Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №335/7222/21 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 01.10.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 335/7222/21 Головуючий у 1 інстанції Шалагінова А. В.

Провадження № 22-ц/807/1844/26-5 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

суддів: Кочеткової І.В., Сакояна Д.І.,

за участю секретаря судового засідання: Бєлової А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 23 липня 2026 року, у цивільній справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність начальника Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гусева А.О.

ВСТАНОВИВ:

20.07.2026 до суду через систему «Електронний суд» надійшла скарга ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Марієнко А.О. та начальника Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гусева А.О., в якій ОСОБА_1 просив:

1. Визнати неправомірними дії державного виконавця Приморського ВДВС у місті Одесі Марієнка Артема Олеговича під час виконавчої дії 07.07.2026 у виконавчому провадженні № 76759436, які полягали у допуску ОСОБА_2 до надання оцінок і пояснень із питань, що потребують спеціальних психологічних знань, без визначення її процесуального статусу, без залучення відповідно до статті 20 Закону України «Про виконавче провадження» та без забезпечення стягувачу можливості заявити їй відвід.

2. Визнати неправомірними дії начальника Приморського ВДВС у місті Одесі Гусева Олександра Олександровича, що полягали у викладеній у листі від 13.07.2026 № 118774 відмові застосувати до участі ОСОБА_2 передбачений статтею 20 Закону механізм процесуального залучення у разі надання нею оцінок і пояснень із питань, що потребують спеціальних психологічних знань, а також у відмові забезпечити застосування передбаченого статтею 23 Закону механізму відводу.

3. Зобов`язати Приморський ВДВС у місті Одесі усунути порушення прав стягувача шляхом повторного розгляду заяви від 08.07.2026 з доповненням від 09.07.2026 з урахуванням правової оцінки, наданої судом, і в разі виконання ОСОБА_2 функцій, що потребують спеціальних психологічних знань, вирішити питання її залучення відповідно до статті 20 Закону і розглянути заявлений їй відвід у порядку статті 23 цього Закону.

Ухвалою Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 23 липня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 в частині вимог про оскарження бездіяльності начальника Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гусева А. О. та зобов`язання Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08 липня 2026 року з доповненням до неї від 09 липня 2026 року на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України із роз`ясненням заявникові, що розгляд вказаних вимог віднесений до юрисдикції адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, 07 серпня 2026 року ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати ухвалу Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 23 липня 2026 року у справі № 335/7222/21, провадження № 4-с/335/52/2026 скасувати ухвалу Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 23 липня 2026 року у справі № 335/7222/21, провадження № 4-с/335/52/2026, в частині відмови у відкритті провадження щодо вимог, викладених у пунктах 2 і 3 прохальної частини скарги ОСОБА_1 , направити матеріали справи в цій частині до Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя для продовження розгляду, а саме вирішення питання про відкриття провадження за скаргою в частині вимог пунктів 2 і 3.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції фактично не застосував пряму норму статті 447-1 ЦПК України, яка прямо передбачає право сторони виконавчого провадження звернутися до суду зі скаргою, якщо її права порушено рішенням, дією, бездіяльністю не лише державного виконавця, а й іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України.

Саме такою посадовою особою є начальник відділу Гусєв О.О., а пунктом 2 первісної скарги оскаржувалися конкретні його дії, вчинені під час виконання судового рішення у ВП № 76759436 та оформлені листом від 13.07.2026 № 118774.

Виконавче провадження № 76759436 відкрито на підставі виконавчого листа № 335/7222/21 від 18.11.2024, виданого у цивільній справі щодо встановлення порядку участі батька у вихованні та спілкуванні з дитиною.

Частина перша статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції Закону України від 07.04.2026 № 4833-IX, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин та постановлення оскаржуваної ухвали, прямо передбачає: «Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення [...] можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у встановленому законом порядку». Вимоги пунктів 1–3 первісної скарги становлять єдиний спір у межах одного виконавчого провадженні. Суд першої інстанції фактично розділив єдиний спір лише залежно від того, яка посадова особа органу ДВС вчинила наступну процесуальну дію.

Проте стаття 447-1 ЦПК України такого розмежування не передбачає: вона однаково охоплює державного виконавця та іншу посадову особу органу ДВС.

На виконання роз`яснення, наведеного в оскаржуваній ухвалі від 23.07.2026, він звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом щодо рішення, оформленого листом від 13.07.2026 № 118774, та повторного розгляду заяви від 08.07.2026 з доповненням від 09.07.2026. Ухвалою від 28.07.2026 Дніпропетровський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 160/22103/26. 07.08.2026, після отримання відзиву відповідача, пояснень позивача та дослідження матеріалів справи, Дніпропетровський окружний адміністративний суд закрив провадження.

Оскаржувана ухвала ґрунтується на помилковому висновку, що рішення та дії начальника органу ДВС під час виконання цивільного судового рішення, не охоплюються судовим контролем у порядку Розділу VII ЦПК України, тому вона підлягає скасуванню.

Відповідно до Протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 10 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії суддів: Кочеткова І.В., Сакоян Д.І.

Ухвалою від 10 серпня 2026 року справу витребувано у суду першої інстанції.

02 вересня 2026 року вищезазначена справа у паперовому вигляді надійшла до апеляційного суду.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 04 вересня 2026 року відкрито провадження. При відкритті апеляційного провадження учасникам справи надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою суду від 04 вересня 2026 року справу призначено до розгляду за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з повідомленням (викликом) учасників справи про час та місце судового засідання.

У судове засідання учасники справи не з`явилися, причини неявки суду не повідомили, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, з заявами про відкладення розгляду не зверталися, право на надання відзиву не використали.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, що не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч.1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, скаржник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, інші учасники процесу проігнорували право на викладення своїх доводів у процесуальний спосіб, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

В силу вимог ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відводів, самовідводів у справі не заявлено.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з ‘ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає, зважаючи на таке:

Згідно з ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави

Згідно з Конституцією України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, обов`язковість судового рішення. Захист, утвердження та здійснення прав людини потребують передусім забезпечення реалізації права на судовий захист, а також дотримання основних засад судочинства, включно з конституційною вимогою щодо обов`язковості судового рішення, що гарантовано приписами ч. 1 ст. 55, п. 9 ч. 2 ст 129, ст.129-1 Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2023 року № 4-р(II)/2023).

Виконання судового рішення охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (Рішення КСУ від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019).

Розділ VII ЦПК України регулює порядок судового контролю за виконанням судових рішень. За змістом ст.447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Відповідно до змісту ст. 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Отже, судовий контроль, метою якого є забезпечення своєчасного захисту та охорони прав і свобод людини та громадянина, на стадії виконавчого провадження, окрім розв`язання судом низки процесуальних питань, охоплює також і контроль, під час якого оцінюють законність дій виконавця та ухвалених ним рішень, тобто, він спрямований на недопущення зловживань з боку державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Отже, оскільки у держави є позитивний обов`язок виконати судове рішення, подання особою, на користь якої ухвалено таке рішення, скарги відповідно до ст. 447, 447-1 ЦПК України спрямоване на забезпечення належного виконання судового рішення, а оскарження ухвали суду за наслідками розгляду такої скарги - на уможливлення запобігти негативним наслідкам судової помилки, якщо така мала або могла мати місце.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Європейський суд із прав людини в рішенні у справі «Luciano Rossi v. Italy» від 15 листопада 2002 року зазначив, що право на суд, у тому вигляді, як воно гарантоване ст.6 Конвенції, охоплює також виконання остаточних, зобов`язальних судових рішень, які в державах, що визнають верховенство права (правовладдя) («states that accept the rule of law»), не можуть залишатись невиконаними на шкоду будь-якій зі сторін, тому виконання судового рішення не може здійснюватись із непомірним зволіканням.

Відповідно до ч.1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Виконання судового рішення є доконечною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист. На стадії здійснення судового контролю за виконавчим провадженням розгляд скарг на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця спрямовано на забезпечення обов`язкового виконання судового рішення, ухваленого на користь особи, задля реального захисту та поновлення її прав, свобод, інтересів, що зазнали порушення, без гарантування яких неможливо забезпечити право кожного на судовий захист. Відповідно, належний рівень організації виконавчого провадження та можливість судового оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця без будь-яких несправедливих обмежень та надмірних перешкод є запорукою реального та своєчасного виконання судового рішення та сприяє підвищенню довіри до судової влади.

Судовий контроль за виконанням судових рішень спрямований не лише на визнання (констатацію) неправомірності оскаржених рішень, дій чи бездіяльності виконавця, а, насамперед, в першу чергу, на поновлення порушених прав особи, яка звертається зі скаргою.

Судом першої інстанції було відмовлено у відкритті провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 в частині вимог про оскарження бездіяльності ОСОБА_3 начальника Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гусева А.О. та зобов`язання Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08 липня 2026 року з доповненням до неї від 09 липня 2026 року.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції вважав, що розгляд вимог п. 2, 3 скарги ОСОБА_1 не передбачений в порядку цивільного судочинства, тому у відкритті провадження за скаргою в цій частині слід відмовити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України із роз`ясненням заявникові, що розгляд вказаних вимог віднесений до юрисдикції адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, зважаючи на таке.

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини, складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України»)

Відповідно до положень ст. 55, 124 Конституції України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції, кожна держава-учасниця вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «ДеЖуфр да ла Праделль проти Франції» De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначає, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Європейський суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Так, у ст. 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства – цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини .

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

Судова юрисдикція – це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Відповідно до ч.1 ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, загальні суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

У постанові від 18 грудня 2019 року, у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19), постанові від 19 лютого 2020 року, у справі № 382/389/17 (провадження № 11-1009апп19), Велика Палата Верховного Суду сформувала правові висновки, згідно з якими імперативним правилом ч. 2 ст. 74 ЗУ «Про виконавче провадження» врегульовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

У постанові від 26 жовтня 2022 року, у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21), Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи ч. 2 ст. 74 ЗУ «Про виконавче провадження» з огляду на принципи визначення юрисдикції спорів, пов`язаних з виконанням виконавчих документів, виснувала, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.

Питання юрисдикції справ за скаргами на дії державного виконавця Велика Палата Верховного Суду також розглянула у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 657/233/14-ц (провадження № 14-447цс18) і з цього приводу зробила висновок про те, що вказані справи мають розглядатися у порядку того судочинства, у якому ухвалені судові рішення, на виконання яких видано виконавчі документи, що підлягають примусовому виконанню.

Отже, законодавець прямо встановив спеціальний порядок судового контролю за рішеннями, діями та бездіяльністю виконавця у разі виконання судового рішення. Саме тому положення статті 287 КАС України щодо загальної юрисдикції адміністративних судів у спорах щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби не можуть застосовуватися всупереч спеціальному порядку судового контролю, встановленому ЦПК України. Такий підхід відповідає усталеній практиці Верховного Суду.

З матеріалів справи вбачається, що вимоги ОСОБА_1 безпосередньо пов`язані з контролем за виконанням судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства у справі № 335/7222/21.

Предметом оскарження є не абстрактна діяльність органу державної виконавчої служби як суб`єкта владних повноважень, а бездіяльність посадової особи ДВС, яку заявник пов`язує саме з виконанням конкретного судового рішення у цивільній справі.

Саме тому відповідно до частини першої статті 447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судового рішення цій справі покладено на Вознесенівський районний суд м. Запоріжжя, до якого і відбулося звернення ОСОБА_1 зі скаргою на бездіяльність начальника відділу державної виконавчої служби, яким відкрито виконавче провадження.

Статус начальника Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України відповідає статусу зазначеній в ст. 447-1 ЦПК України іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, бездіяльністю якого за доводами апелянта було порушено його права.

При цьому сама по собі та обставина, що Кременою Р.М. оскаржується бездіяльність начальника відділу ДВС, а не безпосередньо державного виконавця, не змінює правової природи спору, здійснення посадовою особою органу ДВС контрольних чи організаційних функцій у межах виконавчого провадження не змінює юрисдикції спору, якщо такі дії пов`язані з виконанням конкретного судового рішення.

Таким чином, визначальним для вирішення питання юрисдикції є не суб`єкт, який вчинив або не вчинив відповідну дію, а характер спірних правовідносин та зв`язок оскаржуваної бездіяльності з виконанням судового рішення. У цій справі такий зв`язок є безпосереднім.

Отже, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції передчасно відмовив у відкритті провадження, не розглянувши належним чином питання про зміст спірних правовідносин та не надавши оцінки тому, що оскаржувана бездіяльність виникла саме у зв`язку з виконанням рішення цивільного суду.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України, за результатами розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

З огляду на те, що оскаржувана ухвала постановлена з неправильним застосуванням норм процесуального права щодо юрисдикції спору, вона підлягає скасуванню.

При цьому апеляційний суд не вирішує наперед питання про обґрунтованість самої скарги, наявність чи відсутність бездіяльності посадової особи ДВС та належність заявленого способу захисту. Ці питання мають бути предметом розгляду суду першої інстанції в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України»).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі з порушенням норм процесуального права, зазначена ухвала перешкоджає подальшому провадженню у справі, тому приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваної ухвали та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 23 липня 2026 року –скасувати, направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду справи у частині вимог, заявлених ОСОБА_1 в пунктах 2 та 3 скарги від 20.07.2026, в яких він просив:

- визнати неправомірними дії начальника Приморського ВДВС у місті Одесі Гусева Олександра Олександровича, що полягали у викладеній у листі від 13.07.2026 № 118774 відмові застосувати до участі ОСОБА_2 передбачений статтею 20 Закону механізм процесуального залучення у разі надання нею оцінок і пояснень із питань, що потребують спеціальних психологічних знань, а також у відмові забезпечити застосування передбаченого статтею 23 Закону «Про виконавче провадження» механізму відводу (п.2);

- зобов`язати Приморський ВДВС у місті Одесі усунути порушення прав стягувача шляхом повторного розгляду заяви від 08.07.2026 з доповненням від 09.07.2026 з урахуванням правової оцінки, наданої судом, і в разі виконання ОСОБА_2 функцій, що потребують спеціальних психологічних знань, вирішити питання її залучення відповідно до статті 20 Закону і розглянути заявлений їй відвід у порядку статті 23 цього Закону (п.3).

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Повний текст ухвали виготовлений 01 жовтня 2026 року. Копію ухвали направити учасникам провадження для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: І.В. Кочеткова

Суддя Д.І. Сакоян