Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №640/12179/21 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року

м. Київ

справа №640/12179/21

адміністративне провадження № К/990/45687/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Загороднюка А.Г., Єресько Л.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 640/12179/21

за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року (головуючий суддя Войтович І.І.), постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року (суддя-доповідач Бужак Н.П., судді: Костюк Л.О., Кобаль М.І.),

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), у якому, з урахуванням заяви про зміну (доповнення) предмету позову, просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Офісу Генерального прокурора № 354ц від 15 квітня 2021 року;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора або на посаді в Офісі Генерального прокурора, що є рівнозначною (рівноцінною) посаді заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівника Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення по день ухвалення рішення суду;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 90 000,00 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 11 березня 2021 року ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення у зв`язку із скороченням посади, яку він займає, та запропоновано 14 вакантних посад державної служби з метою його подальшого працевлаштування. Листом від 19 березня 2021 року позивачем подано чотири заяви про переведення на посади державної служби Офісу Генерального прокурора. Однак листом відповідача від 08 квітня 2021 року № 07-931-21 позивачу повідомлено про відмову в переведенні на вказані у заявах посади та надалі наказом № 354ц від 15 квітня 2021 року звільнено з посади заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівника Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора.

У позові ОСОБА_1 наполягає на протиправності спірного наказу про звільнення, оскільки вважає, що такий не відповідає вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), порушує його право на працю. Позивач зазначає, що пункт 1 частини першої статті статті 87 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII) містить вичерпний перелік підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення. Стверджує, що ліквідації Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора не відбулося, як і скорочення посади, яку він займав, натомість мало місце перейменування структурного підрозділу, без зміни завдань та повноважень за його посадою, що не може слугувати підставою для припинення державної служби та звільнення. Окрім того, спірний наказ не містить конкретного посилання на підставу звільнення, що має наслідки для позивача у вигляді юридичної невизначеності, а сама процедура звільнення відбулася з грубим порушенням передбаченого частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII обов`язку суб`єкта призначення запропонувати іншу рівнозначну або нижчу посаду державної служби. Позивач стверджує, що не відмовлявся від переведення на запропоновані посади та у відповідача була можливість запропонувати іншу рівнозначну або нижчу посаду, але цього зроблено не було.

ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Офісу Генерального прокурора № 354ц від 15 квітня 2021 року.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора з 15 квітня 2021 року.

Стягнуто з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051; вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2021 року по 13 травня 2024 року у розмірі 1 246 726,74 грн (один мільйон двісті сорок шість тисяч сімсот двадцять шість гривень 74 копійки).

Стягнуто з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051; вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 454,00 грн (чотириста п`ятдесят чотири гривні 00 коп.) та витрати на правничу допомогу у розмірі 25 000,00 грн (двадцять п`ять тисяч гривень 00 коп.).

В решті вимог відмовлено.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення на користь останнього середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 31 522,80 грн (тридцять одна тисяча п`ятсот двадцять дві гривні 80 копійок), з якої мають бути відраховані податки та обов`язкові платежі.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався тим, що із досліджених судом наказу Генерального прокурора від 24 липня 2020 року № 60шц, Положення про Департамент інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора, затвердженого наказом Генерального прокурора від 26 лютого 2020 року № 111, та Положення про Департамент організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення Офісу Генерального прокурора, затвердженого наказом Генерального прокурора від 26 лютого 2021 року № 50, посадових інструкцій від 28 січня 2020 року та 24 липня 2020 року вбачається, що посада, яку обіймав позивач, не скорочена, а відбулася ліквідація структурного підрозділу, де працював позивач та утворення нового структурного підрозділу, без зміни завдань такого структурного підрозділу, повноважень та обов`язків за посадою, яку обіймав позивач. При цьому, посади заступників начальників управлінь наявні як y ліквідованому Департаменті інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора, так і в новоутвореному Департаменті організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення Офісу Генерального прокурора, а їх повноваження є майже ідентичними та не містять суттєвих змін.

На основі цього суд першої інстанції дійшов висновку, що суб`єкт призначення мав вчинити усі необхідні дії для забезпечення працевлаштування позивача у відповідному новоутвореному структурному підрозділі Офісу Генерального прокурора.

Разом із тим, суд першої інстанції установив, що після пропонування позивачеві вакантних посад для переведення і отримання 19 березня 2021 року його листа із заявами про переведення, відповідач у своєму листі від 08 квітня 2021 року вже вказав про видання двох наказів № 5шц від 24 березня 2021 року та № 6шц від 25 березня 2021 року, якими скорочено посади, на які претендує позивач: заступник начальника управління комунально-експлуатаційного забезпечення та капітального будівництва Департаменту логістики, ресурсного та матеріально-технічного забезпечення (скорочено наказом Генерального прокурора № 5шц від 24 березня 2021 року) та заступник начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення (скорочено наказом Генерального прокурора № 6шц від 25 березня 2021 року).

У світлі цього суд виснував, що не заперечує право суб`єкта призначення на скорочення посад структурного підрозділу, не вбачає у таких діях штучного створення підстав для звільнення, як стверджує позивач, але зауважив, що скорочення запропонованих позивачу вакантних посад не може бути підставою для відмови у переведенні позивача, оскільки в Офісі Генерального прокурора були наявні й інші вакантні посади, що вбачається із списку вакантних посад державної служби станом 11 та 31 березня 2021 року, проти чого не заперечує сам відповідач.

За висновком суду, пропонування відповідачем позивачу, який обіймав посаду, що належить до категорії «Б» підкатегорії «БЗ», посади, яка належить до категорії «Б» підкатегорії «Б2», свідчить про порушення Офісом Генерального прокурора вимог абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, яка передбачає, зокрема, що одночасно з попередженням про звільнення суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Такий формальний підхід відповідача до виконання обов`язку щодо забезпечення державному службовцю переведення на відповідну рівнозначну чи як виняток нижчу посаду є грубим порушенням вимог чинного законодавства.

Одночасно суд першої інстанції установив, що з 11 березня по 15 квітня 2021 року у штатному розписі відповідача установлювалися нові посади, які протиправно не були запропоновані відповідачем позивачу для переведення. Суд звернув увагу на те, що позивач не відмовлявся від переведення на інші запропоновані попередженням посади, однак у листі від 08 квітня 2021 року Офіс Генерального прокурора відмовив позивачу у переведенні на чотири із запропонованих посад, не зазначивши щодо можливості переведення на інші посади. Суд першої інстанції не визнав як належний доказ відмови позивача від переведення довідки, складені та підписані спеціалістом Н. Біксей про те, що позивач ознайомився із переліком вакантних посад та відмовився отримувати їх під підпис.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про недотримання відповідачем вимог Закону № 889-VIII, зокрема частини третьої статті 87, що полягає у невиконанні обов`язку пропонування вакантних посад державної служби, і є істотним порушенням процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення.

Вирішуючи позовну вимогу ОСОБА_1 про поновлення на роботі, Київський окружний адміністративний суд виходив із того, що закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, аніж зазначені у частині першій статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, а відтак установивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній посаді.

За таких обставин, на переконання суду, належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов`язання відповідача поновити його на попередній займаній посаді - заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора з 15 квітня 2021 року.

Поряд із тим суд відмітив, що вимоги позивача щодо поновлення його на роботі на іншій рівнозначній посаді відповідно до його кваліфікації та професійної компетентності у цьому державному органі не відповідають приписам статті 235 КЗпП України та є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.

Розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача суд першої інстанції здійснив відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, за період з 16 квітня 2021 року (з наступного робочого дня після звільнення) по 13 травня 2024 року (день винесення судом рішення про скасування наказу про звільнення) включно.

Водночас суд установив, що матеріали справи містять дві різні довідки Офісу Генерального прокурора про нараховану заробітну плату ОСОБА_1 : перша - від 29 квітня 2021 року № 21-364зп підписана керівником ОСОБА_2 і в.о. головного бухгалтера ОСОБА_3 та містить відомості про заробітну плату позивача за період із січня по квітень 2021 року в розмірі 252 434,72 грн.; друга - від 22 лютого 2024 року №21-87зп із визначенням виплат за останні два календарні місяці роботи, що передували звільненню, які склали 32 278,26 грн і середньоденної заробітної плати у розмірі 1 537,06 грн: лютий 2021 року- 0 грн (0 відпрацьованих днів), березень 2021 року (відпрацьовано 17 днів) - 26 129,98 грн. Однак позивачем надано до матеріалів справи довідку пенсійного органу форми ОК-5, яка спростовує відомості відповідача у довідці від 22 лютого 2024 року №21-87зп за лютий 2021 року та містить показники нарахованої заробітної плати. З огляду на це суд при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача врахував довідку Офісу Генерального прокурора від 29 квітня 2021 року №21-364зп.

У підсумку Київський окружний адміністративний суд установив, що сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу, а саме за період з 16 квітня 2021 року по 13 травня 2024 року, становить 1 246 726,74 грн (1576,14 грн х 791 робочий день), без урахування податків та обов`язкових платежів.

Утім, суд першої інстанції відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовної вимоги про стягнення з Офісу Генерального прокурора моральної шкоди у розмірі 90 000,00 грн, оскільки не встановив причинного зв`язку між виданням наказу про звільнення та настанням моральних страждань позивача.

Не погодившись із рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року, Офіс Генерального прокурора оскаржив його в апеляційному порядку.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного від 01 жовтня 2024 року апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. У цій постанові суд апеляційної інстанції у повній мірі погодився висновками суду першої інстанції по суті спору та мотивами ухваленого судового рішення.

22 жовтня 2024 року Шостий апеляційний адміністративний суд розглянув заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Клян Анастасії Федорівни про ухвалення додаткового рішення про стягнення 49 139,34 грн витрат на правничу допомогу, пов`язану з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, та прийняв додаткову постанову про її часткове задоволення. Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051; вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) витрати на правничу допомогу у сумі 8000,00 грн (вісім тисяч гривень 00 копійок).

Суд апеляційної інстанції, визначаючи співмірність заявлених до відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, врахував, що перегляд справи в суді апеляційної інстанції не потребує значного часу на опрацювання нормативно-правових актів та вивчення апеляційної скарги; справа не містить значний обсяг обставин, які відносяться до предмета доказування, що не були дослідженні в суді першої інстанції та потребують доказування в апеляційному суді та не потребує вивчення нових фактичних даних, а обсяг і складність процесуальних документів не є значними. Також суд уважав, що підготовка до апеляційного розгляду справи із загальною кількість витраченого часу 23,5 годин (відповідно до опису наданих послуг від 03 жовтня 2024 року) не відповідають складності цієї справи під час її перегляду у суді апеляційної інстанції. При цьому нових доказів чи аргументів, аніж ті, що були надані в суді першої інстанції представником позивача до апеляційного суду не наведено, нові докази та обставини під час апеляційного розгляду справи не досліджувалися. Фактично всі доводи та пояснення представника позивача є аналогічними, що були надані під час розгляду справи у суді першої інстанції.

ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанцій у справі № 640/12179/21 в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, а в решті - залишити без змін.

У касаційній скарзі зазначено, що підставою для оскарження рішень першої та апеляційної судових інстанцій є пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, а також абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону №889-VIII у комплексі з пунктом 10 розділу VI Положення № 351, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

За доводами заявника касаційної скарги, суди обох судових інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що у спірних правовідносинах не відбулося скорочення посади позивача, а тому відсутні підстави для його звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII. Відповідач указує на необхідність надання Верховним Судом висновку щодо застосування наведених норм права з урахуванням індивідуальних особливостей встановлених судами у цій справі обставин, у частині надання роботодавцем державному службовцю пропозицій усіх посад, відповідно до професійної підготовки та професійної компетентності державного службовця є його обов`язком, передбаченим для встановлення відповідності працівника запропонованій посаді, з огляду на специфіку діяльності окремих структурних підрозділів органу прокуратури та є необхідним елементом процедури переведення на посаду, зазначивши, що: скорочення чисельності державних службовців структурного підрозділу - Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора, а також скорочення посади заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва цього Департаменту (державної служби) внаслідок зміни штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу є підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення.

Також Офіс Генерального прокурора у касаційній скарзі посилається на помилкове застосування судами попередніх інстанцій абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону №889-VIII у комплексі з пунктом 10 розділу VI Положення № 351 та неврахування того, що позивач не обіймав посаду прокурора, а отже до нього не могли бути застосовані приписи розділу Положення № 351, що регулюють правовідносини Офісу Генерального прокурора та прокурорів органів прокуратури.

У світлі цього скаржник указує на необхідність надання Верховним Судом висновку щодо застосування норм права з урахуванням індивідуальних особливостей обставин встановлених судами у цій справі, в частині надання роботодавцем державному службовцю пропозицій усіх посад, відповідно до професійної підготовки та професійної компетентності державного службовця є його обов`язком, передбаченим для встановлення відповідності працівника запропонованій посаді, з огляду на специфіку діяльності окремих структурних підрозділів органу прокуратури та є необхідним елементом процедури переведення на посаду, зазначивши, що: - неподання державним службовцем заяв на переведення на запропоновані вакантні посади розцінюється роботодавцем як відмова від переведення на одну з запропонованих посад; - довідка, оформлена уповноваженим представником роботодавця, про ознайомлення державного службовця із переліком вакантних рівнозначних, або, як виняток, нижчих посад державної служби, а також про його відмову від отримання такого переліку, у випадку не подачі у встановлений термін заяви на переведення на одну з запропонованих вакантних посад, засвідчує відмову державного службовця від переведення на одну з таких посад, оскільки Законом № 889-VIII та Положенням №351 не унормовано, яким чином роботодавець має зафіксувати таку відмову.

Окрім того, в касаційній скарзі Офіс Генерального прокурора не погоджується із сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , розрахованою судами на підставі довідки відповідача від 29 квітня 2021 року №21-364зп. Як стверджує скаржник, позивач у лютому 2021 року перебував на лікарняному, а тому врахуванню підлягає саме довідка відповідача від 22 лютого 2024 року № 21-87зп. Таким чином, середній заробіток ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу повинен розраховуватися виходячи з розміру середньоденної заробітної плати 1537,06 грн і становитиме 1 215 814,46 грн (1537,06 грн х 791 робочий день).

Також у касаційній скарзі відповідач указує на наявність підстави касаційного оскарження рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року, постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року та додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року у справі № 640/12179/21 про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора витрат на правничу допомогу, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Скаржник посилається на те, що суди попередніх інстанцій у судових рішеннях по суті, а також апеляційний суд у додатковій постанові допустили порушення норм процесуального права - статті 2, 6, 134, 139, частину третю статті 143, частину третю статті 242 КАС України та не врахували висновок Верховного Суду, сформований у справах № 826/1216/16, №922/1964/21, № 922/2321/20, №755/9215/15-ц, № 910/4317/21, № 904/4507/18, № 905/1795/18, унаслідок чого дійшли до помилкового висновку щодо обґрунтованості та доведеності фактично понесених позивачем витрат на правову допомогу. Тому відповідач просить скасувати додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року та ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні заяви про відшкодування витрат на правничу допомогу адвоката.

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Іншою ухвалою від 14 січня 2025 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотання Офісу Генерального прокурора про зупинення виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року, постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року та додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року у справі № 640/12179/21.

22 січня 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшло клопотання Офісу Генерального прокурора про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень у справі № 640/12179/21 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та витрат на правову допомогу до закінчення її касаційного перегляду.

30 січня 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшли заперечення позивача на зазначену заяву відповідача.

Верховний Суд ухвалою від 06 березня 2025 року відмовив у задоволенні клопотання Офісу Генерального прокурора про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить закрити касаційне провадження у справі № 640/12179/21 в частині оскарження рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року на підставі пункту 4 частини першої статті 339 КАС України, а у разі встановлення відсутності підстав для закриття касаційного провадження - касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року залишити без задоволення, а судові рішення без змін; у частині щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року у справі № 640/12179/21 - без змін.

Позивач у відзиві звертає увагу Суду на існування підстав для закриття провадження у справі в частині оскарження рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року на підставі пункту 4 частини першої статті 339 КАС України, оскільки Верховний Суд уже неодноразово надавав детальні висновки щодо застосування пункту 1 частини першої та абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII у побідних правовідносинах: щодо застосування пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII - постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2023 року у справі № 420/7616/20, від 30 вересня 2020 року у справі № 826/12050/15 та від 04 серпня 2022 року у справі №540/1473/20; щодо застосування абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону України №889-VIII - постанови Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 640/12871/21, від 05 липня 2023 року у справі № 640/12224/21 та від 24 липня 2023 року у справі №140/7340/22.

Позивач зазначає, що оскаржувані рішення та постанова прийняті судами першої та апеляційної інстанцій відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у наведених постановах. Тобто, суди попередніх інстанцій правильно застосували пункт 1 частини першої та абзац 2 частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII до спірних правовідносин.

Одночасно з цим позивач у відзив наголошує на протиправності свого звільнення, оскільки вважає, що фактично відбулося перейменування структурного підрозділу Офісу Генерального посади, а посада, яку він обіймав, була передбачена у штатному розписі відповідача на час його звільнення. Позивач доводить, що при виданні оскаржуваного наказу відповідач не дотримався принципу правової визначеності, оскільки наказ не містить конкретизації причин та підстав звільнення, а лише містить формальний перелік норм Закону № 889-VIII, а також вважає, що відповідач допустив грубі порушення процедури припинення державної служби та порядок його звільнення.

ОСОБА_1 вважає, що суди попередніх інстанцій правильно врахували довідку Офісу Генерального прокурора від 29 квітня 2021 року № 21-364зп та здійснили правильний розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а доводи Офісу не спростовують законних та обґрунтованих висновків судів.

В аспекті касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат позивача на професійну правничу допомогу, останній у відзиві зазначає, що судові рішення не суперечать правовій позиції Верховного Суду, викладеній у справах, на які посилається відповідач у касаційній скарзі. Суди обох інстанцій дослідили питання співмірності розміру витрат, понесених позивачем на оплату послуг адвоката, врахували позицію відповідача щодо цього питання, та стягнули на користь ОСОБА_1 розмір витрат, який є справедливим і пропорційним.

Ухвалою від 29 вересня 2026 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження.

ІV. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 відповідно до наказу від 21 грудня 2019 року № 2176ц призначено з 21 грудня 2019 року заступником начальника Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення - начальником управління документального забезпечення (посада державної служби), як переможця конкурсу, звільненого з посади радника Генерального прокурора патронатної служби, присвоєно 3 ранг державного службовця.

Згідно з наказом від 24 грудня 2019 року № 2200ц ОСОБА_1 з 24 грудня 2019 року переведений на посаду заступника начальника Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора, а згідно з наказом від 28 грудня 2019 року № 2709ц - з 02 січня 2020 року на посаду заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора.

Наказом Генерального прокурора від 24 липня 2020 року № 60шц внесено зміни до структури та штатного розпису Офісу Генерального прокурора, ліквідовано Департамент інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи та управління правового забезпечення Офісу Генерального прокурора. Їх загальну штатну чисельність 79 одиниць з відповідним фондом заробітної плати наказано зарахувати до резерву Офісу Генерального прокурора .

Пунктом 2 наказу від 24 липня 2020 року № 60шц наказано утворити в структурі та штатному розписі Офісу Генерального прокурора Департамент організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення.

Підпунктом 2.1. пункту 2 Наказу від 24 липня 2020 року № 60шц наказано установити в штатному розписі новоутвореного Департаменту за рахунок резерву Офісу Генерального прокурора 90 одиниць з відповідним фондом заробітної плати.

11 березня 2021 року ОСОБА_1 отримав попередження про звільнення (наявний особистий підпис позивача), в якому зазначено про те, що відповідно до наказу № 60шц від 24 липня 2020 року внесено зміни до структури та штатного розпису Офісу Генерального прокурора, ліквідовано Департамент інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи та управління правового забезпечення Офісу Генерального прокурора, в результаті чого посаду позивача скорочено.

У попередженні, з посиланням на пункт 4 частини першої статті 83, пункт 1 частини першої, частину третю статті 87 Закону № 889-VIII, статтю 49-2 КЗпП України, ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення із займаної посади державної служби не пізніше ніж за 30 календарних днів з дня ознайомлення з цим попередженням. З метою подальшого працевлаштування, з урахуванням професійної підготовки та професійних компетентностей, достатніх для повного і якісного виконання обов`язків за посадою, запропоновано наявні вакантні посади державної служби згідно з додатком.

Зокрема, список вакантних посад державної служби Офісу Генерального прокурора станом на 11 березня 2021 року налічував 14 вакантних посад.

Листом від 19 березня 2021 року (вх. № 61545-21) позивач подав на ім`я Генерального прокурора чотири заяви про переведення на наступні посади державної служби Офісу Генерального прокурора:

- заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення (п. 1 списку);

- начальника управління стратегічного планування Департаменту кримінально-правової політики та захисту інвестицій (п. 4 списку);

- заступника начальника управління - начальника відділу звернень громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів (п. 12 списку);

- заступника начальника управління комунально-експлуатаційного забезпечення та капітального будівництва Департаменту логістики, ресурсного та матеріально-технічного забезпечення (п. 14 списку).

Однак листом відповідача від 08 квітня 2021 року № 07-931-21 позивача повідомлено про відмову в переведенні на вказані у листі посади.

Зокрема, у листі Офісу Генерального прокурора повідомлено про те, що відповідно до статті 6 Закону № 889-VIII та Переліку посад державної служби, що прирівнюються до відповідних підкатегорій, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року № 15 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 15 січня 2020 року №16), посада заступника начальника управління - начальника відділу звернень-громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів відноситься до категорії «Б» підкатегорії «Б2», а посада, яку обіймає ОСОБА_1 - до категорії «Б» підкатегорії «БЗ». Зазначені посади не належать до однієї підкатегорії посад державної служби та не є рівнозначними. У зв`язку з цим, та з огляду на частину першу статті 41 Закону № 889-VIII ОСОБА_1 не може бути переведено на зазначену посаду без обов`язкового проведення конкурсу.

Посади заступника начальника управління комунально-експлуатаційного забезпечення та капітального будівництва Департаменту логістики, ресурсного та матеріально-технічного забезпечення та заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення скорочено наказами Генерального прокурора від 24 березня 2021 року № 5шц та від 25 березня 2021 року № 6шц відповідно.

Щодо посади начальника управління стратегічного планування Департаменту кримінально-правової політики та захисту інвестицій повідомлено, що одним із основних посадових обов`язків кандидата на зайняття цієї посади є забезпечення співпраці з міжнародними організаціями та органами інших держав, що передбачає володіння іноземними мовами. Проте як вбачається з інформації зазначеного Департаменту, у ході співбесіди із ОСОБА_1 встановлено, що за час роботи в органах прокуратури він здобув непересічний досвід та розвинув різні професійні компетентності, втім комунікація з представниками міжнародних інституцій та організацій, зокрема іноземною мовою не відносилась до його посадових обов`язків. Така компетентність є критично необхідною для належної роботи керівника цього управління зважаючи на стрімкий темп розвитку прокуратури та приведення функціонування відомства до найкращих європейських стандартів. У зв`язку з цим ОСОБА_1 відмовлено у призначенні на посаду начальника управління стратегічного планування Департаменту кримінально-правової політики та захисту інвестицій.

Офіс Генерального прокурора зазначає про те, що 31 березня та 15 квітня 2021 року головним спеціалістом відділу роботи з персоналом державної служби управління роботи з персоналом державної служби Департаменту кадрової роботи та державної служби підготовлено та запропоновано ОСОБА_1 перелік рівнозначних та нижчих вакантних посад державної служби Офісу Генерального прокурора станом на вказані дати. Перелік посад станом на 31 березня та 15 квітня 2021 року відповідачем долучено до справи.

Пропозиція щодо переліку вакантних посад оформлена довідками, складеними та підписаними спеціалістом ОСОБА_5 . У довідках зазначено, що позивач ознайомився із переліком вакантних посад та відмовився отримувати їх під підпис.

Наказом Офісу Генерального прокурора від 15 квітня 2021 року № 354ц звільнено державного службовця 3 рангу ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора за ініціативою суб`єкта призначення (пункт 4 частини першої статті 83, пункт 1, пункт 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII) з 15 квітня 2021 року. Підстава: наказ Генерального прокурора від 24 липня 2020 року №60шц та попередження про звільнення.

15 квітня 2021 року позивачу вручено трудову книжку та 19 квітня 2021 року з позивачем проведено розрахунок.

Вважаючи наказ про звільнення протиправним, а звільнення незаконним, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

V. Джерела права й акти їхнього застосування

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Основного Закону закріплено право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби є Закон № 889-VIII (далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Частинами першою - третьою статті 5 Закону № 889-VIII унормовано, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 41 Закону № 889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу:

1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення;

2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Так, пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

VІ. Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 341 КАС України).

Вирішуючи питання про обґрунтованість доводів касаційної скарги, Суд виходить з такого.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2025 року касаційне провадження у справі відкрито на підставі, зокрема, пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, а також абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII у комплексі з пунктом 10 розділу VI Положення № 351, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Водночас у відзиві на касаційну скаргу позивач просить закрити касаційне провадження відповідно до пункту 4 частини першої статті 339 КАС України з тих підстав, що Верховний Суд уже неодноразово надавав детальні висновки щодо застосування пункту 1 частини першої та абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII у побідних правовідносинах: щодо застосування пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII - постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2023 року у справі № 420/7616/20, від 30 вересня 2020 року у справі № 826/12050/15 та від 04 серпня 2022 року у справі №540/1473/20; щодо застосування абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону України №889-VIII - постанови Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 640/12871/21, від 05 липня 2023 року у справі № 640/12224/21 та від 24 липня 2023 року у справі №140/7340/22.

Вирішуючи клопотання, Суд ураховує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.

Разом з тим, колегія суддів зауважує, що касаційний перегляд оскаржуваних судових рішення здійснюється з урахуванням вимог статті 341 КАС України та передбачає здійснення перевірку повноти з`ясування судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, що безпосередньо вливає на правильність застосування норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи, що серед доводів касаційної скарги відповідач посилається на неповноту встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин, що, на думку касатора, вплинуло на застосування ними норм матеріального права, то Суд з метою виконання функції забезпечення єдності судової практики уважає за необхідне перевірити такі доводи в порядку касаційного перегляду та відмовити у задоволенні клопотання про закриття касаційного провадження.

Щодо оскаржуваного наказу про звільнення

Спірні відносини стосуються припинення державної служби позивача як державного службовця за ініціативою суб`єкта призначення - відповідача, у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису відповідача без скорочення чисельності або штату державних службовців.

Так, за обставинами справи № 640/12179/21 ОСОБА_1 - заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора 11 березня 2021 року попереджено про те, що наказом Генерального прокурора від 24 липня 2020 року № 60 шц внесено зміни до структури та штатного розпису Офісу Генерального прокурора та ліквідовано Департамент інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи, внаслідок чого його посаду скорочено, а тому він повідомляється про наступне звільнення. Одночасно з цим, з метою подальшого працевлаштування ОСОБА_1 йому запропоновано наявні 14 вакантних посад державної служби.

Суд зауважує, що на час попередження та видання відповідачем спірного наказу стаття 87 Закону № 889-VІІІ діяла у редакції Законів України від 19 вересня 2019 року № 117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (далі - Закон № 117-IX) та від 23 лютого 2021 року №1285-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» (далі - Закон № 1285-ІХ).

Зокрема, Законом № 117-IX виокремлено дві підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення:

скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої);

ліквідація державного органу (пункт 1-1 частини першої).

Законом № 117-ІХ також виключено положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців, законодавства про працю та допускали звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889 - VIII лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» доповнено статтю 40 КЗпП України частиною четвертою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

06 березня 2021 року набув чинності Закон № 1285-ІХ, яким законодавець змінив особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ і виклав частину третю Закону №889-VІІІ у такій редакції:

«Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.».

Отже, після внесення Законом № 1285-ІХ змін до частини третьої статті 87 Закону №889-VІІІ існування обставин, з якими законодавець пов`язує наявність підстав для звільнення державних службовців відповідно до пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті включає зобов`язання роботодавця (держави) в особі суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо працевлаштування державних службовців, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють їх можливе вивільнення.

Тобто суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби, відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Подібний за змістом висновок щодо застосування частини третьої статті 87 Закону №889-VIII (у редакції від 23 лютого 2021 року) викладений Верховним Судом, зокрема, у постановах від 11 травня 2023 року у справі № 380/9574/21, від 12 жовтня 2023 року у справі № 380/10238/21, від 02 листопада 2023 року у справі №380/9055/22, від 31 березня 2025 року у справі № 360/48/23, від 20 листопада 2025 року у справі №160/17379/21, від 11 грудня 2025 року у справі № 560/9437/21 тощо.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 889-VІІІ посади державної служби в державних органах поділяються на категорії та підкатегорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень, змісту роботи та її впливу на прийняття кінцевого рішення, ступеня посадової відповідальності, необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей державних службовців.

За наведеним у пункті 6 частини першої статті 2 цього Закону визначенням рівнозначна посада - це посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів.

Повертаючись до обставин справи, зазначимо, що судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях досліджено правову природу змін структури та штатного розпису Офісу Генерального прокурора, запроваджених наказом від 24 липня 2020 року № 60щц і встановлено таке.

За наказом відповідача від 24 липня 2020 року № 60щц ліквідовано структурний підрозділ Офісу Генерального прокурора, в якому працював позивач, а саме Департамент інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи, а також управління правового забезпечення та утворено Департамент організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення

До моменту попередження про звільнення ОСОБА_1 обіймав у Департаменті посаду заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва (посада державної служби).

Відповідно до п. 2.1. Положення про Департамент інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора, затвердженого наказом Генерального прокурора від 26 лютого 2020 року № 111 (далі - Положення № 111), до складу Департаменту входять, зокрема: 1) управління організаційного забезпечення діяльності керівництва у складі: відділу організаційного забезпечення діяльності Генерального прокурора; відділу організаційного забезпечення діяльності заступників Генерального прокурора.

Водночас, 26 лютого 2021 року наказом Генерального прокурора № 50 затверджено Положення про Департамент організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення Офісу Генерального прокурора (далі - Положення № 50) (новоутворений структурний підрозділ).

Пунктом 2.1. Положення № 50 передбачено, що до складу Департаменту входять: 1) управління організаційного забезпечення діяльності керівництва у складі: відділу організаційного забезпечення діяльності Генерального прокурора; відділу організації взаємодії підрозділів Офісу Генерального прокурора, відділу організаційного забезпечення діяльності органів прокурорського самоврядування.

Тобто, як правильно зауважили суди, має місце збільшення кількості відділів управління організаційного забезпечення діяльності керівництва у складі новоутвореного Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення порівняно з аналогічним управлінням у складі ліквідованого Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора, у якому обіймав посаду позивач.

Більше того, порівняльний аналіз завдань ліквідованого Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи та новоутвореного Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення свідчить про те, що фактично вони є тотожними, а повноваження за посадами заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва обох Департаментів майже ідентичні та не містять жодних суттєвих відмінностей.

Також судами встановлено, що відповідно до пункту 2.3. Положення № 111 управління Департаменту очолюють начальники управлінь, які (окрім управління перевірок стану організації прокурорської роботи) мають заступників. Заступники начальників управлінь організаційного забезпечення діяльності керівництва, організаційно-контрольної діяльності, аналітичного забезпечення діяльності Генерального прокурора одночасно є начальниками відділів.

Згідно з п. 2.3. Положення № 50 управління Департаменту очолюють начальники управлінь, які мають заступників. Один із заступників начальників управлінь організаційного забезпечення діяльності керівництва, організаційно-контрольної діяльності, аналітичного забезпечення діяльності Генерального прокурора, правового забезпечення одночасно є начальником відділу.

Таким чином, посади заступників начальників управлінь передбачені як y ліквідованому Департаменті інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора, так і в новоутвореному Департаменті організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення Офісу Генерального прокурора.

Окрім цього суди попередніх інстанцій проаналізували посадову інструкцію заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора, затверджену наказом Генерального прокурора 28 січня 2020 року, та посадову інструкцію заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення Офісу Генерального прокурора, затверджену наказом Генерального прокурора від 24 липня 2020 року. Суди встановили, що мета посади, основні посадові обов`язки, права, зовнішня службова комунікація та вимоги до компетентності не містять відмінностей, є абсолютно ідентичними.

Ураховуючи наведене, Суд погоджується із наданою судами попередніх інстанцій правовою оцінкою змін, які відбулися у структурі та штатному розписі Офісу Генерального прокурора, та вважає обґрунтованим висновок судів про те, що внаслідок таких змін посада, яку обіймав позивач, не скорочена, а відбулася ліквідація структурного підрозділу, де працював позивач, та утворення нового структурного підрозділу, без зміни завдань такого структурного підрозділу, повноважень та обов`язків за посадою, яку обіймав позивач.

Зазначене підтверджується безпосередньо й тим, що у списку вакантних посад державної служби Офісу Генерального прокурора станом на 11 березня 2021 року була наявна посада заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва новоутвореного Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення.

Так, суди встановили, що у листі від 19 березня 2021 року (вх. № 61545-21) на ім`я Генерального прокурора позивач дав згоду на переведення на одну із чотирьох посад державної служби, які є вакантними відповідно до списку, долученого відповідачем до попередження про наступне звільнення, а саме:

- заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення;

- начальника управління стратегічного планування Департаменту кримінально-правової політики та захисту інвестицій;

- заступника начальника управління - начальника відділу звернень громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів;

- заступника начальника управління комунально-експлуатаційного забезпечення та капітального будівництва Департаменту логістики, ресурсного та матеріально-технічного забезпечення.

До листа позивачем було долучено відповідні чотири заяви на переведення.

Водночас, як установлено судами попередніх інстанцій, листом від 08 квітня 2021 року №07-931-21 відповідач повідомив ОСОБА_1 про відмову в переведенні на вказані у його листі посади.

Зокрема, у листі Офісу Генерального прокурора повідомлено про те, що відповідно до статті 6 Закону № 889-VIII та Переліку посад державної служби, що прирівнюються до відповідних підкатегорій, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року № 15 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 15 січня 2020 року №16), посада заступника начальника управління - начальника відділу звернень-громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів відноситься до категорії «Б» підкатегорії «Б2», а посада, яку обіймає ОСОБА_1 - до категорії «Б» підкатегорії «БЗ». Зазначені посади не належать до однієї підкатегорії посад державної служби та не є рівнозначними. У зв`язку з цим, та з огляду на частину першу статті 41 Закону № 889-VIII ОСОБА_1 не може бути переведено на зазначену посаду без обов`язкового проведення конкурсу.

Посади заступника начальника управління комунально-експлуатаційного забезпечення та капітального будівництва Департаменту логістики, ресурсного та матеріально-технічного забезпечення та заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту організаційно-контрольної діяльності, правового та аналітичного забезпечення скорочено наказами Генерального прокурора від 24 березня 2021 року № 5шц та від 25 березня 2021 року № 6шц відповідно.

Щодо посади начальника управління стратегічного планування Департаменту кримінально-правової політики та захисту інвестицій повідомлено, що одним із основних посадових обов`язків кандидата на зайняття цієї посади є забезпечення співпраці з міжнародними організаціями та органами інших держав, що передбачає володіння іноземними мовами. Проте як вбачається з інформації зазначеного Департаменту, у ході співбесіди із ОСОБА_1 встановлено, що за час роботи в органах прокуратури він здобув непересічний досвід та розвинув різні професійні компетентності, втім комунікація з представниками міжнародних інституцій та організацій, зокрема іноземною мовою не відносилась до його посадових обов`язків. Така компетентність є критично необхідною для належної роботи керівника цього управління зважаючи на стрімкий темп розвитку прокуратури та приведення функціонування відомства до найкращих європейських стандартів. У зв`язку з цим ОСОБА_1 відмовлено у призначенні на посаду начальника управління стратегічного планування Департаменту кримінально-правової політики та захисту інвестицій.

Із наведеного вбачається слушним висновок судів обох інстанцій про формальність підходу відповідача до виконання обов`язку щодо подальшого працевлаштування ОСОБА_1 шляхом переведення на відповідну рівнозначну чи як виняток нижчу посаду державної служби.

Суд погоджується з тим, що пропонування позивачеві вакантних посад, які він заздалегідь не зможе обійняти в силу тих або інших причин (посади не є рівнозначними, невідповідність кваліфікації, подальше скорочення посади) не свідчить про належне виконання відповідачем вимог частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII.

У світлі цього суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що Верховний Суд у своїх постановах уже неодноразово висловлювався щодо питання виконання обов`язку суб`єкт призначення або керівник державної служби, передбаченого частиною третьої статті 87 Закону № 889-VIII. Зокрема, у постановах від 12 квітня 2023 року у справі №340/1791/22 та від 24 липня 2023 року у справі № 140/7340/22, від 12 вересня 2024 року у справі № 380/9055/22 та інших Верховний Суд вказав, що пропонування іншої рівнозначної посади державної служби або, як виняток, нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей (відповідно до абзаців першого, другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII) має на меті залишити працівника на державній службі (шляхом його переведення на запропоновану посаду без проведення конкурсу) й відповідач, якщо пропонує ці посади, то має робити це не для позірного дотримання процедури, визначеної законом, а для реального виконання цих приписів закону. Повідомлення переліку вакантних посад задля самого лише повідомлення цих посад як передумови для звільнення не свідчить про реальне виконання Закону чи, принаймні, намагання його виконати.

Такий принцип тлумачення частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII у редакції Закону № 1285-ІХ є справедливим і застосовним і в цій справі, адже гарантіями забезпечення права громадян на працю є, у тому числі, захист від незаконного звільнення і сприяння у збереженні роботи.

Отже, у разі настання обставин, визначених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, суб`єкт призначення або керівник державної служби має обов`язок запропонувати державному службовцю рівнозначну або, як виняток, нижчу посаду державної служби, яка відповідатиме професійній підготовці і професійній компетентності державного службовця. При цьому Суд звертає увагу, що Закон № 889-VIII не передбачає можливості відмови державному службовцю у призначенні (переведенні) на раніше запропоновану посаду, якщо він прийняв таку пропозицію.

З огляду на вказане Суд відхиляє аргументи скаржника про те, що внаслідок зміни штатного розпису Офісу Генерального прокурора було скорочено посаду державної служби, яку обіймав ОСОБА_1 .

Таким чином, судами попередніх інстанцій достеменно встановлено, що у штатному розписі відповідача станом на 01 вересня 2020 року, затвердженому Генеральним прокурором після видання наказу від 24 липня 2020 року № 60щц, була наявна посада державної служби - заступника начальника управління у складі Департаменту; при цьому основні посадові обов`язки, права, зовнішня службова комунікація та вимоги до компетентності не містять відмінностей, є абсолютно ідентичними до посади, яку обіймав позивач. Більше того, в тому числі ця посада, була запропонована позивачеві для переведення, на що він і погодився.

Подальше скорочення наказом відповідача від 25 березня 2021 року № 6шц вказаної посади державної служби, вже після надання позивачем згоди на переведення - 19 березня 2021 року, не спростовує наведених висновків і свідчить на користь відповідача.

Відповідаючи на аргументи скаржника, які на його думку спростовують висновок судів попередніх інстанцій про неналежне виконання обов`язку щодо пропонування позивачеві інших рівнозначних або, як виняток, нижчих посад державної служби, Суд зазначає таке.

За твердженнями відповідача, 31 березня та 15 квітня 2021 року головним спеціалістом відділу роботи з персоналом державної служби управління роботи з персоналом державної служби Департаменту кадрової роботи та державної служби підготовлено та запропоновано ОСОБА_1 перелік рівнозначних та нижчих вакантних посад державної служби Офісу Генерального прокурора станом на ці дати. Однак позивач, ознайомившись із переліком вакантних посад, відмовився отримувати їх під підпис, про що головним спеціалістом складено відповідні довідки.

Як установили суди, перелік вакантних посад державної служби станом на 31 березня та 15 квітня 2021 року долучено відповідачем до матеріалів справи.

У світлі наведеного Суд зауважує, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково застосували положення пункту 10 розділу VI Положення №351, оскільки ОСОБА_1 обіймав посаду державної служби, а не прокурора.

Втім, незважаючи на те, що чинним законодавством не передбачено, у якій формі фіксується відмова державного службовця допущена судами помилка у правозастосуванні не призвела до неправильного висновку.

Суд у повній мірі погоджується із тим, що складена та підписана одноосібно працівником кадрової служби довідка не є належним доказом фіксації відмови державного службовця від ознайомлення з переліком вакантних посад. У такому випадку належним, достатнім і достовірним доказом є акт, складений та підписаний не лише працівником кадрової служби, а й іншими уповноваженими посадовими особами Офісу Генерального прокурора.

Суд наголошує, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень тягар доказування правомірності прийнятих рішень / вчинених дій (бездіяльності) покладається на відповідача, яким виступає суб`єкт владних повноважень.

Тому в цій категорії спорів саме відповідач повинен довести суду належними, достовірними та достатніми доказами виконання законодавчо встановленого обов`язку щодо пропозиції державному службовцю іншої рівнозначної або, як виняток, нижчої посади державної служби.

Беручи до уваги наведене, Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про недотримання відповідачем вимог частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, що полягає у невиконанні обов`язку пропонування вакантних посад державної служби, що є істотним порушенням процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, наслідком якого є видання оскаржуваного наказу, який не відповідає критеріям, визначеним у частині другій статті 2 КАС України.

З уваги на викладене Суд визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги Офісу Генерального прокурора про наявність підстави для касаційного оскарження, визначеної пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Щодо поновлення позивача на посаді

У силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Водночас закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Поновлення на роботі полягає у тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. Незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство, установа, організація, що допустили таке незаконне звільнення.

Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію, суть якої у правозастосуванні частини першої статті 235 КЗпП України зводиться до того, що працівник повинен бути поновлений на попередній роботі.

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правомірно поновив ОСОБА_1 на попередній роботі - на посаді заступника начальника управління організаційного забезпечення діяльності керівництва Департаменту інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Офісу Генерального прокурора.

Касаційна скарга не містить доводів Офісу Генерального прокурора стосовно незгоди з висновками судів попередніх інстанцій у цій частині.

Щодо виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Зауважимо, що доводи касаційної скарги в цій частині полягають у незгоді відповідача з розрахунком загальної суми середньої заробітку за час вимушеного прогулу, здійсненого судами попередніх інстанцій з урахуванням довідки Офісу Генерального прокурора від 29 квітня 2021 року №21-364зп про заробіток ОСОБА_1 за період з січня по квітень 2021 року.

Так, у скарзі відповідач стверджує, що судами не взято до уваги довідку Офісу Генерального прокурора від 22 лютого 2024 року № 21-87зп, у якій зазначено розмір середньоденної заробітної плати 1537,06 грн, ураховуючи перебування позивача на лікарняному в лютому 2021 року. Таким чином, середній заробіток ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу повинен розраховуватися виходячи з розміру середньоденної заробітної плати 1537,06 грн і становитиме 1 215 814,46 грн (1537,06 грн х 791 робочий день).

Надаючи оцінку вказаним доводам Офісу Генерального прокурора, Суд керується таким.

Згідно з частиною першою статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон №108/95-ВР) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).

Відповідно до абзаців 4, 5 пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

За приписами абзацу 1 пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Згідно з пунктом 4 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці та для нарахування матеріальної (грошової) допомоги, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Як визначено пунктом 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Аналіз наведених положень Порядку № 100 (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) дає підстави для висновку, що при нарахуванні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують звільненню, не враховується допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Як установили суди попередніх інстанцій, у матеріалах адміністративної справи міститься дві довідки Офісу Генерального прокурора, перша із яких від 29 квітня 2021 року №21-364зп про заробіток ОСОБА_1 за період з січня по квітень 2021 року, а друга - від 22 лютого 2024 року № 21-87зп про середню заробітну плату ОСОБА_1 , яка обчислена виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передували його звільненню 15 квітня 2021 року, відповідно до вимог Порядку № 100.

Довідка від 29 квітня 2021 року №21-364зп, видана ОСОБА_1 при звільненні, містить інформацію про заробіток за чотири місяці 2021 року - з січня по квітень і нараховані суми, зокрема, за січень - 48 415,50 грн, за лютий - 40 068,00 грн, за березень - 26 129,98 грн, за квітень - 137 821,24 грн. Загальний заробіток позивача за період з січня по квітень 2021 року склав 252 434,72 грн.

Отже, вказана довідка містить загальну інформацію про дохід ОСОБА_1 за період з січня по квітень 2021 року, при цьому в ній відсутні відомості про кількість відпрацьованих позивачем робочих днів у розрізі кожного місяця відповідно.

Водночас у довідці від 22 лютого 2024 року № 21-87зп наведено суми середньої заробітної плати ОСОБА_1 , обчисленої за правилами Порядку № 100, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передували його звільненню 15 квітня 2021 року. В довідці зазначено, що місяцями для розрахунку є лютий і березень 2021 року, а заробітна плата, що включається у розрахунок середньоденної заробітної плати, становить за лютий - 0,00 грн, за березень - 26 129,98 грн, відпрацьовані робочі дні у лютому відсутні, а в березні - 17 робочих днів. Отже, розмір середньоденної заробітної плати складає 1537,06 грн (26 129,98 грн / 17 робочих днів), а розмір середньої заробітної плати складає 32 278,26 (1 537,06 грн х 21 середня планова кількість робочих днів за лютий - березень 2021 року).

Суди встановили, що причиною незазначення відповідачем у довідці від 22 лютого 2024 року № 21-87зп кількості відпрацьованих робочих днів і заробітної плати у лютому 2021 року слугували доводи Офісу Генерального прокурора про те, що весь місяць ОСОБА_1 перебував на лікарняному та, відповідно, йому було нараховано та виплачено допомогу у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, яка згідно з пунктом 4 Порядку №100 не враховується при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці.

Однак суди відхилили такі твердження відповідача, посилаючись на те, що позивачем надано до матеріалів справи довідку Пенсійного фонду України форми ОК-5, яка спростовує відомості відповідача у довідці від 22 лютого 2024 року №21-87 зп за лютий 2021 року та містить показники нарахованої заробітної плати.

Також суди обох інстанцій указали на те, що відповідач не навів належних доводів та не надав достатніх і достовірних доказів на підтвердження відсутності відпрацьованих позивачем днів у лютому 2021 року, не спростував законність виданої відповідачем довідки від 29 квітня 2021 року № 21-364зп, а тому дійшли висновку про необхідність урахування при розрахунку середнього заробітку ОСОБА_1 даних, які містяться саме в цій довідці.

Слід зауважити, що в оскаржуваних рішеннях суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 29 квітня 2021 року №21-364зп нарахована заробітна плата за лютий 2021 року - 40 068,00 грн за 20 відпрацьованих днів та за березень 2021 року - 26 129,98 грн за 22 відпрацьовані дні (8 березня офіційний вихідний), середньоденна заробітна плата за період з лютого по березень 2021 року становить 1576,14 грн (40068,00+26129,98)/42 робочих дні.

Втім, як зазначалося, у довідці від 29 квітня 2021 року №21-364зп відсутні відомості про кількість відпрацьованих позивачем робочих днів у розрізі кожного із чотирьох місяців - за період січня - квітня 2021 року.

Також принагідно зауважити, що Офіс Генерального прокурора не стверджує про незаконність виданої відповідачем довідки від 29 квітня 2021 року № 21-364зп, як і не вказує на неправдивість інформації, наведеної в ній.

Суть аргументів відповідача полягає у тому, що довідка від 29 квітня 2021 року № 21-364зп містить узагальнену інформацію про дохід ОСОБА_1 за січень - квітень 2021 року, а розрахунок середньої заробітної плати, обчислений згідно з нормами Порядку № 100, наведений саме в довідці від 22 лютого 2024 року № 21-87зп і Суд з цим погоджується.

Необхідно наголосити, що Порядок № 100 визначає, які виплати враховуються/не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці. Тобто ключовою ознакою є саме правова природа виплат, отриманих працівником за останні два календарних місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

В той же час, довідка ОК-5, яка надана позивачем до суду, містить індивідуальні відомості про застраховану особу з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, формується за будь-який період, починаючи з 2000 року, і містить дані щодо суми заробітку для обчислення пенсії, визначення страхового стажу, сплати страхових внесків. При цьому, довідка ОК-5 не вирізняє вид заробітку, з якого було сплачено страхові внести, що означає неможливість встановити, чи враховуються ці виплати при обчисленні середнього заробітку за останні два місяці відповідно до Порядку № 100.

Отже, незазначення відповідачем у довідці від 22 лютого 2024 року № 21-87зп заробітку позивача у лютому 2021 року, обумовлено саме природою таких виплат, зокрема тим, що це була допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, яка згідно з пунктом 4 Порядку № 100 не враховується при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці.

Таким чином Суд не погоджується з позицією судів попередніх інстанцій, що надана позивачем до матеріалів справи довідка ОК-5 спростовує інформацію, яка міститься у довідці Офісу Генерального прокурора від 22 лютого 2024 року № 21-87зп.

Узагальнюючи викладене Суд уважає, що при розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 врахуванню підлягає довідка Офісу Генерального прокурора від 22 лютого 2024 року № 21-87зп, у якій зазначено, що розмір середньоденної заробітної плати складає 1537,06 грн (26 129,98 грн / 17 робочих днів).

Відповідно, Суд визнає обґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що середній заробіток ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу становить 1 215 814,46 грн (1537,06 грн х 791 робочий день).

З уваги на це, рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року відповідно до статті 351 КАС України підлягає зміні у частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу

За доводами касаційної скарги Офісу Генерального прокурора, суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи заяву ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, не врахували висновки Верховного Суду у справах №826/1216/16, №922/1964/21, № 922/2321/20, №755/9215/15-ц, № 910/4317/21, №904/4507/18, № 905/1795/18, унаслідок чого дійшли до помилкового висновку щодо обґрунтованості та доведеності фактично понесених позивачем витрат на правову допомогу.

Надаючи оцінку зазначеним аргументам скаржника, Суд вказує про таке.

Стаття 59 Конституції України закріплює право кожного на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VІ встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону №5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру, порядок його сплати, умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п`ятої статті 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).

Частина перша статті 139 КАС України визначає, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За змістом частини дев`ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Положення частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Отже, при визначенні суми компенсації понесених у зв`язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів, обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Окрім того, у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одним з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Також Суд ураховує додаткову постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 911/969/24, в якій повторно наголошено на тому, що у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час тощо.

Як убачається з оскаржуваних судових рішень, вирішуючи питання про компенсацію понесених позивачем витрат на правову допомогу адвоката в судах першої та апеляційної інстанцій, суди виходили з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.

Зокрема, суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях по суті спору застосували висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 26 червня 2019 року у справі №200/14113/18-а та від 12 грудня 2019 року у справі №2040/6747/18, від 14 листопада 2019 року у справі №826/15063/18, відповідно до якого суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору. Окрім того, суди обох інстанцій застосували практику ЄСПЛ у справах «East/West Alliance Limited» проти України» та «Lavents v. Latvia», зміст якої розкрито вище.

Київський окружний адміністративний суд у своєму рішенні зазначив, що позивачем заявлено до відшкодування витрати на правничу допомогу у сумі 66 605,39 грн.

Водночас суд, слідуючи усталеній практиці Верховного Суду та ЄСПЛ, дослідивши матеріали адміністративної справи, встановив, що заявлені позивачем до відшкодування витрати на професійну правову (правничу) допомогу є необґрунтованими, не відповідають реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а їх стягнення з відповідача становить надмірний тягар для останнього, що суперечить принципу розподілу таких витрат.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зазначив, що заявлений розмір витрат не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) за обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт) визначені в Акті виконаних робіт та Опису, за якими певні дії адвоката, що обмежені предметом спору, не вимагали докладання значних зусиль та зібрання та надання додаткових доказів, зокрема дії вчинені щодо підготовки, роздрукування позову, додатків, клопотань, друк запиту до відповідача, виїзд до суду для подачі та виїзд до Офісу Генерального прокурора для вручення, підготовки рахунку на оплату послуг, консультації клієнта щодо руху справи в суді, погодження документів із клієнтом.

На тлі цього суд дійшов висновку, що сума судових витрат на правничу допомогу, яку позивач просить стягнути за рахунок відповідача, підлягає зменшенню, враховуючи дискреційні повноваження суду щодо суддівського розсуду на предмет розподілу судових витрат згідно згаданої вище позиції Верховного Суду.

Таким чином, з урахуванням досліджених судом доказів, суд дійшов висновку, що заявлені до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг позивачу, критерію обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, відповідно підлягає зменшенню розмір витрат на правничу допомогу до 25 000,00 грн., та відшкодуванню визначеної судом суми позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

У суді апеляційної інстанції позивач просив стягнути з Офісу Генерального прокурора витрати на правничу допомогу у сумі 49 139,34 грн, пов`язану з розглядом справи у цьому суді.

Вирішуючи заяву позивача, Шостий апеляційний адміністративний суд застосував правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 14 листопада 2019 року у справі № №826/15063/18, від 14 липня 2021 року у справі № 808/1849/18, від 09 березня 2021 року у справі №200/10535/19-а, від 18 березня 2021 року у справі №520/4012/19, від 23 квітня 2021 року у справі №521/15516/19, від 14 червня 2021 року у справі №826/13244/16, від 29 листопада 2021 року у справі № 420/13285/20, а також висновок Великої Палати Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

Так, суд апеляційної інстанції урахував, що перегляд справи в суді апеляційної інстанції не потребує значного часу на опрацювання нормативно-правових актів та вивчення апеляційної скарги; справа не містить значний обсяг обставин, які відносяться до предмета доказування, що не були дослідженні в суді першої інстанції та потребують доказування в апеляційному суді та не потребує вивчення нових фактичних даних, а обсяг і складність процесуальних документів не є значними.

Апеляційний суд дійшов висновку, що підготовка до апеляційного розгляду справи із загальною кількість витраченого часу 23,5 годин (відповідно до опису наданих послуг від 03 жовтня 2024 року) не відповідають складності цієї справи під час її перегляду в суді апеляційної інстанції. При цьому нових доказів чи аргументів, аніж ті, що були надані в суді першої інстанції представником позивача до апеляційного суду не наведено, нові докази та обставини під час апеляційного розгляду справи не досліджувались. Фактично всі доводи та пояснення представника позивача є аналогічними, що були надані під час розгляду справи у суді першої інстанції. Окрім того суд вказав, що подання відзиву на апеляційну скаргу є правом, а не обов`язком сторони.

З огляду на це Шостий апеляційний адміністративний суд, проаналізувавши надані докази, виснував про необхідність розподілу судових витрат в суді апеляційної інстанції та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у сумі 8000,00 грн.

У вимірі описаних висновків обох судових інстанцій Суд зауважує, що здійснюючи розподіл судових витрат, а також ухвалюючи додаткову постанову, суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм права та врахували актуальні правові висновки Верховного Суду, наведені не тільки у перелічених постановах, а й у тих, на які посилається скаржник.

Скаржник, у свою чергу, не обґрунтовує, у чому саме полягає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень статті 134 КАС України, не зазначає, які конкретні докази залишилися поза увагою судів або були оцінені всупереч вимогам процесуального закону, а також не наводить доводів щодо неспівмірності окремих складових заявлених витрат.

Загалом доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із визначеним судами першої та апеляційної інстанцій розміром витрат на професійну правничу допомогу, тобто фактично спрямовані на переоцінку судом доказів, що стосуються обсягу виконаної адвокатами роботи та співмірності понесених витрат, тоді як відповідно до статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями щодо повторної оцінки доказів та встановлення нових фактичних обставин справи.

Незгода скаржника із результатом такої оцінки сама по собі не свідчить про неправильне застосування судом норм процесуального права та не може бути самостійною підставою для скасування оскаржуваної додаткової постанови.

Зрештою Суд відмічає, що ключовим аргументом касаційної скарги Офісу Генерального прокурора в цій частині є те, що відповідач уважає, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з дотриманням вимог законодавства, а тому відсутні підстави для стягнення витрат на правничу допомогу. З огляду на це відповідач у скарзі просить відмовити позивачу у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу повністю.

У світлі цього Суд зауважує, що за результатами касаційного розгляду справи підтвердилися висновки судів попередніх інстанцій щодо незаконності звільнення ОСОБА_1 на підставі протиправного наказу Офісу Генерального прокурора № 354ц від 15 квітня 2021 року. Відтак, позивач має право на гарантовану законом компенсацію понесених у зв`язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу адвоката.

Підсумовуючи викладене Суд уважає, що наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав для висновку про неправильне застосування ними положень статті 134 КАС України, у зв`язку з чим підстави для задоволення касаційної скарги в цій частині також відсутні.

У контексті обставин цієї справи та підстав касаційного провадження Судом надано відповідь на всі доводи касаційної скарги, які можуть вплинути на правильне вирішення справи.

За наведеного правового регулювання та встановлених у цій справі обставин Суд констатує, що доводи касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження, знайшли часткове підтвердження у ході касаційного розгляду справи, а саме в частині неправильного розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З огляду на це, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в цій частині підлягають зміні. В решті вказані рішення, а також додаткову постанову суду апеляційної інстанції необхідно залишити без змін.

Відповідно до частини першої, четвертої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Таким чином, касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора необхідно задовольнити частково, змінивши рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року шляхом викладення їх резолютивних частин у редакції цієї постанови, а в решті судові рішення та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року залишити без змін.

VІІ. Судові витрати

15 вересня 2026 року до суду касаційної інстанції через підсистему «Електронний суд» надійшла заява представника ОСОБА_1 - адвоката Матвійчук Наталії Вікторівни про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, в якій остання просить стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з касаційним переглядом справи в розмірі 62 711,54 грн.

У цій заяві представник позивача зазначає, що у відзиві на касаційну скаргу від 24 січня 2024 року у справі № 640/12179/21 ОСОБА_1 повідомив Суд про орієнтовний розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з касаційним переглядом справи. Також позивач зазначав, що остаточний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, а також докази на підтвердження витрат, які він поніс у зв`язку з розглядом цієї справи, будуть надані суду в межах строку і в порядку, що встановлений чинним процесуальним законодавством України.

Розмір понесених витрат на професійну правничу допомогу заявник обґрунтовує тим, що відповідно до пункту 1 Додатку № 3 від 20 січня 2025 року до Договору №35/04-21 від 21 квітня 2021 року про надання правової допомоги (далі - Договір), укладеного між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Гвоздій та Оберкович» (далі - Адвокатське об`єднання), сторони дійшли згоди, що фіксований гонорар, що підлягає оплаті клієнтом Адвокатського об`єднання за послуги з представництва інтересів клієнта у суді касаційної інстанції у судовій справі №640/12179/21 щодо оскарження рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року, додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року складає еквівалент 1 250,00 доларів США (одна тисяча двісті п`ятдесят Доларів США 00 центів) у гривні, що визначається згідно з офіційним курсом гривні до долара США, встановленим Національним банком України на день виставлення рахунку Адвокатського об`єднання.

21 січня 2025 року ОСОБА_1 сплатив на користь Адвокатського об`єднання суму гонорару в розмірі, передбаченому п. 1.2. Додатку № 3 до Договору в сумі 31 594,27 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 2PL335282 від 21 січня 2025 року, а 19 лютого 2025 року - в розмірі, передбаченому п. 1.3. Додатку № 3 до Договору в сумі 31 117, 27 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 2PL707601 від 19 лютого 2025 року.

Професійну правничу допомогу відповідно до Додатку № 3 від 20 січня 2025 року до Договору надавали адвокати Адвокатського об`єднання Клян А.Ф. та Матвійчук Н.В., які витратили близько 25 годин роботи.

Зважаючи на положення Договору про надання правової допомоги, Адвокатським об`єднанням були підготовлені наступні документи: Акт надання послуг 14 вересня 2026 року до Додатку № 3 від 20 січня 2025 року до Договору; Опис деталізованого обсягу наданих послуг від 14 вересня 2026 року до Додатку № 3 від 20 січня 2025 року до Договору.

До заяви представником позивача додано:

- засвідчену копію Договору про надання правової допомоги № 35/04-21 від 21 квітня 2021 року;

- засвідчену копію Додатку № 3 від 20 січня 2025 року до Договору № 35/04-21 від 21 квітня 2021 року про надання правової допомоги;

- засвідчену копію Акту надання послуг від 14 вересня 2026 року до Додатку № 3 від 20 січня 2025 року до Договору № 35/04-21 від 21 квітня 2021 року про надання правової допомоги;

- засвідчену копію Опису деталізованого обсягу наданих послуг від 14 вересня 2026 року до Додатку № 3 від 20 січня 2025 року до Договору № 35/04-21 від 21 квітня 2021 року про надання правової допомоги;

- засвідчену копію рахунку № 5997 від 20 січня 2025 року;

- засвідчену копію рахунку № 6038 від 10 лютого 2025 року;

- засвідчену копію платіжної інструкції в національній валюті № 2PL335282 від 21 січня 2025 року;

- засвідчену копію платіжної інструкції в національній валюті № 2PL707601 від 19 лютого 2025 року;

- засвідчену копію наказу Адвокатського об`єднання «Гвоздій та Оберкович» №16/3-п від 03 квітня 2023 року;

- засвідчену копію наказу Адвокатського об`єднання «Гвоздій та Оберкович» №16/4-п від 03 квітня 2023 року;

- засвідчену копію наказу Адвокатського об`єднання «Гвоздій та Оберкович» № 132-к від 03 липня 2026 року;

- докази направлення копії цієї заяви з додатками відповідачу.

Вирішуючи заяву представника позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, Суд виходить з такого.

Не вдаючись до дублювання правозастосовної позиції щодо вирішення спірного питання, оскільки така наведена в попередньому розділі цієї постанови, Суд узагальнює, що питання витрат на професійну правничу допомогу врегульовано Главою 8 Розділу І КАС України та Законом № 5076-VI.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Суд також має враховувати чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.

При цьому принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як уже зазначалося вище, включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.

Окрім того, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).

Додатково Суд ураховує постанову від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18, у якій Велика Палата Верховного Суду зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату фіксованого гонорару чи гонорару успіху, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи таке питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Судом установлено, що правнича допомога, надана позивачу в суді касаційної інстанції, полягала у підготовці та поданні відзиву на касаційну скаргу, підготовці та поданні заперечень на клопотання про зупинення виконання рішення, а також заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Втім, необхідно наголосити, що підготовка та подання таких документів є не обов`язком, а правом сторони та залежить винятково від її волевиявлення.

Крім того, зміст відзиву на касаційну скаргу, поряд із наведенням належних та доречних аргументів сторони позивача із посиланням на правові позиції Верховного Суду, все ж багато у чому дублює та узагальнює позицію, яка викладалася у процесуальних документах у судах попередніх інстанцій. Так само й заява про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, за своїм обґрунтуванням майже ідентична аналогічним заявам позивача, які подавалися до судів першої та апеляційної інстанцій. Отже, підготовка зазначених документів не потребувала значних зусиль, а тому не відповідає заявленій кількості витраченого часу близько 25 годин роботи професійних адвокатів, складності цієї справи та обсягу наданих послуг. До того ж Суд ураховує, що згадані вище витрати позивача не були обов`язковими та неминучими.

За таких обставин Суд, ураховуючи принципи обґрунтованості та пропорційності судових витрат, уважає, що сума витрат на правничу допомогу, понесених позивачем у суді касаційної інстанції, яку відповідач має відшкодувати на його користь, становить 30 000 грн, що, на переконання Суду, повною мірою відповідатиме засадам розумності та справедливості.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження в частині оскарження рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року відмовити.

Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року у справі № 640/12179/21 змінити.

Абзац четвертий резолютивної частини рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року, залишений без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року, викласти у наступній редакції:

«Стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051; вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2021 року по 13 травня 2024 року у розмірі 1 215 814,46 гривень (один мільйон двісті п`ятнадцять тисяч вісімсот чотирнадцять гривень 46 копійок).».

В решті рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року, а також додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року - залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051; вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) витрати на правничу допомогу адвоката, понесені в суді касаційної інстанції, у розмірі 30 000 (тридцять тисяч) гривень.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько