Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №420/7988/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/7988/26

Перша інстанція: суддя Хом`якова В.В.

Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого: Градовського Ю.М.

суддів: Єщенка О.В.,

Казанчук Г.П.

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 2 червня 2026р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2026р. ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ГУ ДМСУ в Одеській області, ДМС України, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність ГУ ДМСУ в Одеській області та ДМС України, яка полягає у неприйнятті рішення щодо прийняття заяви ОСОБА_1 від 25.06.2025р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ГУ ДМСУ в Одеській області та ДМС України прийняти рішення щодо прийняття заяви ОСОБА_1 від 25.06.2025р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в прийнятті заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку визначеному ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7.09.2011р. №649.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що він є громадянином російської федерації, є членом релігійної організації "Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні", яку 20.04.2017р. Верховним судом рф було визнано екстремістською та заборонено її діяльність. 25.06.2025 позивач особисто звернувся із заявою до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з додатками за адресою: м.Одеса, вул.Преображенська, буд.64.

Начальником управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області на місці було надано усну відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з додатками, повернуто усі документи Позивача і без жодних пояснень направлено подавати заяву через канцелярію ГУ ДМС в Одеській області за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, буд, 44. Заяву було подано особисто через канцелярію ГУ ДМС в Одеській області за вх.№В-457/6/5101-25 від 25.06.2025р.

У вересні 2025р. позивач отримав лист від ГУ ДМС в Одеській області за №В-457/6/5101-25/5100.5-6164-25 від 26.06.2025р. через оператора поштового зв`язку AT "Укрпошта", де було зазначено про те, що надані матеріали позивача були направлені до ДСЮБГ Державної міграційної служби України листом Головного управління за №5100.5-6163/51.3-25 від 26.06.2025р.

В першій половині січня 2026р. позивач отримав листа від ДМС України №8.5-13443/2-25 від 11.12.2025р. через оператора поштового зв`язку АХ "Укрпошта", де було зазначено, що позивач у дозволений проміжок часу після прибуття до України за захистом в Україні не звернувся, чим порушив порядок та строк звернення за захистом в Україні. Також було зазначено, що Україна перебуває в умовах правового режиму воєнного стану у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України та до громадян-агресора застосовуються положення статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року. У зв`язку з чим ДМСУ повертає наявні матеріали позивачу.

Тобто ГУ ДМС не вчинила жодних дій направлених на прийняття рішення щодо прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в прийнятті заяви. Натомість, відповідачі повернули матеріали, які були передані їм ТУ ДМС України в Одеській області, позивачу.

Позивачеві не було надано відповідачами вмотивоване рішення щодо причин неможливості прийняття його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до розгляду. Незважаючи на те, що позивач подав повний пакет документів, згідно вимог Закону, у тому числі заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач звертається вперше за міжнародним захистом в Україні і не видає себе за іншу особу. В разі повернення в країну походження, позивач може стати жертвою свавільного насилля та жорстокого поводження.

Зважаючи на дані обставини та згідно положень ч.1 ст.7 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідачам належало прийняти рішення про прийняття заяви позивача до розгляду та розглянути питання щодо оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вважає, що відповідачі порушили його права, передбачені ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме право особи звертатися за захистом та бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, у відповідності з положеннями чинного законодавства України, тому звернулась до суду з даним позовом. Вважає, що дії відповідачів грубо порушують вимоги законодавства щодо належного розгляду його заяви. Позивач посилається на ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Держава має позитивне зобов`язання сприяти єдності сім`ї, особливо у випадках, коли один із подружжя вже перебуває під міжнародним захистом цієї держави. Бездіяльність ДМС України унеможливлює законне перебування позивача поряд із жінкою та дитиною, створює постійну загрозу його примусового повернення до країни походження та розриву сімейних зв`язків.

Бездіяльність ДМС України та тримання позивача у стані правової невизначеності протягом понад півроку створює ситуацію нестабільності для всієї сім`ї. Відповідачі своїми діями, щодо неприйняття заяви про звернення за захистом в Україні, створюють ситуацію невизначеності для позивача, у якій позивач не може ані повернутися до країни походження через загрозу його життю і безпеці, ані легально залишатися в Україні. Схожа ситуація була розглянута Європейським судом з прав людини у справі Хоті проти Хорватії (заява №63311/14, рішення від 26.07.2018), у якій державні органи Хорватії тривалий час не вживали необхідних заходів для надання позивачу постійного правового статусу на території Хорватії. Європейський суд з прав людини вказав на порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод - права на приватне та сімейне життя.

Позивач вважає таку бездіяльність протиправною, а тому звернувся в суд із даним позовом.

Посилаючись на вказане просив позов задовольнити.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 2 червня 2026р. адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність ГУ ДМСУ в Одеській області, яка полягає у неприйнятті рішення щодо прийняття заяви ОСОБА_1 від 25.06.2025р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано ГУ ДМСУ в Одеській області прийняти рішення щодо прийняття заяви ОСОБА_1 від 25.06.2025р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в прийнятті заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку визначеному ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7.09.2011р. №649.

В решті вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі апелянт просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, посилаючись на порушення норм права.

Судова колегія вважає, що у відповідності до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційну скаргу можливо розглянути в порядку письмового провадження, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав.

Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що в даному випадку наявна протиправна бездіяльність міграційного органу, оскільки в порушення вимог чинного законодавства міграційна служба повинна була прийняти відповідне рішення щодо прийняття чи не прийняття заяви позивача.

Вирішуючи спір судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об`єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалам справи під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 , 1980р.н., є громадянином російської федерації, 23.08.2019р. уклав шлюб на території російської федерації з громадянкою України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1

3.10.2019р. позивач прибув в Україну через КПП "Бачівськ", який розташований в Сумській області з приватною метою (догляду за бабусею жінки) в безвізовому порядку по паспорту громадянина рф для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 , виданим 14.09.2017р. терміном дії до 14.09.2022р.

28.12.2019р. позивач вперше звернувся до Первомайського відділу Управління ДМС України в Миколаївській області з метою продовження строку перебування .

14.01.2020р. позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання, яка видавалась органом 4801 терміном на 1 рік - до 11.01.2021.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у позивача народився син, ОСОБА_3 , який набув громадянство України на підставі ч.1 ст.7 ЗУ "Про громадянство України".

21.12.2020р. позивач був документований новою посвідкою на тимчасове проживання терміном дії до 17.12.2021р.

6.12.2021р. позивач був документований новою посвідкою на тимчасове проживання терміном дії до 2.12.2022р..

15.12.2022р. позивачу було надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п.1 ч.3 ст.4 ЗУ "Про імміграцію" терміном дії до 15.12.2023р. відповідно до п.1 ч.3 ст.4 ЗУ «Про імміграцію", який передбачає, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Наданий дозвіл на імміграцію в Україну був підставою для подальшого документування позивача посвідкою на постійне проживання. За поясненнями позивача, наданими в судовому засіданні, позивач не звернувся за оформлення посвідки на постійне проживання в Україні через закінчення терміну дії паспорта громадянина російської федерації для виїзду за кордон та неможливість отримання нового закордонного паспорту.

25.05.2023р. Первомайським відділом Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства з зобов`язанням позивача залишити територію України не пізніше 23.06.2023р.

Позивач стверджує, що маючи цілком обґрунтовані побоювання його переслідуванню у разі повернення в країну походження у зв`язку з його релігійними переконаннями, бо він є членом релігійної організації "Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні", яку 20.04.2017р. Верховним судом рф було визнано екстремістською та заборонено її діяльність, вирішив звернутись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач зазначив, що 25.06.2025р. особисто звертався до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі за текстом - ГУ ДМС в Одеській області) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, але отримав усну відмову начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з додатками, та були повернуті усі документи позивача.

Тому позивач подав заяву через канцелярію ГУ ДМС в Одеській області за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, буд, 44, заяву зареєстровано канцелярією ГУ ДМС в Одеській області за вх.№В-457/6/5101-25 від 25.06.2025.

У вересні 2025р. позивач отримав лист ГУ ДМС в Одеській області за №В-457/6/5101 -25/5100.5-6164-25 від 26.06.2025 (через оператора поштового зв`язку AT "Укрпошта"), де було зазначено про те, що матеріали позивача були направлені до ДСІОБГ Державної міграційної служби України листом Головного управління за №5100.5-6163/51.3-25 від 26.06.2025 .

В січні 2026р. позивач отримав листа від Державної міграційної служби України №8.5-13443/2-25 від 11.12.2025 (через оператора поштового зв`язку АТ "Укрпошта"), де було зазначено, що позивач у дозволений проміжок часу після прибуття до України за захистом в Україні не звернувся, чим порушив порядок та строк звернення за захистом в Україні. Також було зазначено, що Україна перебуває в умовах правового режиму воєнного стану у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України та до громадян-агресора застосовуються положення статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року. У зв`язку з чим ДМСУ повертає наявні матеріали позивачу.

Міграційною службою не прийнято рішення щодо прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в прийнятті заяви.

Позивач вважає, що відповідачі порушили його права, передбачені ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", внаслідок не прийняття рішення за його заявою у відповідності з положеннями чинного законодавства України, а тому звернувся до суду із даним позовом.

Перевіряючи правомірність рішення суду першої інстанції, з урахуванням підстав, за якими апелянт пов`язує його скасування, судова колегія виходить з наступного.

Приписами ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8.07.2011р. за №3671-VI (надалі - Закон №3671-VI).

Положеннями ст.1 Закону №3671-VI встановлено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - заява-анкета встановленого зразка, в якій іноземець або особа без громадянства просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням та обґрунтуванням однієї з підстав для такого визнання, зазначених у пунктах 1 і 13 частини першої цієї статті.

За правилами ст.5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у ст.6 Закону №3671-VI.

Згідно наведеної норми не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Апеляційний суд зазначає, що відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до ч.1 статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Якщо заявник не може особисто скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з неписьменністю або фізичними вадами, заява на його прохання складається іншою особою, про що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, робить на заяві відповідний запис (ч.6 ст. 7 Закону № 3671-VI).

Приписами п.2.1. Наказу №649 визначено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) проводить дактилоскопію заявника;

ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правничою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

У разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (п.2.4, 2.5 Правил №649).

Положеннями ч.6 ст.8 Закону №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, положеннями ст.8 Закону №3671-VI передбачено вичерпний перелік підстав відмови в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Аналізуючи вищенаведені норми законодавства, судова колегія зазначає, що Закон №3671-VI диференціює такі стадії процедури розгляду заяв: попереднього розгляду заяв (стаття 8 Закону); розгляд заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 9 Закону); прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 10).

На стадії попереднього розгляду за поданою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту можливе прийняття двох видів рішень - рішення про оформлення документів або рішення відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначені рішення приймаються на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи під час апеляційного розгляду, що 25.06.2025р. позивач через канцелярію ГУ ДМС в Одеській області за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, буд, 44 подав заяву, в якій просив надати йому статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту у зв`язку із його релігійними переконаннями.

Однак, уповноважені особи ГУ ДМСУ в Одеській області після надходження до територіального органу ДМС заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не вчинено жодних дій, визначених Правилами №649.

Судова колегія зазначає, що ГУ ДМС в Одеській області, як суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого належить вирішення питання щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, після отримання заяви ОСОБА_1 25.06.2025р., за результатами розгляду такої заяви повинен був прийняти рішення щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або ж прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, як вбачається із матеріалів справи та не спростовано відповідачем, що будь-якого рішення за результатом розгляду заяви ОСОБА_1 25.06.2025р., ГУ ДМС в Одеській області, в порядку, визначеному чинним законодавством України, не прийнято.

На підставі вказаного, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що в даному випадку наявні порушення ДМС процедури попереднього розгляду заяви позивачки про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту (ст.8 Закону №3671-VI ).

Відтак, беручи до уваги вищевикладене, та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

У контексті оцінки доводів позовної заяви та апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

В доводах апеляційної скарги апелянт посилався на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті.

За таких обставин, судова колегія вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для його скасування.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.246,315,316 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області – залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 2 червня 2026р. – залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий: Ю.М. Градовський

Судді: О.В. Єщенко

Г.П. Казанчук