Рішення від 29 вересня 2026 р. у справі №420/1230/25 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1230/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Василяки Д.К., розглянувши в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_2 , ЄРДПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Військової частини НОМЕР_4 Національної гвардії України, в якому позивач просить: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплату компенсації за всі дні невикористаної відпустки за всі дні невикористаної відпустки, за період з 14 травня 2023 р. по 24 грудня 2024 року не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100; зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 Міністерства оборони України виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, а саме ненарахування та невиплату компенсації за всі дні невикористаної відпустки, за період з 14 травня 2023 року по 24 грудня 2024 року не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 Міністерства оборони України та був виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Позивач має статус учасника бойових дій, однак за період проходження військової служби у відповідача, за твердженням позивача, йому не було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Позивач зазначає, що 24.12.2024 на його розрахунковий рахунок нараховано грошову компенсацію за всі невикористані дні відпусток за період проходження служби у відповідача у розмірі 28 705,31 грн. На думку позивача, несвоєчасне проведення з ним остаточного розрахунку при звільненні є протиправним, а тому він вважає, що має право на отримання середнього заробітку за час затримки виплати належних йому сум. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилається на положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, відповідно до яких належні працівникові при звільненні суми мають бути виплачені у встановлені законом строки, а у разі їх несвоєчасної виплати з вини роботодавця працівник має право на отримання передбаченого законом відшкодування. Позивач також зазначає, що невиплата належних звільненому працівникові сум є триваючим правопорушенням, остаточний обсяг вимог щодо відповідальності за затримку розрахунку може бути визначений після проведення фактичного розрахунку. На переконання позивача, факт несвоєчасної виплати належної йому грошової компенсації є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. При цьому позивач посилається на Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, та зазначає, що звертався до відповідача із запитом щодо надання довідки про середній заробіток, однак така довідка на час звернення до суду йому надана не була. Також позивач посилається на судову практику, відповідно до якої обов`язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку покладається на суд, який вирішує спір по суті, а встановивши наявність у позивача права на відповідне відшкодування, суд повинен визначити його розмір. Позивач вважає, що оскаржувана бездіяльність відповідача порушує його право на своєчасне отримання належного грошового забезпечення та не відповідає вимогам законодавства. Позивач також зазначає, що про порушення своїх прав у зв`язку з несвоєчасним проведенням остаточного розрахунку він дізнався після отримання грошових коштів на свій розрахунковий рахунок, у зв`язку з чим вважає, що звернувся до адміністративного суду у встановлений законом строк.

Ухвалою суду від 0.01.2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії – залишено без руху.

Ухвалою суду від 03 лютого 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії повернено без розгляду.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24.03.2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено повністю. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 03.02.2025 у справі №420/1230/25 про повернення позовної заяви - скасовано. Справу №420/1230/25 направлено до Одеського окружного адміністративного суду для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.

Матеріали адміністративної справи №420/1230/25 надійшли з П`ятого апеляційного адміністративного суду до суду першої інстанції.

Ухвалою суду від 14.04.2025 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії та відкрито провадження у справі.

Від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. Зокрема, свою позицію обґрунтовує тим, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , до якої був призначений та зарахований до списків особового складу і на всі види забезпечення з 26.02.2022. Відповідач зазначає, що у зв`язку зі звільненням позивача з військової служби у запас за сімейними обставинами 14.04.2023 його було виключено зі списків особового складу військової частини відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 14.04.2023 № 104. Посилаючись на положення Закону України «Про відпустки», Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, відповідач зазначає, що військовослужбовцям у разі невикористання ними додаткової відпустки у рік звільнення виплачується грошова компенсація за невикористані дні такої відпустки. Відповідач також зазначає, що наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 10.03.2024 № 70 було внесено зміни до наказу про виключення позивача зі списків особового складу та визначено, що додаткова відпустка позивачу як учаснику бойових дій за 2022 та 2023 роки тривалістю 28 календарних днів не надавалася, у зв`язку з чим підлягала виплаті грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку. За твердженням відповідача, відповідно до зазначеного наказу позивачу було нараховано грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій у сумі 28 755,31 грн, яку було зараховано на депонентський рахунок у травні 2024 року. При цьому відповідач стверджує, що для перерахування зазначених коштів позивачу було необхідно уточнення його банківських реквізитів та надання відповідних реквізитів до Військової частини НОМЕР_2 . У зв`язку з цим відповідач вважає, що ним не було порушено право позивача на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку за 2022 та 2023 роки. Крім того, відповідач зазначає, що позивач у позовній заяві посилається, що компенсація у розмірі 28 704,31 грн була нарахована йому на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду у справі № 420/30497/24. Водночас відповідач вказує, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04.12.2024 у задоволенні позову у зазначеній справі було відмовлено, а тому вважає такі посилання позивача безпідставними. З огляду на викладене відповідач вважає, що право позивача на проведення остаточного розрахунку при звільненні порушено не було, у зв`язку з чим відсутні підстави для застосування положень статті 117 Кодексу законів про працю України та стягнення з Військової частини НОМЕР_2 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку. На підставі наведеного представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову.

Дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення проти позову, докази, якими вони підтверджуються, суд встановив наступне: ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 Міністерства оборони України. Відповідно до посвідчення № НОМЕР_5 від 11 квітня 2016 року Позивачу надано статус учасник бойових дій.

Відповідно до наказу від 14.04.2023 року №104 позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення військової частини НОМЕР_2 та з котлового забезпечення з 15.04.2023 року.

Однак, як зазначає позивач, на час прийняття наказу, всупереч п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України повного розрахунку він не отримав.

За період проходження служби у Відповідача, а саме у період з 2016 р. по 2023 рік позивачу не була нарахована та виплачена компенсація за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період проходження служби у Міністерстві оборони України.

24.12.2024 року на розрахунковий рахунок Позивача нарахована компенсація за всі невикористані дні відпусток за період проходження служби Позивачем.

Однак при виплаті вищенаведеної суми відповідачем не нараховано і не виплачено позивачеві середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Не погоджуючись із такою бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно статті 1 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до положень статті 1-2 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Частиною 1 та 2 ст. 9 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Положеннями статті 47 Кодексу законів про працю України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені статтями 16 та 117 КЗпП України.

Ст. 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин; далі - Закон № 2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Наведена редакція ст. 117 КЗпП України набрала чинності з 19.07.2022 року.

Варто вказати, що ст. 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом №2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому, ВС неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на вищевказане, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Після ухвалення постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15, викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).

Проте правова позиція першочергово повинна ґрунтуватись на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни.

Як вже процитовано вище, з 19.07.2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України, у чинній її редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Проте правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15 викладено щодо приписів ст. 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Одночасно, з 19.07.2022 року ст. 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ.

Суд акцентує увагу, що день звільнення є останнім робочим днем, який відповідним чином обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня (вказана правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24.10.2019 року по справі №821/1226/16).

Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків частини для військовослужбовців) на підстав ст. 116 КЗпП України роботодавець повинен був виплатити звільненому працівнику всі суми, що належать йому від підприємства.

Так, позивача знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 з 14.04.2023 року.

Відтак, відлік затримки по виплаті заробітної плати слід розпочинати з 15.04.2023 року, адже відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.

При цьому, період з 15.04.2023 року регулюється вже нині чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 року у справі № 560/11489/22, від 29.01.2024 року у справі №560/9586/22 та інших, і саме цей підхід суд застосовує до спірних правовідносин.

При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.08.2020 року у справі № 813/851/16, відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.

Таким чином, для повного і належного захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне стягнути з відповідача конкретну суму такої компенсації.

Визначаючись із розміром середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням наведеної вище позиції Верховного Суду, який підлягає виплаті, суд враховує наступне.

Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100).

Абзацом 3 п.2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилами п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.

Згідно із наданою відповідачем довідкою-розрахунком від 16.05.2024 середній розмір грошового забезпечення позивача складає 14 178,96 грн. Із цього слідує, що середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.04.2023 року по 15.10.2023 року складає 85073,76 грн. (не більше ніж за 6 місяців).

Судом встановлено, що сума грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, право на отримання якої позивач мав та яка не була виплачена йому у день виключення зі списків особового складу військової частини, становила 28705,31 грн.

У порівнянні із розміром присудженого позивачу грошового забезпечення (85073,76 грн) визначену судом у цій справі суму заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не можна вважати співмірною, оскільки вона у більш ніж 3 рази її перевищує.

Суд дійшов переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив відповідач, і сумою середнього грошового забезпечення за час затримки цієї виплати, а тому вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та зменшити таку виплату.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 Кодексу законів про працю України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з ч.6 ст.13 Закону України Про судоустрій і статус суддів, суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №161/12771/15-ц).

Указані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Синтаксичний розбір текстуального змісту норми статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду дійти висновку, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Аналогічний висновок викладено Касаційним адміністративним судом Верховного Суду в постановах від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та від 18.11.2021 у справі №200/5415/20-а.

Таким чином, принцип співмірності підлягає застосуванню щодо середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільнення як за період до 18.07.2022, так і після вказаної дати.

Враховуючи обов`язковість вищевикладених висновків Верховного Суду, суд застосовує критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України.

Оскільки відповідачем порушені строки виплати грошового забезпечення у розмірі 28705,31 грн., а розрахований розмір середнього заробітку складає 85073,76 грн., що є непропорційним до розміру невиплаченої суми, суд робить висновок про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

З врахуванням принципу співмірності та порядку визначення істотності частки заборгованості при звільненні, який викладений у постанові Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені складає: 28705,31 грн. (сума грошового забезпечення, яка виплачена позивачу за рішенням суду) / 85073,76 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні) х 100 = 33,74%.

Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з врахуванням істотності частки заборгованості (13%) становить: 14 178,96 грн. (середній розмір грошового забезпечення позивача) х 33,74% х 6 місяців затримки = 28703,88 грн.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

У зв`язку з цим, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 28703,88грн.

Отже, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість основних доводів сторін, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та зобов`язання Військову частину НОМЕР_2 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, а саме ненарахування та невиплату компенсації за всі дні невикористаної відпустки, за період з 15 квітня 2023 року по 15.10.2023 року у розмірі грошового забезпечення за шість місяців, що становить 28703,88 грн.

За правилами ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно з вимогами ст.139 КАС України судові витрати не стягуються, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_2 , ЄРДПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплату компенсації за всі дні невикористаної відпустки за всі дні невикористаної відпустки, за період з 14 травня 2023 р. по 24 грудня 2024 року не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, а саме ненарахування та невиплату компенсації за всі дні невикористаної відпустки, за період з 15.04.2023 року по 15.10.2023 року у розмірі грошового забезпечення за шість місяців, що становить 28703,88 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Беручи до уваги інтенсивність роботи та об`єктивні умови її здійснення, зокрема перебої електропостачання тривалість повітряних тривог та підвищеного навантаження, текст рішення складено та підписано суддею 30.09.2026 року.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Д.К. Василяка