Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №541/3232/26 — Миргородський міськрайонний суд Полтавської області

Справа № 541/3232/26

Номер провадження 2/541/2238/2026

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

02 жовтня 2026 року м.Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області у складі:

головуючого судді Городівського О.А.,

за участю секретаря судового засідання Ніколаєнко М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Миргородської міської ради Полтавської області про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Миргородської міської ради Полтавської області про визнання права власності на гараж (гаражний бокс) № НОМЕР_1 , розташований у гаражному колективі « ІНФОРМАЦІЯ_1 , загальною площею 22,3 кв. м, площею основи (забудови) 24,3 кв. м, з оглядовою ямою площею основи 1,7 кв. м та погребом площею основи 13,1 кв. м.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішенням виконавчого комітету Миргородської міської Ради народних депутатів від 17 липня 1991 року № 170 «Про будівництво та продаж гаражів» йому було дозволено придбати у колективі «Автолюбитель» гараж, що знаходився по АДРЕСА_1 в ОСОБА_2 .

Позивач посилається на те, що в липні 1991 року між ним та ОСОБА_2 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу гаража, за яким позивач передав продавцю грошові кошти, а ОСОБА_2 передав йому гараж та ключі від нього.

Позивач зазначає, що після придбання гаража його було прийнято до членів гаражного колективу «Автолюбитель», він користується гаражем з 1991 року, сплачує відповідні платежі та фактично володіє ним.

Також позивач посилається на те, що ОСОБА_2 помер, право власності на гараж до 31 грудня 2012 року зареєстровано не було, а у 2026 році позивач звернувся з метою державної реєстрації права власності на гараж, однак державним реєстратором йому було відмовлено у проведенні державної реєстрації у зв`язку з ненаданням правовстановлюючих документів на гараж.

На підтвердження позовних вимог позивачем подано, зокрема, копію рішення виконавчого комітету Миргородської міської ради, документи гаражного колективу, довідку КП «Бюро технічної інвентаризації», рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації, технічний паспорт на гараж, витяги з реєстру будівельної діяльності, відомості Публічної кадастрової карти України, довідку про оціночну вартість гаража та інші документи.

При цьому у переліку додатків до позовної заяви договір купівлі-продажу гаража, на який позивач посилається як на безпосередню підставу набуття права власності, відсутній.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Представник відповідача — ОСОБА_3 — проти задоволення позову заперечувала, зазначивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів набуття ним права власності на спірний гараж як об`єкт нерухомого майна.

Зокрема, представник відповідача звернула увагу суду на те, що позивачем не надано доказів не лише укладення договору купівлі-продажу гаража між ним та ОСОБА_2 , а й набуття самим ОСОБА_2 права власності на спірний гараж до його відчуження позивачу.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності та взаємному зв`язку, приходить до такого висновку.

Відповідно до частини першої статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Отже, оскільки позивач пов`язує виникнення свого права власності на гараж із договором купівлі-продажу, укладеним у липні 1991 року, питання щодо виникнення права власності за таким правочином підлягає оцінці насамперед за законодавством, чинним на момент виникнення відповідних правовідносин.

На той час діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року.

Відповідно до статті 128 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникало з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

За статтею 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язувався передати майно у власність покупцеві, а покупець — прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Водночас статтею 225 ЦК УРСР прямо передбачалося, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише у випадках, передбачених законом.

Таким чином, для встановлення виникнення у позивача права власності на спірний гараж на підставі договору купівлі-продажу необхідно встановити сукупність юридично значимих обставин, а саме:

1.існування конкретного майна, яке було предметом відчуження;

2.набуття продавцем ОСОБА_2 права власності або іншого належного права на його відчуження;

3.укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу;

4.передачу майна покупцеві;

5.наявність інших передбачених законом умов, необхідних для виникнення права власності.

При цьому відсутність доказів будь-якої істотної ланки такого переходу права не дозволяє суду дійти висновку про набуття права власності позивачем.

Щодо набуття права власності ОСОБА_2 .

Судом установлено, що рішенням виконавчого комітету Миргородської міської Ради народних депутатів від 17 липня 1991 року № 170 ОСОБА_1 було дозволено придбати у гаражному колективі «Автолюбитель» гараж у ОСОБА_2 .

Разом з тим зазначене рішення виконавчого комітету не є доказом набуття ОСОБА_2 права власності на конкретний гараж, оскільки з його змісту вбачається лише надання дозволу на придбання гаража.

Суду не надано договору, акта приймання-передачі, довідки про повну сплату вартості гаража, документа про оформлення права власності ОСОБА_2 на гараж або іншого належного доказу, з якого можна було б встановити, що ОСОБА_2 фактично придбав та набув право власності на конкретний гараж, який у подальшому, за твердженням позивача, був ним проданий ОСОБА_1 .

Отже, факт надання ОСОБА_2 дозволу на продаж гаража не може бути ототожнений із фактом набуття ним права власності на цей гараж.

Ця обставина має істотне значення, оскільки за статтею 225 ЦК УРСР право продажу майна належало власникові. Отже, встановлення права ОСОБА_2 на відчуження спірного гаража є необхідною передумовою для висновку про виникнення у ОСОБА_1 права власності за договором купівлі-продажу.

Таким чином, позивачем не доведено першу юридично необхідну ланку заявленого ним способу набуття права власності — набуття ОСОБА_2 права власності на спірний гараж до його відчуження.

Щодо договору купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Позивач стверджує, що у липні 1991 року між ним та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір купівлі-продажу гаража.

Однак самого договору суду не надано.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Отже, саме на позивача покладається обов`язок довести обставини, на які він посилається як на підставу виникнення у нього права власності.

У цій справі позивач посилається на договір купівлі-продажу як на юридичний факт, з яким пов`язує набуття права власності, однак сам правочин до матеріалів справи не наданий.

При цьому суд не може виходити лише з припущення про існування такого договору.

Сам факт тривалого користування гаражем, членство у гаражному колективі, сплата відповідних платежів та наявність у позивача ключів від гаража можуть свідчити про фактичне володіння та користування майном, однак самі по собі не доводять виникнення права власності саме на підставі договору купівлі-продажу.

Суд оцінює рішення виконавчого комітету від 17 липня 1991 року № 170 у сукупності з іншими доказами.

Зазначене рішення підтверджує надання ОСОБА_2 дозволу на продаж гаража ОСОБА_1 , але не підтверджує:

?фактичного придбання ним гаража;

?повної сплати вартості гаража;

?виникнення у нього права власності;

?належності йому саме гаража № НОМЕР_1 ;

?наявності у нього права відчужити цей гараж;

?укладення ним договору купівлі-продажу саме з ОСОБА_1 .

Документи гаражного колективу, на які посилається позивач, можуть мати доказове значення щодо користування ним гаражем, його членства у відповідному колективі та інших фактичних обставин, проте самі по собі не підтверджують юридичної підстави переходу права власності від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 .

З технічного паспорта від 03 квітня 2026 року вбачається існування гаража (гаражного боксу) та його технічні характеристики.

Водночас технічний паспорт є документом, що характеризує об`єкт нерухомого майна за його технічними показниками, і сам по собі не підтверджує правову підставу набуття права власності на цей об`єкт.

Тому наявність технічного паспорта не усуває необхідності встановити юридичну підставу виникнення права власності позивача.

Суд не приймає як самостійну підставу для відмови у позові доводи про відсутність державної реєстрації права власності на гараж до 1 січня 2013 року.

Частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що речові права на нерухоме майно, які виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними, зокрема якщо на момент їх виникнення законодавство не передбачало обов`язкової державної реєстрації таких прав.

Отже, сама по собі відсутність запису про право власності у сучасному Державному реєстрі речових прав не свідчить про те, що право власності не могло виникнути до 1 січня 2013 року.

Разом із тим зазначене положення не звільняє позивача від обов`язку довести сам факт виникнення такого права та юридичну підставу його набуття.

Саме тому відсутність державної реєстрації не є підставою для відмови у позові сама по собі, але вона не може бути компенсована лише посиланням на тривале володіння майном за відсутності доказів юридичного факту набуття права власності.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Стаття 392 ЦК України передбачає можливість власника майна звернутися до суду з позовом про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує право власності.

Отже, позов за статтею 392 ЦК України спрямований на підтвердження вже існуючого права власності, а не на створення такого права рішенням суду.

Верховний Суд неодноразово виходив із того, що при застосуванні статті 392 ЦК України необхідно насамперед встановити юридичну підставу, на якій позивач набув право власності. Саме рішення суду за цією нормою не є первинною підставою виникнення права власності.

Таким чином, для задоволення заявленого позову суд мав би встановити, що до звернення до суду позивач уже набув право власності на гараж на законній підставі, а звернення до суду необхідне для підтвердження цього права.

Однак такого висновку за результатами розгляду справи дійти неможливо.

Щодо послідовності набуття права власності

Суд вважає за необхідне окремо зазначити, що у цій справі позивач пов`язує виникнення свого права власності з похідним способом набуття права — договором купівлі-продажу.

За такого способу набуття права необхідно встановити правовий ланцюг:

ОСОБА_2 набув право власності на гараж > ОСОБА_2 мав право його відчужувати > ОСОБА_2 відчужив гараж ОСОБА_1 > ОСОБА_1 набув право власності.

Доказів першої ланки такого ланцюга суду не надано.

Доказів другої ланки — права ОСОБА_2 на відчуження гаража — також не надано.

Доказів третьої ланки — самого договору купівлі-продажу гаража між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 — суду також не надано.

За таких обставин суд не може встановити, що право власності на гараж перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 .

Такий висновок відповідає положенням статті 225 ЦК УРСР, яка безпосередньо пов`язувала право продажу майна з наявністю у продавця права власності. Верховний Суд у сучасній практиці також застосовує зазначене правило при вирішенні спорів щодо правочинів, укладених у період дії ЦК УРСР.

При цьому суд не встановлює, що ОСОБА_2 безумовно не був власником гаража. Суд лише констатує, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт набуття ОСОБА_2 права власності на спірний гараж та наявність у нього права на його відчуження.

З огляду на розподіл обов`язку доказування саме ця недоведеність має правове значення для вирішення заявленого позову.

Верховний Суд виходить із того, що при вирішенні питання про існування права власності необхідно встановлювати саме підставу, на якій таке право було набуте. Державна реєстрація права власності сама по собі не є тотожною факту набуття права власності, а за відсутності доказів юридичної підстави набуття права суд не може підмінити таку підставу власним рішенням.

Також Верховний Суд зазначає, що за статтею 392 ЦК України позивачем є особа, яка вже є власником майна, а ця норма не призначена для первинного набуття права власності лише на підставі судового рішення.

Отже, у цій справі першочерговим є встановлення не самого факту користування позивачем гаражем, а юридичного факту набуття ним права власності.

Такого факту позивачем не доведено.

Надані позивачем довідка про оціночну вартість гаража, відомості Публічної кадастрової карти України, витяги з реєстрів, документи щодо технічного стану та характеристик гаража підтверджують відповідні фактичні та технічні обставини щодо об`єкта, але не підтверджують юридичної підстави виникнення у позивача права власності.

Суд відповідно до статті 89 ЦПК України оцінює кожний доказ окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За результатами такої оцінки суд приходить до висновку, що надані докази у своїй сукупності підтверджують фактичне володіння та користування позивачем гаражем, однак не підтверджують набуття ним права власності на цей гараж.

Таким чином, судом установлено: спірний гараж як фізичний об`єкт існує; позивач фактично володіє та користується ним тривалий час; рішенням виконкому від 17 липня 1991 року № 170 ОСОБА_1 було дозволено придбати гараж; однак доказів фактичного набуття ОСОБА_2 права власності на конкретний спірний гараж суду не надано; доказів наявності у ОСОБА_2 права відчужити спірний гараж позивачу суду не надано; самого договору купівлі-продажу гаража між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 суду не надано; технічний паспорт та документи гаражного колективу підтверджують технічні характеристики об`єкта та фактичне користування ним, але не підтверджують юридичної підстави набуття права власності; відсутність державної реєстрації права власності на нерухоме майно, право на яке могло виникнути до 1 січня 2013 року, сама по собі не свідчить про відсутність такого права, однак не звільняє позивача від обов`язку довести факт його набуття.

Отже, позивачем не доведено юридичний факт, з яким він пов`язує виникнення у нього права власності на спірний гараж.

За таких обставин відсутні правові підстави для задоволення позову про визнання права власності за статтею 392 ЦК України.

Відповідно до статей 12, 13, 76–81, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо та достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Керуючись статтями 12, 13, 76–81, 89, 141, 263–265 ЦПК України, статтями 5, 328, 392 ЦК України, статтями 128, 224, 225 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Миргородської міської ради Полтавської області про визнання права власності на гараж (гаражний бокс) № НОМЕР_1 , розташований у гаражному колективі «Автолюбитель» по АДРЕСА_2 , — відмовити.

Судові витрати, понесені позивачем, залишити за позивачем.

Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду в порядку та строки, визначені Цивільним процесуальним кодексом України.

Повний текст рішення складено 02 жовтня 2026 року.

Суддя: О. А. Городівський