключає того, що одночасно порушуються вимоги інших актів, що регламентують приватноправові відносини. На цій основі апеляційний суд виснував про те, що правові підстави для висновку про нікчемність договору купівлі-продажу земельної ділянки як такого, що порушує публічний порядок та застосування до вказаного правочину наслідків нікчемності відсутні.

Доводи заявника про те, що укладаючи договір купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_1 був переконаний, що відповідач здійснив перерахунок коштів за договором, однак кошти на рахунок так і не надійшли і матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачем ОСОБА_3 оплати на користь ОСОБА_1 за придбану за договором купівлі-продажу земельної ділянки, колегія суддів не бере до уваги.

Згідно із пунктом 3 договору купівлі-продажу земельної ділянки за взаємною домовленістю сторін, продаж земельної ділянки вчиняється між сторонами за 251 830,00 грн, які покупець сплатила повністю продавцю до підписання цього договору. Підписання цього договору сторонами є підтвердженням факту повного розрахунку за продану земельну ділянку та відсутності будь-яких претензій фінансового характеру до покупця і передачі земельної ділянки покупцю.

Отже, ОСОБА_1 , укладаючи договір купівлі-продажу земельної ділянки підтвердив факт повного розрахунку до підписання цього договору та засвідчив відсутність будь-яких претензій фінансового характеру до покупця.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За частиною першою статті 5 Закону України «Про Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження, зокрема, на земельні ділянки.

Згідно із пунктом 8 частини першої статті 27 Закону України «Про Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 01 січня 2013 року.

Не дивлячись на наявність рішення Дарницького районного суду міста Києва

від 01 березня 2010 року (справа № 2-91/2010), яким визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку № НОМЕР_1 у СТ «Прибережний», розташовану на території м. Києва у Харківському районі площею 0,0585 га, в межах згідно з планом, зареєстрований 23 листопада 2000 року у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 90-2-06559, та зобов`язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) у місячний строк з моменту набрання рішенням законної сили видати ОСОБА_1 державний акт на право приватної власності на вказану земельну ділянку, розміром та в межах фактично зайнятої ним земельної ділянки, ОСОБА_1 новий державний акт на право приватної власності на землю на цю земельну ділянку видано не було.

Натомість ОСОБА_1 18 грудня 2018 року у відповідь на його заяву від 04 грудня 2018 року Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) отримав засвідчену

в установленому законом порядку копію державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-КВ № 130701, зареєстрованого у Книзі записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю на території Київської міської ради від 23 листопада 2000 року за № 90-2-06559 на території

СТ «Прибережний» на АДРЕСА_2 , та, як відомо зі змісту спірного договору купівлі-продажу, зареєстрував право власності на земельну ділянку 12 квітня 2019 року, у зв`язку з чим були внесені відомості до Державного земельного кадастру, що підтверджується витягом

№ НВ-0003012482019.

Такі дії ОСОБА_1 у сукупності із встановленими у цій справі обставинами вказують на забезпечення реальності настання наслідків вчиненого правочину. Зокрема, ОСОБА_1 зареєстрував земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, вніс відомості до Державного земельного кадастру, а у спірному договорі сторони узгодили всі істотні умови договору, вартість земельної ділянки, порядок розрахунку та її передачі покупцю.

Виходячи з цього, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивач фактично погодився з тим правовстановлюючим документом, який було ним отримано на підставі рішення Київської міської ради від 23 грудня 1999 року № 161-1/663. Крім того, ОСОБА_1 під час укладення спірного договору підтвердив відсутність будь-якого обману чи свідомого приховування фактів, які б мали значення при його укладенні, стверджував, що ним подано правдиву інформацію щодо будь-якого питання, пов`язаного із вчиненням нотаріальної дії щодо посвідчення договору, а подані ним документи не є недійсними та/або підробленими.

Таким чином, наведене спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Отже, апеляційний суд на підставі повного та всебічного дослідження доказів. дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 правонаступником якого є ОСОБА_2 .

За таких обставин колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги

про незастосування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18),

від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)

та постановах Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14 (провадження № 61-101св19), від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18).

Щодо доводів касаційної скарги про оскарження додаткової постанови Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року

У касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що суд апеляційної інстанції допустив порушення принципу змагальності, оскільки відсутність попереднього (орієнтовного) розрахунку розміру судових витрат не позбавляє особу права довести фактичний розмір понесених витрат на правничу допомогу, яка є документально підтвердженою і становить 38 450,00 грн.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Частинами першою та другою статті 15 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

За положеннями частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України).

За правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (постанова Верховного Суду від 03 вересня 2026 року у справі № 215/7349/24, провадження № 61-6955св26).

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц, провадження № 14-280цс18).

Згідно із частинами першою та другою статті 182 ЦПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Право сторони, яка має намір отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок іншої сторони, керуючись положеннями статей 124, 129 ГПК України (аналогічні положення закріплені й у статтях 134, 141 ЦПК України), кореспондується з її обов`язками: по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв`язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду (постанова Верховного Суду від 11 грудня 2025 року у справі № 922/619/25).

Відшкодування судових витрат, у тому числі на професійну правничу допомогу, здійснюється за наявності відповідної заяви (клопотання) сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, а в суді касаційної інстанції - до прийняття постанови у справі.

Якщо учасник справи до закінчення судових дебатів (у суді касаційної інстанції - до прийняття постанови у справі) не заявив клопотання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, суд не має підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасником витрат на професійну правничу допомогу (постанова Верховного Суду від 17 жовтня 2025 року у справі № 202/12594/24, провадження № 61-7864св25)

У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 161/5317/18 зазначено, що потрібно розрізняти наслідки своєчасного неподання заяви про відшкодування судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, та доказів на підтвердження їх розміру, та загальні правила розподілу судових витрат за результатами розгляду справи. Неподання чи незаявлення стороною до закінчення судових дебатів у справі про необхідність розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, крім судового збору, є підставою для відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо таких судових витрат. Неподання стороною доказів на підтвердження розміру витрат, пов`язаних із розглядом справи, до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву, має своїм процесуальним наслідком залишення такої заяви без розгляду.

Верховний Суд дотримується сталої позиції, що особа має подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були понесені.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що ні в заяві про перегляд заочного рішення суду, ні в апеляційній скарзі на вказане судове рішення ОСОБА_3 не подала попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла чи яких очікує понести під час розгляду справи, а також не заявляла клопотання про компенсацію судових витрат до закінчення судових дебатів. За таких обставин апеляційний суд правильно виснував про те, що заява ОСОБА_3 в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу задоволенню не підлягає.

Щодо відшкодування понесених витрат на друк квитанцій у загальному розмірі 50,00 грн (25,00 грн та 25,00 грн) з відміткою у квитанціях як «комісія банку», Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що такі платежі не є складовою судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 березня 2026 року у справі № 522/7662/23, провадження № 61-406св26.

Доводи заявниці про неможливість звернення до місцевого суду з клопотанням про компенсацію судових витрат у суді першої інстанції спростовуються тим, що ОСОБА_3 , звертаючись до суду із заявою про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року, відповідно до вимог частини першої статті 134 ЦПК України мала можливість, однак не подала до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Отже, доводи касаційних скарг висновків апеляційного суду не спростовують не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів. Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявників іншої точки зору на встановлені апеляційним судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявників.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників по суті спору та щодо відшкодування понесених судових витрат та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими, тому касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення апеляційного суду підлягають залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

За правилами частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суд касаційної інстанції не встановив підстав, які тягнуть за собою обов`язкове скасування судового рішення (частина четверта статті 401 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків апеляційного суду і не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування постанови та додаткової постанови суду апеляційної інстанції, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення апеляційного суду без змін.

Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара