Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №200/7737/25 — Перший апеляційний адміністративний суд

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року справа №200/7737/25

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Пивовар І.В., суддів: Блохіна А.А., Геращенка І.В.,

розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року у справі № 200/7737/25 (головуючий суддя у І інстанції Кониченко О.М.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, -

У С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог.

Позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про відмову у призначенні пенсії за віком № 046150018781 від 17.09.2025;

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про відмову у призначенні пенсії за віком № 046150018781 від 30.09.2025;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області: зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період роботи в російській федерації згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 25.07.1985 з 01.01.1992 по 08.09.1992 та період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 23.02.2004 по 01.01.2006; повторно розглянути заяву про призначення пенсії за віком від 09.09.2025 та призначити пенсію за віком з 09.09.2025.

В обгрунтування позову зазначила, що 09.09.2025 звернулася до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком.

Рішеннями Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області № 046150018781 від 17.09.2025 та Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області № 046150018781 від 30.09.2025 позивачу було відмовлено в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону № 1058-IV через відсутність необхідного стажу та повідомлено про неможливість зарахування спірного періоду роботи в рф через припинення участі в Угоді про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 та періоду догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку через відсутність довідки з УСЗН про отримання допомоги.

Позивач вважає рішення відповідача протиправними та незаконними, і такими що порушують її право на пенсійне забезпечення.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції:

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про відмову у призначенні пенсії за віком № 046150018781 від 17.09.2025.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про відмову у призначенні пенсії за віком № 046150018781 від 30.09.2025.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 09.09.2025 із зарахуванням до страхового стажу періоду роботи в російській федерації, згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 25.07.1985, з 01.01.1992 по 08.09.1992, період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 23.02.2004 по 01.01.2006 та призначити пенсію за віком з 09.09.2025.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 484 грн 48 копійок.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 484 грн 48 копійок.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, дійшов до висновку, що на час трудової діяльності позивача на території рф у спірні періоди з 01.01.1992 по 08.09.1992 Угода про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 була чинною, стаття 13 Угоди передбачала, що пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають, а тому її положення протиправно не були застосовані відповідачем під час обрахунку страхового стажу позивача.

Зобов`язуючи відповідача зарахувати до страхового стажу позивача період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 23.02.2004 по 01.01.2006, суд першої інстанції виходив з того, шо частиною 2 статті 181 Кодексу законів про працю України визначено, що час частково оплачуваної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку двох років і додаткової відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років зараховується як в загальний, так і в безперервний стаж роботи і в стаж роботи за спеціальністю.

Не погодившись з рішенням, відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги позивача:

Апелянт зауважує, що за результатами опрацювання заяви позивача про призначення пенсії за віком від 09.09.2025 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області прийнято рішення від 17.09.2025 № 38063/03-16 про відмову в призначенні пенсії за віком відповідно статті 26 Закону № 1058-IV у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу. На дату звернення вік позивача становив 60 років, страховий стаж - 30 років 05 місяців 09 днів, в той час, як відповідно до частини 1 статті 26 Закону № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу з 01.01.2025 по 31.12.2025 не менше 32 років.

Крім того, суд першої інстанції не взяв до уваги, що за результатами розгляду документів доданих до заяви, до страхового стажу позивача не підлягає зарахуванню періоди роботи в рф згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 25.07.1985 з 01.01.1992 по 08.09.1992, оскільки Постановою КМУ № 1328 «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійною забезпечення» постановлено про вихід України з Угоди про гарантії прав громадян-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 року у м. Москві.

Також судом першої інстанції не взято до уваги, що період догляду позивача за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 23.02.2004 по 01.01.2006 не підлягає зарахуванню до страхового стажу, та як не надано довідку про отримання допомоги у період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Суд першої інстанції помилково зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити позивачу пенсію за віком з 09.09.2025, оскільки суд не може підміняти пенсійний орган, уповноважений на виконання функцій з розрахунку та призначення пенсій громадянам, на свій розсуд розраховувати страховий стаж, це є втручанням в дискреційні повноваження органів Фонду, якими останні наділені як юридичні особи публічного права.

Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги:

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.07.2026 справу передано судді-доповідачу – Пивовар І.В.

Ухвалою Першого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів від 07.07.2026 відкрито апеляційне провадження в указаній справі.

Відповідь на запит матеріалів адміністративної справи надійшла на адресу апеляційного суду з суду першої інстанції 18.09.2026.

Враховуючи режим роботи суддів та працівників апарату Першого апеляційного адміністративного суду з часу введення на території України правового режиму воєнного стану, з метою збереження життя та здоров`я, а також забезпечення безпеки суддів та працівників апарату суду, дана постанова прийнята колегією суддів за умови наявної можливості доступу колегії суддів до матеріалів адміністративної справи.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції:

ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , звернулася до органів Пенсійного фонду України із заявою від 09.09.2025 про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про відмову в призначенні пенсії за віком № 046150018781 від 17.09.2025, відмовлено позивачу в призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу. Вказано, що необхідний страховий стаж відповідно до статті 26 Закону № 1058 починаючи з 1 січня 2025 року після досягнення віку 60 років становить 32 роки. Страховий стаж особи становить 30 років 05 місяців 09 днів. Результати розгляду документів, доданих до заяви: до страхового стажу не зараховано період роботи в російській федерації згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 25.07.1985 з 01.01.1992 по 08.09.1992, оскільки стаж набутий на території рф. З 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992. З 01.07.2000 страховий стаж зараховано з урахуванням даних відомостей Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Рішенням Головного управління ПФУ в Запорізькій області № 046150018781 від 30.09.2025 відмовлено позивачу в призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу з аналогічних підстав та зазначено про необхідність надання довідки про отримання допомоги у період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Згідно довідки Форма РС-право, періоди роботи на території рф з 01.01.1992 по 08.09.1992 та період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 23.02.2004 по 01.01.2006р не зараховано до страхового стажу.

Згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 позивач у спірні періоди працювала:

- з 25.06.1986 по 08.09.1992 малярем у міському управлінні ЖКГ м. Норильськ (російська федерація) (записи № 6-12);

- з 01.06.2002 по 23.02.2007 оздоблювальником в ПП «Дизайн та будівництво» (записи № 25-26).

Згідно свідоцтва про народження дитини від 05.03.2004 НОМЕР_3 , виданого Відділом РАЦС Авдіївського МУЮ, позивач - ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 народила сина ОСОБА_2 , якому 13.09.2023 видано паспорт громадянина України № НОМЕР_4 .

Не погодившись з рішеннями про відмову в призначенні пенсії, позивач звернулася до суду.

Висновки суду за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції:

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції розглядає справу у порядку письмового провадження.

Згідно частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, а також дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку про необхідність ухвалення судового рішення з огляду на такі мотиви та положення законодавства.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Призначення, виплата та перерахунок призначеної пенсії регулюється Законами України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (далі Закон № 1788-XII), «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі Закон № 1058-IV).

Відповідно до статті 5 Закону № 1058-IV цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного та соціального страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом та Законом України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування". Виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Згідно з частиною першою статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (частина друга статті 24 Закону № 1058-IV).

Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (частина четверта статті 24 Закону № 1058-IV).

Згідно статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

Пунктами 1, 2 зазначеного Порядку передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка, за відсутності її або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Згідно з пунктом 20 Порядку № 637, у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. У такій довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, куди включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка. У разі коли підприємства, установи, організації або їх правонаступники розміщуються на тимчасово окупованій території України або в районах проведення антитерористичної операції, спеціальний трудовий стаж може підтверджуватися за даними, наявними в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Отже, надання уточнюючої довідки необхідно тільки в двох випадках: коли трудова книжка відсутня, або коли в ній відсутні відповідні записи.

Згідно рішень Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області № 046150018781 від 17.09.2025 та Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області № 046150018781 від 30.09.2025 позивачу було відмовлено в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону № 1058-IV через відсутність необхідного стажу та повідомлено про неможливість зарахування спірного періоду роботи в рф через припинення участі в Угоді про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.

Згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 позивач у спірні періоди працювала:

- з 25.06.1986 по 08.09.1992 малярем у міському управлінні ЖКГ м. Норильськ (російська федерація) (записи № 6-12).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 № 1906-IV (далі Закон № 1906-IV) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Приписами частини другої статті 4 Закону № 1058-IV передбачено, що якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.

Одним із міжнародних договорів з питань пенсійного забезпечення, який підписала Україна, стала багатостороння Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, зобов`язання за якою взяли на себе дев`ять держав - учасниць СНД, в тому числі Україна та Російська Федерація (далі - Угода).

Ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав - учасниць Угоди (стаття 5 Угоди).

Відповідно до статті 1 Угоди пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди та членів їхніх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.

Статтею 6 Угоди встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.

Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.

Згідно із абзацами 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом РФ "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн" від 14 січня 1993 року, трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв`язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визнається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність. Сторонами визнаються дипломи, свідоцтво, інші документи державного зразка про рівень освіти і кваліфікації, які видані відповідними компетентними органами Сторін, без легалізації.

Частиною другою статті 4 Угоди "Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів" від 15 квітня 1994 року, підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, російська федерація, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами.

Отже, аналіз наведеного вище свідчить, що обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої відбувалась трудова діяльність або навчання; пільговий стаж, набутий на території однієї з цих двох держав, визнається іншою державою.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1328 від 29.11.2022 «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення» постановлено вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 р. у м. Москві. Зазначена вище постанова набрала чинності 02.12.2022.

Отже, до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України № 1328 від 29.11.2022 Україна, як держава-учасниця Угоди виконує зобов`язання, взяті згідно Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.

В той же час, Російською Федерацією 11.06.2022 було прийнято закон № 175-ФЗ про денонсацію Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, який набрав чинності 30.06.2022.

Отже, відповідно до статті 13 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 Російська Федерація з 01.01.2023 не є державою-учасницею Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, відтак дія вказаної угоди між Україною та Російською Федерацією припинилась внаслідок виходу з Угоди одного з підписантів, а саме: Російської Федерації, з 01.01.2023.

Внаслідок виходу з вказаної угоди України, Угода про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 припинила дію з 19.06.2023 щодо взаємовідносин України з іншими державами-учасницями вказаної угоди.

Частиною другою статті 13 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежності держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 визначено, що пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, які виникли у відповідності до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили у випадку виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.

Таким чином, навіть у випадку виходу держави-учасниці із Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, пенсійні права громадян такої держави не втрачають своєї сили щодо обставин, які виникли під час дії Угоди.

Отже є неприйнятними доводи апелянта про незарахування до страхового стажу позивача спірних періодів роботи на території рф з підстав припинення дії Угоди.

Позиція апелянта суперечить принципу верховенства права, оскільки право позивача на призначення пенсії не пов`язується з такими чинниками, як припинення дипломатичних відносин з однією з держав-учасниць Угоди.

З огляду на вищевикладене, судом першої інстанції правильно відхилені посилання відповідача щодо неврахування періоду роботи позивача на території рф, оскільки вказані обставини не стосуються періодів роботи позивача, що мали місце в період дії вищезазначеної Угоди.

Щодо періоду перебування позивача у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 23.02.2004 по 01.01.2006 суд зазначає наступне.

На підставі статті 11 Закону № 1058-IV загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню підлягають особи, які відповідно до законів отримують, зокрема, допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Як визначено частиною четвертою статті 24 Закону № 1058-IV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Згідно пункту “ж” частини третьої статті 56 Закону № 1788-XII час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку зараховується до стажу роботи.

Відповідно до частини другої статті 181 КЗпП України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати (частини третя та шоста статті 179 цього Кодексу) зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю (…).

За приписами абзацу першого частини другої статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно з частиною 16 Прикінцевих положень Закону № 1058-IV положення Закону України “Про пенсійне забезпечення” застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.

Отже, час догляду за дитиною у період до 01 січня 2004 року зараховується до страхового стажу непрацюючій матері (до досягнення нею 3-річного віку) чи працюючій особі, якій у встановленому законом порядку надана відповідна відпустка по догляду за дитиною до 3-річного віку.

Починаючи з 01 січня 2004 року час догляду за дитиною, в цьому випадку до досягнення нею 3-річного віку, зараховується до страхового стажу у разі отримання відповідної допомоги (за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку).

Тобто до спеціального (пільгового) стажу, що дає право на пенсію за вислугу років і на пільгових умовах, зараховується час догляду працюючої особи за дитиною до досягнення нею 3-річного віку (у разі оформлення відповідної відпустки). При цьому страховий стаж для визначення розміру пенсії обчислюється у вищезазначеному порядку. Також виключається можливість зменшення тривалості трудового стажу в зв`язку з невиконанням під час відпустки своїх безпосередніх трудових обов`язків.

Згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 позивач у спірні періоди працювала:

- з 01.06.2002 по 23.02.2007 оздоблювальником в ПП «Дизайн та будівництво» (записи № 25-26).

Згідно свідоцтва про народження дитини від 05.03.2004 НОМЕР_3 , виданого Відділом РАЦС Авдіївського МУЮ, позивач - ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 народила сина ОСОБА_2 , якому 13.09.2023 видано паспорт громадянина України № НОМЕР_4 .

На підставі викладеного, суд погоджується з висновком суду першої інстанції про зарахування до страхового часу перебування позивача у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції суд дійшов правильного висновку, що рішення відповідачів про відмову в призначенні пенсії позивачу є протиправними з огляду на їх необґрунтованість, тому вони підлягають скасуванню.

У цьому контексті підлягають урахуванню також приписи Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17.02.2022 № 2073-IX (далі Закон № 2073-IX), який установлює загальні стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень під час здійснення адміністративної процедури. Цей Закон визначає основоположні принципи адміністративного провадження, зокрема, верховенства права, офіційності, пропорційності, обґрунтованості та розумності строків і покладає на адміністративний орган обов`язок забезпечити всебічний, повний та неупереджений розгляд заяви особи.

Відповідно до пунктів 1 та 2 частини першої статті 2 Закону № 2073-IX, Пенсійний фонд України є адміністративним органом, а заява позивача про призначення пенсії є адміністративною справою, що підлягає вирішенню в порядку адміністративної процедури.

Діючи всупереч принципам, що визначені статтею 4 Закону № 2073-IX відповідач не врахував, що провадження за заявою особи обов`язково має завершуватися прийняттям адміністративного акта (рішенням про призначення пенсії або мотивованим рішенням про відмову в її призначенні).

У контексті спірних правовідносин суд наголошує, що статтею 14 Закону № 2073-IX визначено, що адміністративний орган забезпечує розгляд і вирішення справи з вчиненням процедурних дій, що є достатніми та необхідними для належного вирішення справи.

Оскільки за заявою позивача відповідачами прийняті необґрунтовані рішення, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про зобов`язання відповідача повторно розглянути вказану заяву про призначення пенсії, та прийняти рішення про призначення їй пенсії.

Щодо доводів відповідача про втручання в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону № 2073-ІХ дискреційне повноваження повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано. Здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов: дискреційне повноваження передбачено законом; дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом (пункти 1 та 2, частини третьої статті 6 Закону № 2073-ІХ).

Згідно зі змісту Рекомендації № R(80) 2 Комітету Міністрів державам - членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснити з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень, те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящих в ієрархії нормативно - правовим актам. Суб`єкти владних повноважень застосовують надані їм в межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб`єктами (дискреційні повноваження). Втручання в дискреційні повноваження суб`єкта влади виходить за межи завдань адміністративного судочинства.

Відповідно до абзацу 2 частини четвертої статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Право на судовий захист гарантовано статтею 55 Конституції України.

Відповідно до статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Тобто, для того, щоб особа могла реалізувати своє право на судовий захист, необхідно встановити, що оскаржуваними рішенням чи діянням суб`єкта владних повноважень порушено права, свободи чи інтереси саме цієї особи або особи в інтересах якої вона звертається.

При цьому, як зазначив Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Так, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав (до прикладу, постанови Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 802/412/17-а, від 11 квітня 2018 року у справі № 806/2208/17).

Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин (зокрема: достатність страхового стажу для призначення пенсії) діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, призначати особі пенсію чи ні.

Отже, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин.

Завданням адміністративного судочинства є перевірка правомірності дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, відповідності його рішень критеріям, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та закріплені в частині другій статті 2 КАС України. З огляду на це, суд надавав правову оцінку саме тим підставам та мотивам, з яких виходив відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2073-ІХ принципами адміністративної процедури є: 1) верховенство права, у тому числі законності та юридичної визначеності; 2) рівність перед законом; 3) обґрунтованість; 4) безсторонність (неупередженість) адміністративного органу; 5) добросовісність і розсудливість; 6) пропорційність; 7) відкритість; 8) своєчасність і розумний строк; 9) ефективність; 10) презумпція правомірності дій та вимог особи; 11) офіційність; 12) гарантування права особи на участь в адміністративному провадженні; 13) гарантування ефективних засобів правового захисту.

Відповідно до пункту 2 частини першої 1 статті 5 КАС України способом захисту прав особи від протиправного рішення є визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Відповідно до частини третьої статті 245 цього Кодексу у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Оцінюючи наведені обставини в їх сукупності, а також враховуючи завдання та принципи адміністративного судочинства, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що рішення відповідачів не відповідають критеріям, закріпленим у статті 2 КАС України, а відтак є протиправними та підлягають скасуванню.

Додатково суд вважає за необхідне вказати, що зазначені рішення прийнято відповідачем у суперечності із засадами Закону № 2073-ІХ, що є додатковою підставою для визнання їх протиправними.

З метою повного та ефективного захисту порушеного права позивача, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав для зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 09.09.2025 року із зарахуванням до страхового стажу періоду роботи в російській федерації, згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 25.07.1985, з 01.01.1992 по 08.09.1992, період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 23.02.2004 по 01.01.2006 та призначити пенсію за віком з 09.09.2025.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних по суті висновків суду першої інстанції, а тому підстави для скасування оскаржуваного рішення суду відсутні.

Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі "Федорченко та Лозенко проти України" (заява № 387/03, 20.09.2012, п. 53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом", тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Одночасно суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04), згідно з якою у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).

Окрім того, відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

За змістом частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до приписів пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На думку колегії суддів, оскільки суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скаргах доводи правильність висновків суду не спростовують, тому підстави для скасування судового рішення та задоволення апеляційних скарг відсутні.

Як визначено пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Отже зазначена справа відноситься до справ незначної складності, тому судове рішення за наслідками апеляційного розгляду в цій справі касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Висновки щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційних скарг, тому з урахуванням положень статті 139 КАС України судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року у справі № 200/7737/25 – залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року у справі № 200/7737/25 – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її ухвалення 01 жовтня 2026 року, є остаточною та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених статтею 328 КАС України.

Повне судове рішення складено 01 жовтня 2026 року.

Головуючий суддя І.В. Пивовар

Судді А.А. Блохін

І.В. Геращенко