Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №2-3215/11 — Київський апеляційний суд

справа № 2-3215/11 головуючий у суді І інстанції Скрипка О.І.

провадження № 22-ц/824/11670/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Телявського Анатолія Миколайовича на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року у справі за поданням приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Телявського Анатолія Миколайовича, боржник: ОСОБА_1 , стягувач: Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника,

В С Т А Н О В И В:

у грудні 2025 року заявник приватний виконавець виконавчого окургу м. Києва Телявський Анатолій Миколайович подав до Деснянського районного суду міста Києва подання приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Телявського Анатолія Миколайовича, боржник: ОСОБА_1 , стягувач: Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника.

В обгрунтування необхідності примусового проникнення до житла чи іншого володіння боржника приватний виконавець вказує, що у його провадженні перебуває зведене виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа №2-3215/11, виданого 21 листопада 2011 року Деснянським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Украгазбанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 109 284,25 дол. США та 108 971,96 грн., штраф за не виконання договору іпотеки у розмірі 39 650 грн.; дублікату виконавчого листа №2-6097/10, виданого 05 січня 2022 року Деснянським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованості за договором кредиту у розмірі 21 041,47 дол США та 14 145,62 грн, судові витрати по сплаті держмита у розмірі 1 700 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн; дублікату виконавчого листа №2-3212/11, виданого 10 січня 2022 року Дарницьким районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» суми заборгованості за кредитним договором в сумі 14 678,64 дол США, заборгованість по пені у розмірі 10 369,77 грн, штраф у розмірі 7 100 грн, а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 339,40 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн, які боржник добровільно не сплачує.

Як зазначає заявник, постановами приватного виконавця від 10 листопада 2022 року було накладено арешт на грошові кошти та нерухоме майно боржника. Вказані постанови та виклик боржника були направлені на адресу боржника. Проте, боржник ігнорує законні вимоги приватного виконавця та до виконавця не з`являється, борг не сплачує. Під час виконавчого провадження було з`ясовано, що боржнику на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 , за даною адресою боржник значиться зареєстрованим. Боржник проігнорував законні вимоги приватного виконавця, під час виходу приватного виконавця за місцем мешкання боржника доступу до квартири не надав, до офісу приватного виконавця за викликом не з`явився.

Посилаючись на викладені обставини, заявник стверджує, що, незважаючи на належне повідомлення виконавцем, боржник не виконує покладені на нього законом обов`язки, що унеможливлює вчинення виконавчих дій, а тому просить задовольнити дане подання.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 20 квітня 2026 року у задоволені подання приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Телявського Анатолія Миколайовича відмовлено.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, 05 травня 2026 року через систему «Електронний суд» приватним виконавцем виконавчого окургу м. Києва Телявським А.М. подано до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 20 квітня 2026 року у справі № 2-3215/11 про відмову у задоволенні подання приватного виконавця Телявського Анатолія Миколайовича - скасувати та винести у цій справі нове рішення, яким подання приватного виконавця Телявського Анатолія Миколайовича про примусове проникнення до житла боржника ОСОБА_1 , стягувач: Акціонерне товариство Акціонерний Банк «Укргазбанк», задовольнити.

В обгрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність доказів обізнаності боржника щодо відкриття виконавчого провадження та, як наслідок, відсутність доказів його умисного ухилення від виконання рішення.

Так, апелянт вказує, що 17 червня 2020 року, керуючись ст. 3. 4, 24/ 25, 26, 27 Закону України «Про виконавче провадження», приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_2 з примусового виконання Виконавчого листа № 2-3215/11 виданий 21 листопада 2011 року Деснянським районним судом м. Києва.

18 червня 2020 року, приватним виконавцем направлено виклик боржнику з наступною вимогою: ОСОБА_1 з`явитись до виконавця 24 червня 2020 року, 10:30 за адресою: 02094. м. Київ, вул. Поправки Юрія, 6, офіс 26, щодо сплати боргу за вищевказаним виконавчим документом або надання підтверджуючих документів про сплату та зобов`язано боржника надати пояснення.

Всі вищевказані постанови та виклик боржнику відповідно до ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» були скеровані на адресу боржника, вказану у виконавчому документі, а саме: АДРЕСА_1 , рекомендованим поштовим відправленням № 0209420486657 від 18.06.2020.

Відповідно до доданого конверту, який повернувся до офісу приватного виконавця, рекомендоване поштове відправлення № 0209420486657 повернулось у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання.

10 листопада 2022 року, керуючись ст. 3, 4, 24, 25, 26, 27 Закону України «Про виконавче провадження», приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_4 з примусового виконання дублікату виконавчого листа № 2-6097/10 виданий 05 січня 2022 року Деснянським районним судом м. Києва.

Також, 10 листопада 2022 року, керуючись ст. 3. 4, 24, 25, 26, 27 Закону України «Про виконавче провадження», приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання дублікату виконавчого листа № 2-3212/11 виданий 10 січня 2022 року Деснянським районним судом м. Києва.

Апелянт вказує, що на підтвердження факту направлення постанов про відкриття виконавчих проваджень заявником було надано реєстр рекомендованих поштових відправлень, який містить відомості про направлення кореспонденції боржнику, зокрема поштове відправлення №0600021742357 від 10 листопада 2022 року, а також копію рекомендованого поштового відправлення за №0209420486657, що повернулось у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання.

Такий реєстр та конверт є належним та допустимим доказом направлення відповідних документів у розумінні вимог чинного законодавства.

Водночас висновок суду щодо відсутності доказів направлення викликів державного/приватного виконавця також є необгрунтованим, оскільки законодавством не передбачено обов`язку направлення викликів саме рекомендованою кореспонденцією.

Суд першої інстації також зазначив, що акти від 23 вересня 2025 року та 16жовтня 2025 року не є належними доказами, оскільки вони складені та підписані лише приватним виконавцем та представником стягувана без участі понятих.

Однак, апелянт з такими висновками не погоджується, оскільки участь не менш як двох понятих є обов`язковою під час проведення опису та арешту майна боржника, тобто на стадії фактичного вчинення відповідних виконавчих дій.

Разом із тим, як убачається з актів приватного виконавця від 23 вересня 2025 року та 16 жвотня 2025року, опис та арешт майна боржника у зазначені дати проведені не були, оскільки боржник не надав приватному виконавцю доступу до квартири. У зв`язку з відсутністю доступу до житла боржника виконавчі дії з опису та арешту майна фактично не розпочиналися, а відтак у приватного виконавця не виникло обов`язку залучати понятих, передбаченого ч. 2, 3 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження».

За таких обставин відсутність двох понятих під час вчинення виконавчих дій від 23 вересня 2025 року та 16 жовтня 2025рокуне може розцінюватися як порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки опис та арешт майна боржника фактично не здійснювалися з причин, що залежали від поведінки боржника, який не забезпечив доступ до належного йому житла.

Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недотримання приватним виконавцем вимог ч. 2, 3 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки не врахував, що обов`язок залучення не менш як двох понятих виникає виключно на стадії фактичного проведення опису та арешту майна боржника. Як убачається з матеріалів справи, 23 вересня 2025 року та 16 жовтня 2025рокутакі виконавчі дії не були здійснені з огляду на ненадання боржником доступу до квартири, у зв`язку з чим опис та арешт майна не розпочиналися. За відсутності фактичного вчинення зазначених виконавчих дій у приватного виконавця не виник обов`язок залучати двох понятих.

Висновок суду першої інстанції про те, що приватним виконавцем не встановлено актуальне місце реєстрації боржника станом на момент звернення до суду, а також про можливе порушення прав інших осіб, є передчасним, необгрунтованим та таким, що не відповідає матеріалам справи.

По-перше, з матеріалів подання вбачається, що приватним виконавцем було отримано витяг з Реєстру територіальної громади, відповідно до якого боржник зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 15 березня 2007 року по теперішній час. Зазначений витяг є офіційним документом, який підтверджує місце реєстрації боржника, і відсутні будь-які докази зміни такого місця реєстрації.

Сам по собі факт того, що витяг сформовано станом на 01липня 2020 року, не спростовує актуальність відомостей про реєстрацію, оскільки дані про місце проживання особи є чинними до моменту їх офіційної зміни. Жодних доказів того, що боржник змінив місце реєстрації, матеріали справи не містять.

По-друге, приватним виконавцем також було вжито додаткових заходів для встановлення майнового стану боржника, зокрема отримано інформацію з державних реєстрів, а саме: з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру іпотек, з яких вбачається, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 належить боржнику на праві власності та перебуває в іпотеці у стягувана - ГІАТ АБ «Укргазбанк».

Отже, зазначена квартира є не лише місцем реєстрації боржника, а й його майном, на яке відповідно до сг. 48, 56 Закону України «Про виконавче провадження» може бути {вернено стягнення.

По-третє, доводи суду щодо можливого порушення прав інших осіб, у тому числі неповнолітніх, є гіпотетичними та не ґрунтуються на належних доказах.

Більше того, обов`язок боржника допустити виконавця до житла прямо передбачений ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», і його невиконання не може бути виправдане наявністю інших зареєстрованих осіб.

По-четверте, суд фактично поклав на виконавця обов`язок доводити обставини, які не передбачені законом, а саме здійснювати повторну перевірку місця реєстрації боржника за відсутності будь-яких даних про його зміну.

Водночас, виконавець діяв у межах та спосіб, передбачений законом, використовуючи офіційні державні реєстри, що є належним та достатнім способом встановлення як місця проживання, так і майнового стану боржника.

Таким чином, сукупність наданих доказів підтверджує, що: місце проживання (реєстрації) боржника встановлено належним чином;квартира є власністю боржника та предметом іпотеки стягувача; виконавцем вжито всіх необхідних заходів для перевірки відповідних обставин; відсутні підстави вважати, що надання дозволу на примусове проникнення порушить права третіх осіб.

Отже, висновок суду першої інстанції в цій частині є необгрунтованим та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи і нормам матеріального права.

Висновки суду першої інстанції про відсутність доказів вчинення виконавчих дій у період з 2022 по 2025 роки, а також про недоведеність необхідності застосування такого заходу як примусове проникнення до житла боржника, є необгрунтованими та такими, що не відповідають матеріалам справи.

Насамперед слід зазначити, що судом фактично не було належним чином досліджено матеріали виконавчого провадження, завантажені до Електронного суду у 4 частинах разом із поданням.

Зокрема, у частині три матеріалів виконавчого провадження щодо боржника (починаючи зі сторінки 8 по сторінку 52), а також у частині 4 (зі сторінки 1 по сторінку 32) містяться Документи, які прямо підтверджують вчинення приватним виконавцем виконавчих дій саме у період з 2022 по 2025 роки.

Щодо висновку суду про те, що примусове проникнення до житла є «крайнім заходом», слід зазначити, що приватний виконавець дійсно звернувся до суду лише після вичерпання інших передбачених законом заходів.

ІІри цьому, відповідно до вимог закону, звернення стягнення на рухоме майно, що знаходиться у житлі, можливе лише після проведення його опису та арешту, що об`єктивно неможливо без доступу до такого житла.

Більше того, приватним виконавцем було здійснено неодноразові спроби потрапити до квартири боржника (зокрема 23 вересня 2025 року та 16 жовтня 2025 року), які виявилися безрезультатними у зв`язку з відсутністю доступу, що зафіксовано відповідними актами.

Отже, саме відсутність доступу до житла боржника унеможливлює подальше виконання рішення суду іншими способами.

Таким чином, твердження суду про можливість виконання рішення без застосування примусового проникнення є декларативним та не підтвердженим жодними фактичними обставинами справи.

Отже, сукупність наявних у матеріалах виконавчого провадження доказів підтверджує, що приватним виконавцем вживались усі передбачені законом заходи примусового виконання, інші способи виконання рішення виявилися неефективними, виконання рішення суду є можливим виключно за умови отримання доступу до житла боржника, звернення з поданням про примусове проникнення є обґрунтованим та пропорційним заходом.

Таким чином, висновки суду першої інстанції в цій частині ґрунтуються на неповному дослідженні доказів, неправильній оцінці фактичних обставин справи та помилковому застосуванні норм матеріального права.

Так, на думку апелянта суддею жодним чином не було забезпечено участь приватного виконавця у розгляді подання 20 квітня 2026року, оскільки останнього не було повідомлено про дату, час і місце судового засідання, не направлялася повістка ані засобами поштового зв`язку, ані через підсистему «Електронний суд».

Таким чином, приватний виконавець був фактично позбавлений можливості взяти участь у розгляді подання та надати суду додаткові пояснення і матеріали виконавчого провадження.

Водночас в ухвалі суду зазначено, що державний виконавець у судове засідання в день надходження подання не з`явився та матеріали виконавчого провадження суд не надав, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності учасників судового розгляду.

Разом з тим, така мотивація є необгрунтованою, оскільки відсутність виконавця була зумовлена саме неналежним повідомленням про розгляд подання, що прямо суперечить вимогам процесуального закону щодо забезпечення участі виконавця у такій категорії справ та порушує принципи змагальності та рівності сторін у судовому процесі.

Таким чином, розгляд подання за відсутності приватного виконавця, який не був належним чином повідомлений, є порушенням вимог процесуального закону, що вплинуло на правильність розгляду справи та є підставою для скасування відповідного судового рішення.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Телявського Анатолія Миколайовича на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року у справі за позовом приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Телявського Анатолія Миколайовича, боржник: ОСОБА_1 , стягувач: Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 липня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.

У судовому засіданні представник стягувача Рябоконь Н.С. підтримала апеляційну скаргу подану приватним виконавцем.

Приватний виконавець та боржник у судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду повідомлені належним чином, що підтверджується Звітом про доставку вихідної кореспонденції про отримання приватним виконавецм судової повістки ще 04 серпня 2026 року та конвертом адресованим на адресу ОСОБА_1 , який повернувся до суду з відміткою «адресат відсутній».

Колегія суддів звертає увагу, що виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. При цьому, участь сторін та їх представників в судовому засіданні суду апеляційної інстанції не є обов`язковою (частина 2 ст. 372 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

Зважаючи на вищезазначене та положення ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, апеляційний суд визнав повідомлення учасників справи належним, а неявку апелянта та боржника такою, що не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши думку особи, яка прибула в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Телявського А.М. перебуває зведене виконавче провадження НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа №2-3215/11, виданого 21 листопада 2011 року Деснянським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Украгазбанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 109 284,25 дол. США та 108 971,96 грн., штраф за не виконання договору іпотеки у розмірі 39 650 грн.; дублікату виконавчого листа №2-6097/10, виданого 05 січня 2022 року Деснянським районним судом м. Києва, про стягнення ОСОБА_1 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованості за договором кредиту у розмірі 21 041,47 дол. США та 14 145,62 грн., судові витрати по справі держмита у розмірі 1 700 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн.; дублікату виконавчого листа №2-3212/11, виданого 10 січня 2022 року Дарницьким районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» суму заборгованості за кредитним договором в сумі 14 678,64 дол. США, заборгованість по пені у розмірі 10 369,77 грн., штраф у розмірі 7 100 грн., а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 339,40 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн.

Згідно відповіді Київського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності, за даними їх реєстрових книг боржнику ОСОБА_1 належить право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 28 грудня 2006 року.

08 вересня 2025 року приватним виконавцем Телявським А.М. на вищевказану адресу боржника направлено вимогу про забезпечення 23 вересня 2025 року доступу для проведення виконавчих дій по опису та арешту рухомого та нерухомого майна.

23 вересня 2025 року приватний виконавець Телявський А.М. здійснив виїзд за вищевказаною адресою, однак вимогу приватного виконавця боржник не виконав, доступу до рухомого та нерухомого майна не надав, про що складено відповідний акт.

07 жовтня 2025 року приватним виконавцем Телявським А.М. направлено рекомендованим листом повторну вимогу про надання 16 жовтня 2025 року доступу приватному виконавцю до вказаної квартири для проведення опису та арешту майна.

16 жовтня 2025 року в ході виконання вказаної дії двері ніхто не відчинив, потрапити приватному виконавцю до квартири не вдалось.

Також, 15 жовтня 2025 року приватним виконавцем Телявським А.В. направлено боржнику вимогу з`явитись до виконавця 22 жовтня 2025 року об 11.00 год.

22 жовтня 2025 року боржник не з`явився до офісу приватного виконавця.

Враховуючи встановлені обставини, суд першої іннстанції дійшов висновку, що з наданих державним виконавцем матеріалів не вбачається, що копію постанови про відкриття виконавчого провадження боржником отримано, відтак, неможливо стверджувати, що боржник умисно не забезпечив державному виконавцю доступ до квартири. Також, відсутні і докази щодо отримання боржником повідомлень та викликів приватного виконавця, що також свідчить про відсутність доказів умисного ухилення боржника від виконання зобов`язань. Суд зауважив на те, що акти від 23 вересня 2025 року та 16 жовтня 2025 року не є належними доказами, оскільки вони складені та підписані лише приватним виконавцем та представником стягувача без участі понятих.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що державним виконавцем до подання не надано доказів про те, що боржник на час проведення виконавчих дій дійсно зареєстрований за вказаною адресою. Так, до подання надано витяг з Реєстру територіальної громади про реєстрацію боржника, що містить інформацію станом на 01 липня 2020 року про те, що крім боржника у квартирі також зареєстровано 6 осіб, двоє з яких на той момент були неповнолітніми, а також попередження, що дитина перебуває на контролі у Службі у справах дітей на підставі вимоги приватного виконавця від 26 вересня 2019 року № 7128 не проводити реєстрацію будь-яких фізичних осіб.

В той же час, приватним виконавцем інформацію щодо місце реєстрації боржника на час звернення до суду із даним поданням у грудні 2025 року належним чином не було перевірено та не встановлено актуальне місце реєстрації боржника. Відтак, надання такого доступу може порушити права інших осіб, зокрема неповнолітніх, що зареєстровані або є власниками цієї квартири.

Крім того, суд першої інстанції звернув увагу, що заявник мотивує своє звернення відповідями на запит, датованими 2020-2022 роками, в той час, як з даним поданням приватний виконавець звернувся у грудні 2025 року. Жодних доказів того, що приватний виконавець з 2022 року до вересня 2025 року вчиняв будь-які виконавчі дії, спрямовані на виконання рішення судів, виявлення майна чи коштів боржника тощо, а також, що боржник був обізнаний про проведення виконавчих дій та умисно від них ухилявся - матеріали подання не містять.

Відтак, суд першої інстанції зазначив, що всупереч наведеному, державним виконавцем не надано суду жодних належних та допустимих доказів, що ним застосовувались усі способи та заходи виконання рішення суду, які не потребують проникнення до житла боржника та що виконання рішення суду можливо виключно за умови проникнення до квартири боржника.

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення, у межах доводів апеляційної скарги, погоджується з висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Так, стаття 129-1 Конституції України визначає, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Справедливе судове рішення - мета правосуддя. Сенс правосуддя досягається лише тоді, коли рішення суду виконане. У протилежному випадку судове рішення залишається декларативним.

Виконання судових рішень - завершальна стадія судового процесу, яка має своїм призначенням впровадження в життя судового рішення. Тобто під час виконання судового рішення принцип справедливості реалізовується на практиці. На органи державної виконавчої служби покладено обов`язки виконувати судові рішення.

Виконання судового рішення є невід`ємною та заключною частиною судового процесу, яка поєднана з попередніми частинами єдиною та основною метою всього судочинства, яке полягає в захисті прав і охоронюваних законом інтересів осіб.

Розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), є виконанням судових рішень як заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав..

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Ця стаття Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного (господарського) процесу, як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) стверджує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід`ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).

Як визначено у статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Під час здійснення виконавчого провадження, серед іншого, виконавець має право звертатися до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

За наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи виконавець має право безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення. Примусове проникнення на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень у зв`язку з примусовим виконанням рішення суду про виселення боржника та вселення стягувача і рішення про усунення перешкод у користуванні приміщенням (житлом) здійснюється виключно на підставі такого рішення суду (пункт 4 частини 3 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відповідно до статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, пункту 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункту 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).

За правилом статті 439 ЦПК України, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Питання про примусове проникнення до житла повинно вирішуватися не інакше як шляхом прийняття вмотивованої ухвали суду з додержанням принципу верховенства права.

Відповідно до пункту 13 частини 3 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Як зазначено у статті 30 Конституції України, статті 311 ЦК України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Гарантування кожному прав на повагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-правовим обов`язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов`язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Зазначені міжнародні акти згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, пункту 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Конституційна гарантія недоторканності житла не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема для захисту прав і законних інтересів інших членів суспільства.

Отже, за змістом наведених норм національного та міжнародного законодавства, проникнення у житло чи іншого володіння боржника, як обмеження конституційного права особи на недоторканність житла, має виступати виключним засобом забезпечення примусового виконання судового рішення та бути виправданим.

Подібний висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного у складі Верховного Суду від 01 листопада 2019 року у справі № К/9901/735/17 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 757/41727/19-ц (провадження № 61-19942св19).

Відповідно до постанови Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 678/282/16-ц, право виконавця на звернення з поданням до суду про примусове проникнення до житла виникає винятково у випадку доведення фактів умисного ухилення боржника від виконання покладених на нього виконавчим документом зобов`язань. При цьому, відповідно до діючого законодавства у поданні про примусове проникнення до житла особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, повинні бути зазначені достовірні дані про наявність такого майна у приміщенні, до якого потрібно здійснити примусове проникнення.

Виходячи з викладеного, для надання дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння боржника суду мають бути надані переконливі докази того, що виконавець вичерпав всі можливості виконати рішення без примусового проникнення до майна, проте це не дало результатів.

Так, відповідно до змісту ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Положеннями ч.1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до приписів ст.79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ч.2 ст.89 ЦПК України).

У справі, що переглядається встановлено, що 17 червня 2020 року постановою приватного виконавця відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа № 2-3215/11 виданого 21 листопада 2011 року Деснянським районним судом м. Києва та арештовано майна боржника.

Як стверджує приватний виконавець постанова та виклик до приватного виконавця були скеровані на адресу боржника, вказану у виконавчому документі, а саме: АДРЕСА_1 .

Разом з цим, посилаючись на те, що дана обставина підтверджується рекомендованим поштовим відправленням № 0209420486657 від 18 червня 2020 року не надає суду таких доказів, а з копій долучених конвертів фактично не можливо ідентифікувати, що саме 18 червня 2020 року боржнику було направлено постанову про відкриття та виклик до приватного виконавця.

Зазначена обставина вказує, що боржник фактично не повідомлений про відкриття виконавчого провадження, оскільки докази зворотнього у матеріалах справи відсутні.

Щодо постанов про відкриття провадження від 10 листопада 2022 року у виконавчих провадженнях № НОМЕР_4 та НОМЕР_3, які були направлені боржнику, що як вказує заявник підтверджується поштовим відправленням №0600021742357 та копією рекомендованого поштового відправлення за № 0209420486657, колегія суддів констатує, що такі докази у матеріалах справи відсутні та не були долучені апелянтом до апеляційної скарги (за наявності поважних причин щодо не дослідження їх судом першої інстанії у електронному суді).

При цьому, за вказаними номерами відправлень апеляційному суду не вдалося здійснити перевірку щодо реальності їх відправлення та отримання їх боржником, оскільки така інформація у відкритих джерелах відсутня.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що приватним виконавцем не надано належних та допустимих доказів, які б не викликали сумнівів щодо належного повідомлення боржника про відкриття виконавчого провадження, а тому доводи апелянта у цій частині є переоцінкою позиції суду та поданих ним доказів.

Також, колегія суддів вважає правомірний висновок суду першої інстації щодо того, що державним виконавцем до подання не надано доказів, що боржник на час проведення виконавчих дій дійсно зареєстрований за вказаною адресою, оскільки матеріали справи містять лише витяг про реєстрацію боржника датований 01 липня 2020 року, що вказує на те, що складання актів щодо не можливості опису майна боржника за вказаною адресою може здійснюватись за неактуальним місцем реєстрації останнього, а отже не у його житлі.

Крім іншого, вбачається, що приватним виконавцем не долучено актуальних даних на момент звернення до суду щодо перебування у праві власності боржника іншого майна щодо якого можуть здійснюватись виконавчі дії.

Таким чином, долучені до матеріалів справи докази, на думку колегії суддів не містять переконливих доказів того, що такий захід як примусове проникнення до житла боржника є єдиними заходом, який зможе забезпечити виконання рішення суду.

Приватним виконавцем не було надано достатньо доказів, які дії ним вчинялись за період з 2020 по 2022 року та з 2022 рік по 2025 рік. Фактично долучені матеріали містять певні докази щодо вчинення певних дій у переважній більшості за 2025 рік, 2022 та 2020 роки, проте відсутні докази повідомлення боржника про вчинення відповідних дій.

Колегія суддів зазначає, що Законом України «Про виконавче провадження» визначено обов`язки виконавця, зокрема обов`язок здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; розглядати в установлені законом строки заяви сторін.

За змістом ч. 8 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець проводить перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження. У подальшому така перевірка проводиться виконавцем не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника.

Періодичність проведення таких перевірок чітко визначено Законом України «Про виконавче провадження», тобто такі перевірки мають вчинятися виконавцем систематично, а не одноразово. При цьому, сам факт здійснення окремих дій щодо виявлення майна та коштів боржника без встановлення та дослідження обставин того, що державним виконавцем проводилася перевірка майнового стану боржника з відповідною періодичністю, встановленою частиною восьмою ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження», не свідчить про належне виконання державним виконавцем своїх обов`язків щодо розшуку майна боржника та здійснення заходів, необхідних для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення. У свою чергу, відсутність обґрунтованого висновку стосовно належного та повного вчинення державним виконавцем визначених законом дій щодо розшуку майна боржника дає підстави вважати передчасним висновок про відсутність такого майна у боржника (подібний за змістом правовий висновок наведено в постановах Верховного Суду від 18.07.2018 року у справі №915/1294/13, від 23.08.2018 року у справі №911/167/17, від 19.08.2019 року у справі №913/438/16).

У даному випадку, приватним виконавцем не надано доказів систематичного вчинення ним виконавчих дій, зокрема, періодичного проведення перевірок з метою належного виконання рішення суду, а відтак, матеріали справи не містять доказів дотримання приватним виконавцем вимог ст. ст. 18, 36, 48 Закону України «Про виконавче провадження» щодо неупередженого, ефективного, своєчасного і повного вчинення виконавчих дій, а тому доводи апелянта в даній частині також є необгрунтованими.

Також, колегія суддів вважає голосіливними посилання апелянта щодо не повного дослідження матеріалів справи судом першої інстанції, оскільки з них не встановлено, що приватний виконавець звертався до суду про те, що у даному подані міститься не повний обсяг матеріалів, які він подав до суду. Окрім цього, з його списку додатків не можливо здійснити перевірку кожного поданого доказу окремо, оскільки даний список є узагальнений, а тому такі твердження апелянта є непереконливими та не доводяться доказами, що ним було долучено інший обсяг документів.

Щодо посилань апелянта про те, що він не був належним чином повідомлений про розгляд скарги, колегія суддів звертає увагу, що у відповідності до статті 439 Цивільного процесуального кодексу України не передбачено обов`язкової участі приватного виконавця за розглядом подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника.

Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що приватний виконавець звернувся до суду ще у грудні 2025 року з поданням, яке є предметом розгляду апеляційним судом, однак за період перебування даної справи у суді першої інстанції та після оскарження ухвали суду від 15 грудня 2025 року у суді апеляційної інстанції не подав жодних додаткових доказів.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Телявського Анатолія Миколайовича - залишити без задоволення.

Ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 01 жовтня 2026 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова