Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №357/21505/25 — Київський апеляційний суд

справа № 357/21505/25 головуючий у суді І інстанції Сомок О.А.

провадження № 22-ц/824/11223/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Білоцерківської міської ради Київської області, третя особа: ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,

В С Т А Н О В И В:

у грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом до Білоцерківської міської ради Київської області, третя особа: ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вона є співвласницею нерухомого майна - однокімнатної квартири під АДРЕСА_1 . Згідно технічного паспорта на житлове приміщення, квартира складається з житлової кімнати площею 18.7 кв.м, окремої кухні площею 11.2 кв.м, ванної кімнати площею 3.2 кв.м, коридору площею 3.5 кв.м, балкону площею 1.0 кв.м. Загальна площа квартири становить 37.6 кв.м. Право власності на дане нерухоме майно підтверджується Свідоцтвом про право власності на житло від 11 версня 2001р. № НОМЕР_1 . Відповідно до правовстановлюючих документів, співвласниками вказаної квартири також є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Співвласник ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 від 12 серпня 2010 року.

Після смерті ОСОБА_5 спадкоємці до нотаріуса не зверталися, спадкова справа не відкривалася, а тому 1/3 частка у праві власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , згідно правовстановлюючих документів, записана на померлого.

У листопаді 2025 року позивачка вирішила прийняти спадщину після смерті

сина ОСОБА_4 та з цього приводу звернулася до органу нотаріату.

12 грудня 2025 року приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв?язку із пропущенням строку для прийняття спадщини, встановленого ст. 1269 ЦК України, та фактичним не прийняттям спадщини у відповідності до ст. 1268 ЦК України. Тобто, станом на даний час у позивачки виникли перешкоди у прийнятті спадкового майна після смерті ОСОБА_4 . При цьому, позивачка більше десяти років продовжує відкрито, безперервно володіти і користуватися квартирою АДРЕСА_1 . Особові рахунки по сплаті комунальних послуг відкрито на позивачку, остання регулярно вносить платежі за комунальні послуги, заборгованості по сплаті за комунальні послуги немає. Зазначає, що відкрито, безперервно та безперешкодно володіє часткою квартири, що належала померлому сину.

Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 просить визнати за нею право власності за набувальною давністю на нерухоме майно - 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_4 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Також додатково до суду від представника позивача адвоката Сидорчук В.А. надійшли додаткові пояснення, у яких посилається на сталу практику Верховного Суду з питання визнання права власності за набувальною давністю. Зазначає, що нерухоме майно, про яке заявляє у своєму позові ОСОБА_1 та просить визнати за нею право власності за набувальною давністю, перебувало у володінні позивача добросовісно, відкрито та безперервно протягом більш як десять років, тому наявні усі підстави для визнання за нею такого права, визначені ч.2 ст. 344 ЦК України.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Білоцерківської міської ради Київської області, третя особа: ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю - відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, 25 квітня 2026 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подала апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції помилково вважає та зазначає у своєму рішенні, що позивачка ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем частки спірної квартири, оскільки володіння позивача спірною нерухомістю не є безтитульним.

Апелянт наголошує на тому, що безтитульне володіння майном - фактичне утримання чужого майна (речі, нерухомості) у власному господарському підпорядкуванні без будь-яких правових підстав (титулів), таких як договір купівлі-продажу, оренди, довіреність, рішення суду тощо.

При цьому, судом встановлено, що позивачка відкрито і безперервно, тривалий час (понад 10 років) користувалася часткою у нерухомому майні, яке належало її померлому сину ОСОБА_4 , який на час своєї смерті не проживав та не був зареєстрований у даній квартирі, а мав власне житло. Також, ОСОБА_4 за життя не укладав будь-яких заповітів, договорів щодо майна, яке перебувало у його власності.

Апелянт зазначає, що пропущення нею встановленого строку на прийняття спадщини по смерті ОСОБА_4 зумовлене моральним станом після смерті сина та смертю матері незадовго після смерті сина у цей же рік.

Апелянт наголошує, що вона як володілець майна зазначає, що в момент його заволодіння не знала (і не могла знати) про неправомірність заволодіння майном. При цьому, вона зазначає, що була обізнана та впевнена у тому, що власність на майно припинена у зв`язку із смертю особи, що на це майно не претендують інші особи та вона може законно перереєструвати на себе частку сина у майбутньому.

Останнє підтверджується заявою та поясненнями третьої особи ОСОБА_2 в ході судового розгляду, а також зверненнями позивачки до державного реєстратора та нотаріуса тільки у 2025 році.

Підсумовуючи свою апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує, що вона добросовісно заволоділа майном, що є однією з підстав для набуття права власності відповідно до ст. 344 ЦК України, і що суд першої інстанції не взяв до уваги дійсні фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому просить рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 27 березня 2026 року по справі №357/215505/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Білоцерківської міської ради Київської області, третя особа: ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністюта надано строк на подання відзиву.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 липня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи у судді апеляційної інстанції.

Учасники справи у судове засідання не з`явились про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції повідомлялись належним чином. Заяв або клопотань про неможливість прибути у судове засідання, відкладення розгляду справи, розгляд справи за їх відсутності або ж про проведення судового засідання у режимі відеоконференції до суду не надходило.

Колегія суддів звертає увагу, що виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. При цьому, участь сторін та їх представників в судовому засіданні суду апеляційної інстанції не є обов`язковою (частина 2 ст. 372 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

Зважаючи на вищезазначене та положення ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, апеляційний суд визнав повідомлення учасників справи належним, а неявку сторін такою, що не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 37,6 кв.м., належить на праві спільної власності ОСОБА_6 , ОСОБА_4 та ОСОБА_7 на підставі Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 11 вересня 2001 року, виданого згідно з розпорядженням завідуючого комунальною службою приватизації державного житлового фонду міста від 11 вересня 2001 року №1-2-54. Право власності зареєстроване Білоцерківським міжміським бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі за №12771, кн.112.

ОСОБА_6 змінила прізвище на ОСОБА_8 після укладення шлюбу з ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_3 .

З Витягу з реєстру Білоцерківської міської територіальної громади від 29 жовтня 2025 року вбачається, що ОСОБА_1 з 25 січня 1995 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . У зазначеній квартирі ОСОБА_1 зареєстрована одна.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 від 12 серпня 2010 року, виданим відділом РАЦС Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області.

12 грудня 2025 року приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дуб Наталією Миколаївною винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, якою відмовлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 сина ОСОБА_4 . Підставою для відмови стало те, що заявниця фактично спадщину після смерті сина не прийняла, оскільки на день його смерті не була зареєстрована з ним за однією адресою, а також не подала заяву про прийняття спадщини у визначений ст.1269 ЦК України строк. Зі змісту постанови вбачається, що відсутня заведена спадкова справа до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , що також підтверджується Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру №83599892 від 12 грудня 2025 року.

З наявних у матеріалах справи рахунків та квитанцій вбачається, що ОСОБА_1 протягом 2022 - 2023 років сплачувала за комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач ОСОБА_1 була обізнана з тією обставиною, що власником спірної 1/3 частки квартири, на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був її син ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 З матеріалів справи вбачається, що позивач вважала, що успадкувала нерухомість, оскільки у грудні 2025 року звернулась до нотаріуса з заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину на зазначене майно, як спадкоємиці останнього.

Відтак, суд першої інстанції вважав, що володіння позивача спірною нерухомістю не є безтитульним, а тому вона не є добросовісним набувачем частки спірної квартири, що виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю. Отже, позивач не може вважатися такою, що набула у власність спірне житлове приміщення за набувальною давністю. Лише відкритість і безперервність користування позивачем майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Колегія суддів, перевіривши рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном.

Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, на яку посилався заявник у касаційній скарзі.

Вказані правові висновки також викладені постановах Верховного Суду від15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 23 грудня 2025 року у справі № 535/885/23.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первісних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

У постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21, від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 21 лютого 2024 року у справі № 756/6953/2017 Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Верховний Суд у постанові від 16 липня 2025 рокуу справі № 643/13004/23 зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 зазначила про те, що підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі, що переглядається, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апелянта щодо права на набуття права власності за набувальною давністю не відповідають ознакам передбаченим ст. 344 ЦК України, оскільки позивач знала хто є власником частки на яку остання претендує, не прийняла вчасно спадкове майно після смерті сина ОСОБА_4 та користувалась часткою майна останнього розуміючи, що вона є неоформленою, а факт звернення з метою отримання спадщини є додатковим підтвердженням даних обставин.

Таким чином, апеляційний суд вважає, що висновок суду першої інстанції, що володіння позивача спірною нерухомістю не є безтитульним, а тому вона не є добросовісним набувачем частки спірної квартири, є вірним та обґрунтованим.

Також, колегія суддів звертає увагу, сам по собі факт користування квартирою, утримання її, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не може бути підставою для виникнення права власності за набувальною давністю (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 337/4725/18).

Відтак, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, та надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і взаємозв`язку, дійшов правильного висновку про відсутність умов, визначених статтею 344 ЦК України, для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.

Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладаються законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.

Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 01 жовтня 2026 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова