Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №201/12692/23 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7261/26 Справа № 201/12692/23 Суддя у 1-й інстанції - Демидова С. О. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Пищиди М.М.

суддів: Свистунової О.В., Ткаченко І.Ю.

за участю секретаря судового засідання – Літвінова І.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 14 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Черниш Євген Володимирович про визнання недійсним договору купівлі – продажу від 19 жовтня 2020 року, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2023 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Черниш Євген Володимирович про визнання недійсним договору купівлі – продажу від 19 жовтня 2020 року.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що є власником квартири АДРЕСА_1 . По домовленості з ОСОБА_3 , остання зобов`язалася утримувати її та здійснювати періодичні платежі на рахунок позивача та в подальшому після смерті позивачки її донька ОСОБА_2 отримає квартиру належну позивачу, а в разі перерахування повної вартості квартири до смерті позивача остання мала здійснити відчуження квартири на користь відповідача по факту повної сплати вартості квартири. Проте ОСОБА_3 в період з 2018 року до 2023 року жодної допомоги не надавала та вона вимушена була скасувати відповідний заповіт. В тім згодом ОСОБА_3 переконала її що матеріальне становище покращилося та вона буде виконувати попередні домовленості та умовила позивача поїхати до нотаріуса з метою нібито укласти новий заповіт, однак заповіт складено не було. Надалі ОСОБА_3 неодноразово нагадувала їй про їх домовленість та сплачувала позивачу кошти, проте позивач повідомляла що дана сума є замалою та вимагала збільшити суму виплат, однак ОСОБА_3 відмовлялася це зробити і в вересні 2023 року коли позивач повідомила, що відмовляється від їх домовленості, остання сказала що їй все одно оскільки у неї вже є договір купівлі - продажу квартири який нібито підписала позивач. Позивач заперечувала факт підписання договору купівлі – продажу квартири так як не отримала в повній мірі грошові кошти за квартиру та було відсутнє її волевиявлення.

Враховуючи зазначене, з урахуванням зміни предмету позову, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі – продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 19 жовтня 2020 року між ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від імені якої діяла ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 на підставі довіреності, який було посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Черниш Є.В. та зареєстрований в реєстрі за № 461. Вирішити питання стосовно судових витрат.

Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 14 квітня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Черниш Євген Володимирович, про визнання недійсним договору купівлі – продажу від 19 жовтня 2020 року залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Судом першої інстанції встановлено, що 14 листопада 2018 року ОСОБА_4 склала заповіт на ОСОБА_2 , який було посвідчено, державним нотаріусом Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Гордієнко І.В.(т. 1 а.с. 43).

09 жовтня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 від імені якої діяла ОСОБА_3 було укладено оспорюваний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Черниш Є.В., та зареєстровано в реєстрі № 461, відповідно до якого ОСОБА_5 продала належну їй квартиру АДРЕСА_3 , а ОСОБА_2 придбала за 531 693 грн, які продавець отримала повністю до підписання цього договору (п. 4) (т. 1 а.с. 154 -157).

20 вересня 2022 року ОСОБА_4 було надано відповідь Центральною окружною прокуратурою міста Дніпра стосовно її звернення щодо можливого кримінального правопорушення (т. 1 а.с. 55).

19 червня 2023 року ОСОБА_4 зверталася з заявою до ГУНП в Дніпропетровській області стосовно протиправних дій ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 53-54).

Відповідно до виписки по надходженню по картці ОСОБА_4 отримувала грошові кошти від третьою особи та відповідача, а саме: 17 вересня 2023 року- 2 512,56 грн від ОСОБА_3 , 25 серпня 2023 року – 2 512,56 грн від ОСОБА_3 , 27 липня 2023 року- 2512,56 грн від ОСОБА_3 , 29 червня 2023 року – 2 512,56 від ОСОБА_3 , 07 червня 2023 року – 3 015, 08 від ОСОБА_2 , (т. 1 а.с. 11-12).

Позивачем було надано її медичні документи, а саме виписка з медичної карти стаціонарного хворого № 2904 про її перебування на амбулаторному лікуванні з 19 лютого 2024 року по 23 лютого 2024 року, консультативний висновок спеціаліста – кардіолога від 04 травня 2023 року (т. 1 а.с 59-63).

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 померла, що підтверджується актовим записом про смерть № 693 від 15 лютого 2025 року (т. 1 а.с. 207).

04 грудня 2025 року на адресу суду надійшов висновок експерта № 2746-24 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи відповідно до якого підпис та рукописний запис від імені ОСОБА_4 в графі «Продавець» у розділі «Підписи сторін» договору купівлі – продажу від 19 жовтня 2020 року зареєстрованого в реєстрі за реєстровим № 461, виконанні самою ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 167-179).

Судове рішення мотивовано тим, що позивач своїх вимог щодо недійсності договору купівлі-продажу житлового будинку, з підстав, передбачених статтею 203 ЦК України, не довів.

При ухваленні рішення у справі суд взято до уваги те, що договір укладався та підписувався усіма учасниками і, при цьому, істотні умови, на наявності яких наполягає позивач, у договір внесені не були. Нотаріусом зафіксовано та відображено усі умови договору купівлі-продажу, яких дійшли сторони договору. Підписуючи договір сторони погодили, що діють добровільно, цілеспрямовано, свідомо, розумно та на власний розсуд, буз будь-якого примусу, як фізичного так і психічного, не порушуючи прав третіх осіб, бажаючи реального настання правових наслідків.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку , встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені, невизнані або оспорювані особою, до якої пред`явлений позов, тобто, законодавець пов`язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених, невизнаних або оспорюваних суб`єктивних прав або законних інтересів позивача.

За змістом статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).

Відповідно до 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно до ч.1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Таким чином відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України та статей 651 – 653 ЦК України свідчить, що законодавець розмежовує конструкції «недійсність договору» та «розірвання договору», як за підставами, так і за своїми правовими наслідками. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору не є підставою для його визнання недійсним.

Дана правова позиція висловлена в Постанова КЦС ВС від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц

В постанові Великої Палати ВС від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц зазначено, що ст.204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_4 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .

19 жовтня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 від імені якої діяла ОСОБА_3 було укладено договір купівлі – продажу квартири.

За умовами договору продавець ОСОБА_4 передала у власність, а покупець ОСОБА_2 прийняла у власність квартиру і такий продаж за домовленістю сторін вчинено за 531 693 грн., які продавець одержала від покупця до підписання цього договору(пункт договору 2 ). Договір купівлі-продажу підписано сторонами в присутності нотаріуса, який перевірив їх дієздатність та волевиявлення.

На момент укладення договору купівлі - продажу, сторонами було досягнуто домовленості з усіх істотних умов договору, отже їх волевиявлення було вільне та відповідало внутрішній волі, а правочин було спрямовано на реальне настання правових наслідків.

Враховуючи вищевказане, проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази, керуючись вищенаведеними нормами цивільного законодавства, колегія апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції,що відсутні підстави для визнання спірного договору купівлі – продажу від 19 жовтня 2020 року недійсним, оскільки спірний договір вчинено з підстав повного виконання умов договору з дотриманням основних засад вчинення правочинів та у відповідності до вимог діючого законодавства України, про що свідчать наявні у справі докази .

Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог є законними і обгрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.

Наведене свідчить, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦІК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Згідно зі статтею 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 14 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “30” вересня 2026 року.

Повний текст постанови складено “01 ” жовтня 2026 року.

Головуючий:

Судді: