Рішення від 27 вересня 2026 р. у справі №584/1345/25 — Путивльський районний суд Сумської області

Справа № 584/1345/25

Провадження № 2/584/203/26

РІШЕННЯ

Іменем України

28.09.2026 Путивльський районний суд Сумської області

у складі: головуючого - судді Данік Я.І.,

за участю: секретаря – Кравченко А.Ю.,

позивача – ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції),

представника позивача – ОСОБА_2 ,

відповідача – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Путивль у порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна,

встановив:

Позивачка звернулась до суду з зазначеним позовом і свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона з липня 2019 року вона проживала з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а 16 липня 2020 року вони зареєстрували шлюб офіційно. 3 березня 2020 року відповідачем було укладено з АТ КБ «Приватбанк» договір лізингу щодо автомобіля «Volkswagen Caddy», 2012 року випуску, на виконання якого відповідачем сплачувалися періодичні лізингові платежі. Оскільки шлюб між ними було розірвано на підставі рішення Путивльського районного суду Сумської області від 14 березня 2024 року, а відповідач у добровільному порядку відмовляється сплатити їй відповідну компенсацію вартості спільного майна – автомобіля «Volkswagen Caddy», 2012 року випуску, позивач просить встановити факт проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у період часу з липня 2019 року по час реєстрації шлюбу – 16 липня 2020 року, а також стягнути з ОСОБА_3 на її користь грошову компенсацію вартості частини автомобіля марки «Volkswagen Caddy», 2012 року випуску, у сумі 140200 грн., як грошових коштів внесених у якості платежів за договором фінансового лізингу від 3 березня 2020 року за час їх шлюбу та спільного проживання як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Відповідач подав відзив на позов, в якому позов не визнав та зазначив, що автомобіль «Volkswagen Caddy», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 було ним придбано для особистих потреб 3 березня 2020 року на підставі договору лізингу ще до укладення шлюбу з позивачкою 16 липня 2020 року, і навіть після реєстрації шлюбу вони з позивачкою спільно не проживали та спільного господарства не вели. Крім того, зазначив, що платежі за вказаний автомобіль він вносив за особисті кошти, без сторонньої допомоги. Також зазначив, що заявлена позивачем вимога щодо стягнення з нього 7000 грн. витрат на правничу допомогу є безпідставною та не обґрунтованою (а.с.41-43).

Заслухавши позивачку та її представника, які позов підтримали, відповідача, який позов не визнав, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню, зважаючи на таке.

Судом встановлено, що 16 липня 2020 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який розірвано на підставі заочного рішення Путивльського районного суду Сумської області від 14 березня 2024 року, яке набрало законної сили 16 квітня 2024 року (а.с.7,21).

Згідно з договором фінансового лізингу №SUH0A!00000034 від 3 березня 2020 року укладеного між АТ КБ «Приватбанк», як лізингодавцем, та ОСОБА_3 , як лізингоодержувачем, АТ КБ «Приватбанк» зобов`язується набути у власність вказаний ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль «Volkswagen Caddy», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , і надати ОСОБА_3 це майно за плату у тимчасове користування, строк лізингу 60 місяців (а.с.67зв.-72).

Відповідно до договору-купівлі продажу предмету лізингу №б/н від 23 квітня 2024 року, укладеного між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 , який укладений на виконання договору фінансового лізингу №SUH0A!00000034 від 3 березня 2020 року, у зв`язку з повним розрахунком між продавцем та покупцем за предмет лізингу - автомобіль «Volkswagen Caddy», 2012 року випуску, останній переходить у власність покупця - ОСОБА_3 (а.с.15-16)

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру МВС стосовно зареєстрованих транспортних засобів автомобіль «Volkswagen Caddy», 2012 року випуску зареєстрований за ОСОБА_3 8 червня 2024 року (а.с.20).

Даний факт також підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 (а.с.47).

Відповідно до звіту №2025/08-14 про оцінку транспортного засобу середньоринкова вартість у середньостатистичному нормальному експлуатаційному і укомплектованому стані без урахувань аварійних пошкоджень (без огляду) автомобіля «Volkswagen Caddy», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , тип авто – легковий, паливо – дизельне, об`єм двигуна 1598, маса 2159/1418 станом на 14 серпня 2025 року становить 374100 грн. (а.с.22-27).

Згідно з формою ОК-5 наданого Пенсійним фондом України ОСОБА_1 , серед іншого, з 2019 року по лютий 2022 року працювала, і за неї сплачувались страхові внески загальнообов`язкового державного соціального страхування (а.с.10-12)

Відповідно до копії трудової книжки та довідок про доходи ОСОБА_3 з 6 вересня 2012 року працює у Путивльському ліцеї №1 ім.Р.Руднєва Путивльської міської ради на посаді вчителя закладу загальної середньої освіти та отримує заробітну плату (а.с.48-54).

Згідно з випискою по кредитному договору №SUH0A!00000034 від 3 березня 2020 року відповідач з 3 березня 2020 року по 23 квітня 2024 року здійснював погашення кредитної заборгованості шляхом внесення періодичних платежів (а.с.55-64).

Допитана в якості свідка позивач ОСОБА_1 суду показала, що на момент укладення відповідачем договору лізингу вони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, що вона брала у борг у своєї подруги та у своєї матері кошти для першого внеску за спірний автомобіль. Після виїзду за кордон у вересні 2022 року вони з відповідачем підтримували шлюбні відносини, вона декілька разів приїздила до нього у м.Путивль і давала йому гроші на чергові внески для оплати спірного автомобіля.

Свідок ОСОБА_4 суду показала, що у березні 2020 року ОСОБА_1 взяла у неї у борг 10000 грн. на купівлю спільного з ОСОБА_3 автомобіля, які віддала протягом півроку. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім`єю у орендованій квартирі по АДРЕСА_1 .

Свідок ОСОБА_5 суду показала, що є знайомою ОСОБА_1 , яка з кінця 2019 року почала проживати разом із ОСОБА_3 у орендованій позивачкою квартирі по АДРЕСА_1 , проживали як сім`я, вели спільне господарство.

Свідок ОСОБА_6 суду показала, що є матір`ю ОСОБА_1 , яка з 2019 року почала проживати однією сім`єю з ОСОБА_3 у орендованій нею квартирі по АДРЕСА_1 , де мали спільний бюджет та вели спільне господарство. У кінці 2019 року вона дала їм 20000 грн. на купівлю спільного автомобіля.

Свідок ОСОБА_7 суду показала, що є знайомою ОСОБА_1 , яка з осені 2019 року проживала з ОСОБА_3 однією сім`єю у орендованій квартирі по АДРЕСА_1 . Зі слів ОСОБА_1 вона знає, що сторони купили автомобіль у кредит, який оформили на ОСОБА_3 . Частину грошей ОСОБА_1 позичила у ОСОБА_4 , а частину взяла у матері - ОСОБА_6 .

Свідок ОСОБА_8 суду показала, що сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство.

У той же час свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 суду показали, що сторони дійсно зареєстрували шлюб 16 липня 2020 року, однак до цього вони спільно не проживали, спільного господарства не вели, а просто зустрічалися. ОСОБА_3 проживав у орендованій квартирі по АДРЕСА_2 , куди інколи приходила ОСОБА_1 , однак на ночівлю не залишалась, оскільки поверталась додому до дитини.

Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин.

Наведені вище правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №244/4801/13-ц, від 23 вересня 2019 року у справі №279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі №748/897/18, від 11 грудня 2019 року у справі №712/14547/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі №761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі №490/10757/16-ц, від 25 вересня 2024 року у справі № 461/8250/20.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із "подружжя"; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що "подружжя" вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі № 524/10054/16.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України).

Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

На підтвердження своїх доводів про проживання з відповідачем однією сім`єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу позивачка посилалась на свої показання як свідка, а також – на показання свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . Останні є матір`ю та рідною сестрою позивачки, тобто є заінтересованими особами.

Суд критично оцінює показання зазначених свідків, оскільки жодних інших доказів, які б підтверджували вказані доводи позивачки, суду не надано.

Натомість свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які не є родичами відповідача, підтвердили доводи останнього з приводу того, що до укладення шлюбу він з позивачкою не проживав.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів того, що вона з липня 2019 року до реєстрації шлюбу з відповідачем – 16 липня 2020 року, проживала з ним однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

За таких підстав суд не вбачає підстав для задоволення позову в цій частині.

Що стосується вимоги про сплату грошової компенсації частини автомобіля, суд дійшов наступного.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми СК України.

Згідно з ч.1 ст.36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Такі ж положення містить й норма ст.368 ЦК України.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Визначаючи правовий статус спірного майна, як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Згідно зі статтею 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно до пунктів 22, 23, 24, 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року за № 11, поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з?ясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статтями 60, 69 СК України, частиною третьою статті 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім?я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» частини 1 статті 806 ЦК України, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є договором оренди, за яким лізингодавець передає лізингоодержувачеві у користування майно на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до п.п.1, 2 ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України).

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи те, що договір лізингу №SUH0A!00000034 від 3 березня 2020 року було укладено до реєстрації шлюбу між сторонами, на підставі вказаного договору відповідач отримав автомобіль у користування, при цьому сплачуючи періодичні платежі, і набув право власності на нього на підставі договору-купівлі продажу предмету лізингу №б/н від 23 квітня 2024 року, тобто вже після розірвання шлюбу, у суду відсутні підстави для визнання вказаного автомобіля об`єктом права спільної сумісної власності сторін та стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації вартості частини вказаного автомобіля.

У той же час, дохід, отриманий відповідачем у виді заробітної плати, є спільною сумісною власністю подружжя. Як пояснив відповідач у судовому засіданні, платежі за договором лізингу №SUH0A!00000034 від 3 березня 2020 року за період перебування сторін у шлюбі він вносив із коштів, отриманих ним як заробітна плата. Тобто зазначені платежі вносились за рахунок коштів, що ч.2 ст.61 СК України визначає як спільну сумісну власність подружжя, а отже, з огляду на положення ч.1 ст. 70 СК України, частка позивачки може складати половину від внесеної суми.

Таким чином, зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, проте, позивачка не позбавлена можливості звернутися з відповідним позовом про поділ майна, набутого у шлюбі.

На підставі ст.ст.60, 69, 70 СК України, керуючись ст.ст.368, 392 ЦК України, ст.ст.12,89,141,263-265 ЦПК України, суд

вирішив:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_4 ) про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сумського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення складено в повному обсязі 2 жовтня 2026 року.

Суддя Я.І.Данік