Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №758/10694/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/13449/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2026 року місто Київ

справа №758/10694/25

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Таргоній Д.О., Голуб С.А.

за участю секретаря судового засідання - Щур К.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Якимець О.І., повний текст рішення складено 30 квітня 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що не прийняла спадщину та втратила право користування квартирою, визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

В липні 2025 року позивач звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому просила:

визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 з 1995 року;

визнати ОСОБА_3 таким, що не прийняв спадщину спадкодавця ОСОБА_4 ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 07 серпня 2024 року, видане відповідачу на 1/6 частину квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування вимог посилалася на те, що в 1977 році між нею та ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб, який 19 січня 1989 року був розірваний. Від даного шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син - ОСОБА_4 .

Вказувала, що у 1983 році позивачем та відповідачем була отримана квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка в подальшому згідно з даними реєстрових книг Київського міського бюро технічної інвентаризації на праві власності зареєстрована за: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (в рівних частинах) на підставі свідоцтва про право власності на житло.

Зазначала, що після розлучення з 1995 року відповідач постійно мешкав окремо від своєї сім`ї, а саме від ОСОБА_1 та сина - ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер син сторін ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина, до якої входить:

1/3 частини квартири за номером АДРЕСА_2 ;

квартира АДРЕСА_3 ;

земельна ділянка площею 0,0599 га, кадастровий номер 8000000000:90:885:0106, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 .

Вказувала, що 03 серпня 2023 року за її заявою Чотирнадцятою київською державною нотаріальною конторою було заведено спадкову справу №71033428, номер у нотаріуса 506/2023 до майна померлого ОСОБА_4

07 серпня 2024 року до Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтв про право на спадщину на спадкове майно звернувся і відповідач та останньому було видано свідоцтво про право на спадщину на 1/6 частину квартири АДРЕСА_2 .

Позивач вважає, що з огляду на постійне проживання її зі спадкодавцем, вона є такою особою, що фактично прийняла спадщину, а відповідач не має права претендувати на спадщину свого сина ОСОБА_4 .

Посилалася на те, що станом на день смерті ОСОБА_4 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , за якою також були зареєстровані і ОСОБА_3 (батько померлого) та ОСОБА_1 (мати померлого), однак відповідач фактично не проживав постійно зі своїм сином. Тому, на думку позивача, відповідач повинен був звернутись до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, однак такої заяви фактично він не подавав, а тому останній не прийняв спадщину від сина.

Вказувала, що відповідач фактично з 1995 року не проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , у добровільному порядку останній не виявив бажання знятися з реєстрації, що у свою чергу приводить до порушення прав позивача і перешкоджає їй належним чином користуватися та розпоряджатися квартирою, вона несе додаткові витрати по утриманню квартири, тому вважає, що наявні підстави для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Додатковим рішенням Подільського районного суду міста Києва від 08 червня 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 15000 грн. витрат на професійну правову допомогу.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування судом обставин справи, просила оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

На обґрунтування вимог посилалася на те, що суд першої інстанції не провів системного аналізу сукупності доказів: особистого визнання відповідача, показань чотирьох свідків позивача, показань свідків самого відповідача та трьох актів обстеження фактичного місця проживання, що в сукупності однозначно свідчать про відсутність факту постійного спільного проживання відповідача зі спадкодавцем станом на дату відкриття спадщини ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ).

Вказувала, що суд першої інстанції безпідставно ототожнив факт реєстрації відповідача у квартирі з фактом постійного проживання, що суперечить усталеній правовій позиції Верховного Суду.

Зазначала, що суд не застосував норму ч.1 ст.1272 ЦК України щодо наслідків неподання заяви про прийняття спадщини у шестимісячний строк особою, яка не проживала постійно зі спадкодавцем.

20 липня 2026 року від представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій остання просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість.

Судове засідання проводилося в режимі відеоконференції.

У судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник позивача з'явилася у судове засідання в режимі відеоконференції, однак у останньої відсутній звук.

Колегія суддів ухвалила проводити розгляд справи, оскільки представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в ухвалі Київського апеляційного суду від 28 вересня 2026 року була попереджена, що відповідно до ч.5 ст.212 ЦПК України ризики технічної неможливості участі в відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається з матеріалів справи в 1977 році між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб, який 19 січня 1989 року був розірваний, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 .

У шлюбі у подружжя народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 26 січня 1998 року відділом приватизації державного житлового фонду Шевченківської районної держадміністрації на підставі розпорядження (наказу) №20344 від 26 січня 1998 та зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації м. Києва 18 лютого 1998 року і записаного у реєстрову книгу за №3425 18 лютого 1998 року, квартира за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 та членам її сім`ї ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в рівних частках кожному.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 .

03 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті сина ОСОБА_4 .

Чотирнадцятою київською державною нотаріальною конторою було заведено спадкову справу №506/2023 після смерті ОСОБА_4 .

Як вбачається з копії спадкової справи №506/2023 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 станом на 29 червня 2023 року зареєстровані: ОСОБА_3 з 15 березня 1983 року, ОСОБА_1 з 15 березня 1983 року, ОСОБА_4 з 06 травня 2010 року та останній знятий з зареєстрованого місця проживання 30 червня 2023 року.

У матеріалах спадкової справи наявні копії документів відповідача ОСОБА_3 , а саме копії: паспорту, довідки про присвоєння ідентифікаційного номера та інформаційної довідки щодо зареєстрованого місця проживання, які прийняті нотаріусом та завірені ним «08.11.2023 року» та містять відмітку «згідно з оригіналом», а також підпис державного нотаріуса.

01 серпня 2024 року ОСОБА_3 подав до Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори заяву про видачу свідоцтва на спадкове майно, після смерті ОСОБА_4 .

У вказаній ОСОБА_3 зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його син - ОСОБА_4 , який проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Після смерті сина залишилось спадкове майно. Спадщину він прийняв шляхом подання заяви про прийняття спадщини. Просив видати йому свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/3 квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; на квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_5 ; на земельну ділянку площею 0.0599 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 90885108 - садове товариство «Сонячний». У випадку відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину просив надати постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії. Крім нього спадкоємцем є мати померлого ОСОБА_1 .

05 серпня 2024 року державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Ястремською Ж.В. винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме у зв`язку із відсутністю документів, які посвідчують право власності спадкодавця на квартиру за адресою: АДРЕСА_5 та земельну ділянку площею 0.0599 га, кадастровий номер 90885108, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , відмовлено ОСОБА_3 у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_5 та 1/2 частину земельної ділянки площею 0.0599 га, кадастровий номер 90885108, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , у зв`язку з порушенням вимог ст.68 Закону України «Про нотаріат», п.4.12,4.14,4.15 (глави 10) Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, та роз`яснено право звернутися до суду шляхом подання позовної заяви.

07 серпня 2024 року ОСОБА_3 подав до Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/3 частини квартири за номером АДРЕСА_2 . У заяві також зазначено, що крім нього спадкоємцем за законом є мати померлого ОСОБА_1 , інших спадкоємців немає. Спадщину він прийняв та просив видати на його ім`я свідоцтво про право на спадщину за законом.

07 серпня 2024 року ОСОБА_3 державним нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/6 частини квартири за номером АДРЕСА_2 .

З копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 серпня 2024 року вбачається, що спадкоємцями майна ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 є його батько ОСОБА_3 та мати ОСОБА_1 . Спадщина на яку в указаній частці видано це свідоцтво складається з 1/3 частини квартири за номером АДРЕСА_2 , яка належала померлому на підставі свідоцтва про право власності на житло виданого 26 січня 1998 року Відділом приватизації державного житлового фонду Шевченківського районної держадміністрації на підставі розпорядження (наказу) № 20344 від 26 січня 1998 року та зареєстрованого в Борю технічної інвентаризації м.Києва 18 лютого 1998 року записана у реєстрову книгу за №3425. Квартира складається з двох жилих кімнат: загальною площею - 53,57 кв.м, житловою - 29,8 кв.м. Зазначено, що свідоцтво про право на спадщину на 1/6 частину квартири видано ОСОБА_3 , свідоцтво про право на спадщину на 1/6 частину квартири ще не видано. Право власності на 1/6 частину квартири підлягає державній реєстрації.

Державним нотаріусом зазначено, що факт прийняття спадщини спадкоємцем ОСОБА_6 підтверджується Інформацією про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи № 99752237 виданої 26 вересня 2023 року ОСОБА_7 , адміністратором Управління (Центр) надання адміністративних послуг Подільської районної в місті Києві державної адміністрації Трачуку В.Д., з якої видно, що він був зареєстрований з померлим ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 15 березня 1983 року по теперішній час.

31 березня 2025 року позивач ОСОБА_1 подала до Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори заяву про видачу свідоцтва на спадкове майно.

31 березня 2025 року державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Трачук О.П. видано свідоцтво про право на спадщину за законом, а саме на 1/6 частину квартири за адресою: АДРЕСА_6 . Свідоцтво про право на спадщину на 1/6 частину квартири видано 07 серпня 2024 ОСОБА_3 .

Звертаючись до суду з даним позовом позивач посилалася на те, що станом на день смерті син ОСОБА_4 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , за якою також були зареєстровані і ОСОБА_3 (батько померлого) та ОСОБА_1 (мати померлого), однак відповідач фактично не проживав постійно зі своїм сином. Тому, на думку позивача, відповідач повинен був звернутись до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, однак такої заяви фактично він не подавав, а тому останній не прийняв спадщину від сина. Вказувала, що відповідач фактично з 1995 року не проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , у добровільному порядку останній не виявив бажання знятися з реєстрації, що у свою чергу приводить до порушення прав позивача і перешкоджає їй належним чином користуватися та розпоряджатися квартирою, вона несе додаткові витрати по утриманню квартири, тому вважає, що наявні підстави для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Заперечуючи проти позову відповідач вказував на те, що він є власником 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 . Право власності на 1/3 частку спірної квартири виникло в процесі приватизації державного житлового фонду та підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 26 січня 1998 року. Право власності на 1/6 частку квартири належить йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 07 серпня 2024 року державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Ястремською Ж.В. Зазначав, що незважаючи на розірвання шлюбу між сторонами по справі у 1989 році, ОСОБА_3 і ОСОБА_1 продовжували проживати у спірній квартирі однією сім`єю, мали спільний сімейний бюджет, були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали спільні права і обов`язки, піклувалися один про одного, а також про спільного сина, ОСОБА_8 , тобто були однією сім`єю. Зі спільного бюджету оплачували комунальні послуги, купували необхідні продукти, одяг, предмети побуту, меблі, розпоряджалися коштами за спільною згодою. У 2003 році ОСОБА_3 придбав квартиру в АДРЕСА_5 та оформив її на сина ОСОБА_4 , оскільки у них був єдиний син, зробив ремонт у квартирі та за спільною згодою здавали її в оренду. Вказував, що у спірній квартирі він зареєстрований з 15 березня 1983 року по теперішній час, оскільки іншого житла, яке належить йому на праві власності, немає. Тимчасове не проживання його у спірній квартирі обумовлене тим, що у 2011 році стосунки між позивачем та ним погіршилися і після чергової конфліктної ситуації, яка склалася між ними, він, який повернувся від своєї матері, не зміг потрапити до своєї квартири через те, що ОСОБА_1 змінила замок у вхідних дверях, а також виставила за двері всі його речі. Щоб не травмувати сина, який в ранньому віці захворів і йому було встановлено інвалідність, він вирішив тимчасово проживати в садовому будинку, збудованому на земельній ділянці, яку він отримав в садовому товаристві «Сонячний» та оформив також на свого сина.

Щодо позовної вимоги позивача про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , з 1995 року, колегія суддів виходить з наступного.

На підтвердження своїх позовних вимог щодо не проживання відповідача у спірній квартирі з 1995 року позивач надала:

Акт №42 від 06 травня 2025 року за підписом Керівника органу самоорганізації населення Комітету мікрорайону «Рада житлового масиву Виноградар» Захарченка А., сусідів ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_1 , які встановили, що громадянин ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично не проживає за вказаною адресою з 1995 року по 06 травня 2025 року;

Акт обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства / фактичного місця проживання особи №338 від 13 червня 2024 року;

Акт обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства / фактичного місця проживання особи №392 від 28 вересня 2023 року;

квитанції по оплаті житлово-комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 за період з 01 липня 2023 року по 01 серпня 2024 року.

Стороною відповідача до матеріалів справи долучено копії: довідки АТ КБ «ПРИВАТБАНК» від 28 травня 2025 року №NGVFIPTBGGGFK2KF з якої вбачається, що ОСОБА_3 здійснював платежі по оплаті комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 за період з 01 січня 2021 року по 01 липня 2023 року.

У судовому засіданні суду першої інстанції були допитані свідки зі сторони позивача.

Свідок ОСОБА_12 , яка є сусідкою позивача пояснила, що проживає у квартирі АДРЕСА_7 , їй відомо, що у 1995 році у сина сторін стався інсульт; відповідача бачила за адресою проживання, але не часто; їй відомо, що відповідач після того, як у сина трапився інсульт повіз його у лікарню; бачила, що відповідач приходив та возив сина на діаліз, однак він не проживав; зазначила, що вона проживає на 11 поверсі, а позивач на 6 поверсі.

Свідок ОСОБА_11 зазначила, що з 2008 року знайома із позивачем, є сусідкою проживає у кв. АДРЕСА_8 часто бувала у квартирі позивача, оскільки працює вдома, і коли вона приходила до позивача, бачила що там проживає вона з сином, відповідача там не бачила; позивач доглядала та піклувалася за сином, відповідач приїжджав та возив сина на гемодіаліз.

Свідок ОСОБА_9 , яка є сусідкою та проживає у квартирі АДРЕСА_9 зазначила, що вона допомогла коли стався у сина сторін інсульт з влаштуванням у лікарню та пошуком лікаря; бачила як відповідач привозив сина з гемодіалізу.

Свідок ОСОБА_13 зазначила, що знає позивача із 2000 року, 1 раз на місяць бувала у неї квартирі і відповідача там не бачила.

У судовому засіданні суду першої інстанції допитані свідки зі сторони відповідача.

Свідок ОСОБА_14 зазначила, що є сестрою відповідача, приблизно у 1999 році приїжджала та допомагала позивачу коли захворів ОСОБА_8 ; пригадує, що у 2013 році її брат почав жити на дачі на Осокорках, оскільки вона до нього приїжджала; дача повністю без умов, холодна; відповідач возив сина на діаліз.

Свідок ОСОБА_15 пояснив, що дивився за квартирою ( АДРЕСА_1 ) коли сторони разом із сином у 2007 році їздили відпочивати на море; зараз відповідач живе на дачі на Осокорках.

Свідок ОСОБА_16 зазначила, що є племінницею відповідача, приблизно 90-х роках, коли ОСОБА_8 ще не хворів, вона приїжджала до сторін на кожні зимові та літні канікули; останній раз була у сторін у квартирі приблизно у 2001 році, тоді сторони вже були розлучені, однак проживали разом; 08.11.2023 відповідач приїхав до нотаріуса для оформлення спадщини.

Згідно з ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до ст.8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Загальні положення про право власності викладені у главі 23 ЦК України.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом ст.358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Співвласник спірного майна не може втратити право користування житловим приміщенням.

Вказаний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі №647/1683/15-ц.

Встановивши, що ОСОБА_3 є співласником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не провів системного аналізу сукупності доказів: особистого визнання відповідача, показань свідків та трьох актів обстеження фактичного місця проживання, що в сукупності свідчать про відсутність факту постійного спільного проживання відповідача зі спадкодавцем станом на дату відкриття спадщини (29 червня 2023 року) колегія суддів відхиляє, оскільки положення законодавства про втрату права користування житлом (зокрема через непроживання) не поширюються на власників (співвласників) так як право володіння та користування часткою в спільному майні випливає безпосередньо з права власності та не може бути порушене.

Відповідно до положень статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною першою статті 1220 ЦК України передбачено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Відповідно до ст.1223 ЦК України право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Статтею 1261 ЦК України визначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ч.1 ст.1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Частиною першою статті 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Частиною 3 статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, що передбачено частиною першою статті 1296 ЦК України.

Відповідно до статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

При цьому, правових наслідків невиконання такого обов`язку, зокрема у вигляді втрати права на спадщину, положеннями цивільного законодавства не передбачено. Водночас, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якого є нерухоме майно, але не отримав свідоцтва про право на спадщину, не має можливості розпоряджатися таким майном, оскільки у нього немає правовстановлюючого документа на спадкування нерухомого майна.

Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Відповідно до ст.67 Закону України «Про нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.

Згідно з пунктом 4.15 глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року №296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за №282/20595 видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно.

Статтею 55 Конституції України гарантовано право кожного на захист своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування (постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №640/13903/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №266/5267/18, від 20 березня 2019 року у справі №550/1040/16-ц; від 22 квітня 2020 року у справі №601/2592/18; від 22 квітня 2020 року у справі №127/23809/18; від 27 травня 2020 року у справі №361/7518/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі №464/1663/18, від 02 серпня 2023 року у справі №640/1851/19).

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-1316/2227/11, від 14 травня 2018 року у справі №296/10637/15-ц, від 23 вересня 2020 року у справі №742/740/17 викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Так, спадкове право характеризується цілою низкою спеціальних способів захисту прав та інтересів судом. Серед таких способів захисту у ст. 1301 ЦК України відокремлено визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Свідоцтво про право на спадщину - це правовстановлюючий документ, що посвідчує виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується процес оформлення спадкових прав.

Як зазначено у ст.1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняли кілька спадкоємців, то свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Водночас відсутність такого свідоцтва не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Особливість визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, як спеціального способу захисту спадкових прав, судом зумовлена сутністю свідоцтва про право на спадщину, що за своєю правовою природою не є правочином.

Як наголошено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №916/780/18 свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє права та обов`язки, тобто не є правочином. Однак свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину, і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Оскільки свідоцтво про право на спадщину не має правочинного характеру, воно не може визнаватися недійсним із посиланням на ст.ст.203, 215-236 ЦК України. У законі міститься відкритий перелік підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним. Основною підставою визначено те, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо (п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7). Визнати свідоцтво про право на спадщину недійсним може лише суд.

Відповідно до постанови Об`єднаної Палати Верховного Суду від 04 листопада 2024 року №504/3606/14-ц (61-6658сво23) свідоцтво про право на спадщину підлягає визнанню недійсним у випадку доведення існування «вад» на момент його видачі, які свідчать про те, що особа, якій видано свідоцтво, не мала права на спадкування (особа не є спадкоємцем, спадкоємці попередньої черги прийняли спадщину, заповіт є нікчемним тощо).

Відповідно до 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З матеріалів справи вбачається, що 08 листопада 2023 року відповідач ОСОБА_3 подав документи для оформлення спадщини (т.1, а.с. 150 зворот -151), копії з яких були завірені державним нотаріусом та долучені до матеріалів спадкової справи. Заяв про відмову від спадщини відповідач не подавав. Таким чином, волевиявлення відповідача було спрямоване на прийняття спадщини та оформлення спадкових прав.

У судовому засіданні суду першої інстанції від 23 березня 2026 року позивач ОСОБА_1 при наданні пояснень визнала, що 08 листопада 2023 року вона разом з ОСОБА_3 була на прийомі у державного нотаріуса Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Ястремської Ж.В. з наміром укласти договір поділу спадкового майна, однак відповідач на її умови не погодився, тому договір укладено не було.

07 серпня 2024 року ОСОБА_3 державним нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/6 частини квартири АДРЕСА_2 .

Оскільки відповідач був зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини; звернувся до нотаріуса у встановлений законом строк із заявою про прийняття спадщини; подав необхідні документи для оформлення спадкових прав, які були прийняті нотаріусом та долучені до спадкової справи; у подальшому звертався із заявами щодо видачі свідоцтва про право на спадщину та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/6 частини квартири за номером АДРЕСА_2 , а відтак порушень державним нотаріусом Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не вбачається.

А відтак, посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не застосував норму ч.1 ст.1272 ЦК України щодо наслідків неподання заяви про прийняття спадщини у шестимісячний строк особою, яка не проживала постійно зі спадкодавцем відхиляються колегією суддів як необгрунтовані.

З огляду на зазначене суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_3 таким, що не прийняв спадщину спадкодавця ОСОБА_4 та визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 07 серпня 2024 року, видане відповідачу на 1/6 частину квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №937/10434/19-ц, від 27 лютого 2019 року у справі №471/601/17-ц, від 10 квітня 2020 року у справі №355/832/17 на які посилається апелянт в апеляційній скарзі не можуть бути застосовані, оскільки вони є не релевантними по відношенню до правовідносин, що виникли у даній справі.

Доводи апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зводяться лише до переоцінки доказів, яким суд надав відповідну правову оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог є законним і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону.

Отже, суд першої інстанції всебічно і об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 02 жовтня 2026 року.

Головуючий:

Судді: