Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №201/3902/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7975/26 Справа № 201/3902/26 Суддя у 1-й інстанції - Батманова В.В. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:

судді-доповідача Никифоряка Л.П.

суддів Гапонова А.В., Халаджи О.В.

за участі секретаря судового засідання Сахарова Д.О.

Учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідачі Офіс Генерального прокурора, Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Східного регіону, Державна казначейська служба України

розглянув відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин, в якій подана апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 20 травня 2026року, головуючий у суді першої інстанції Батманова В.В.

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст заявлених вимог

У березні 2026року ОСОБА_1 подав в суд позов проти Офісі Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, Державної казначейської служби України з вимогою про відшкодування моральної шкоди в розмірі 150 000,00грн.

Існування таких вимог позивач обґрунтовував тим, що ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 13 листопада 2025 року у справі № 757/55065/25-к було задоволено його скаргу та визнано протиправною бездіяльність уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора. Вказаним судовим рішенням Офіс Генерального прокурора було зобов`язано внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості щодо вчинення кримінального правопорушення посадовими особами правоохоронних органів. Виконавши ухвалу Печерського районного суду міста Києва та відкривши 11 грудня 2025року кримінальне провадження № 42025000000001192 за ч.2 ст. 382 КК України (за фактом невиконання судових рішень службовими особами ТУ ДБР у м. Полтаві), Офіс Генерального прокурора доручив здійснення досудового розслідування Головному слідчому управлінню ДБР.

Підтвердженням фактичної відсутності належного досудового розслідування є подання ним скарги на бездіяльність слідчого Головного слідчого управління ДБР у межах кримінального провадження (справа № 757/9956/26-к), що свідчить про невчинення необхідних процесуальних дій та відсутність ефективного розслідування.

На думку позивача невжиття належних заходів реагування з боку органів прокуратури призводить до системного уникнення відповідальності, що підтверджується офіційними листами Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону (від 23 жовтня 2025року № 5-4-9097ВИХ-25, від 03 листопада 2025року № 5-4-9547ВИХ-25 та від 24 листопада 2025року № 5-4-10175ВИХ-25), з яких вбачається, що Офіс Генерального прокурора безпідставно делегував розгляд скарг Спеціалізованій прокуратурі у сфері оборони Східного регіону, а останній, у свою чергу, пересилав скарги позивача безпосередньо до органу, дії якого оскаржувалися (ТУ ДБР у м. Полтаві), фактично відмовляючись від здійснення процесуального керівництва та пропонуючи позивачу самостійно звертатися до суду в порядку ст. 303 КПК України.

Також ухвалою слідчого судді Центрального районного суду міста Дніпра від 30 вересня 2025року (справа № 203/6832/25) було визнано протиправною бездіяльність слідчих ДБР та зобов`язано їх розглянути клопотання позивача від 14 серпня 2025року. Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Східного регіону як процесуальний керівник, протягом півроку не вживала жодних заходів для забезпечення виконання зазначеної ухвали суду підконтрольним органом досудового розслідування. Офіс Генерального прокурора, у свою чергу, не забезпечив належного реагування на таку бездіяльність, що свідчить про відсутність ефективного нагляду.

В подальшому позивач був змушений звернутись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та за результатами його звернення Секретаріат Уповноваженого направив відповідний запит до Офісу Генерального прокурора. Проте, Офіс Генерального прокурора (лист від 19 лютого 2026року № 11/2/1-Р) по суті не здійснив належного контролю, а переслав звернення Уповноваженого до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону – органу, бездіяльність якого і є предметом скарги. Станом на день подання цього позову встановлений законом строк для реагування на запит Уповноваженого сплинув, однак його вимоги залишилися невиконаними.

Листом від 19 березня 2026року № 11/2/1-26484ВИХ-26 Офіс Генерального прокурора офіційно повідомив позивача про те, що на цей час підстав для взяття на контроль стану досудового розслідування у зазначеному кримінальному провадженні не встановлено.

На думку позивача такі висновки зроблені в умовах очевидної процесуальної невизначеності, коли кримінальне провадження неодноразово передавалося між різними органами досудового розслідування – між ДБР та органами Національної поліції – без належного та послідовного процесуального обґрунтування. При цьому відповідно до вимог ст. 216 КПК України, розслідування кримінальних правопорушень відповідної категорії віднесено до підслідності ДБР, що ставить під сумнів правомірність здійснення досудового розслідування іншими органами. Більше того, зміна підслідності відбувалася у безпосередньому зв`язку з процесуальними діями у справі – зокрема напередодні або після судових засідань, а також під час розгляду скарг на бездіяльність органу досудового розслідування, що свідчить про відсутність стабільності процесуального статусу провадження та унеможливлює ефективний контроль за його перебігом.

Крім того, 11 березня 2026року позивач подав скаргу до Східної спеціалізованої прокуратури та до Офісу Генерального прокурора. 13 березня 2026року Східна прокуратура надала відповідь по суті зазначеної скарги (лист № 04/06-920ВИХ-26). Водночас Офіс Генерального прокурора свою копію скарги по суті не розглянув, а переслав її до Східної прокуратури, яка, у свою чергу, 18 березня 2026року (лист № 04/06-985ВИХ-26), не перевіривши факт надання відповіді, повторно переслала цю ж скаргу до Дніпровської спеціалізованої прокуратури.

Позивач вважав, що наведені обставини свідчать про відсутність належної координації та контролю між органами прокуратури, що призводить до багаторазового пересилання одних і тих самих матеріалів без їх вирішення по суті. Така практика має системний характер, фактично позбавляє позивача ефективного захисту його прав та підтверджує протиправну бездіяльність відповідачів.

У відповідь на його скаргу щодо притягнення до відповідальності прокурора Східної прокуратури за незаконну зміну підслідності, Офіс Генерального прокурора не лише безпідставно відмовився призначати службове розслідування Генеральною інспекцією, а й офіційно повідомив його, що переслав цю скаргу для розгляду до самої Східної прокуратури. Тобто, найвищий орган прокуратури в Україні свідомо і письмово підтвердив факт грубого порушення статті 7 Закону України «Про звернення громадян», яка категорично забороняє направляти скарги органам або посадовим особам, дії яких оскаржуються.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 20 травня 2026року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що позивачем не надано доказів, якими було б встановлено факт невиконання або неналежного виконання своїх службових обов`язків уповноваженими особами органів прокуратури під час розгляду заяв ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

28 травня 2026року ОСОБА_1 подав безпосередньо до суду апеляційної інстанції через підсистему «Електронний суд» апеляційну скаргу на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 20 травня 2026року.

В апеляційній скарзі заявник не погодився з висновками суду та висловив вимогу про скасування рішення та задоволення позову повністю.

Незаконність та необґрунтованість рішення суду на думку заявника полягає у тому, що судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини, що мають значне значення для справи та зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам справи. Суд поклав обов`язок доказування наявності вини у завданні позивачу моральної шкоди з боку Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону саме на ОСОБА_1 , в той час норми права покладають такий обов`язок на Офіс Генерального прокурора Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Східного регіону, як органи котрі допустили порушення прав позивача.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач Офіс Генерального прокурора заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, через те, що обставини якими апелянт обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду.

Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції

01 червня 2026року ухвалою Дніпровського апеляційного суду витребувано з Соборного районного суду міста Дніпра цивільну справу; та 09 червня 2026року справа надійшла на адресу апеляційного суду.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2026року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 20 травня 2026року.

30 липня 2026року ухвалою Дніпровського апеляційного суду справу призначено до розгляду на 15?? год 29 вересня 2026року.

Про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в Електронному суді.

Фактичні обставини встановлені в ході судового розгляду, які підтверджені належними та допустимими доказами

Прокурорами Офісу Генерального прокурора здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42025000000001192 від 11 грудня 2025року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 382 КК України.

Вказане провадження зареєстровано на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 13 листопада 2025року у справі № 757/55065/25-к, якою зобов`язано уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора внести до ЄРДР відомості за скаргою ОСОБА_1 від 31 жовтня 2025року.

Відповідно до скарги, службовими особами ТУ ДБР у м. Полтаві не виконуються рішення слідчих суддів Центрального районного суду міста Дніпра у справах № 203/6832/25 (нерозгляд клопотання ОСОБА_1 про закриття кримінального провадження № 62025170030009282) та № 203/6833/25 (невнесення до ЄРДР відомостей за заявою ОСОБА_1 від 14 серпня 2025року).

При цьому в мотивувальній частині ухвали Печерського районного суду міста Києва від 13 листопада 2025року у справі № 757/55065/25-к зазначено, що слідчий суддя відмовляє у задоволенні скарги в частині визнання неправомірною бездіяльності уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора, з огляду на те, що кримінальним процесуальним законодавством не передбачено визнання бездіяльності неправомірною, оскільки, згідно зі ст. 307 КПК України ухвала слідчого судді за результатом розгляду скарги може бути про скасування рішення слідчого чи прокурора; зобов`язання припинити чи вчинити певну дію; відмову у задоволенні скарги.

Крім того, ухвалою слідчого судді Центрального районного суду міста Дніпра від 30 вересня 2025року у справі № 203/6832/25 задоволено скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого Третього слідчого відділу (з дислокацією у м. Дніпрі) Територіального управління Державного бюро розслідувань та зобов`язано розглянути клопотання скаржника про закриття кримінального провадження № 62025170030009282 за фактом нез`явлення з лікувального закладу на місце служби військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України.

Також ухвалою слідчого судді Центрального районного суду міста Дніпра від 30 вересня 2025року (справа № 203/6832/25) було визнано протиправною бездіяльність слідчих ДБР та зобов`язано їх розглянути клопотання позивача від 14 серпня 2025року.

Позивач також звертався з листами та скаргами до Східної спеціалізованої прокуратури, Офісу Генерального прокурора та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Так, у ході досудового розслідування кримінального провадження № 42025000000001192 процесуальним керівником ОСОБА_1 двічі (листами від 05 березня 2026року № 31/1/20955ВИХ-26 та 31 березня 2026року № 31/1/2-30311ВИХ- 26) детально роз`яснювалося, що у вказаному провадженні він має статус заявника, а тому вичерпний обсяг його прав у кримінальному провадженні чітко регламентовано нормами ч.2 ст. 60 КПК України.

За результатами розгляду скарги ОСОБА_1 на зміст вищевказаної відповіді від 05 березня 2026року № 31/1/20955ВИХ-26 рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії від 16 березня 2026року № 194дс/26 відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження стосовно прокурора другого відділу першого управління Департаменту нагляду за додержанням законів органами Державного бюро розслідувань Офісу Генерального прокурора Хоміка С.В.

17 лютого 2026року до Офісу Генерального прокурора від представника Уповноваженого Верховної ради України з прав людини надійшла скарга ОСОБА_1 щодо можливого неналежного здійснення досудового розслідування, зміни підслідності у кримінальному провадженні № 62025170030009282 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України та з інших питань.

За результатами розгляду Спеціалізованою прокуратурою в сфері оборони скаргу ОСОБА_1 листом від 19 лютого 2026року № 11/2/1-15930вих-26 правомірно надіслано до Спеціалізованої прокуратури в сфері оборони Східного регіону для розгляду відповідно до вимог чинного кримінального процесуального законодавства, про що поінформовано заявника відповідно до положень Конституції України, Закону України «Про звернення громадян», Регламенту Офісу Генерального прокурора, затвердженого наказом Генерального прокурора від 22 лютого 2022року № 35 зі змінами, Інструкції про порядок розгляду звернень і запитів в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора від 25 червня 2024року № 153 зі змінами.

ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора надіслано заяву від 12 березня 2026року, яку зареєстровано 13 березня 2026року за № 56389-26, щодо скасування постанови про зміну підслідності у кримінальному провадженні № 62025170030022243 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 382 КК України за фактом невиконання військовослужбовцями в/ч НОМЕР_1 рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2024року, з 3-го СВ (з дислокацією у м. Дніпрі) ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві до ВП №1 Дніпровського РУП № 2 ГУ НП в Дніпропетровській області, притягнення процесуального керівника до відповідальності та з інших питань.

За результатами розгляду заявника листом від 16 березня 2026року за № 11/2/1 24724вих-26 поінформовано, що підстав для ініціювання службового розслідування на час її розгляду не встановлено та роз`яснено право на звернення до відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, із дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку на підставі ст. 45 Закону України «Про прокуратуру».

Водночас, в частині здійснення досудового розслідування та процесуального керівництва листом від 19 березня 2026року за № 11/2/1-26485ВИХ-26 звернення ОСОБА_1 надіслано до Спеціалізованої прокуратури в сфері оборони Східного регіону, про що поінформовано заявника.

Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача щодо змісту судового рішення, яке оскаржено, дослідив доводи апеляційної скарги та з`ясував межі, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази.

У своїх висновках про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції вирішального значення надав тій обставині, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт спричинення йому моральної шкоди, не доведено належними та допустимими доказами наявність моральної шкоди та причинний зв`язок між дією (бездіяльністю) та шкодою, що є підставою для виникнення зобов`язання із відшкодування шкоди відповідно до вимог статей 23, 1167, 1176 ЦК України.

Вислухав пояснення учасників справи котрі з`явились до суду, за відсутності інших учасників справи, які повідомлені про дату, час і місце судового засідання у спосіб встановлений законом суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення так як судом першої інстанції при ухваленні рішення додержані норми матеріального і процесуального права.

Мотиви та норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Відповідно до частини першої статі 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За правилами частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частина друга стаття 16 ЦК України).

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Законом України «Про Державне бюро розслідувань» визначено, що Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме, у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах (частини шоста статті 1176 ЦК).

Відповідно до частин першої-третьої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтями 1166, 1167, 1174 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками.

Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

У пункті 32 постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом – моральною шкодою.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Згідно з роз`ясненнями, наданими у пунктах 5, 9 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

За таких обставин, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є одночасна наявність інших трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

При цьому відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. В спірних деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди (її розмір), протиправність (незаконність) поведінки відповідача та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою полягає у тому, що наслідки у вигляді шкоди настають лише в результаті неправомірної поведінки відповідача.

З наведеного вбачається, що саме ОСОБА_1 повинен довести, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли – безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

Аналогічного висновку Верховний Суд дійшов у постановах від 30 січня 2019року № 199/1478/17, від 27 листопада 2019року у справі № 641/2198/17, від 13 січня 2020року у справі № 227/2572/19, від 21 лютого 2020року у справі № 521/2951/17, від 19 березня 2020року у справі № 686/13212/19, від 13 квітня 2023року у справі № 591/4134/21, від 26 січня 2024року у справі № 727/11361/22.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У порушення приписів частини третьої статті 12, частин п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України позивачем ОСОБА_1 не обґрунтовано та не доведено належними і допустимими доказами в чому саме полягала неправомірність дії працівників Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, та яким чином ці дії негативно вплинули на його моральний та душевний стан.

Доводи позивача про те, що ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 13 листопада 2025року у справі № 757/55065/25-к встановлено вину та незаконність дій уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора при розгляді його за скарги від 31 жовтня 2025року, а отже така ухвала є доказом завдання моральних страждань, суд апеляційної інстанції не приймає до уваги.

Встановлено, що ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 13 листопада 2025року у справі № 757/55065/25-кзобов`язано уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора внести до ЄРДР відомості за скаргою ОСОБА_1 від 31 жовтня 2025року.

Відповідно до скарги, службовими особами ТУ ДБР у м. Полтаві не виконуються рішення слідчих суддів Центрального районного суду міста Дніпра у справах № 203/6832/25 (нерозгляд клопотання ОСОБА_1 про закриття кримінального провадження № 62025170030009282) та № 203/6833/25 (невнесення до ЄРДР відомостей за заявою ОСОБА_1 від 14 серпня 2025року).

При цьому в мотивувальній частині ухвали Печерського районного суду міста Києва від 13 листопада 2025року у справі № 757/55065/25-к зазначено, що слідчий суддя відмовляє у задоволенні скарги в частині визнання неправомірною бездіяльності уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора, з огляду на те, що кримінальним процесуальним законодавством не передбачено визнання бездіяльності неправомірною, оскільки, згідно зі ст. 307 КПК України ухвала слідчого судді за результатом розгляду скарги може бути про скасування рішення слідчого чи прокурора; зобов`язання припинити чи вчинити певну дію; відмову у задоволенні скарги.

Крім того, ухвалою слідчого судді Центрального районного суду міста Дніпра від 30 вересня 2025року у справі № 203/6832/25 задоволено скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого Третього слідчого відділу (з дислокацією у м. Дніпрі) Територіального управління Державного бюро розслідувань та зобов`язано розглянути клопотання скаржника про закриття кримінального провадження № 62025170030009282 за фактом нез`явлення з лікувального закладу на місце служби військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України.

Також ухвалою слідчого судді Центрального районного суду міста Дніпра від 30 вересня 2025року (справа № 203/6832/25) було визнано протиправною бездіяльність слідчих ДБР та зобов`язано їх розглянути клопотання позивача від 14 серпня 2025року.

Такі правовідносини між ОСОБА_1 та органами прокуратури визначені кримінальним процесуальним законодавством.

Відтак, однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора.

У постанові Верховного Суду від 13 травня 2020року у справі № 638/8636/17-ц зазначено, що сам факт винесення слідчим суддею процесуальної ухвали, якою за результатами розгляду скарги позивача зобов`язано відповідача внести відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР, не тягне наслідок цивільно-правового характеру й не може бути доказом того, що бездіяльність відповідача заподіяла позивачу моральну шкоду, що підлягає відшкодуванню у відповідності до статей 23, 1167, 1174 ЦК України. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, унаслідок якого постановлені зазначені позивачем ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача та притягнення його до цивільно-правової відповідальності.

До подібних правових висновків щодо застосування статей 1173, 1174, 1176 ЦК України у подібних правовідносинах за аналогічних правових підстав позову дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 10 липня 2019року у справі № 522/3429/17, від 04 березня 2020року у справі № 639/1803/18, від 01 грудня 2021року у справі № 635/4708/19, від 01 грудня 2021року у справі № 638/3758/20, від 16 грудня 2021року у справі № 686/11712/20, від 24 грудня 2021року у справі № 646/5190/19-ц, від 08 січня 2024року у справі № 454/2855/22.

Зокрема, ухвала слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 13 листопада 2025року у справі № 757/55065/25-к свідчить лише про реалізацію ОСОБА_1 права на оскарження дій слідчого, передбаченого статтями 24, 303 КПК України, що само по собі підтверджує факт поновлення ймовірно порушених законних інтересів в судовому порядку, адже відомості за його заявою від 31 жовтня 2025року внесені до ЄРДР, що вже свідчить про отримання позивачем достатньої сатисфакції.

Відтак, сама по собі реалізація ОСОБА_1 права, визначеного КПК України, не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди.

Зокрема, не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності відповідних органів, для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.

Такі ухвали підтверджують лише факт реалізації особою свого права на оскарження дій чи бездіяльності органів досудового розслідування, яке передбачено кримінально-процесуальним законодавством.

Водночас позивачем не надано належних та допустимих доказів, якими було б встановлено факт невиконання або неналежного виконання своїх службових обов`язків уповноваженими особами органів прокуратури під час розгляду заяв ОСОБА_1 .

Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції не виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.

Тож, встановивши фактичні обставини у справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваному судовому рішенні, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом.

Згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Тож, ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилалася як на підставу своїх заперечень.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду, що дає підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 375 ЦПК України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 20 травня 2026року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 29 вересня 2026року.

Судді: