Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №204/11612/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/427/26 Справа № 204/11612/24 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А. І. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О.,

за участю секретаря судового засідання — Глущенко О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу Комунального підприємства “Дніпроводоканал” Дніпровської міської ради на заочне рішення Чечелівського районного суду м.Дніпра від 29 квітня 2025 року у складі судді Приваліхіної А.І. у цивільній справі № 204/11612/24 за позовом Комунального підприємства “Дніпроводоканал” Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення, –

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2024 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, пред`явленою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , на предмет стягнення солідарно з відповідачів суму заборгованості, що утворилася станом на 30 червня 2024 року у розмірі 56743,53 грн, яка складається з: суми основного боргу 46040,38 грн (за період з серпня 2008 року та станом на 30 червня 2024 року), інфляційне збільшення суми боргу 9762,36 грн (за період з липня 2018 року по січень 2022 року) та 3 % річних 940,79 грн (за період з липня 2018 року по січень 2022 року), а також сплачений ним судовий збір у сумі 3028 грн, обґрунтовуючи це тим, що відповідно до державної програми забезпечення населення України послугами водопостачання та водовідведення КП «Дніпроводоканал» ДМР надає послуги водопостачання та водовідведення споживачам. Між КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради та відповідачами встановлені фактичні відносини з приводу надання послуг, згідно рішення Дніпровської міської ради № 526 від 20 квітня 1995 року «Про розподіл платні за надання населенню комунальних послуг, споживачам, переданим на обслуговування КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради», абоненту відкрито особовий рахунок. Споживачі зобов`язані оплатити послуги, якщо вони фактично користуються ними. Відсутність договору сама по собі не може бути підставою для звільнення споживачів від оплати комунальних послуг. Відповідно до розрахунку сума заборгованості відповідачів за надані послуги водопостачання та водовідведення за адресою: АДРЕСА_1 , де відповідальним квартиронаймачем є ОСОБА_1 , якому відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 , з серпня 2007 року та станом на 30 червня 2024 року, складає 56743,53 грн, яку відповідачі в добровільному порядку не сплачують. Позивач вважає свої майнові права порушеними, захисту яких відшукує по суду.

Заочним рішенням Чечелівського районного суду м.Дніпра від 29 квітня 2025 року позовні вимоги КП «Дніпроводоканал» ДМР до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по оплаті послуг водопостачання та водовідведення залишено без задоволення.

Рішення суду мотивовано тим, що наданий позивачем розрахунок заборгованості здійснений із розрахунку на дві особи та за повний місяць, натомість до 07 січня 2008 року (коли був зареєстрований ОСОБА_2 ) за вказаною адресою був зареєстрований лише ОСОБА_1 , який повнолітнім став лише 20 серпня 2007 року, а з 08 січня 2008 року зареєстровано було дві особи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який повнолітнім став лише 18 вересня 2009 року. Разом з цим розрахунок заборгованості за період з серпня 2007 року по червень 2018 року є таким, що арифметично невірний, оскільки він не містить ані тарифів, за якими здійснювалися розрахунки; ані норм, на які здійснюється нарахування, ані відомостей про те, яким чином та на підставі чого здійснювалися перерахунки. Докази від 05 лютого 2025 року, зокрема: рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 82 від 26 лютого 2013 року, № 939 від 18 вересня 2018 року, № 3884 від 20 грудня 2004 року, та перелік тарифів для населення, які діяли з 01 березня 2012 року по 31 січня 2023 року, регулярний акт № 82 від 26 лютого 2013 року, подані до суду без зазначення поважності причин пропуску подачі даних документів до суду й без клопотання про поновлення строків на їх подання. Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, не заявляв клопотання про вжиття заходів забезпечення доказів, та не зазначав про докази, які не можуть бути подані разом із позовною заявою із поважних причин, тим більше, що частиною із вказаних документів він керується у своїй діяльності, а інша частина перебуває у його розпорядженні.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, КП “Дніпроводоканал” ДМР” у червні 2026 року подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати повністю рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, обґрунтовуючи це тим, що рішенні суду є незаконне, необґрунтоване, безпідставне та ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки судом першої інстанції не вірно надано оцінку періоду, заявленому позивачем, за який у відповідачів склалась така заборгованість, також хибно суд першої інстанції вважав розрахунок заборгованості таким, що не відповідає позовним вимогам, як і невірно вважав відповідачів не солідарними боржниками в силу їх віку в певний період. Разом з цим зазначив, що суд першої інстанції не вжив заходів для з`ясування обставин, зазначених у позові та не витребував у позивача додаткові докази, що призвело до помилкового висновку суду.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України).

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом першої інстанції встановлено, що предметом господарської діяльності позивача КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради є, зокрема, надання послуг водопостачання та водовідведення, про що зазначено у п. 2.2.1 Статуту Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради (нова редакція), затвердженого рішенням міської ради від 22 березня 2023 року № 72/35 (а. с. 12 та на звороті).

Відповідно до довідки про та склад сім`ї або зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку від 10 липня 2024 року (а. с. 4), у кв. АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (з 12 грудня 2005 року) та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (з 08 січня 2008 року).

Приписами п. 1 ч. 2 ст.11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Приписами ст.509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Нормою ст. 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до вимог ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до вимог п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», індивідуальний споживач - це фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.

У статті 67 Житлового кодексу Української РСР закріплено, що плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Згідно ст.160 Житлового кодексу Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

Згідно з вимогами п. 5 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», індивідуальний споживач зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Відповідно до вимог ст.22 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» споживачі питної води зобов`язані своєчасно вносити плату за використану питну воду відповідно до встановлених тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення.

Приписами ч. 4 ст. 23 та ч. 3 ст. 24 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що послуги з централізованого водопостачання/водовідведення надаються згідно з умовами договору, що укладається з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, та вимогами правил надання послуг з централізованого водопостачання/водовідведення, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

Разом з цим, Верховний Суд України у своїй постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15 зазначив про те, що не дивлячись на те, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Разом з цим, такому праву споживача прямо відповідає його обов`язок щодо оплати житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16.

Таким чином, суд вважає встановленим той факт, що сторони знаходилися у фактичних договірних відносинах, згідно з якими позивач надавав відповідачам послуги з водопостачання та водовідведення, а відповідачи були зобов`язані сплачувати за ці послуги грошові кошти відповідно до норм та тарифів, що діяли у відповідний період.

Вимогами ч.1ст.13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Водночас, нормами ч. 3 ст.9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.

Так, судом першої інстанції, при з`ясуванні характеру спірних правовідносин зазначено, що позивачем заявлено позовні вимоги про солідарне стягнення з: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як безпосередніх споживачів послуг, суми заборгованості по оплаті послуг з водопостачання та водовідведення за період з серпня 2007 року по червень 2024 року, з урахуванням 3 % річних та інфляційного збільшення в розмірі 56743,53 грн, яка складається з: суми основного боргу 46040,38 грн (за період з серпня 2007 року та станом на 30 червня 2024 року), інфляційне збільшення суми боргу 9762,36 грн (за період з липня 2018 року по січень 2022 року) та 3 % річних 940,79 грн (за період з липня 2018 року по січень 2022 року), на підтвердження чого позивачем надано суду розрахунок заборгованості за два різні періоди: з серпня 2007 року по червень 2018 року (а. с. 8-9) та, з липня 2018 року по червень 2024 року (а. с. 10-11), а також, довідку про склад сім`ї (а. с. 4).

З наведеної вище довідки про склад сім`ї судом першої інстанції встановлено, що за вказаною адресою зареєстровано 2 особи, зокрема: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (з 12 грудня 2005 року), який до 20 серпня 2007 року був неповнолітнім, та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (з 08 січня 2008 року), який до 18 вересня 2009 року також був неповнолітнім, обов`язки щодо утримання яких покладено на батьків та які не можуть бути перекладені на інших осіб.

Зазначених фактичних обставин скаржник не спростував ані в суді першої інстанції, ані при розгляді його апеляційної скарги, не наводячи жодних мотивів в заперечення цим обставинам.

Крім того, позивачем заявлено вимоги про стягнення заборгованості, яка утворилася за період з серпня 2007 року по червень 2024 року, на підтвердження чого надано два різні розрахунки заборгованості: за період з серпня 2007 року по червень 2018 року (а. с. 8-9) та, з липня 2018 року по червень 2024 року включно (а. с. 10-11).

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визначився з характером спірних правовідносин, та надав оцінку розрахункам заборгованості, наданим позивачем до позову, які вважав неналежним доказом у справі, оскільки надані розрахунки за період з серпня 2007 року по червень 2018 року стосується частини періоду, за яким відповідачі були неповнолітніми та не могли відповідати за заборгованість з послуг перед позивачем, враховуючи відсутність законодавчо визначеної солідарності такої відповідальності.

Разом з цим, суд першої інстанції встановив, що розрахунок за період з липня 2018 року по червень 2024 року (а.с. 10-11), містить перерахунки, які здійснював позивач, однак, яким чином та на підставі чого вони здійснювалися невідомо.

Також, з наданого позивачем розрахунку (а.с.10-11) не зрозуміло, яка саме сума заборгованості рахується за відповідачами, оскільки станом на червень 2024 року рахунок відповідачів має наступні значення: вхідне сальдо 45488,82; нараховане ЦВП 298,55; нараховане ЦВВ 217,01; нараховане абонплата 18,54 та 17,46; вихідне сальдо 46040,38; інфляція 0; 3% - 0; що загалом не відповідає заявленим позовним вимогам, в цій частині.

Вказаний розрахунок заборгованості не містить ані тарифів, за якими здійснювалися розрахунки; ані норм, на які здійснюється нарахування, також не має жодної калькуляції щодо порядку нарахування позивачем відповідачам інфляційного збільшення та 3 % річних (суми боргу, індексу інфляції, кількості днів прострочення тощо), що, в свою чергу позбавляє суд можливості здійснити перевірку правильності розрахунку та обґрунтованості заявлених сум до стягнення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем наданими письмовими доказами заборгованості відповідачів як за період з серпня 2007 року по червень 2018 року, так і за період з липня 2018 року по червень 2024 року та вважав такі докази неналежними, не прийнявши надані позивачем письмові докази від 05 лютого 2025 року, оскільки при поданні позову до суду позивач не посилався на відомості, викладені у наданих документах, а, відтак, і не зазначав про них.

Зазначене не спростовується доводами позивача, викладеними в апеляційній скарзі, де позивач зазначає про надання суду першої інстанції письмових доказів, при цьому колегія суддів відзначає, що суд першої інстанції такі докази не досліджував та не надавав їй правової оцінки та у апеляційного суду відсутні повноваження у їх перегляді.

Колегія суддів також наголошує, що суд першої інстанції вірно зазначив про те, що такі розбіжності викликають невірне нарахування заборгованості, зокрема за різні періоді нарахувань, враховуючи, що за певний період відповідачі були неповнолітніми.

Доводи скаржник щодо повноти відомостей, зазначених в розрахунку, колегія суддів відкидає, адже, як вірно встановлено судом першої інстанції, у розрахунку заборгованості не міститься ані тарифів, за якими здійснювалися розрахунки; ані норм, на які здійснюється нарахування, враховуючи період неповноліття відповідачів.

Іншого розрахунку скаржник не надавав ані суду першої інстанції, ані при розгляді апеляційної скарги. Таке є стосується і нарахування грошової відповідальності у вигляді 3% річних та інфляційного збільшення.

З огляду на викладене, апеляційний суд доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що наданий позивачем розрахунок заборгованості є необґрунтованим, через що суд вірно встановив відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині через їх недоведеність належними, допустимими та достатніми доказами.

Разом з цим колегія суддів погоджується і з висновками суду першої інстанції щодо неможливості у солідарному порядку стягнення заборгованості з усіх відповідачів, враховуючи їх різний час реєстрації за спірною адресою та їх вік за певний період нарахування заборгованості, адже за таких обставин позивач мав розраховувати заборгованість за кожним повнолітнім відповідачем окремо та за різні періоди нарахування, що не може бути задоволено у цьому позові.

Належить зазначити, що позивач не позбавлений можливості, виходячи з юридичної природи правовідносин, що виникли між сторонами, здійснити нарахування штрафних санкцій на розраховану заборгованість по кожному повнолітньому відповідачу окремо у відповідності до ч.2 ст.625 ЦК України.

Такі висновки судом зроблені апеляційним судом відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України з урахуванням правової позиції, висловленої Верховним Судом у постанові КЦС від 10 жовтня 2019 року у справі № 205/1460/15-ц, провадження № 61-13198св19.

У цій справі позивач не подав жодного доказу порушення кожним з відповідачів окремо його прав, за відновленням яких позивач звернувся до суду з цим позовом, що вірно встановлено судом першої інстанції та з чим погоджується і колегія суддів, правову оцінку чому всебічно та об`єктивно надано судом першої інстанції, в силу ст. 89 ЦПК України, а інших належних та допустимих доказів порушення прав позивача кожним окремо відповідачем позивач не надавав як суду першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, встановивши чітко та правильно характер спірних правовідносин.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи позивача не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не свідчать про порушення судом першої інстанції норм як процесуального, так і матеріального права при постановленні оскаржуваного рішення, а тому підстав для його скасування із застосуванням вимог ст. 376 ЦПК України колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. ст. 141, 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства “Дніпроводоканал” Дніпровської міської ради — залишити без задоволення.

Рішення Чечелівського районного суду м.Дніпра від 29 квітня 2025 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “22” вересня 2026 року.

Повний текст постанови складено “30” вересня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

М.О. Макаров