Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №201/16174/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6438/26 Справа № 201/16174/24 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О.А. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Петешенкової М.Ю., Городничої В.С.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 07 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про припинення права спільної часткової власності на нерухоме майно, -

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про припинення права спільної часткової власності на нерухоме майно.

Позов обґрунтовано тим, що 14 серпня 2018 року представником позивача ОСОБА_1 – адвокатом Кияненко Д.О. та представником відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 – адвокатом В`язовим В.В. було врегульовано спір між сторонами шляхом укладення мирової угоди на таких умовах: відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнають позовні вимоги про виділ у натурі частки майна, що належить позивачу ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності, а саме: 71/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 ; визнають за необхідне зареєструвати право власності за позивачем ОСОБА_1 на зазначені об`єкти нерухомого майна по АДРЕСА_1 : частку у житловому будинку (літ. А-1) разом із житловою прибудовою (літ. А2-2) загальною площею 146,6 кв. м, житловою площею 86,5 кв. м; погріб (літера ПГ під А-1) загальною площею 9,1 кв. м; ґанок (літера а1) – загальною площею забудови 4,3 кв. м; ґанок (літера а) – загальною площею забудови 1,2 кв. м; житловий будинок (літера М-2) з мансардою (літера МС) загальною площею 211,3 кв. м, житловою площею 40,1 кв. м; навіс (літера Н) – загальною площею забудови 21,4 кв. м; споруди № 3, 1/2 споруди № 7, 1/2 споруди № 8, № 10, № 11, № 12, ІІІ замощення. Позивач ОСОБА_1 , у свою чергу, відмовляється від стягнення з відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 понесених судових витрат. Підписуючи цю мирову угоду, сторони зобов`язалися не мати одна до одної жодних претензій з приводу предмета спору в подальшому та своїми підписами підтвердили, що ця мирова угода відповідає їхньому вільному волевиявленню та чинному законодавству.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року у справі № 201/2347/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виділ у натурі частки з домоволодіння та визнання права власності затверджено мирову угоду, відповідно до умов якої відповідачі визнали позовні вимоги про виділ у натурі частки майна, що належить позивачці ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності, а саме: 71/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 . В ухвалі зазначено, що, підписуючи мирову угоду, сторони зобов`язуються не мати одна до одної жодних претензій з приводу предмета спору в подальшому, та своїми підписами підтверджують, що ця мирова угода відповідає їхній волі та чинному законодавству. Ухвала суду набрала законної сили та не оскаржувалася. Під час розгляду Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська справи № 201/2347/18 позивачем вимога про припинення права спільної часткової власності на нерухоме майно не заявлялася.

При вирішенні питання щодо виділу ОСОБА_1 71/100 частин вказаного нерухомого майна мало бути вирішено й питання щодо припинення права спільної часткової власності на це майно саме для ОСОБА_1 . Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська з урахуванням приписів частини першої статті 13 ЦПК України розглянув справу в межах заявлених вимог та здійснив поділ домоволодіння, виділивши в натурі позивачу належну йому частку у праві на нерухоме майно, проте суд не припинив право спільної часткової власності на спірний житловий будинок з надвірними спорудами та господарськими будівлями, оскільки така вимога позивачем не заявлялася.

На теперішній час позивач та відповідачі самостійно користуються та володіють належними їм частками житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. Спільних приміщень позивач із відповідачами не має, однак юридичне збереження за майном статусу спільної часткової власності позбавляє позивача можливості вільно розпоряджатися своєю часткою, оскільки закон вимагає враховувати думку інших співвласників.

Позивач зверталася до відповідачів із пропозицією вирішити це питання в позасудовому порядку, проте відповіді спочатку не отримала, а згодом надійшла відмова. У зв`язку з цим позивач просила припинити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) право спільної часткової власності на належні їй 71/100 частини домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 07 квітня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване відсутністю правових підстав для припинення права спільної часткової власності на нерухоме майно та обранням позивачем неналежного способу захисту. Суд зазначає, що поділ спірного домоволодіння вже було здійснено ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року, якою ОСОБА_1 виділено в натурі 71/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 . Проте позивач належним чином не зареєструвала право власності на цю виділену частку. При цьому технічні характеристики вказаного домоволодіння фактично були іншими й меншими, ніж ті, що зазначені в ухвалі Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року. Також у цій ухвалі суду не визначено зміни часток, площі нерухомого майна та його складових, які мали бути виділені ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , натомість ОСОБА_1 без належних правових підстав було виділено 71/100 частини домоволодіння.

Таким чином, частка ОСОБА_1 була збільшена з 60/200 до 71/100, хоча будівельні норми і правила при цьому не досліджувалися, відповідні докази суду не надавалися, судова експертиза не проводилася, а акти затвердження часток відсутні. Фактично самочинне будівництво (добудова домоволодіння), яке не було узаконене позивачем у встановленому законом порядку, було легалізоване шляхом укладення мирової угоди, затвердженої ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року.

У подальшому позивач також здійснила самовільні переобладнання та добудови, які фактично змінили технічні характеристики об`єкта та не були узаконені в установленому порядку. Внаслідок цього розмір її частки було неправомірно змінено без проведення будівельно-технічної експертизи чи дослідження будівельних норм. Усі подальші реєстраційні дії та правочини щодо відчуження цього майна були скасовані судовими рішеннями від 05 травня 2022 року та 18 квітня 2024 року, які набрали законної сили. Таким чином, ОСОБА_1 розширила свою частину домоволодіння, побудувавши за власний кошт об`єкти нерухомого майна, які фактично збільшили її частку у частковій власності на вищевказане домоволодіння.

Не погодившись із рішенням суду, представник позивача ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу. Посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права, представник апелянта просила оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, а саме припинення права спільної часткової власності ОСОБА_1 на 71/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованих та суперечливих висновків через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та неправильне встановлення фактичної основи рішення. Представник скаржника зазначила про те, що суд повністю проігнорував преюдиційні обставини, встановлені ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року у справі № 201/2347/18, якою вже було здійснено виділ у натурі ОСОБА_1 71/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 . Безпідставно вийшовши за межі предмета спору, суд досліджував питання реєстрації та самочинного будівництва, що не стосуються справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_6 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення з огляду на її необґрунтованість, а рішення суду - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 14 серпня 2018 року представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Кияненко Д.О. та представником відповідачів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 - адвокатом В`язовим В.В. було врегульовано спір між сторонами шляхом укладання мирової угоди на наступних умовах: відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнають позовні вимоги про виділ частки в натурі майна, що належить позивачу ОСОБА_1 на праві часткової власності, а саме: 71/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 , що складається із наступних об`єктів нерухомого майна, розташованого по АДРЕСА_1 : частки у житловому будинку (літ. А-1) разом з житловою прибудовою (літ. А2-2) загальною площею 146.6 кв. м., житловою площею 86.5 кв. м.; - погріб (літер ПГ під А-1) загальною площею 9.1 кв. м.; - ганок (літера а1) - загальною площею забудови 4.3 кв. м.; - ганок (літера а) - загальною площею забудови 1.2 кв. м.; - житловий будинок (літера М-2) з мансардою (літера МС) загальною площею 211.3 кв. м., житловою площею 40.1 кв. м.; -навіс (літера Н) - загальною площею забудови 21.4 кв. м.; - споруди № 3,1/2 споруди № 7, 1/2 споруди, № 8,10, 11,12, Ш замощення. Зареєструвати право власності за позивачем ОСОБА_1 – на наступні об`єкти нерухомого майна по АДРЕСА_1 : частку у житловому будинку (літ. А-1) разом з житловою прибудовою (літ. А2-2) загальною площею 146.6 кв. м., житловою площею 86.5 кв. м.; погріб (літер ПГ під А-1) загальною площею 9.1 кв. м.; ганок (літера а1) - загальною площею забудови 4.3 кв. м.; ганок (літера а) - загальною площею забудови 1.2. кв. м.; житловий будинок (літера М-2) з мансардою (літера МС) загальною площею 211.3 кв. м., житловою площею 40.1 кв. м.; навіс (літера Н) - загальною площею забудови 21.4 кв. м; споруди № 3, 1/2 споруди № 7, 1/2 споруди № 8,10, 11,12, ІІІ замощення. Позивач ОСОБА_1 відмовляється від стягнення з відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 понесених судових витрат по справі. Підписуючи дану мирову угоду, сторони зобов`язуються не мати один до одного жодних претензій з приводу предмету спору в подальшому та своїми підписами підтверджують, що дана мирова угода відповідає їх волі та діючому законодавству.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року у справі № 201/2347/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виділення в натурі домоволодіння та визнання права власності затверджено мирову угоду, відповідно до якої відповідачі визнали позовні вимоги про виділ частки в натурі майна, що належить позивачці ОСОБА_1 на праві часткової власності, а саме: 71/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 . В ухвалі зазначено, що підписуючи мирову угоду, сторони зобов`язуються не мати один до одного жодних претензій з приводу предмета спору в подальшому та своїми підписами підтверджують, що дана мирова угода відповідає їх волі та чинному законодавству. Ухвала суду набрала законної сили та не оскаржувалася.

При розгляді Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська справи № 201/2347/18 позивачем вимога про припинення права спільної власності на нерухоме майно не заявлялась.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у цивільній справі № 201/2884/21 від 05 травня 2022 року було скасовано рішення державного реєстратора сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Соколенко Тетяни Григорівни про державну реєстрацію речового права приватної власності на житловий будинок, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна — 1420896512101, індексний номер рішення: 38391058 від 28 листопада 2017 року о 15:39:57 год.; скасовано рішення державного реєстратора Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Семенюка Миколи Олександровича про державну реєстрацію речового права – права власності на житловий будинок, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна — 1420896512101, індексний номер рішення: 42972963 від 12 вересня 2018 року о 17:25:38 год.; визнано за ОСОБА_3 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 100/300 частин домоволодіння АДРЕСА_1 . Зазначене судове рішення набрало законної сили 05 квітня 2023 року.

Зазначеним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2022 року встановлені наступні обставини. Державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Водолазською Н.В. ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право на спадщину від 23 червня 2009 року за реєстровим № 8-1100, згідно із яким він є власником 55/300 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 . Право власності зареєстроване у встановленому законом порядку, що підтверджується витягом з КП «Дніпропетровське МБТІ» від 13 серпня 2009 року.

З інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 16 жовтня 2020 року було встановлено, що 28 листопада 2017 року державним реєстратором Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Соколенко Т.Г. здійснено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 (індексний номер рішення: 39391058) на житловий будинок загальною площею 357,9 кв. м, житловою площею 126,6 кв. м із зазначенням опису об`єкта нерухомого майна, а саме зазначено: «частина житлового будинку літ. А-1, з житловою прибудовою літ. А2-2 загальною площею 146,6 кв. м, житловою площею 86,5 кв. м, погріб літ. ПГ під А-1 площею 9,1 кв. м, ганок літ. а1 площею 4,3 кв. м, ганок літ. а площею 1,2 кв. м; житловий будинок літ. М-2 з мансардою літ. МС загальною площею 211,3 кв. м, житловою площею 40,1 кв. м; навіс літ. Н площею 21,4 кв. м; споруди № 3, 1/2 споруди № 7, 1/2 споруди № 8, 10, 11, 12, III замощення».

Рішення про державну реєстрацію права власності здійснено на підставі договору дарування домоволодіння від 04 грудня 2003 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Гузєєвою І.В., декларації про готовність об`єкта до експлуатації ДП № 14211001012 від 06 травня 2011 року, виданої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області; листа від 22 листопада 2017 року, виданого Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області; технічного паспорта № 16/08 від 25 жовтня 2016 року, виданого ТОВ «Менора-Білдінг».

28 листопада 2017 року державним реєстратором Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Соколенко Т.Г., індексний номер рішення: 39396623, здійснено реєстрацію розділу на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації ДПН № 14211001012 від 06 травня 2011 року, виданої Інспекцією ДАБК у Дніпропетровській області; листа від 22 листопада 2017 року, виданого Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області; технічного паспорта № 16/08 від 25 жовтня 2016 року, виданого ТОВ «Менора-Білдінг».

12 вересня 2018 року державним реєстратором Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Семенюком М.О. здійснено реєстрацію змін на підставі ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року, а саме: додано загальну площу (кв. м): 357,9, житлову площу (кв. м): 126,6; додано відомості про те, що загальна та житлова площі житлових будинків складаються з житлового будинку літ. А-1 та житлового будинку літ. М-2, а також змінено розмір частки — з 60/200 на 1 цілу.

З відомостей Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 10 січня 2018 року домоволодіння АДРЕСА_1 належало на праві спільної часткової власності: ОСОБА_1 (60/200 частин), ОСОБА_5 (100/300 частин), ОСОБА_3 (55/300 частин) та ОСОБА_4 (55/300 частин).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач розширила свою частину домоволодіння, побудувавши за власний кошт об`єкти нерухомого майна, які фактично збільшили її частку у спільній частковій власності на вищевказане домоволодіння. Так, частка позивача у спільному майні була збільшена з 60/200 до 71/100. При цьому відповідність будівельним нормам і правилам не досліджувалась, дозвільні документи не надавалися, технічна експертиза не проводилась. Тобто фактично новозбудовані об`єкти нерухомості, які не були узаконені ОСОБА_1 у загальновстановленому порядку, були легалізовані безпосередньо шляхом укладення мирової угоди, затвердженої ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року у справі № 201/2347/18.

При цьому, маючи намір зареєструвати вищезгадане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2022 року у цивільній справі № 201/2884/21, відповідач ОСОБА_3 звернувся до приватного нотаріуса, від якого йому стало відомо, що ОСОБА_1 було частково відчужене майно, що їй не належить, а зареєстроване державним реєстратором внаслідок помилки.

Крім того, 24 лютого 2021 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Покинтелицею Дмитром Володимировичем було посвідчено договір дарування за реєстровим номером 162, відповідно до якого ОСОБА_1 подарувала своєму сину ОСОБА_7 41/100 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається з: частини житлового будинку літ. А-1 з житловими прибудовами літ. А1-1 та літ. А2-2 загальною площею 146,6 кв. м, житловою площею 86,5 кв. м, погреба літ. ПГ під А1-1 площею 9,1 кв. м (поз. 1-1-1-10), ґанку літ. А 1 площею 4,3 кв. м, ґанку літ. А площею 1,2 кв. м, 1/2 споруди № 3, споруд 10, 11, 12 та замощення III. Дізнавшись про вказаний правочин, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання його недійсним.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2024 року у цивільній справі № 201/5410/22 цей позов було задоволено в повному обсязі. Суд визнав недійсним договір дарування 41/100 частки зазначеного житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , скасував рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Покинтелиці Д.В. як державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (інндексний номер: 56792087 від 24 лютого 2021 року о 16:51:43 год.), а також припинив право власності ОСОБА_7 на цю 41/100 частку нерухомого майна, яке виникло на підставі скасованого договору дарування.

Суд першої інстанції також зауважує про те, позивач, обґрунтовуючи необхідність припинення за нею права спільної часткової власності на 71/100 частини домоволодіння, та посилаючись на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року, зазначає, що не має спільних споруд та приміщень, якими б вона користувалася разом із відповідачем, проте не надає жодних доказів на підтвердження цього. Як вбачається із матеріалів справи, позивачем не зареєстровано у встановленому законом порядку право власності на 71/100 частку домоволодіння АДРЕСА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що для припинення права спільної часткової власності за заявленими вимогами відсутні правові підстави, а позивачем обрано неналежний спосіб захисту прав, з чим повністю погоджується колегія суддів.

Колегія суддів вважає, що, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції обґрунтовано врахував відсутність закріпленої законом норми, яка передбачає можливість припинення права спільної часткової власності за позовом самого співвласника щодо його власної частки у спільному майні, з огляду на таке.

За загальним правилом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 317 ЦК України власнику належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Згідно з частиною другою статті 318 ЦК України, усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Згідно зі статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Законодавець встановив презумпцію, відповідно до якої спільна власність у разі її виникнення вважається спільною частковою власністю. Для спільної часткової власності характерним є те, що кожному власнику належить певний розмір частки у праві власності на спільну річ. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 ЦК України). Відповідно до статті 361 ЦК України, співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

У статті 365 ЦК України передбачено підстави припинення права особи на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Проте правовідносини щодо виділу співвласником своєї частки в натурі (стаття 364 ЦК України) мають іншу правову природу, оскільки є реалізацією власного права на припинення режиму спільної часткової власності щодо цієї частки.

Вказане знайшло своє відображення також у практиці Верховного Суду, зокрема у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц. У цій постанові Верховного Суду зазначено, що спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок — один власник). Навпаки, спільна часткова — завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок — два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків».

Верховний Суд у цій же постанові вказав, що аналіз статті 361 ЦК України дозволяє зробити висновок, що об`єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні. Тобто право самостійного розпорядження часткою у праві власності не тотожне розпорядженню частиною майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як одне ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна».

Отже, у разі спільної часткової власності має бути єдність об`єкта, множинність суб?єктів та наявність частини права на весь об`єкт нерухомості як єдиного цілого.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 зазначив, що право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна. Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності.

Положеннями статті 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (п. 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925 1265 16). Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на порушника. Цивільні права або інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Велика Палата неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа та характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненими цими діями наслідкам (постанови ВП ВС від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-м, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Тож під час розгляду справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови ВП ВС від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку щодо недоведеності позивачем наявності правових підстав для припинення її права спільної часткової власності на 71/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 .

Перевіряючи доводи представника скаржника про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, колегія суддів зазначає про їх безпідставність.

Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 заявила вимогу про припинення права спільної часткової власності як самостійний позов. Проте чинне цивільне законодавство не передбачає можливості припинення режиму спільної власності за ініціативою співвласника щодо його ж частки без одночасного реального фізичного поділу об`єкта нерухомості в натурі, створення нових самостійних об`єктів нерухомості та присвоєння їм окремих поштових адрес. Оскільки припинення права спільної власності є виключно правовим наслідком фактичного розмежування майна, а не окремим процесуальним засобом захисту, позивач фактично обрала не передбачений законом спосіб захисту прав. За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погоджується й колегія суддів, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову через відсутність для цього належних матеріально-правових підстав.

Стосовно доводів представника апелянта щодо неврахування преюдиційних обставин та ігнорування судом першої інстанції правового значення ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року у справі № 201/2347/18, апеляційний суд вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Затверджена у 2018 році мирова угода за своєю правовою природою лише регламентувала внутрішній порядок користування нерухомістю та умови подальшого переоформлення прав між співвласниками. Вона не призвела до реального припинення режиму спільної часткової власності на домоволодіння АДРЕСА_1 . Юридична ліквідація статусу спільного майна можлива лише як наслідок завершеного фізичного розподілу об`єкта, створення нових самостійних одиниць нерухомості та присвоєння їм окремих поштових адрес. Оскільки зазначених дій вчинено не було, спірне домоволодіння на момент розгляду справи продовжує перебувати у спільній частковій власності.

Крім того, визначені статтею 82 ЦПК України правила преюдиції не є абсолютними та втрачають правове значення, якщо після набрання судовим рішенням законної сили суттєво змінилися фактичні обставини або технічні характеристики самого предмета спору. Суд першої інстанції належним чином встановив, що у подальшому позивач здійснила самовільні переобладнання та добудови, які фактично змінили технічні характеристики об`єкта та не були узаконені в установленому законом порядку. Внаслідок цього конфігурація та параметри нерухомості, які були зафіксовані в мировій угоді, у первинному вигляді вже не існують. Будь-які подальші реєстраційні дії та правочини щодо відчуження цього майна були скасовані судовими рішеннями Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2022 року та від 18 квітня 2024 року, які набрали законної сили, що підтверджує протиправність штучного перерозподілу часток.

Преюдиційні обставини, встановлені ухвалою про затвердження мирової угоди від 15 серпня 2018 року, не звільняють позивача від обов`язку довести реальну технічну можливість відокремлення часток саме на час розгляду цієї справи. Оскільки позивач не замовляла проведення будівельно-технічної експертизи, яка б підтверджувала можливість поділу домоволодіння у його фактичному технічному стані, суд першої інстанції не проігнорував ухвалу від 15 серпня 2018 року, а надав їй належну правову оцінку з урахуванням подальших дій позивача, які фактично змінили предмет спору, визначений у мировій угоді у вищевказаній справі.

Крім того, відповідно до приписів статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відтак обов`язок доведення актуального технічного стану майна та можливості його поділу в натурі покладено виключно на позивача. Оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про припинення права спільної часткової власності, саме вона мала надати належні та допустимі докази (зокрема, актуальний висновок судової будівельно-технічної експертизи), які б підтверджували незмінність конструктивних елементів об`єкта або технічну можливість його автономного функціонування в теперішньому стані.

Сам по собі факт відсутності у матеріалах справи дозвільних документів на проведення будівельних робіт не спростовує наявності фактичних фізичних змін домоволодіння. Навпаки, наявні у справі матеріали та документи реєстраційних справ, які раніше досліджувалися судами в інших процесах між цими ж сторонами, підтверджують, що поточні технічні характеристики будинку АДРЕСА_1 об`єктивно не відповідають параметрам, які фіксувалися в ухвалі Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2018 року у справі № 201/2347/18.

За таких обставин суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявну доказову базу, а доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними та не спростовують законності судового рішення.

Розглядаючи аргументи представника апелянта про те, що суд першої інстанції безпідставно розширив предмет доказування, досліджуючи питання законності державної реєстрації прав, зміни розміру часток, обставини самочинного будівництва та інші судові рішення, колегія суддів зазначає таке.

Твердження про вихід суду за межі предмета спору є юридично неспроможними та суперечать засадам цивільного судочинства щодо повноти, всебічності та об`єктивності з`ясування обставин справи. Вирішення питання про припинення права спільної часткової власності не може обмежуватися виключно формальним аналізом позовних вимог без встановлення актуального та законного правового статусу нерухомого майна. Суд першої інстанції був зобов`язаний з`ясувати дійсне коло співвласників об`єкта та точний обсяг належних їм часток. Актуальний склад співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 та матеріально-правові підстави їхнього права власності підтверджені рішеннями Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2022 року (справа № 201/2884/21) та від 18 квітня 2024 року (справа № 201/5410/22), які набрали законної сили. Вказані судові рішення безпосередньо стосуються правової природи, формування та перерозподілу часток у спірному майні. Їх дослідження є необхідною процесуальною умовою для перевірки доводів сторін, оцінки добросовісності дій учасників процесу та забезпечення балансу прав усіх співвласників, а не лише позивача.

Щодо доводів представника апелянта про невідповідність висновків суду обставинам справи, а також про їхню внутрішню суперечливість у зв`язку з тим, що суд встановив факт роздільного користування майном, проте відмовив у припиненні права спільної часткової власності, колегія суддів зазначає таке.

Зазначені доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права, оскільки правовий статус спільного майна не змінюється автоматично лише внаслідок фактичного розподілу користування між його співвласниками. Відповідно до положень статті 358 ЦК України домовленість про порядок користування спільним майном є виключно цивільно-правовим договором, який визначає правила експлуатації речі, а не юридичним актом виділу чи поділу майна в натурі. Фактично проживання співвласника в певній частині домоволодіння чи одноосібне користування нею не перетворює цю частину на самостійний, відокремлений об`єкт нерухомості.

Сам по собі факт тривалого користування частиною будівлі не створює безумовних підстав для припинення речового права інших співвласників. Припинення статусу спільної часткової власності можливе лише тоді, коли об`єкт в натурі набуває повної технічної та архітектурної відокремленості та ізольованості (автономності). Оскільки домоволодіння АДРЕСА_1 за своїми технічними характеристиками залишається цілісним об`єктом із загальними конструктивними елементами, висновок суду першої інстанції про неможливість припинення спільної часткової власності на підставі лише факту користування є законним і обґрунтованим.

Сам по собі факт тривалого користування частиною будівлі не створює безумовних підстав для припинення речового права інших співвласників. Припинення статусу спільної часткової власності можливе лише тоді, коли об`єкт в натурі набуває повної технічної та архітектурної автономності. Оскільки домоволодіння АДРЕСА_1 за своїми технічними характеристиками залишається цілісним об`єктом із загальними конструктивними елементами, висновок суду першої інстанції про неможливість припинення спільної часткової власності на підставі лише факту користування є законним і обґрунтованим.

Таким чином, твердження апелянта про суперечливість судового рішення свідчать лише про незгоду з наданою судом правовою оцінкою доказів. Суд першої інстанції правильно констатував, що фактичний порядок користування майном не є тотожним виділу частки в натурі, який вимагає дотримання суворих будівельно-технічних та реєстраційних процедур. Доводи апеляційної скарги в цій частині підлягають відхиленню.

Оцінюючи аргументи представника апелянта стосовно того, що суд першої інстанції неправильно встановив фактичну основу рішення та зробив необґрунтований висновок про здійснення позивачкою реконструкцій і перебудов після 2018 року за відсутності доказів у матеріалах справи, колегія суддів зазначає таке.

Зазначені доводи скаржника підлягають відхиленню, оскільки технічні параметри спірного домоволодіння на момент розгляду цієї справи зазнали істотних змін порівняно з параметрами, що існували на момент затвердження мирової угоди у 2018 році. Посилання апелянта на «неправильне встановлення обставин» є безпідставним, оскільки обов`язок доведення актуального технічного стану нерухомого майна та реальної можливості його юридичного відокремлення на момент звернення до суду покладено законом виключно на позивача.

Щодо доводів представника апелянта про те, що суд першої інстанції порушив обов`язок щодо повного з`ясування обставин справи та розглянув позов за неналежного складу сторін через незалучення спадкоємців за заповітом померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 співвласниці ОСОБА_5 , колегія суддів зазначає таке.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2022 року у цивільній справі № 201/2884/21, яке набрало законної сили та має преюдиційне значення відповідно до статті 82 ЦПК України, за ОСОБА_3 було остаточно визнано право власності на 100/300 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 . Суд першої інстанції під час розгляду даного спору правомірно спирався на актуальні відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які є офіційним підтвердженням статусу дійсних співвласників об`єкта.

Наявність в архівних матеріалах спадкової справи № 17/2020 довідки про існування заповіту від 11 листопада 1995 року жодним чином не свідчить про перехід права власності до будь-яких третіх осіб. За період, що минув з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 , відомості про її прийняття іншими особами на підставі вказаного заповіту в матеріалах справи відсутні, що підтверджує відсутність інших спадкоємців, які б набули речові права на майно у встановленому законом порядку.

Окремо колегія суддів наголошує, що позивач ОСОБА_1 є сторонньою особою щодо спадкових правовідносин, які виникли після смерті ОСОБА_5 . Вона не наділена процесуальним правом оскаржувати коло спадкоємців чи ставити під сумнів законність набуття права власності відповідачами, оскільки таке право належить виключно потенційним спадкоємцям померлої.

Відтак колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, та відповідно для скасування судового рішення.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, а переоцінка доказів чинним законодавством не передбачена.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду — без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Статтею 141 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 — залишити без задоволення.

Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 07 квітня 2026 року — залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошено 22 вересня 2026 року.

Повний текст постанови виготовлено 01 жовтня2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді М.Ю. Петешенкова

В.С. Городнича