Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №201/1634/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 201/1634/22

провадження № 61-15837св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідачі за первісним та зустрічним позовами: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ;

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Златова Наталя Анатоліївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіна Вікторія Віталіївна, ОСОБА_7 , орган опіки та піклування в особі Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2024 року у складі судді Демидової С. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня

2024 року у складі колегії суддів: Новікової Г. В., Гапонова А. В., Никифоряка Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , в якому просив:

- визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 ;

- визнати у спільній сумісній власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 частку кожного із співвласників по 1/4 частки

в квартирі АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири

АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 12 травня

2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Златовою Н. А., зареєстрований у реєстрі за № 7569;

- скасувати рішення державного реєстратора, приватного нотаріуса Златової Н. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35146359 від 12 травня 2017 року;

- визнати недійсним іпотечний договір, укладений 12 червня 2019 року

між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Кухтіною В. В., зареєстрований у реєстрі за № 1412;

- скасувати рішення державного реєстратора, приватного нотаріуса Кухтіної В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47319547, від 12 червня 2019 року (номер запису про іпотеку 31967629);

- скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Кухтіної В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47316784, від 12 червня 2019 року (номер запису про іпотеку 31967352).

Первісний позов мотивований тим, що 06 січня 1990 року, зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Від шлюбу у подружжя народилося двоє дітей: ОСОБА_1 та ОСОБА_8

18 грудня 2002 року між Дніпропетровським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву в особі директора Молодана П. В., що діє на підстав Положення про регіональне відділення Фонду, та сім`єю в особі ОСОБА_3 укладено кредитну угоду № 113. (далі - Угода). Відповідно до розділу 1 Угоди, згідно з умовами Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким

молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла» від 29 травня 2001 року № 584 (далі - Положення № 584, тут і далі в редакції, чинній на час укладення Угоди) Фонд від імені держави надав позичальнику прямий адресний (цільовий) кредит

у сумі 133 618,00 грн, строком повернення 30 років з дати укладення кредитної угоди. Кредит надавався на будівництво (реконструкцію) житла загальною площею 106 кв. м, згідно з проектом за будівельною адресою: АДРЕСА_2 .

Протягом строку, встановленого пунктом 1.1. Угоди, ОСОБА_3 зобов`язувався вносити суму коштів, що визначалася у розрахунку погашення кредиту, до повного виконання зобов`язань за кредитною угодою на рахунок в банку-агенті «Правекс-Банк», з яким Фонд уклав угоду про надання та обслуговування кредиту. Згідно із пунктом 2.1. Угоди ОСОБА_9 вносив кошти на рахунок в банку-агенті, відповідно до розрахунку першого внеску. Відповідно до пункту 3.1. Угоди ОСОБА_3 був зобов`язаний протягом 30 календарних днів після оформлення свідоцтва про право власності на збудоване (реконструйоване) за рахунок коштів кредиту житло, укласти з Фондом іпотечний договір про заставу цього житла. За пунктом 4.2. Угоди ОСОБА_3 зобов`язувався: після ведення житла в експлуатацію разом з Фондом за власний рахунок оформити свідоцтво про право власності на збудоване (реконструйоване) майно; у період погашення кредиту та сплати відсотків за користування ним надсилати Фонду до 15 квітня кожного року інформацію про рівень своїх доходів та членів сім`ї за попередні 12 місяців. Відповідно до пункту 4.4.5, 4.4.6 Угоди ОСОБА_3 мав право разом з членами сім`ї володіти та користуватися збудованим (реконструйованим) житлом з моменту оформлення свідоцтва про право власності та укладення з Фондом договору застави, в якому визначалися умови користування житловим приміщенням протягом терміну погашення кредиту ОСОБА_3 . Після повного виконання зобов`язань за кредитною угодою ОСОБА_3 отримував в установленому законодавством порядку право розпоряджатися житлом.

Відповідно до пункту 2 Положення № 584 позичальником є молода сім`я або одинокий молодий громадянин, які отримали кредит на умовах, визначених кредитною угодою. Згідно із пунктом 3 Положення № 584, право на отримання кредиту мають: молоді сім`ї та одинокі молоді громадяни, які згідно із законодавством визнані такими, що потребують поліпшення житлових умов, а саме: сім`я, в якій чоловік та дружина віком до 30 років включно.

На виконання пункту 20 Положення № 584 кожному члену сім`ї ОСОБА_10 було надано по 21 кв. м та додатково на сім`ю 20 кв. м, тобто загалом

104 кв. м.

Відповідно до технічного паспорта, виготовленого станом на 10 квітня 2017 року, квартира АДРЕСА_1

має такий опис: житлова площа 29,20 кв. м, загальна площа 99,8 кв. м

та складається з: 1 - кухня- вітальня, 2 - санвузол, 3,4 житлові кімнати, 5 - санвузол, 6 - хол, 7 - гардеробна, І-лоджія. У зв`язку з викладеним ОСОБА_1 належить 1/4 частина квартири АДРЕСА_1 , тобто 24,95 кв. м.

17 лютого 2006 року на підставі рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 04 липня 2005 року № 2616 ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 - квартиру, за адресою: АДРЕСА_3 .

На виконання умов кредитної угоди 27 лютого 2007 року між ОСОБА_11 та Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» укладено договір іпотеки квартири збудованої за рахунок коштів пільгового довготермінового кредиту.

Пунктами 1.1.-1.5. договору іпотеки визначено, що згідно з кредитною угодою № 113 від 18 грудня 2002 року іпотекодержатель надав іпотекодавцю кредит на будівництво житла за адресою: АДРЕСА_2 , будівельна адреса, надалі - АДРЕСА_3 , згідно з рішенням Виконавчого комітету Дніпровської міської ради № 2616 від 04 липня 2005 року, в сумі 133 618,00 грн, строком повернення на 30 років з 18 грудня 2002 року до 18 грудня 2032 року. З метою забезпечення своєчасного виконання зобов`язань за кредитною угодою іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю: квартиру АДРЕСА_4 , збудовану за рахунок коштів кредиту.

Позивач вказував, що завдяки двом дітям сім`я ОСОБА_3 була звільнена від сплати відсотків за користування кредитом (пункт 30 Положення). Тому позивач вважав, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , автоматично має право на володіння 21 кв. м загальної площі, так як він є спільною дитиною подружжя ОСОБА_10 .

Позивач ОСОБА_1 був впевнений, що після виконання ОСОБА_3 основного зобов`язання за кредитною угодою від 18 грудня 2002 року він зможе оформити право власності на належну йому частину квартири. Крім того, будучи обізнаним про строк виконання основного зобов`язання за кредитною угодою, ОСОБА_1 вважав, що у вказаний період часу ОСОБА_3 не зможе розпорядитися нерухомим майном, у якому йому належить 1/4 частина квартири.

Однак у січні 2022 року ОСОБА_1 випадково дізнався про відчуження ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 без його згоди та відома. Такими неправомірними діями ОСОБА_3 порушив його право власності на 1/4 частину квартиру, яка була надана усім членам сім`ї ОСОБА_3 , згідно з умовами Положення № 584. Отже, кожен член сім`ї ОСОБА_3 має право власності на частину квартири, оскільки кожному члену сім`ї була надано 26 кв. м, а саме по 24,95 кв. м.

Зазначив, що 12 травня 2017 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Златовою Н. А., зареєстрований у реєстрі за № 7569, за умовами якого ОСОБА_3 передав квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 99,8 кв. м, житловою площею 29,2 кв. м у власність ОСОБА_5 , яка сплатила за вказану квартиру 1 589 470,00 грн.

24 червня 2019 року ОСОБА_5 уклала з ОСОБА_6 іпотечний договір, який був посвідчений приватним нотаріусом Кухтіною В. В., зареєстрований у реєстрі за № 1411, відповідно до якого передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 . Іпотечним договором забезпечується виконання зобов`язання, що виникло у ОСОБА_5 , на підставі договору позики, укладеного 12 червня 2019 року, за умовами якого ОСОБА_6 передав грошову суму 100 000,00 грн, а ОСОБА_5 отримала та зобов`язалася повернути ОСОБА_6 таку ж суму грошових коштів у строк частинами, узгодженими сторонами. Кінцевий строк повернення позики 12 червня 2022 року.

Оціночна вартість предмета іпотеки, визначена за домовленістю сторін, становила 589 470,00 грн.

Оскільки в результаті укладення договору купівлі-продажу квартири від 12 травня 2017 року змінився власник квартири та відповідно внесені зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про власника квартири, іпотечний договір, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, враховуючи наявність у ОСОБА_1 права власності на 1/4 частину квартири, а тому такий договір підлягає визнанню недійсним. Позивач вважав, що наслідки недійсності договору купівлі-продажу квартири мають бути застосовані шляхом визнання за ним права власності на 1/4 частину квартири та зміни інформації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про власників квартири АДРЕСА_1 .

У січні 2023 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов, в якому

з урахуванням уточнень від 13 вересня 2023 року, остаточно просила:

- визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 ;

- визнати у спільній сумісній власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 частку кожного із співвласників по 1/4 частки в квартирі АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину квартири

АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 12 травня

2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Златовою Н. А., зареєстрований у реєстрі за № 7569;

- скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Златової Н. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35146359 від 12 травня 2017 року;

- визнати недійсним іпотечний договір, укладений 12 червня 2019 року

між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Кухтіною В. В., зареєстрований у реєстрі за № 1412;

- скасувати рішення державного реєстратора, приватного нотаріуса Кухтіної В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47319547 від 12 червня 2019 року (номер запису про іпотеку 31967629);

- скасувати рішення державного реєстратора, приватного нотаріуса Кухтіної В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47316784 від 12 червня 2019 року (номер запису про іпотеку 31967352);

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь

ОСОБА_2 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 мав право разом

із членами сім`ї володіти та користуватися збудованим (реконструйованим) житлом з моменту оформлення свідоцтва про право власності та укладення з Фондом договору застави, в якому визначалися умови користування житловим приміщенням протягом строку погашення кредиту ОСОБА_3 .

У зв`язку з викладеним, ОСОБА_12 належить 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , тобто 24,95 кв. м, проте, уклавши договір купівлі-продажу квартири, ОСОБА_3 порушив права ОСОБА_2 , як власниці частини спірної квартири. Окрім того, зазначила, що майно вибуло з її володіння без її згоди, а тому підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 16 квітня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року, в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовив.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надали доказів, що вони брали участь у виконанні зобов`язань щодо виплати кредитних коштів та що вони мали можливість погашати кредитну заборгованість, а відтак вони не набули права власності на спірне житло.

Суди встановили, що кредит було надано батькові позивачів, що підтверджується кредитним договором, погашав кредит батько, що не оспорюється сторонами. За таких обставин суди дійшли висновку про відсутність підстав вважати,

що позивачі за первісним та зустрічним позовами в неповнолітньому віці, будучи дітьми, брали безпосередню участь у придбанні житла для сім`ї. Позивачі не надали належних та допустимих доказів на підтвердження факту особистої участі у купівлі житла, виплаті кредиту та на підтвердження участі в його утриманні та проведенні ремонтних робіт, що виключає визнання майна спільною сумісною власністю батьків та позивачів, які на момент отримання кредиту на житло були неповнолітніми.

Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги

25 листопада 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся

до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року, якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити повністю, та відмовити в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник вказує:

- пункт 1 частини другої статті другої статті 389 ЦПК України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку), зокрема:

- від 04 березня 2021 року у справі № 343/1294/18, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя;

- від 07 липня 2021 року у справі № 362/121/15-ц, що, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та врахувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях;

- від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18, що спірне нерухоме майно, придбане під час перебування у шлюбі та за кредитні кошти, які використані в інтересах сім`ї, підлягає поділу між ними в рівних частинах;

- Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі

№ 914/3224/16 та від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння, однією з підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача, є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом;

- пункт 3 частини другої статті другої статті 389 ЦПК України (якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), про те, що суди застосували пункт 30 Положення № 584, за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування цієї норми права у подібних правовідносинах.

Заявник звертає увагу, що істотною умовою укладення сторонами 18 грудня

2002 року кредитної угоди на будівництво (реконструкцію) спірного житла, позичальником в якій зазначено сім`ю в особі ОСОБА_3 , була наявність двох дітей, завдяки яким за рахунок бюджетних коштів було проведено погашення

25 відсотків суми зобов`язань за кредитом та виділено додатково на сім`ю 21 кв. м площі житла відповідно до пункту 30 Положення № 584. Таким чином, як позивач за первісним позовом, так і позивач за зустрічним позовом як діти та члени сім`ї взяли безпосередню фінансову участь за рахунок бюджетних коштів на яких було погашено 25 відсотків від суми кредиту придбаного спірного житла, що узгоджується та відповідає приписам частин першої, другої статті 175 Сімейного кодексу України.

Заявник переконує, що правочини, на підставі яких відчужувалася спірна квартира, порушують його законні права як співвласника квартири, придбаної сім`єю ОСОБА_10 у кредит, оскільки за наявності двох дітей погашено 25 відсотків суми за рахунок бюджетних коштів відповідно до пункту 30 Положення № 584, внаслідок чого заявник набув право власності на частку в розмірі 1/4 частини квартири. Таким чином, порушені права заявника підлягають відновленню шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння частки квартири, що відчужена батьком поза його волею та без його згоди на це за нотаріально посвідченим договором.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 18 лютого 2025 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував матеріали справи із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 червня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_7 в інтересах якого дії ОСОБА_13 , вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

06 січня 1990 року за актовим записом № 17, вчиненим відділом реєстрації актів цивільного стану виконавчого комітету Бабушкінської районної ради у місті Дніпропетровську зареєстрований шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ОСОБА_1 та ОСОБА_14 є дітьми ОСОБА_3 та

ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвами про народження серії

НОМЕР_2 та НОМЕР_3 , а також свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4 .

18 грудня 2002 року між Дніпропетровським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву та ОСОБА_3 укладено кредитну угоду № 113, відповідно до якої згідно з умовами Положення № 584 Фонд від імені держави надає позичальнику прямий адресний (цільовий) кредит у сумі 133 618,00 грн строком повернення

30 років з дати укладення кредитної угоди. Пунктом 1.2 передбачено, що кредит надається на будівництво (реконструкцію) житла загальною площею 106 кв. м, згідно з проектом за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17 лютого

2006 року, ОСОБА_3 належить квартира за адресою:

АДРЕСА_3 .

22 лютого 2006 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .

27 лютого 2007 року між Дніпропетровським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки квартири збудованої за рахунок коштів пільгового довготермінового кредиту. Пунктами 1.1.-1.5. договору іпотеки визначено, що згідно з кредитною угодою № 113 від 18 грудня 2002 року іпотекодержатель надав іпотекодавцю кредит на будівництво житла за адресою: АДРЕСА_2 , будівельна адреса, в подальшому АДРЕСА_3 , згідно з рішенням Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 04 липня 2005 року № 2616 у сумі 133 618,00 грн, строком повернення на 30 років з 18 грудня 2002 року до 18 грудня 2032 року. З метою забезпечення своєчасного виконання зобов`язань за кредитною угодою іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю: квартиру АДРЕСА_4 , збудовану за рахунок коштів кредиту.

Відповідно до витягу з Єдиного державного демографічного реєстру ОСОБА_1 з 15 березня 2018 року зареєстрований в АДРЕСА_5 .

Довідкою від 12 травня 2017 року підтверджується, що ОСОБА_3 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_3 , але не зареєстрований в ній (т. 1, а. с.138).

Матеріалами справи підтверджується наявність боргових зобов`язань між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 85-90).

12 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3

(т. 1, а. с. 140-142). Дружина ОСОБА_3 - ОСОБА_4 надала нотаріально завірену письмову згоду подружжя на укладання та підписання договору купівлі-продажу нерухомого майна (т. 1, а. с. 139).

12 червня 2019 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 100 000,00 грн з умовою їх повернення до 20 червня 2022 року (т. 1, а. с.170).

12 червня 2019 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, відповідно до якого, у забезпечення позикових зобов`язань іпотекодавець передає в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_3

(т. 1, а. с. 155-157). Наведене узгоджується з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (т. 1, а. с. 34-35, 179-187).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу,

в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України

у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так

і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18.

Великою Палатою Верховного Суду у змісті постанови від 02 лютого

2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову

в позові (постанова Верховного Суду від 23 липня 2025 року у справі № 182/6681/21, провадження № 61-14108св24).

Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного Кодексу України (далі - СК України) сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно із до статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно з частинами другою і третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності (постанова Верховного Суду від 22 липня 2026 року у справі № 372/6654/24, провадження № 61-14820св25).

Суди встановили, що 18 грудня 2002 року між Дніпропетровським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву та ОСОБА_3 укладено кредитну угоду № 113, відповідно до якої згідно з умовами Положення № 584 Фонд від імені держави надає позичальнику прямий адресний (цільовий) кредит у сумі 133 618,00 грн строком повернення 30 років з дати укладення кредитної угоди. Пунктом 1.2 передбачається, що кредит надається на будівництво (реконструкцію) житла загальною площею 106 кв. м, згідно з проектом за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17 лютого

2006 року, ОСОБА_3 належить квартира за адресою:

АДРЕСА_3 .

27 лютого 2007 року між Дніпропетровським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки квартири збудованої за рахунок коштів пільгового довготермінового кредиту. Пунктами 1.1.-1.5. договору іпотеки визначено, що згідно з кредитною угодою № 113 від 18 грудня 2002 року іпотекодержатель надав іпотекодавцю кредит на будівництво житла за адресою: АДРЕСА_2 , будівельна адреса, в подальшому АДРЕСА_3 , згідно з рішенням Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 04 липня 2005 року № 2616 у сумі 133 618,00 грн, строком повернення на 30 років з 18 грудня 2002 року до 18 грудня 2032 року. З метою забезпечення своєчасного виконання зобов`язань за кредитною угодою іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю: квартиру АДРЕСА_4 , збудовану за рахунок коштів кредиту.

Положення № 584 визначає порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла.

Пунктом 22 Положення № 584 визначено, що кредитний договір укладається після прийняття регіональним управлінням Фонду рішення про надання кредиту. Після підписання сторонами кредитного договору кандидат набуває статусу позичальника на якого оформляється паспорт позичальника.

У пункті 23 Положення № 584 вказано, що кредит надається регіональним управлінням Фонду на підставі кредитного договору, до якої додається розрахунок розміру кредиту з визначенням першого внеску позичальника та суми коштів на страхування в період будівництва (реконструкції) житла.

Погашення кредиту, наданого на будівництво (реконструкцію) чи придбання житла,

і сплата відсотків за користування ним здійснюється позичальником починаючи

з дати зарахування коштів кредиту на рахунок позичальника в банку-агенті (пункт

28 Положення № 584). Умови набуття позичальником права власності на збудоване (реконструйоване) і придбане за рахунок кредиту житло визначаються кредитним договором (пункт 39 Положення № 584).

Відповідно до кредитного договору позичальникові в установленому порядку видається свідоцтво про право власності на збудоване (реконструйоване) житло. Фінансування витрат, пов`язаних з оформленням цих документів, здійснюється за рахунок позичальника (пункт 40 Положення № 584). З метою забезпечення погашення кредиту між регіональним управлінням Фонду та позичальником відповідно до умов кредитного договору укладається договір про іпотеку збудованого (реконструйованого) або придбаного житла. У разі кредитування будівництва (реконструкції) індивідуального будинку та господарських приміщень договір про іпотеку земельної ділянки укладається разом з кредитним договором (пункт 41 Положення № 584). Передача в заставу збудованого (реконструйованого) або придбаного житла здійснюється одночасно з оформленням права власності позичальника на це житло.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суди першої та апеляційної інстанції на підставі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження у справі доказів, встановивши, що позивач не надав доказів про те, що він брав безпосередню участь у придбанні житла, виплаті кредиту, брав у його утриманні та проведенні ремонтних робіт, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини четвертої статті

368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до пункту 4.2.1 кредитної угоди від 18 грудня 2002 року № 113 позичальник зобов`язується після введення житла в експлуатацію разом з Фондом за власний рахунок оформити свідоцтво про право власності на збудоване (реконструйоване) майно. Згідно із пунктом 4.4.6 кредитної угоди після повного виконання зобов`язань за кредитною угодою (погашення кредиту, сплати коштів за користування ним та можливої пені) позичальник отримує в установленому законодавством порядку право розпоряджатися житлом.

За кредитною угодою від 18 грудня 2002 року № 113 позичальником є батько позивача ОСОБА_3 .

Аналіз умов кредитної угоди свідчить про те, що саме позичальник після належного виконання умов договору з повернення кредитних коштів та здачі будинку в експлуатацію набуває право власності на збудоване (реконструйоване) майно. Отже, умови договору не передбачають автоматичного набуття права власності на збудоване (реконструйоване) майно усіма членами сім`ї, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що істотною умовою укладення сторонами 18 грудня 2002 року кредитної угоди на будівництво (реконструкцію) спірного житла, позичальником в якій зазначено сім`ю в особі ОСОБА_3 , була наявність двох дітей, завдяки яким за рахунок бюджетних коштів було проведено погашення 25 відсотків суми зобов`язань за кредитом та виділено додатково на сім`ю 21 кв. м площі житла відповідно до пункту 30 Положення № 584 не дають підстав стверджувати, що позивач набув право власності на частку у спірній квартирі в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, оскільки позивач не був позичальником за кредитною угодою, а також не надав доказів того, що він безпосередньо брав участь у придбанні житла, виплаті кредиту та брав участь в утриманні спірної квартири чи у проведенні ремонтних робіт.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що правочини, на підставі яких відчужувалася спірна квартира, порушують його законні права як співвласника квартири, придбаної сім`єю ОСОБА_10 у кредит, а тому порушені права заявника підлягають відновленню шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння частки квартири, відчуженої батьком поза його волею та без його згоди на це, то такі доводи спростовуються матеріалами справи.

Батько позивача ОСОБА_3 , виконавши умови кредитної угоди, зареєструвавши за собою право власності, отримавши відповідний дозвіл своєї дружини, як власник правомірно та на власний розсуд розпорядився спірною квартирою, відчуживши її за договором купівлі-продажу на користь ОСОБА_5 .

Висновки суду апеляційної інстанції з урахуванням встановлених у цій справі обставин не суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 та від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, а також у постановах Верховного Суду від 04 березня 2021 року у справі № 343/1294/18, від 07 липня 2021 року у справі № 362/121/15-ц, від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18, на які заявник посилається в касаційній скарзі (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також підставою оскарження судових рішень заявник у касаційній скарзі зазначає пункт 3 частини другої статті другої статті 389 ЦПК України та вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 30 Положення № 584 у подібних правовідносинах.

Колегія суддів звертає увагу, що пунктом 30 Положення № 584 визначено, що позичальник, який не має дітей, сплачує кредит з відсотковою ставкою у розмірі 3 відсотки річних суми зобов`язань за кредитом; позичальник, який має одну дитину, звільняється від сплати відсотків за користування кредитом; позичальникові, який має двох дітей, крім того, за рахунок бюджетних коштів погашається 25 відсотків суми зобов`язань за кредитом на момент застосування пільги; позичальникові, який має трьох і більше дітей, - 50 відсотків суми зобов`язань за кредитом на момент застосування пільги.

Тобто пільги, передбачені пунктом 30 Положення № 584, не створюють для члена сім`ї, за рахунок якого було надано таку пільгу, права власності на частку у збудованому (реконструйованому) майні, оскільки таке право не передбачене та не узгоджується з умовами кредитної угоди.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для формування висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 30 Положення № 584 у подібних правовідносинах.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів. Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду апеляційної інстанції.

За таких обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара