Вирок від 01 жовтня 2026 р. у справі №297/1747/26 — Берегівський районний суд Закарпатської області

Справа № 297/1747/26

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2026 року м. Берегове

Берегівський районний суд Закарпатської області в особі головуючого судді ОСОБА_1 , за участю секретаря ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , обвинуваченого ОСОБА_4 , його захисника ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №62025170040006694 від 16.04.2025 року, яке поступило з обвинувальним актом по обвинуваченню:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та мешканця АДРЕСА_1 , громадянина України, з неповною середньою освітою, військовослужбовця військової служби, який перебуває на посаді навідника-оператора 1 механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , солдата, неодруженого, в порядку ст. 89 КК України раніше не судимого,

за ч. 4 ст. 408 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Солдат ОСОБА_4 будучи військовослужбовцем військової служби, перебуваючи на посаді навідника-оператора 1 механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , у порушення вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст.ст. 6, 11, 12, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи з прямим умислом, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, не бажаючи переносити труднощі військової служби, з метою ухилення від проходження військової служби, 27 лютого 2025 року не повернувся після проходження військово-лікарської комісії до місця тимчасового розташування підрозділу військової частини НОМЕР_1 в населений пункт АДРЕСА_2 та відсутній без поважних причин на військовій службі до 26 травня 2026 року, а саме моменту затримання працівниками поліції, на території населеного пункту Берегове Закарпатської області, проводячи час на власний розсуд, не пов`язуючи свою діяльність з проходженням військової служби.

Судом, під час підготовчого судового засідання, роз`яснено ОСОБА_4 положення ч. 2 ст. 31 КПК України та ч. 4 ст. 315 КПК України щодо права заявити клопотання про розгляд даного провадження колегіально у складі трьох суддів, яке він реалізувати не виявив бажання, про що повідомив під час засідання особисто.

Доказами на підтвердження встановлених обставин є наступне.

Так, обвинувачений ОСОБА_4 в судовому засіданні свою вину не визнав та показав, що з 2024 року являється військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 та був направлений на проходження військово-лікарської комісії. Однак, завершити проходження комісії не зміг, оскільки йому повідомили про необхідність надання однієї медичної довідки, яку він міг отримати за місцем свого проживання. Тому, він поїхав додому, але медичну довідку не отримав, а повертатися на військову службу не бажав. Також, обвинувачений ОСОБА_4 зазначив, що знаходився вдома близько одного року та протягом цього часу ні до кого не звертався з проханням повернення на військову службу. Обвинувачений ОСОБА_4 зазначив, що раніше не мав бажання повертатися на військову службу у зв`язку з відсутністю медичної довідки. Однак, на даний час бажає повернутися до служби та визнав свою вину.

Незважаючи на невизнання обвинуваченим ОСОБА_4 вчинення кримінального правопорушення, його вина повністю доведена наступним.

Відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що згідно ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом.

Докази повинні визнаватися такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Відповідно до Указу Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Рішення про припинення або скасування воєнного стану відповідно до ст. 7 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» не приймалось.

Відповідно до повідомлення про вчинення кримінального правопорушення №8864 від 08.04.2025 року військової частини НОМЕР_1 , Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (з основної діяльності) від 31.03.2025 року №1465 було завершено службове розслідування за фактом відсутності на військовій службі з 26.02.2025 року без поважних причин в населеному пункті Ворожба Сумського району Сумської області навідника-оператора 3 відділення 1 механізованого взводу 4 механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 солдата ОСОБА_4 . Відповідно до висновків службового розслідування у діях навідника-оператора 3 відділення 1 механізованого взводу 4 механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 солдата ОСОБА_4 вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України.

Згідно Витягу із Наказу командира військової частини НОМЕР_1 №343 від 01.12.2024 року, солдата ОСОБА_4 , призваного за мобілізацією під час дії воєнного стану, призначити на посаду навідника оператора 1 механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , вважати таким, що з 01 грудня 2024 року справи та посаду прийняв та приступив до виконання службових обов`язків за посадою, шпк «солдат».

Відповідно до медичної характеристики від 17.03.2025 року ОСОБА_4 під медичним спостереженням медичної служби військової частини НОМЕР_1 знаходиться з 01.12.2024 року та на теперішній час відсутній в підрозділі у зв`язку з самовільним залишенням частини. На диспансерному обліку не перебуває. Під наглядом у психіатра та нарколога не знаходиться. За час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 солдат ОСОБА_4 за медичною допомогою звертався: 09.01.2025 року звернувся до медичної роти А4689 з діагнозом: контактний по туберкульозу. Отримував амбулаторне лікування і консультацію фтізіатра. 12.01.2025 року звернувся до медичної роти А4689 з діагнозом: афакія правого ока наслідок важкого поранення очного яблука в дитинстві простий короткозорий астигматизм на лівому оці. Отримував амбулаторне лікування в лазареті медичної роти. Був направлений на ВЛК, направлення №110/467 від 26.01.2025 року, не пройшов. В підрозділі відсутній.

Так, матеріалами службового розслідування встановлено, що 26.02.2025 року, тимчасово виконуючим обов`язки командира 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 лейтенантом ОСОБА_6 , під час вечірньої перевірки наявності особового складу підрозділу в місті тимчасового розташування в населеному пункті АДРЕСА_2 , було виявлено відсутність солдата ОСОБА_4 , навідника-оператора 3 відділення 1 механізованого взводу 4 механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 . Встановлено, що після проходження військовослужбовцем ВЛК у АДРЕСА_3 солдат ОСОБА_4 зник у невідомому напрямку та до підрозділу не повернувся. На телефонний дзвінок вищезазначений військовослужбовець не відповідає, телефон вимкнено. Зброя та боєприпаси, засоби захисту вищезазначеного військовослужбовця знаходяться на зберіганні у підрозділі. У зв`язку з вищевикладеним 26.02.2025 року була зроблена доповідь оперативному черговому військової частини НОМЕР_1 про самовільне залишення військової частини військовослужбовцем військової служби за мобілізацією військової частини НОМЕР_1 солдатом ОСОБА_4 ..

Крім цього, в Акті службового розслідування встановлено, що відсутність солдата ОСОБА_4 навідника-оператора 3 відділення 1 механізованого взводу 4 механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 здійснена без дозволу керівництва рот та проступок здійснено у зв`язку із недбалим ставленням до виконання обов`язків військової служби та особистою недисциплінованістю.

Виходячи з матеріалів службового розслідування, вина солдата ОСОБА_4 навідника-оператора 3 відділення 1 механізованого взводу 4 механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 виражається у формі прямого умислу (а.с. 83-105).

Крім цього, вина обвинуваченого ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення доведена показами свідків, допитаних слідчим суддею під час проведення досудового розслідування в порядку ст. 225 КПК України, які були досліджені судом.

Свідок ОСОБА_7 показав, що станом на лютий 2025 року їх підрозділ військової частини НОМЕР_1 базувався у населеному пункті АДРЕСА_2 . Відомо, що 26 лютого 2025 під час перевірки наявності особового складу підрозділу виявлено відсутність солдата ОСОБА_4 по невідомим причинам. Вказаного військовослужбовця було направлено на ВЛК в м. Конотоп, після проходження якої він мав повернутися у військову частину. Натомість ОСОБА_4 у розташування військової частини так і не прибув та про причини неповернення командування не повідомив. В подальшому, з метою встановлення його можливого місця перебування командуванням частини було організовано пошукові заходи, в ході яких було здійснено виїзди за відомими місцями можливого його перебування та в імовірних місцях його з`явлення. Крім цього, було здійснено телефонні дзвінки на його мобільний телефон, але він був вимкнутий (перебував поза зоною досяжності). За вказаним вище фактом було проведено службове розслідування в результаті якого встановлено, що вказаний військовослужбовець не загинув, не знаходиться у полоні, не являється безвісті відсутнім. Після встановлення події самовільного залишення військової частини вказаній вище особі було призупинено військову службу на підставі відповідного наказу командира військової частини. До цього часу вказаний військовослужбовець до військової частини не повернувся.

Свідок ОСОБА_8 дав аналогічні покази, а саме: 26 лютого 2025 року під час перевірки наявності особового складу підрозділу було виявлено відсутність солдата ОСОБА_4 по невідомим причинам. Також, що вказаного військовослужбовця було направлено на ВЛК в м. Конотоп, після проходження якої він мав повернутися у військову частину. Натомість ОСОБА_4 у розташування військової частини так і не прибув та про причини неповернення командування не повідомив.

Аналізуючи за своїм внутрішнім переконанням наявні докази, покази обвинуваченого, враховуючи встановлення всіх необхідних фактичних обставин вчинення злочину, суд дійшов висновку про доведеність вищевикладеного судом обвинувачення у повному обсязі.

Суд, при розгляді кримінального провадження, враховує висновки Верховного Суду, здійснені у Постанові від 30 січня 2024 року у справі №336/5209/22, провадження 51-4750км23, відповідно до яких за своєю суттю та змістом кваліфікація кримінальних правопорушень завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.

Об`єктом цього кримінального правопорушення є встановлений законодавством України порядок проходження військової служби.

Суб`єктом злочину може бути лише військовослужбовець, тобто той, хто проходить військову службу.

Об`єктивна сторона цього кримінального правопорушення полягає у: самовільному залишенні військової частини або місця служби; нез`явленні на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.

У першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли суб`єкт фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій коли він не з`явився в частину (до місця служби) в установлений строк.

Суб`єктивна сторона дезертирства завжди характеризується прямим умислом. Крім того, обов`язковою ознакою цього складу кримінального правопорушення є мета: при дезертирстві військовослужбовець має намір ухилитися від військової служби не тимчасово, а назавжди.

Фактичний термін відсутності військовослужбовця в місці служби при дезертирстві може не перевищувати навіть і однієї доби, але це має значення лише для призначення покарання.

Від злочину, передбаченого ст. 407 КК України, злочин, передбачений ст. 408 КК України, відрізняється в основному за своєю суб`єктивною стороною. Обов`язковою ознакою дезертирства є мета: військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби протягом не трьох діб, місяця, двох місяців тощо, тобто не тимчасово, а ухилитися від військової служби взагалі, назавжди. При цьому, військовослужбовець може заявляти про свій намір ухилитися від військової служби взагалі або ухилятися від неї протягом невизначеного часу (наприклад, доки його не затримають).

Для наявності складу дезертирства немає значення, в який момент у особи виник намір ухилитися від служби – безпосередньо в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже, поглинається останнім і не утворює множинності злочинів.

За правилами ст. 91 КПК України, доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Відповідно до змісту ст. 92 КПК України, обов`язок доказування покладено на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено і обвинувачений є винним у його вчиненні.

Відповідно до ст. 94 КПК України, оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок.

Такого ж правового висновку дійшов і Верховний Суд у своїй постанові від 13 березня 2024 року у справі № 760/23990/17, провадження № 51-5304км23.

Відповідно до ст. 22 КПК України, судом були створені всі умови для реалізації принципу змагальності сторін в судовому засіданні, які передбачають самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України; рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів.

Таким чином, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими у процесі судового розгляду й оціненими судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом і оцінюючи кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності і взаємозв`язку, суд приходить до висновку, що вина обвинуваченого ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України доведена повністю.

На думку суду обвинуваченого ОСОБА_4 слід визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 4 ст. 408 КК України, як дезертирство, тобто нез`явлення, з метою ухилитися від військової служби, на службу з лікувального закладу, вчинене в умовах воєнного стану.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.

Отже, суд обираючи покарання враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Обставини, які пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , відповідно до ст. 66 КК України судом не встановлені.

Згідно довідки КНП «ЛІКАРНЯ СВЯТОГО МАРТИНА» МУКАЧІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ обвинувачений ОСОБА_4 на обліку у лікарів психіатра, нарколога та фтизіатра не значиться.

Обставини, які обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , згідно ст. 67 КК України судом не встановлено.

Положеннями ст. 50 КК України, визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

В судових дебатах прокурор ОСОБА_3 просив призначити покарання обвинуваченому ОСОБА_4 в межах санкції статті 408 КК України у вигляді п`яти років позбавлення волі.

Захисник ОСОБА_5 в судових дебатах погодилась з позицією прокурора та просила призначити обвинуваченому ОСОБА_4 покарання у вигляді п`яти років позбавлення волі.

Обвинувачений ОСОБА_4 в судових дебатах заявив про бажання повернутися на військову службу.

За змістом ч. 1 ст. 65 КК України, суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Конституційний Суд України у рішенні від 02.11.2004 №15-рп/2004 зазначив, що: «Справедливе застосування норм права – є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину».

Так, у рішенні ЄСПЛ у справі «Scoppola v. Italy (№2) (Заява №10249/03)» від 17.09.2009 року, констатовано, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним. Справедливе застосування норм права означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.

Поняття суддівського розсуду або судової дискреції у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи з цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин кримінального провадження, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції, принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оцінюючі поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (ст.ст. 66-67 КК України), визначенні «інші обставини справи» або ж «інші обставини кримінального провадження», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст.75 КК України, тощо; індивідуалізація покарання конкретизація виду і розміру державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта (постанова Верховного Суду від 30.03.2023 року у справі №373/870/22, провадження № 51-4235 км 22).

Так, діяння, передбачене ч.4 ст.408 КК України згідно зі ст. 12 КК України віднесено до особливо тяжких злочинів.

Враховуючи, що обвинувачений ОСОБА_4 вчинив особливо тяжкий злочин, будучи військовослужбовцем, тривалий час (з 27 лютого 2025 року по 26 травня 2026 року) був відсутній у військовій частині та не вживав жодних дій для повернення на службу, місце перебування обвинуваченого ОСОБА_4 встановлено за обставин, які не залежали від його волі, що свідчить про негативне ставлення до служби та виконання військових обов`язків, й, більш того, в умовах повномасштабного вторгнення країни-агресора подає іншим військовослужбовцям вкрай негативний приклад нехтування вимогами військової дисципліни, порушення Статутів, що в цілому підриває боєздатність Збройних Сил України, реалізуючи принцип законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, суд вважає за неможливе його виправлення без відбування реального покарання, а тому обвинуваченому ОСОБА_4 слід призначити покарання у вигляді позбавлення волі в межах санкції ч. 4 ст. 408 КК України.

Альтернативного виду покарання за вчинення злочину, передбаченого ч.4 ст.408 КК України, ніж позбавлення волі, чинним законом не встановлено.

Суд наголошує, що на території України триває воєнний стан, а обвинувачений, будучи військовослужбовцем Збройних Сил України, зобов`язаний був непорушно дотримуватися Конституції України і законів України, військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, постійно підвищувати рівень військових професійних знань, вдосконалювати свої навички і майстерність, а також твердо знати й зразково виконувати свої службові обов`язки, бути дисциплінованим, поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків, дотримуватися правил забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, внутрішнього порядку, у службовий час постійно перебувати у розташуванні військової частини або місця служби і не залишати їх без відповідного дозволу командира (начальника).

Згідно ч. 1 ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442-1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Нормативних та фактичних підстав для застосування при призначенні покарання ОСОБА_4 положень ст. 69 КК України судом не встановлено.

Відповідно, з врахуванням тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та мети покарання підстав для висновку суду про можливість виправлення засудженого без реального відбування покарання та прийняття рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст.ст. 75, 76 КК України судом не встановлено.

Крім того, застосування положень статті 75 КК України виключається при засудженні особи за вчинення злочину, передбаченого ст. 408 КК України, що вчинено в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.

Редакція ч. 5 ст. 72 КК України в актуальній на час постановлення вироку суду редакції передбачає, що попереднє ув`язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 цієї статті. Тому, період попереднього ув`язнення обвинуваченого по дату набрання вироком суду законної сили включно необхідно зарахувати обвинуваченому у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Так, відповідно до протоколу затримання особи від 26.05.2026, дослідженого судом, ОСОБА_4 затриманий 26 травня 2026 року о 12 годині 16 хвилин (а.с. 110-112).

Згідно ухвали Берегівського районного суду Закарпатської області від 16 вересня 2026 року обвинуваченому ОСОБА_4 продовжено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою терміном на 60 днів із визначенням розміру застави 80 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 266240 (двісті шістдесят шість тисяч двісті сорок) гривень 00 копійок, з покладенням обов`язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України (а.с. 173-177).

Згідно абзацу 12 пункту 2 частини 4 статті 374 КПК України, у разі визнання особи винуватою, у резолютивній частині вироку зазначається рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження.

Отже, з метою забезпечення виконання остаточного судового рішення суд продовжує запобіжний захід у вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченого ОСОБА_4 до набрання вироком законної сили.

Зарахувати в строк відбуття покарання період тримання обвинуваченому ОСОБА_4 під вартою, а саме: з 26 травня 2026 року о 12 годині 16 хвилин (а.с. 110-112).

Речові докази відсутні.

Процесуальні витрати відсутні.

Цивільний позов не заявлявся.

Підстави застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної особи у даному кримінального провадженні відсутні.

Заходи забезпечення кримінального провадження не застосовувались.

Викривач у кримінальному провадженні відсутній.

Керуючись ст.ст. 368, 370, 373, 374, ч. 15 ст. 615 КПК України, суд

УХВАЛИВ:

ОСОБА_4 визнати винним у пред`явленому обвинуваченні за ч. 4 ст. 408 КК України та призначити йому покарання за ч. 4 ст. 408 КК України у вигляді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Зарахувати в строк відбуття покарання період тримання ОСОБА_4 під вартою, а саме: з 26 травня 2026 року о 12 годині 16 хвилин (а.с. 110-112).

Запобіжний захід ОСОБА_4 у вигляді тримання під вартою продовжити до набрання вироком законної сили.

На вирок може бути подана апеляційна скарга до Закарпатського апеляційного суду через Берегівський районний суд Закарпатської області протягом 30 діб з моменту його оголошення.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому та прокурору.

Суддя ОСОБА_9