Рішення від 12 грудня 2022 р. у справі №761/43034/21 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/43034/21

Провадження № 2/761/3907/2022

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2022 року Шевченківський районний суд м.Києва в складі:

головуючого судді Юзькової О.Л.,

при секретарі Марінченко Л.В.,

за участі

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідачів ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голяченко Марія Василівна про визнання правочину недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Представник ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом, мотивуючи заявлені вимоги наступним. 30.01.1982 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено шлюб, який було розірвано 23.08.2016. Від своєї доньки позивач дізналась 17.11.2021, що ОСОБА_7 ще в період шлюбу було приватизовано квартиру, в якій вони спільно проживали однією родиною, а саме кв. АДРЕСА_1 . На момент приватизації і виникнення права власності спірна квартира у приватизованій частині є об`єктом спільної сумісної власності за законодавством, яке діяло на той час ((КпШС України). Так, як стало відомо позивачу у 2021, колишній чоловік 13.12.2018 протиправно розпорядився квартирою шляхом укладення з ОСОБА_4 договору довічного утримання, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голяченко М.В. Помер ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 . 20.03.2020 ОСОБА_4 подарував спірну квартиру ОСОБА_5 , договір дарування посвідчено ПНКМНО Голяченко М.В . Позивач вважає договір довічного утримання та договір дарування суперечать діючому законодавству і мають бути визнані недійсним і нікчемним відповідно.

Провадження у справі відкрито 27.06.2022, відповідно до положень ст. ст. 19, 274 ЦПК України вирішено питання про її розгляд за правилами загального позовного провадження.

Відповідач ОСОБА_4 подав відзив на позовну заяву де зазначив наступне. ОСОБА_7 з 12.01.1967 до моменту своєї смерті був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_2 . За вказаною адресою проживали і були зареєстровані і батьки ОСОБА_7 до моменту їх смерті. Позивач і ОСОБА_7 перебував у шлюбі з позивачем з 30.01.1982 по 23.08.2016. Позивач не була зареєстрована в спірній квартирі і постійно там не проживала. Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 06.05.1993, видане за розпорядженням № 2148 від 05.05.1993відділом приватизації держадміністрації Шевченківського району м. Києва квартира була приватизована і належала на праві приватної (спільної часткової) власності ОСОБА_9 та членам його сім`ї - ОСОБА_10 та ОСОБА_11 . Таким чином колишній чоловік позивача приймав участь у приватизації квартири разом із батьками відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». За своєю юридичною природою безоплатність при приватизації майна в межах норм встановлених законом розглядається як дія, або акт дарування майна державою її громадянам. При цьому лише в період з 08.02.2011 до 12.06.2012 включно житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, визнавалось спільною сумісною власністю подружжя. Майно приватизоване до 08.02.2011 та після 12.06.2012 належить до особистої приватної власності дружини або чоловіка, який використав своє право на безоплатне отримання частини державного житлового фонду. ОСОБА_7 розпорядився своєю власністю (1/3 частини квартири) відповідно до вимог закону . Свідоцтво про право власності на спірну квартиру в судовому порядку не оспорювалось, за життя ОСОБА_7 позивач не звертався з вимогами до суду про поділ майна, виділення її частки не зверталась. За таких обставин підстави для задоволення позову відсутні.

У відповідь на відзив представник позивача акцентував на тому, що спірна квартира була набута колишнім чоловіком ОСОБА_3 в період шлюбу і є відповідно до ст. 22 КпШС України спільною власністю подружжя. Своєї згоди на укладення договору довічного утримання позивач не надавала. Таким чином в силу ст.ст. 203, 215 ЦК України такий договір є недійсним, а договір дарування є нікчемним, як такий що вчинений після недійсного правочину.

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 у запереченнях на відповідь на відзив вказали, що ніякого придбання/набуття за кошти (особисті, спільні, позичені) ОСОБА_7 1/3 частки в квартирі не було. Дану частку він отримав безоплатно від держави. Сторона позивача обгрунтовує свої доводи виключно припущеннями.

В судовому засідання представник позивача підтримав заявлені вимоги, просив задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача заперечував щодо задоволення позову у зв`язку з його безпідставністю.

Третя особа в судове засідання не з`явилась, про день та час розгляду справи повідомлялась належним чином.

Вислухавши доводи учасників процесу, дослідивши наявні докази та надавши їм належну правову оцінку суд вважає, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Встановлено і не заперечується сторонами, що 13.12.2018 між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 було укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голяченко М.В.

За умовами зазначеного договору ОСОБА_7 передав у власність ОСОБА_4 належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 взамін чого, ОСОБА_4 взяв на себе зобов`язання забезпечувати ОСОБА_7 утриманням та доглядом довічно.

Як вбачається з тексту договору, квартира АДРЕСА_1 належала відчужувачу на підставі таких документів: свідоцтво про право власності на житло, виданого Відділом приватизації держадміністрації Шевченківського району м. Києва 06.05.1993 згідно з розпорядженням від 05.05.1993 № 2148, дублікат якого виданий згідно з розпорядженням відділу (органу) приватизації державного житлового фонду Управління житлово-комунального господарства Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 05.12.2018; свідоцтва про права власності на спадщину за законом, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голяченко М.В.10.12.2018, реєстровий номер № 2854.

Також не оспорюється сторонами та обставина, що між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_5 (обдарована) 20.03.2020 було укладено догові дарування, відповідно до якого дарувальник безоплатно передав, а обдарована безоплатно прийняла у власність (дар) належну дарувальнику квартиру АДРЕСА_1 .

Як вбачається з копії свідоцтва про смерть, виданого Шевченківським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), яка наявна в матеріалах справи, ОСОБА_7 помер в м. Києві приблизно ІНФОРМАЦІЯ_1.

Сторона позивача зазначає, що частину спірної квартири, отримана ОСОБА_7 у власність в порядку приватизації була спільною власністю з позивачем, оскільки набута під час шлюбу останніх, а отже відчуження майна без згоди ОСОБА_3 шляхом укладення договору довічного утримання є недійсним, а укладений договір дарування у зв`язку із цим є нікчемним.

В свою чергу представник відповідача вказує на безпідставність доводів позивача, виходячи з положень законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин.

Так, 30.01.1982 було укладено шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_12 про що свідчить свідоцтво про укладення шлюбу, видане Палацем реєстрації шлюбів та новонароджених м. Києва, актовий запис 239.

Після реєстрації шлюбу ОСОБА_12 отримала прізвище чоловіка - ОСОБА_13 .

Як вбачається зі свідоцтва про розірвання шлюбу, останній був розірваний між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 23.08.2016 (копія документу наявна в матеріалах справи).

Також наявні докази свідчать про те, що 06.05.1993 Відділом приватизації держадміністрації Шевченківського району м. Києва видано свідоцтво про право власності (дублікат) , яке посвідчує, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 дійсно належить на праві приватної (спільної часткової) власності ОСОБА_9 та членам його сім`ї ОСОБА_7 , ОСОБА_11 в рівних частках кожному.

Зазначене свідоцтво свідчить про те, що квартира приватизована згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», і видане згідно з розпорядженням від 05.05.1993 № 2148.

Відповідно до положень п. 1 розділу VII «Прикінцевих положень Сімейного кодексу України, передбачено, що останній набув чинності одночасно с набуттям чинності Цивільним кодексом України - 01.01.2004.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно - правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України), норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності. До сімейних правовідносин, які існували до 01.01.2004, норми Сімейного кодексу України застосовуються в частині лише тих прав і свобод, що виникли після набуття ним чинності.

За положеннями ч. 1 ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладанні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. При укладанні угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов`язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

В свою чергу згідно до приписів ч. 1 ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Аналізуючи положення ст.ст. 22,23,24 КпШС України у взаємозв`язку з положеннями ст. 17 Закону України «Про власність», ст.ст. 1-3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», що чинні на час набуття спірного нерухомого майна у цій справі (травень 1993 року) та підлягають застосуванню , Верховний Суд сформував усталений правовий висновок щодо застосування вищезазначених норм, а саме: житло набуте за Законом «Про приватизацію державного житлового фонду», переходить у власність лише того з подружжя, який брав участь в приватизації, тобто не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Такий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 12.11.2018 у справі № 753/6139/14-ц, постанові Верховного суду від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18, постанові Верховного Суду від 16.08.2021 у справі № 759/10485/17.

Так, за ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Положеннями ч.ч. 1,2 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Разом з тим, зважаючи на норми законодавства України, які були чинними на момент набуття ОСОБА_7 права власності на 1/3 частину спірної квартири, позиції Верхового Суду, зазначена частина нерухомого майна не була об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а отже її відчуження шляхом укладення договору довічного утримання не потребувала згоди позивача.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України.

Зважаючи на викладене, підстави для задоволення позову в частині визнання недійсним договору довічного утримання укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 , посвідчений 13.12.2018 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голяченко М.В. відсутні.

Також відсутні і підстави для визнання нікчемним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 20.03.2018 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голяченко М.В., зважаючи на те, що під час розгляду справи не було встановлено обставин, які б свідчили про порушення прав ОСОБА_3 та відсутності фактів, що його недійсність встановлена законом.

Розподіляючи судові витрати, суд керується положеннями ст. 141 ЦПК України.

Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,82,141,258,259,263,268, 352,354 ЦПК України,ст.ст. 203,215 ЦК України, ст.ст. 22-24 КпШС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голяченко Марія Василівна про визнання правочину недійсним залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення .

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: