Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №541/2399/26 — Миргородський міськрайонний суд Полтавської області

Справа № 541/2399/26

Номер провадження 2/541/1878/2026

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

02 жовтня 2026 року м.Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області у складі:

головуючого судді Городівського О.А.,,

за участю секретаря судового засідання Ніколаєнко М.В.,

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – адвоката Чернюка В.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Миргород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Миргородської міської ради Полтавської області про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності на спадкове нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та Миргородської міської ради Полтавської області, в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить встановити факт його проживання однією сім`єю зі ОСОБА_3 у період з 14 березня 2001 року до 12 серпня 2025 року, тобто до дня її смерті, а також визнати за ним у порядку спадкування за законом право власності на земельні ділянки площами 4,4231 га та 1,86 га, з кадастровими номерами 5323287200:00:001:0110 та 5323287200:00:001:1119 відповідно.

На обґрунтування позову позивач зазначив, що ОСОБА_3 була його мачухою. Після смерті його батька – ОСОБА_4 – вона продовжила проживати у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач посилається на те, що з 14 березня 2001 року проживав разом зі ОСОБА_3 у зазначеному будинку, допомагав їй у повсякденному житті, оплачував комунальні послуги, забезпечував її доставку до медичних закладів, допомагав по господарству, придбавав необхідні речі та продукти харчування, здійснював іншу допомогу, необхідну для її проживання.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, у зв`язку з чим відкрилася спадщина.

Як убачається з матеріалів справи, за життя ОСОБА_3 склала заповіт від 15 липня 2021 року, яким, зокрема, розпорядилася належними їй земельними ділянками. Спадкоємцем за заповітом визначила ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Позивач зазначає, що ОСОБА_2 спадщину за заповітом не прийняв, у зв`язку з чим він вважає себе спадкоємцем четвертої черги за законом відповідно до статті 1264 ЦК України.

24 квітня 2026 року приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області Смагою А.М. позивачу було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на одну із земельних ділянок, однак постановою від 29 травня 2026 року йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірні земельні ділянки, зокрема у зв`язку з необхідністю підтвердження факту його проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менше п`яти років.

У судовому засіданні позивач та його представник – адвокат Чернюк В.Д. – позов підтримали та просили його задовольнити.

Представник Миргородської міської ради Полтавської області у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи без його участі, у якій зазначив, що проти задоволення позовних вимог не заперечує.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився.

Про дату, час та місце розгляду справи ОСОБА_2 повідомлявся судом за місцем його реєстрації шляхом направлення поштової кореспонденції, шляхом розміщення оголошення на офіційному вебсайті суду, а також шляхом надсилання SMS-повідомлень на номер телефону, зазначений позивачем.

За таких обставин суд вважає, що відповідач ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про розгляд справи, а тому справа підлягає розгляду за його відсутності.

У судовому засіданні судом допитано свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які проживають по АДРЕСА_1 та знали ОСОБА_3 .

Свідки підтвердили, що після смерті свого чоловіка – ОСОБА_4 – ОСОБА_3 залишилася проживати у будинку по АДРЕСА_1 разом із сім`єю позивача.

Свідки пояснили, що ОСОБА_3 продовжила проживати у цьому будинку після смерті чоловіка, оскільки свою квартиру вона подарувала рідному сину ОСОБА_7 , якому допомагала до кінця свого життя.

Разом з тим свідки підтвердили, що позивач ОСОБА_1 фактично проживав разом зі ОСОБА_3 , постійно допомагав їй у повсякденному житті, оплачував комунальні послуги за будинок, допомагав із відвідуванням лікарів, придбанням необхідних речей та продуктів харчування, а також допомагав у веденні господарства.

Оцінивши надані сторонами докази, показання свідків та пояснення позивача у їх сукупності, суд приходить до таких висновків.

Щодо вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю

Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з частиною першою статті 1264 Цивільного кодексу України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Як роз`яснено Верховним Судом, для набуття права на спадкування за четвертою чергою необхідним є встановлення двох юридичних фактів: проживання однією сім`єю зі спадкодавцем та проживання такою сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

При цьому саме по собі спільне проживання не є достатнім. Суд має встановити наявність сукупності ознак сім`ї, визначених частиною другою статті 3 СК України.

Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 644/4284/17 зазначив, що такими ознаками можуть бути, зокрема, спільний бюджет, спільне харчування, придбання майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, взаємна допомога та інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Разом з тим суд враховує, що у справах цієї категорії кожна із зазначених обставин не може розглядатися ізольовано, а висновок про проживання однією сім`єю має ґрунтуватися на оцінці характеру взаємовідносин осіб у їх сукупності.

Пунктом 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що до спадкоємців четвертої черги можуть належати й інші особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю, були пов`язані спільним побутом та мали взаємні права й обов`язки, зокрема мачуха, вітчим, пасинок, падчерка.

Отже, сама обставина, що ОСОБА_1 є пасинком ОСОБА_3 , не перешкоджає його можливому спадкуванню за четвертою чергою. Водночас ця обставина не звільняє його від необхідності доведення фактичного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю.

У справі встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 протягом тривалого часу фактично проживали в одному житловому будинку.

При цьому характер їхніх відносин не обмежувався лише епізодичним спілкуванням чи відвідуванням.

З показань допитаних судом свідків убачається, що позивач постійно перебував поруч зі ОСОБА_3 , допомагав їй у повсякденному житті, оплачував комунальні послуги за будинок, допомагав із відвідуванням медичних закладів, придбанням необхідних речей та продуктів харчування, а також у веденні господарства.

Свідки характеризували ці відносини як постійні та такі, що існували протягом тривалого часу до смерті ОСОБА_3 .

Суд також враховує, що ОСОБА_3 після смерті чоловіка залишилася проживати у будинку, в якому проживав позивач, а свою квартиру передала у власність сину.

При цьому самостійність бюджету ОСОБА_3 , на яку вказали свідки, не може автоматично свідчити про відсутність між нею та позивачем сімейних відносин, оскільки ведення окремого обліку особистих доходів саме по собі не виключає існування спільного побуту, взаємної допомоги та сімейних взаємовідносин.

Верховний Суд наголошує на необхідності оцінки усієї сукупності обставин, а не встановлення лише одного формального критерію. Водночас Верховний Суд також зазначав, що допомога особі похилого віку сама по собі не є безумовним доказом проживання однією сім`єю.

У цій справі, на відміну від випадку виключно епізодичної допомоги, судом встановлено тривале спільне проживання позивача та спадкодавця, постійний характер допомоги, спільне користування житлом, участь позивача у забезпеченні повсякденного життя ОСОБА_3 , догляді за нею, медичному супроводі та веденні господарства.

Суд вважає, що зазначені обставини у своїй сукупності свідчать про існування між позивачем та ОСОБА_3 не лише відносин родичів, а фактичних сімейних відносин, що характеризувалися спільним проживанням, спільним побутом, взаємною турботою та допомогою.

При цьому суд враховує, що позивач протягом спірного періоду перебував у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_8 .

Разом з тим ця обставина в конкретних правовідносинах не може бути покладена в основу відмови у встановленні факту проживання позивача однією сім`єю саме зі своєю мачухою, оскільки предметом доказування у цій справі є не фактичні шлюбні відносини позивача зі ОСОБА_3 , а існування між пасинком та мачухою сімейних відносин у розумінні частини другої статті 3 СК України.

Суд також враховує, що позивач просить встановити факт за період з 14 березня 2001 року до 12 серпня 2025 року, тобто значно більше ніж п`ять років до часу відкриття спадщини.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 дійшла висновку, що п`ятирічний строк, передбачений статтею 1264 ЦК України, має бути наявним саме на момент відкриття спадщини та обчислюється з урахуванням періоду спільного проживання однією сім`єю.

Таким чином, оцінюючи докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позивачем доведено факт його проживання зі ОСОБА_3 однією сім`єю протягом періоду з 14 березня 2001 року до дня її смерті – ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У зв`язку з цим позов у цій частині підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про визнання права власності на земельні ділянки

Разом із вимогою про встановлення юридичного факту позивач просить визнати за ним право власності на земельні ділянки площами 4,4231 га та 1,86 га з кадастровими номерами 5323287200:00:001:0110 та 5323287200:00:001:1119 у порядку спадкування за законом.

Зазначена вимога задоволенню не підлягає з таких підстав.

Встановлення факту проживання однією сім`єю зі спадкодавцем має юридичне значення для визначення права особи на спадкування за четвертою чергою відповідно до статті 1264 ЦК України, однак саме по собі не є судовим визнанням права власності на конкретне спадкове майно.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 7 вересня 2026 року у справі № 644/2440/24 зазначила, що встановлення факту проживання однією сім`єю зі спадкодавцем саме по собі не означає визнання права на спадщину чи права власності на спадкове майно, а лише підтверджує одну з передумов для подальшого оформлення спадкових прав.

Таким чином, задоволення судом вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю створює для позивача юридичну передумову для реалізації його спадкових прав, але не означає автоматичного переходу до нього права власності на конкретне спадкове майно.

Відповідно до статті 1268 ЦК України спадкоємець має право прийняти спадщину, а відповідно до статті 1269 цього Кодексу спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Статтею 1296 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Отже, встановлення судом факту проживання позивача зі ОСОБА_3 однією сім`єю протягом не менш як п`яти років до відкриття спадщини не позбавляє його можливості звернутися до нотаріуса для оформлення своїх спадкових прав та отримання відповідного правовстановлюючого документа – свідоцтва про право на спадщину.

Саме нотаріус під час оформлення спадщини має встановити склад спадкового майна, коло спадкоємців, факт прийняття спадщини, наявність чи відсутність інших спадкоємців, правовий статус кожного об`єкта спадкового майна та інші обставини, необхідні для видачі свідоцтва про право на спадщину.

Верховний Суд наголошував, що визнання права власності на спадкове майно у судовому порядку є способом захисту, який застосовується, зокрема, за наявності перешкод для оформлення спадщини в нотаріальному порядку.

У даній справі після встановлення судом юридичного факту, який раніше не був підтверджений документально, позивач не позбавлений можливості звернутися до нотаріуса для оформлення спадщини.

За таких обставин вимога про безпосереднє визнання за позивачем права власності на спірні земельні ділянки є передчасною.

Крім того, судом встановлено, що позов у цій частині пред`явлено до неналежного відповідача.

Із матеріалів справи вбачається, що спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 5323287200:00:001:0110 та 5323287200:00:001:1119 розташовані на території колишньої Савинцівської сільської ради Миргородського району Полтавської області. Унаслідок адміністративно-територіальної реформи територія колишньої Савинцівської сільської ради увійшла до складу Великосорочинської сільської територіальної громади Миргородського району Полтавської області.

Отже, спірне нерухоме майно знаходиться на території Великосорочинської сільської територіальної громади, а не на території Миргородської міської територіальної громади.

Відповідно до статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Разом із тим зазначена норма визначає саме місце відкриття спадщини, а не територіальну громаду, до власності якої у відповідних випадках може перейти нерухоме майно як відумерла спадщина.

Відповідно до статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття спадщина може бути визнана судом відумерлою.

При цьому нерухоме майно, яке входить до складу відумерлої спадщини, переходить у власність територіальної громади за його місцезнаходженням.

Таким чином, законодавець розмежовує поняття місця відкриття спадщини та місцезнаходження спадкового нерухомого майна.

Такий підхід має істотне значення при визначенні належного суб`єкта матеріально-правових відносин у спорі щодо спадкового нерухомого майна.

У разі відсутності спадкоємців або неприйняття ними спадщини саме територіальна громада за місцезнаходженням нерухомого майна має передбачений законом потенційний майновий інтерес щодо набуття такого майна у комунальну власність у разі визнання спадщини відумерлою.

Отже, у спірних правовідносинах таким суб`єктом є Великосорочинська сільська територіальна громада Миргородського району Полтавської області, а не Миргородська міська територіальна громада.

Сам факт того, що ОСОБА_3 на момент смерті проживала та була зареєстрована в місті Миргороді, а тому місцем відкриття спадщини є м. Миргород, не змінює місцезнаходження належного їй нерухомого майна.

У зв`язку з цим Миргородська міська рада не є належним відповідачем у вимозі про визнання права власності на земельні ділянки, розташовані на території іншої територіальної громади.

Суд звертає увагу, що Верховний Суд при визначенні належного відповідача виходить із того, що належним відповідачем є особа, за рахунок якої може бути задоволена відповідна позовна вимога.

При цьому сама згода відповідача з позовом не може змінити його матеріально-правового статусу та зробити належним відповідачем особу, яка таким не є.

Тому заява представника Миргородської міської ради про відсутність заперечень проти позову не є підставою для задоволення вимоги про визнання права власності.

Більше того, така заява не усуває того, що у випадку виникнення передбачених законом підстав для визнання спадщини відумерлою спірні земельні ділянки можуть перейти у власність саме територіальної громади за їх місцезнаходженням.

Отже, Миргородська міська рада є неналежним відповідачем у частині вимоги про визнання права власності на спірні земельні ділянки.

За встановлених обставин позивач не позбавлений права після набрання цим рішенням законної сили звернутися до нотаріуса для оформлення спадкових прав з урахуванням встановленого судом факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю.

У разі ж виникнення у майбутньому спору щодо конкретного спадкового майна та неможливості оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку позивач не позбавлений права використати передбачений законом спосіб судового захисту, визначивши належний склад учасників відповідного спору.

Таким чином, підстав для задоволення вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на спірні земельні ділянки у межах цієї справи суд не вбачає.

Керуючись статтями 12, 13, 51, 76–81, 89, 141, 258–259, 263–265, 268 ЦПК України, статтями 3, 1216, 1217, 1218, 1220, 1221, 1223, 1258, 1264, 1268, 1269, 1277, 1296 ЦК України, статтями 3, 25 СК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Миргородської міської ради Полтавської області про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності на спадкове нерухоме майно – задовольнити частково.

Встановити факт проживання ОСОБА_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ), однією сім`єю зі спадкодавцем ОСОБА_3 , у період з 14 березня 2001 року до 12 серпня 2025 року, тобто до дня її смерті.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності в порядку спадкування за законом на земельну ділянку площею 4,4231 га, кадастровий номер 5323287200:00:001:0110, та земельну ділянку площею 1,86 га, кадастровий номер 5323287200:00:001:1119, – відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі якщо судове рішення було складено у повному обсязі пізніше дня його проголошення, строк на апеляційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: О. А. Городівський