Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №185/3024/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2857/26 Справа № 185/3024/25 Суддя у 1-й інстанції - Головін В. О. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Городничої В.С., Петешенкової М.Ю.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою Головного управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2025 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про встановлення факту постійного проживання на території України, -

В С Т А Н О В И Л А :

У березні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України, у якій він просив встановити факт того, що заявник є особою – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в м. Білозерське Добропільського району Донецької області, батьками якого є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Також він просив встановити факт постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Білозерське Добропільського району Донецької області.

Заяву обґрунтовано тим, що станом на 24 серпня 1991 року ОСОБА_2 проживав на території України в м. Павлограді. На теперішній час у зв`язку з відсутністю документа, що підтверджує цей факт, він змушений звернутися до суду з цією заявою.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2025 року заяву ОСОБА_2 (заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області) про встановлення факту постійного проживання на території України задоволено. Встановлено факт того, що заявник є особою – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в м. Білозерське Добропільського району Донецької області, батьками якого є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Також встановлено факт постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Білозерське Добропільського району Донецької області.

Рішення суду першої інстанції мотивоване наявністю правових підстав для встановлення факту постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року, оскільки цей факт підтверджується сукупністю наявних у справі й досліджених у судовому засіданні доказів, які належним чином засвідчують проживання заявника у місті Павлограді в зазначений період, а також враховуючи обставину відсутності у нього документів, що посвідчують особу.

Не погодившись із рішенням суду, Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області подало апеляційну скаргу. Посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального та процесуального права, апелянт просив скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення заяви через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. Апелянт посилався на те, що ОСОБА_2 не надано жодного офіційного первинного документа (трудової книжки, військового квитка, атестата чи диплома про навчання, водійського посвідчення або відповідних архівних довідок), які б беззаперечно підтверджували факт його постійного проживання у місті Павлограді чи загалом на території України станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року. Крім того, за даними територіальних підрозділів міграційної служби, відомості про реєстрацію чи зняття з обліку заявника за жодною адресою в Україні на вказані дати відсутні. Самі лише показання допитаних свідків мають виключно суб`єктивний характер і, відповідно до правової позиції Верховного Суду у справах № 296/289/19 та № 199/6341/23, не можуть бути єдиними та достатніми доказами обставин понад тридцятирічної давнини за відсутності письмових документів. Оскільки жоден із фактів, на які посилався заявник ОСОБА_2 , не підтверджений належними письмовими доказами, правові підстави для задоволення заяви в порядку окремого провадження, що в подальшому необхідне для визнання його належності до громадянства України згідно зі статтею 3 Закону України «Про громадянство України», повністю відсутні.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 10 грудня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Відділу № 15 у місті Павлограді ГУ ДМС у Дніпропетровській області із заявою про надання роз`яснень щодо отримання паспорта громадянина України у зв`язку з втратою паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року.

Проведеною перевіркою встановлено, що в картотеці заяв про видачу паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року міститься заява на ім`я « ОСОБА_5 », ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Білозерське Добропільського району Донецької області (інформацію внесено російською мовою). Паспорт серії НОМЕР_1 був виданий 22 листопада 1986 року Добропільським міським виконавчим комітетом у Донецькій області у зв`язку з досягненням 18-річного віку на підставі свідоцтва про народження.

Встановити тотожність особи, зображеної на фотокартці у 18-річному віці (долученій до первинної заяви 1986 року), з особою, яка звернулася до Відділу № 15 у місті Павлограді ГУ ДМС у Дніпропетровській області та називає себе ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виявилося неможливим через значний проміжок часу, що минув між датою видачі паспорта та датою звернення громадянина.

Заявником було надано довідку про звільнення з Державної установи «Вільнянська виправна колонія (№ 20)», видану на його ім`я, яка містить фотокартку. Проте підтвердити факт її видачі та дійсність не є можливим: у відповіді адміністрації установи вказано, що строк зберігання особових справ засуджених становить 5 років після звільнення. Враховуючи, що заявник звільнився у 2017 році, його особова справа знищена в установленому порядку.

У своїй заяві ОСОБА_2 зазначив, що у 1991 році проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Однак відділ реєстрації Добропільської міської ради Донецької області повідомив, що відомості про реєстрацію місця проживання громадянина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за вказаною адресою в наявних обліках повністю відсутні.

У відповіді за вих. № 0-120/6/1237-24/1237/221-25 від 07.01.2025 заявнику було роз`яснено, що для документування паспортом громадянина України йому необхідно звернутися до суду для отримання судового рішення про встановлення особи, а також встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року або встановлення юридичного факту проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року. Після цього він має право звернутися до Відділу № 15 у місті Павлограді ГУ ДМС у Дніпропетровській області для проходження процедури встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України». У разі, якщо особу заявника не буде встановлено у судовому порядку та належність до громадянства України не буде визначена, заявник може звернутися до Державної міграційної служби із заявою про визнання його особою без громадянства.

Судом першої інстанції на підставі показань свідків встановлено, що останні знають заявника протягом тривалого часу та підтверджують, що він є саме ОСОБА_2 . Також свідки засвідчили, що станом на серпень 1991 року ОСОБА_2 дійсно перебував на території України.

Згідно з даними свідоцтва про народження ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Білозерське Добропільського району Донецької області, його батьками є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Крім того, судом досліджено клопотання слідчого від 14 квітня 2014 року про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту відносно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з якого вбачається, що ОСОБА_2 народився та проживає на території України.

Вироком Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 25 вересня 2003 року встановлено, що ОСОБА_2 народився в Україні та впродовж 1990-х років був неодноразово засуджений українськими судами.

Колегія суддів вважає, що, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції обґрунтовано врахував наявність правових підстав для встановлення особи заявника та факту його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року з огляду на наступне.

Закон України «Про громадянство України» в редакції від 18 січня 2001 року (далі - Закон) відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України.

Згідно зі статтею 3 Закону громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України (п. 1 ч. 1 ст. 3);

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав (п. 2 ч. 1 ст. 3);

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України (п. З ч. 1 ст. 3);

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Для встановлення належності до громадянства України необхідно встановити одночасно наявність двох факторів:

1) особа була громадянином колишнього СРСР;

2) особа постійно проживала на території України (станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року).

Щодо поняття «постійне проживання» слід зазначити, що станом на 24 серпня 1991 року діяла система прописки, і постійне проживання визначалося наявністю прописки в паспорті.

Якщо стосовно особи встановлено лише один з фактів, особа не є громадянином України за змістом п. 1 ч. 1 ст. З Закону або за змістом п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону.

Відповідно до п. 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 «Питання організації виконання Законом України «Про громадянство України», процедура встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку на вказані дати.

За відсутності такої відмітки факт постійного проживання може бути встановлений лише судом. Відповідно до п. 8 Порядку, для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Для підтвердження постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року необхідно надати документи, що підтверджують даний факт, а саме: домову книгу з штампом реєстрації на території України або картки реєстрації Форми А і Б, трудову книжку, довідки з місць роботи в Україні, військовий квиток, інформацію з військових комісаріатів тощо.

Щодо поняття «постійне проживання» слід також зауважити, що хоча станом на 24 серпня 1991 року на території України діяла система прописки, сама по собі відсутність відмітки про прописку в паспорті не може бути єдиною підставою для заперечення факту постійного проживання особи. Згідно з усталеною практикою Верховного Суду факт постійного проживання може доводитися сукупністю інших належних та допустимих доказів, зокрема показаннями свідків та документами, що підтверджують перебування особи в Україні у вказаний період.

Задовольняючи заяву, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для встановлення особи заявника та факту його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що факт постійного проживання ОСОБА_2 на території України підтверджується сукупністю не лише показаннями свідків, а й сукупністю інших доказів.

Зокрема, факт тривалого проживання та безпосереднього перебування заявника в Україні підтверджується дослідженим у судовому засіданні вироком Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 25 вересня 2003 року. З тексту цього вироку вбачається, що ОСОБА_2 народився в м. Білозерське Добропільського району Донецької області та раніше був двічі засуджений вироками Добропільського міського суду Донецької області від 02 січня 1993 року та 22 січня 1996 року. Крім того, у клопотанні слідчого від 14 квітня 2014 року про застосування запобіжного заходу офіційно зафіксовано факт його постійного проживання на території України.

Оскільки у вироку суду від 25 вересня 2003 року ОСОБА_2 було офіційно ідентифіковано як мешканця України, а його народження в Донецькій області підтверджене свідоцтвом про народження, суд першої інстанції обґрунтовано визнав ці документи належними й достатніми доказами. Об`єктивна неможливість надання окремих документів історичного обліку, зумовлена тривалим проміжком часу, або факт знищення особової справи у виправній колонії у зв`язку із закінченням строків її зберігання не можуть нівелювати інші наявні офіційні акти держави й позбавляти особу права на судове встановлення факту постійного проживання, який у подальшому є правовою підставою для визнання її належності до громадянства України згідно зі статтею 3 Закону України «Про громадянство України».

Відтак колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, та відповідно для скасування судового рішення.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, а переоцінка доказів чинним законодавством не передбачена.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду — без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Статтею 141 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області — залишити без задоволення.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2025 року — залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошено 22 вересня 2026 року.

Повний текст постанови виготовлено 30 вересня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді В.С. Городнича

М.Ю. Петешенкова