Вирок від 30 вересня 2026 р. у справі №127/29804/26 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/29804/26

Провадження №1-кп/127/782/26

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,

сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 08.06.2026 за № 62026240040003700, за обвинуваченням:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Павлоград, Казахстан, громадянина України, з середньою спеціальною освітою, не працюючого, неодруженого, проживаючого в цивільному шлюбі, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , в силу статті 89 Кримінального кодексу України раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 407 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5 наказом тимчасово виконуючого обов`язків командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_6 за № 275 від 24.09.2025 призначений на посаду номера обслуги 3 гранатометного відділення гранатометного взводу 1 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 . 03.12.2025, в невстановлений період часу але не пізніше 07:00, ОСОБА_5 , будучи номером обслуги 3 гранатометного відділення гранатометного взводу 1 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , діючи з прямим умислом, із особистих мотивів та з метою тимчасово ухилитись від виконання обов?язків військової служби, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, самовільно залишив місце розміщення військової частини НОМЕР_1 , що розташована у АДРЕСА_2 , проводивши час на власний розсуд за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , не пов`язучи його з виконанням обов`язків військової служби, до моменту його виявлення 11.04.2026 працівниками Військової служби правопорядку за вказаною адресою.

Крім того, 11.04.2026 ОСОБА_5 у супроводжені представників Військової служби правопорядку був доставлений для подальшого несення служби до військової частини НОМЕР_2 , що знаходиться в АДРЕСА_3 .

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 ОСОБА_7 (по стройовій частині) за № 117 від 11.04.2026, ОСОБА_5 вважається таким, що прибув та включений до списку тимчасово прибулого особового складу.

В подальшому, 24.04.2026 у невстановлений час, але не пізніше 14:20, ОСОБА_5 діючи з прямим умислом, із особистих мотивів та з метою тимчасово ухилитись від виконання обов`язків військової служби, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, в умовах воєнного стану, після того, як його доставили на консультацію до лікаря-хірурга у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону, що за адресою: Вінницька обл., м. Вінниця, вул. Князів Коріатовичів, буд. 185, не пішов на консультацію, а натомість попрямував до свого місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , чим самовільно залишив місце несення служби та проводив час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби до моменту його встановлення 11.08.2026 за місцем проживання працівниками Жмеринського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області.

Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та суду пояснив, що вчинив його за обставин, викладених у обвинувальному акті.

Допит обвинуваченого був здійснений у судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачений надав суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 КПК вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження. Згідно з приписами речення другого частини третьої статті 349 КПК суд з`ясував, чи правильно розуміють учасники судового процесу зміст зазначених вище обставин, переконався у відсутності сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснив, що у такому випадку учасники судового процесу будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, суд роз`яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.

Отже, з урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження, обмежившись дослідженням матеріалів службового розслідування за фактом неприбуття ОСОБА_5 до місця служби, а також відомостями, що характеризують особу обвинуваченого.

Аналізуючи показання обвинуваченого, досліджені згідно з приписами частини третьої статті 26 КПК докази, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, суд дійшов до такого висновку.

Відповідно до вимог статей 11, 16, 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, окрім іншого, зобов`язаний свято та непорушно додержуватись Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно й чесно виконувати військовий обов`язок, бути хоробрим, ініціативним і дисциплінованим, постійно підвищувати рівень військових професійних знань, удосконалювати свою виучку та майстерність, знати та виконувати свої обов`язки й додержуватись вимог Статутів Збройних Сил України, виконувати службові обов`язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою, постійно бути зразком високої культури, скромності й витримки, берегти військову честь, завжди пам`ятати, що за його поведінкою судять не лише про нього, а й про Збройні Сили України в цілому.

Згідно зі статтями 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, окрім іншого, військова дисципліна досягається шляхом особистої відповідальності кожного військовослужбовця за дотримання Конституції та законів України, Військової присяги, виконання своїх обов`язків, вимог Статутів Збройних Сил України, а також зобов`язує кожного військовослужбовця додержуватись Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги Статутів Збройних Сил України, накази командирів.

У судовому засіданні встановлено, що обвинувачений ОСОБА_5 24.09.2025 був призваний на військову службу. 03.12.2025 в невстановлений період часу але не пізніше 07:00, самовільно залишив місце розміщення військової частини НОМЕР_1 . У подальшому ОСОБА_5 проводив час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби, до моменту його виявлення 11.04.2026 працівниками Військової служби правопорядку. Крім того, 24.04.2026 в невстановлений період часу але не пізніше 14:20, перебуваючи у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіон, що за адресою: Вінницька обл. м. Вінниці вул. Князів Коріатовичіа 185, не пішов на консультацію, а натомість попрямував до свого місця проживання. У подальшому ОСОБА_5 проводив час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби, до моменту його встановлення 11.08.2026 за місцем проживання працівниками Жмеринського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області.

Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні зазначених обставин не заперечував, пояснивши, що дійсно самовільно залишив військову частину.

З огляду на викладене суд вважає, що дії ОСОБА_5 охоплюється складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною п`ятою статті 407 Кримінального кодексу України (далі – КК), за ознаками самовільного залишення місця служби військовослужбовцем тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВС) № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо ; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зазначив ВС, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання», як зауважив ВС, означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_5 вчинив тяжкий злочин, в силу ст. 89 КК раніше не судимого, за місцем проживання скарг на останнього не надходило, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває. Суд також враховує, що ОСОБА_5 у вчиненому розкаявся, висловив щирий жаль та засудив свою поведінку.

Отже, обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття.

Обставини, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.

Вирішуючи питання щодо виду та розміру кримінального покарання, яке необхідно призначити обвинуваченому, суд враховує таке.

Санкція кримінального закону встановлює безальтернативний вид покарання за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 407 КК (винуватість за вчинення якого доведена за результатом судового розгляду), а саме позбавлення волі. Саме таке покарання, буде справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Санкція закону про кримінальну відповідальність передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до десяти років.

Як суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлена презумпція призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. В ході судового розгляду кримінального провадження прокурор належними, достатніми та допустимими доказами не довів, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді позбавлення волі відсутні. Разом з тим, за результатами судового розгляду була встановлена наявність обставини, що пом`якшує покарання обвинуваченого. Тому зважаючи на встановлену кримінальність законом презумпцію призначення менш суворого покарання, суд вважає, що призначення мінімально дозволеного санкцією кримінального закону покарання у виді позбавлення волі здатне забезпечити виконання завдань кримінального покарання, які були наведені судом вище.

Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема запобіжні заходи.

Зі змісту частини четвертої статті 196 КПК випливає, що слідчий суддя, суд зобов`язаний визначити в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого цим Кодексом, крім випадків, передбачених частиною четвертою статті 197 цього Кодексу.

При цьому частиною першою статті 197 КПК регламентовано, що строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів. Слід також зауважити, що статтею 199 КПК регламентований порядок продовження строку тримання під вартою. Зокрема, частиною першою статті 199 КПК визначено, що клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п`ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. А зі змісту частини другої статті 199 КПК виливає, що клопотання про продовження строку тримання під вартою подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - до Вищого антикорупційного суду.

Згідно з наданими суду матеріалами ОСОБА_5 був затриманий 11.08.2026. Ухвалою слідчого судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 13.08.2026 до обвинуваченого був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Тому суд вважає, що строк застосованого запобіжного заходу має бути продовжений до набрання вироком законної сили з урахуванням приписів частини першої статті 197 КПК.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання. Саме тому, суд вважає, що строк відбування призначеного обвинуваченому ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі слід рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Відповідно до визначення, наданого у частині першій статті 1 Закону України «Про попереднє ув`язнення» (далі – Закон № 3352-XII), попереднє ув`язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

Вище суд зазначив, що ОСОБА_5 був затриманий 11.08.2026. Тому строк її перебування під вартою з моменту затримання до моменту набрання вироком законної сили відповідно до частини п`ятої статті 72 КК слід зарахувати до строку призначеного йому покарання з розрахунку 1 день попереднього ув`язнення за 1 день позбавлення волі.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною п`ятою статті 407 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Строк відбування кримінального покарання у виді позбавлення волі рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Згідно з частиною п`ятою статті 72 Кримінального кодексу України строк попереднього ув`язнення ОСОБА_5 з 11.08.2026 по день набрання вироком законної сили зарахувати до строку призначеного покарання з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою, - залишити без змін до набрання вироком законної сили, але не довше ніж на 60 днів, тобто до 23.59 години 29.11.2026.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: