Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №520/12249/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 р. Справа № 520/12249/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Семененко М.О.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою 1 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.07.2026, головуючий суддя І інстанції: Полях Н.А., м. Харків, повний текст складено 09.07.26 по справі № 520/12249/26

за позовом ОСОБА_1

до 1 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до 1 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області (далі - відповідач, 1 ДПРЗ ГУ ДСНС у Харківській області), в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність 1-го Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 днів), як учаснику бойових дій, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (зі змінами та доповненнями);

- зобов`язати 1-й Державний пожежно-рятувальний загін Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у вигляді грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 днів), як учаснику бойових дій, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (зі змінами та доповненнями).

В обґрунтування позову зазначено, що відповідачем, на думку позивача, допущено протиправну бездіяльність, яка виразилась у ненарахуванні та невиплати позивачу грошового забезпечення у вигляді грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік, як учаснику бойових дій, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII).

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09.07.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 до 1 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність 1-го Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 днів), як учаснику бойових дій, передбаченої законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (зі змінами та доповненнями).

Зобов`язано 1-й Державний пожежно-рятувальний загін Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у вигляді грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 днів), як учаснику бойових дій, передбаченої законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (зі змінами та доповненнями).

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.

Так, в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що у період вказаний в адміністративному позові, позивач мав статус особи начальницького складу служби цивільного захисту, проходив службу цивільного захисту (а не військову службу), мав спеціальне звання служби цивільного захисту (а не військове) і жодним чином не мав відношення до військовослужбовців. Статус учасника бойових дій у 2025 році він отримав проходячи службу цивільного захисту (а не військову службу). В Державній службі України з надзвичайних ситуацій відсутні будь-які військові формування, та такої категорії як військовослужбовці також немає. Правовідносини у сфері проходження служби цивільного захисту регулюються спеціальним законодавством в даній сфері. Зазначає, що види відпусток, на які мають право особи рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, порядок їх надання та відкликання з них також закріплені у розділу “Відпустки” Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 № 593 (далі - Положення № 593).

Частиною 1 статті 12 Закону № 3551-ХІІ визначено пільги, на які мають право учасники бойових дій та прирівняні до них особи, зокрема пунктом 12 частині 1 статті 12 встановлено: “використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік”. Надання учасникам бойових дій, статус яких визначений Законом № 3551-ХІІ, додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік передбачено статтею 162 Закону України “Про відпустки” від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) та відповідно статтею 129 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) і пунктом 137 Положення № 593 (інші додаткові відпустки передбачені законодавством). Набувши статус учасника бойових дій у 2025 році відповідач, відповідно до положень пункту 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-ХІІ, набув право на одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Водночас у період, зазначений в адміністративному позові, у 2025 році позивач не звертався з рапортом про надання йому додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік, передбаченою пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-ХІІ. Статтею 24 Закону № 504/96-ВР визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Таким чином Законом № 504/96-ВР не передбачено здійснення грошової компенсації за невикористані дні відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Матеріали судової справи не містять підтверджень того, що позивач у 2025 році подавав відповідний рапорт керівнику про надання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік, що передбачена пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-ХІІ та надається відповідно статті 162 Закону № 504/96-ВР, що свідчить про те, що позивач з власної волі не реалізував своє право на отримання вказаного виду відпусток.

Позивач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст. 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 308, п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що позивач по 27 квітня 2026 року, проходив публічну службу в Державній службі України з надзвичайних ситуацій та у відповідності до наказу ГУ ДСНС у Харківській області (по особовому складу) від 27 квітня 2026 року №234 о/с, звільнений зі служби за п.п. 1 п. 176 Положення № 593, (у зв`язку із закінченням строку контракту).

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 17.07.2025, позивач є учасником бойових дій.

30.04.2026 представник позивача звернувся до відповідача із адвокатським запитом щодо невиплати позивачу компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 днів), як учаснику бойових дій.

Листом № 658100-2-1098/658110 від 13.05.2026 відповідач повідомив, що за період проходження служби в 1 ДПРЗ з 23.08.2025 по день звільнення 27.04.2026, ОСОБА_1 не звертався з рапортом щодо надання йому додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2025 рік. Компенсація за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР, ОСОБА_1 не нараховувалась та не виплачувалась.

Позивач, вважаючи протиправною бездіяльністю відповідача щодо невиплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 днів), як учаснику бойових дій, передбаченої Законом № 3551-XII (зі змінами та доповненнями), звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач за період проходження служби в ГУ ДСНС у Харківській області не використав 14 діб щорічної відпустки за 2025 рік, як учасник бойових дій.

У зв`язку з чим, суд дійшов висновку, що позивач набув право на нарахування та виплату грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 діб), як учасник бойових дій, передбаченої Законом № 3551-XII.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позову з таких підстав.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

КЦЗ України регулює відносини, пов`язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них, функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та визначає повноваження органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, права та обов`язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності (стаття 1 КЦЗ України).

Згідно з частиною першою статті 99 КЦЗ України до персоналу (кадрів) органів управління та сил цивільного захисту належать особи рядового і начальницького складу, які проходять службу цивільного захисту за контрактом, державні службовці та інші працівники, з якими укладається трудовий договір.

За приписами частини першої статті 101 КЦЗ України служба цивільного захисту - це державна служба особливого характеру, покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.

Відповідно до пункту 2 Положення №593, служба цивільного захисту є державною службою особливого характеру, яка забезпечує пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, вживає заходів до запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідації їх наслідків у мирний час та в особливий період.

Відповідно до ст. 5 Закону №3551-XII учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 6 Закону №3551-XII учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов`язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.

За змістом ст. 12 Закону №3551-XII учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Крім того, ст. 16-2 Закону №504/96-ВР передбачає, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Частина перша статті 24 Закону № 504/96-ВР передбачає, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Частиною четвертою статті 18 Закону №3551-XII встановлено, що учасникам бойових дій, інвалідам війни, учасникам війни та постраждалим учасникам Революції Гідності, які одночасно є особами, на яких поширюється чинність цього Закону згідно із статтею 10 цього Закону, видається одне посвідчення за їхнім вибором, у якому робиться відмітка про встановлення іншого правового статусу.

Пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-XII передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, а саме: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 129 КЦЗ України, особи рядового і начальницького складу служби цивільного захисту мають право на такі види відпусток інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Згідно з пунктом 25 статті 129 КЦЗ України, у рік звільнення із служби особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту в разі невикористання ними щорічних основної та додаткової відпусток виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також додаткової відпустки особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, у тому числі за не використані дні щорічних відпусток у минулі роки.

Так, Верховний Суд у постанові від 11 лютого 2021 року у справі №300/598/20 застосував правові висновки, згідно яких право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, визначені у статті 129 КЦЗ України. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, можуть бути надані такі відпустки: щорічна основна відпустка; додаткова відпустка у зв`язку з навчанням; творча відпустка; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; соціальні відпустки: у зв`язку з вагітністю та пологами; по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка для лікування у зв`язку з хворобою; відпустка за сімейними обставинами та з інших поважних причин.

Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частини 6, 9, 31 статті 129 КЦЗ України.

Аналізуючи наведені норми законодавства, Верховний Суд дійшов висновку, що КЦЗ України не виключаються випадки, коли особою рядового і начальницького складу служби цивільного захисту відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення особи рядового і начальницького складу служби цивільного захисту права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Таким чином, у наступному календарному році, особа рядового і начальницького складу служби цивільного захисту має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з особою рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Таким чином, у випадку звільнення учасників бойових дій, їм виплачується компенсація за всі не використані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за не використані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та статтею 12 Закону №3551-ХІІ.

Колегія суддів зазначає, що норми Закону №3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі не використані дні додаткової відпустки.

Відповідно до ст. 4 Закону №504/96-ВР до щорічних відпусток належать додаткові відпустки, передбачені законодавством, зокрема додаткова відпустка учасникам бойових дій із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. В разі невикористання такої відпустки особою, яка має право на таку відпустку, їй повинна виплачуватися грошова компенсація.

При цьому, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за не використані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли в особливий період.

За приписами ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII) особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.

В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону №3551-ХІІ, припиняється.

Водночас, норми Закону №3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі не використані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження служби в особливий період.

При цьому, колегія суддів зазначає, що жодним нормативно-правовим актом не встановлено обов`язку особистого звернення учасника бойових дій із заявою про виплату йому грошової компенсації, оскільки грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки виплачується разом з компенсацією за не використані дні щорічної основної відпустки та вирішальним при виплаті вказаної компенсації є не використання днів відпусток на час звільнення особи.

Тому посилання відповідача на те, що у 2025 році позивач не подавав рапорт про надання додаткової відпустки тривалістю 14 календарних днів, не спростовує наявності у нього відповідного права. Право на зазначену відпустку прямо передбачене пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII та виникає у особи за наявності встановленого законом статусу. Подання рапорту є лише способом реалізації цього права, а не юридичною підставою його виникнення. Отже, сама по собі відсутність рапорту не може свідчити про втрату чи припинення права позивача на додаткову відпустку та не є підставою для позбавлення позивача передбачених законом гарантій.

Судом встановлено, що позивач є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 17.07.2025, а відтак має право на додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.

Вказані обставини спростовують посилання відповідача на те, що до позивача не застосовуються приписи Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).

При цьому, сторонами не заперечується, що при звільненні позивачу не було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2025 рік.

Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.05.2019 у зразковій адміністративній справі №620/4218/18, у постанові від 21.08.2019 погодилась з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову та підтримала висновок про те, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 162 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи наведене, колегія суддів доходить до висновку, що позивач набув право на нарахування та виплату грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 діб), як учасник бойових дій, передбаченої Законом № 3551-XII.

Підсумовуючи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з боку відповідача допущена протиправна бездіяльність, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді грошової компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2025 рік (14 днів), як учаснику бойових дій, передбаченої Законом № 3551-XII (зі змінами та доповненнями).

Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, у відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

На підставі викладеного, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

З огляду на вищенаведений підхід, колегія суддів вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставин справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу 1 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.07.2026 по справі № 520/12249/26 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя М.О. Семененко

Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий