Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №204/4984/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6274/26 Справа № 204/4984/25 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А. І. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді – Свистунової О.В.,

суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.,

за участю секретаря – Піменової М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 березня 2026 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, –

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.

Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 12 травня 2014 року у справі № 204/8194/13-ц частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, що виникло під час скоєння злочину, матеріальної шкоди, інфляційних втрат, відсотків, моральної шкоди та судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 основний борг в розмір 312 375,00 грн., інфляційні втрати від простроченої суми заборгованості за період з серпня 2010 року по квітень 2014 року (включно) в розмірі 17 955,00 грн. та за період з травня 2011 року по квітень 2014 року (включно) в розмірі 6 226,87 грн., моральну шкоду в розмірі 2 000,00 грн., а всього – 338 557,76 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Позивач зазначав, що вказане рішення суду набрало законної сили 29 липня 2014 року та відповідачем до теперішнього часу не виконано.

Стверджував, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, оскільки таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь 3 % річних в розмірі 100 747,36 грн. та інфляційні витрати в розмірі 984 853,94 грн., а всього – 1 085 601,30 грн.

Рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 березня 2026 року позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» – задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за період з 01 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року 3 % річних в розмірі 45 906,28 грн. та інфляційні витрати в розмірі 151 478,00 грн., а всього – 197 384,28 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У поданій 08 квітня 2026 року безпосередньо до суду апеляційної інстанції апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити рішення суду та стягнути з відповідача на користь позивача за період з 01 серпня 2014 року по 23 лютого 2022 року та за період з 08 травня 2022 року по 01 травня 2025 року 3 % річних в розмірі 98 847,42 грн. та інфляційні витрати в розмірі 547 197,28 грн., а всього – 646 044,70 грн.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини, що мають значне значення для справи та зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам справ. Вказував, що письмові пояснення представника відповідача не можуть братися судом до уваги, оскільки вони не були надіслані на адресу позивача та не є заявою по суті справи відповідно до вимог ч.2 ст. 174 ЦПК України. Тому вважав, що фактично відповідачем не було подано до суду заяву про застосування строків позовної давності.

Відповідач своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористався та відзиву на апеляційну скаргу не подавав.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в Електронному суді.

Разом з тим, поштове відправлення, адресоване відповідачу повернулось не врученим з відміткою на конверті про те, що адресат відсутній за вказаною адресою.

Відповідно до частин першої та третьої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають електронного кабінету, за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому суду адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає, не перебуває або не знаходиться.

Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 12 травня 2014 року у справі № 204/8194/13-ц частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, що виникло під час скоєння злочину, матеріальної шкоди, інфляційних втрат, відсотків, моральної шкоди та судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 основний борг в розмір 312 375,00 грн., інфляційні втрати від простроченої суми заборгованості за період з серпня 2010 року по квітень 2014 року (включно) в розмірі 17 955,00 грн. та за період з травня 2011 року по квітень 2014 року (включно) в розмірі 6 226,87 грн., моральну шкоду в розмірі 2 000,00 грн., а всього – 338 557,76 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (а.с.4-7).

На виконання вказаного рішення суду, яке набрало законної сили 29 липня 2014 року, Красногвардійським районним судом міста Дніпропетровська 26 серпня 2014 року позивачу було видано виконавчий лист (а.с.8).

Так, з копії вищевказаного виконавчого листа вбачається, що 25 червня 2015 року він був повернутий стягувачу на підставі пункту 2 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке можу бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними), а 19 березня 2021 року – на підставі пункту 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» (у зв`язку із пропущенням встановленого законом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач довів наявність невиконаного грошового зобов`язання, а тому він має право на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Визначаючи до стягнення розмір 3 % річних та інфляційних втрат суд застосував наслідки спливу строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (частина перша статті 530 ЦК України).

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Подібний висновок викладено у пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором – новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

– натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

– конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

– кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

У справі встановлено та сторонами не заперечувався факт того, що рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 12 травня 2014 року у справі № 204/8194/13-ц, яке набрало законної сили 29 липня 2014 року, відповідачем не виконано.

Позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача на його користь за період з 01 серпня 2014 року по 01 травня 2025 року 3 % річних в розмірі 100 747,36 грн. та інфляційних втрат в розмірі 984 853,94 грн., а всього – 1 085 601,30 грн.

Натомість відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, посилався на пропуск позивачем строку позовної давності.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач має право на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум внаслідок наявності невиконаного грошового зобов`язання, а тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних та інфляційних втрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України в межах строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин наслідки пропуску строку позовної давності, оскільки подані представника відповідача письмові пояснення не можуть братися судом до уваги, оскільки вони не були надіслані на адресу позивача та не є заявою по суті справи відповідно до вимог ч.2 ст. 174 ЦПК України, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить колегія суддів та вважає, що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.

Тож, ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 березня 2026 року – без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 30 вересня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 01 жовтня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: І.Ю. Ткаченко

М.М. Пищида