Рішення від 15 червня 2026 р. у справі №201/6012/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/6012/26

Провадження № 2/201/4363/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі судового засідання Максимової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, -

ВСТАНОВИВ:

28 квітня 2026 року до Соборного районного суду міста Дніпра звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним Договору щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків, укладеного між сторонами щодо їхньої спільної неповнолітньої дитини — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка за первісним позовом обґрунтовувала свої вимоги тим, що між нею та ОСОБА_2 було підписано письмовий Договір щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків, яким було врегульовано питання фактичного проживання дитини з батьком, який підлягав нотаріальному посвідченню відповідно до вимог Сімейного кодексу України, однак нотаріально посвідчений не був, у зв`язку з чим вона просила суд визнати його недійсним.

30 квітня 2026 року ухвалою суду відкрито провадження у даній цивільній справі.

18 травня 2026 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов, у якому зазначив, що первісний позов ОСОБА_1 не вирішує реального сімейного спору між сторонами, оскільки фактично сторони припинили шлюбні відносини, проживають окремо, спільного господарства не ведуть, а їхній неповнолітній син — ОСОБА_3 тривалий час фактично проживає разом із батьком та перебуває на його щоденному вихованні, догляді, побутовому забезпеченні й утриманні. Позивач за зустрічним позовом зазначив, що між ним та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, укладений 05 липня 2013 року, актовий запис № 589, зареєстрований Бабушкінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції. Від шлюбу сторони мають спільну неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач за зустрічним позовом просив суд розірвати шлюб між сторонами, залишити неповнолітнього ОСОБА_3 проживати разом із батьком. В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_2 зазначив, що сімейні відносини між сторонами фактично припинені з 01 грудня 2024 року, сторони проживають окремо, спільного господарства не ведуть, спільного сімейного побуту не мають, подружніх відносин не підтримують, а примирення є неможливим. Після припинення фактичного спільного проживання сторін неповнолітній син — ОСОБА_3 — залишився проживати разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 . Саме батько щоденно забезпечує дитині місце проживання, харчування, одяг, взуття, засоби гігієни, навчання, медичний супровід, лікування у разі необхідності, дозвілля, розвиток, режим дня, безпеку, моральну та емоційну підтримку. ОСОБА_1 , як мати дитини, проживає окремо за адресою: АДРЕСА_2 , системної щоденної участі у вихованні, побутовому забезпеченні та фактичному утриманні дитини не здійснює.

18 травня 2026 року ухвалою суду зустрічний позов об`єднано в одне провадження із первісним позовом.

08 червня 2026 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, у якій зазначив, що зустрічний позов підтримує, просить його задовольнити, а первісний позов ОСОБА_1 просить вирішити з урахуванням правових наслідків недодержання нотаріальної форми договору. У заяві ОСОБА_2 зазначив, що питання правових наслідків ненотаріального договору не спростовує зафіксованих у ньому фактичних обставин: окремого проживання сторін, проживання дитини з батьком, здійснення батьком основного обсягу щоденного виховання та утримання дитини.

ОСОБА_1 також подала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності та письмову позицію щодо первісного і зустрічного позовів. У поданій заяві вона підтримала первісний позов у частині правової оцінки договору, зазначивши, що Договір щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків не був нотаріально посвідчений, а тому не може породжувати для сторін самостійних правових наслідків нотаріально посвідченого договору. Разом із тим ОСОБА_1 не заперечила проти розірвання шлюбу, підтвердила, що фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені, сторони з 01 грудня 2024 року проживають окремо, спільного господарства не ведуть, спільного сімейного побуту не мають, а наміру на відновлення сімейних відносин вона не має. Також ОСОБА_1 як фактичну обставину не заперечила, що неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на цей час проживає разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 . Самостійної вимоги про визначення місця проживання дитини разом із нею, передачу дитини їй або зміну фактичного порядку проживання дитини у цій справі вона не заявила.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується первісна позовна заява та зустрічний позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи по суті, приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, укладеному 05 липня 2013 року, актовий запис № 589, зареєстрованому Бабушкінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції. Від шлюбу сторони мають спільну неповнолітню дитину — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені. Сторони з 01 грудня 2024 року проживають окремо, спільного господарства не ведуть, спільного сімейного побуту не мають, подружніх відносин не підтримують, примирення не бажають.

З огляду на фактичні взаємовідносини сторін, тривале окреме проживання, відсутність спільного господарства, відсутність наміру сторін на примирення та відновлення сімейних відносин, суд доходить висновку, що подальше збереження шлюбу між сторонами суперечить інтересам сторін та не відповідає реальному стану їхніх відносин.

У матеріалах справи міститься Акт про фактичне проживання та самостійне виховання і утримання дитини батьком від 14 травня 2026 року, у якому зазначено, що ОСОБА_3 фактично постійно проживає разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 , перебуває на його щоденному вихованні, догляді та утриманні. В Акті також зазначено, що дитина має належні житлово-побутові умови, місце для навчання та відпочинку, забезпечена необхідними особистими речами, одягом, взуттям, шкільним приладдям, засобами гігієни, а батько самостійно організовує харчування, побут, навчання, медичний супровід, розвиток, дозвілля, безпеку та емоційну підтримку дитини.

Також у матеріалах справи містяться письмові пояснення свідків, які підтверджують фактичне проживання дитини разом із батьком, належні умови її проживання, участь батька у щоденному догляді, вихованні, навчанні, розвитку та утриманні дитини, а також відсутність системної повсякденної участі матері у житті дитини.

Надаючи оцінку доводам сторін та аналізуючи надані докази щодо вимог за первісним позовом ОСОБА_1 про визнання недійсним Договору щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків суд виходить із такого.

Відповідно до частини четвертої статті 157 Сімейного кодексу України батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Такий договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 189 Сімейного кодексу України батьки мають право укласти договір, який укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Із змісту спірного договору вбачається, що він одночасно регулює порядок здійснення батьківських прав і виконання батьківських обов`язків, фактичне проживання дитини з батьком.

Отже, за своєю правовою природою та змістом цей договір охоплює домовленості, для яких сімейним законодавством прямо передбачено письмову форму з обов`язковим нотаріальним посвідченням, однак Договір щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , нотаріально посвідчений не був.

Відповідно до частини першої статті 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Таким чином, спірний договір як сімейно-правовий договір щодо здійснення батьківських прав не набув самостійної юридичної сили у зв`язку з недодержанням сторонами обов`язкової нотаріальної форми.

Разом із тим суд не може задовольнити первісний позов ОСОБА_1 про визнання цього договору недійсним, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону і не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц та у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 сформулювала правовий висновок, відповідно до якого якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається.

У такому разі позовна вимога про визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту, а за наявності спору щодо правових наслідків такого правочину суд перевіряє відповідні доводи і в мотивувальній частині судового рішення підтверджує або спростовує обставину нікчемності.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що первісний позов ОСОБА_1 про визнання недійсним Договору щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків не підлягає задоволенню, оскільки обраний позивачкою спосіб захисту є неналежним. При цьому, через відсутність нотаріального посвідчення він є нікчемним у частині тих домовленостей, для яких закон вимагає нотаріальної форми, і не породжує самостійних договірних наслідків для стягнення заборгованості як за договором.

Разом із тим суд зазначає, що нікчемність такого договору як правочину не означає повного ігнорування його змісту як джерела доказової інформації.

Відповідно до статей 76–81, 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Зі змісту договору вбачається, що сторони письмово зафіксували факт окремого проживання, фактичне проживання дитини разом із батьком, здійснення батьком щоденного догляду, виховання та утримання дитини.

Тому зазначений договір, попри дефект форми та відсутність самостійних договірних наслідків, може бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами як письмовий доказ фактичних обставин, що склалися між сторонами на момент його підписання.

Стосовно вимоги за зустріним позовом про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що відповідно до ст.51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Положенням статті 1 СК передбачено, що побудова сімейних відносин відбувається на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємоповаги та підтримки, а згідно із ст. 24 СК України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Дружина та чоловік за змістом ст.55 СК України зобов`язані спільно піклуватись про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Чоловік зобов`язаний утверджувати в сім`ї повагу до матері. Дружина зобов`язана утверджувати в сім`ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім`ї за свою поведінку в ній.

Згідно положень частини третьої та четвертої ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.

Збереження шлюбу можливе на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є моральною основою шлюбу.

В даному випадку, сторони вважають, що відсутні підстави для застосування заходів примирення, як це передбачено ст. 111 СК України, оскільки спільні відносини між ними повністю припинені, а їх відновлення є неможливим.

Оскільки сторони наполягають на розірванні шлюбу, то відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Відповідно до ч.3 ст.105 Сімейного Кодексу України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.

Розірвання шлюбу судом відбувається за позовом одного з подружжя відповідно до ст.110 СК України.

Відповідно до ч.2 ст.112 Сімейного кодексу України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Згідно ч.2 ст.114 Сімейного кодексу України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Згідно ч.3 ст.115 Сімейного кодексу України, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Отже, зважаючи на те, що сторони не виявили бажання примиритися та наполягають на розірвані шлюбу, укладеного між ними, суд доходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову в цій частині.

Щодо вимоги про залишення неповнолітньої дитини проживати разом із батьком суд виходить із такого.

Судом встановлено, що після припинення фактичних шлюбних відносин сторін неповнолітній ОСОБА_3 фактично постійно проживає разом із батьком — ОСОБА_2 — за адресою: АДРЕСА_1 .

Саме батько здійснює щоденний догляд за дитиною, забезпечує її житлом, побутом, харчуванням, одягом, взуттям, засобами гігієни, навчанням, контролем виконання навчальних завдань, медичним супроводом, лікуванням у разі необхідності, розвитком, дозвіллям, режимом дня, безпекою, моральною та емоційною підтримкою.

Фактичне проживання дитини з батьком підтверджується Актом про фактичне проживання та самостійне виховання і утримання дитини батьком, письмовими поясненнями свідків, письмовими заявами сторін, а також змістом Договору щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків, у якому сторони зафіксували вже існуючий порядок проживання дитини з батьком.

Мати дитини у своїй письмовій заяві не заперечила, що дитина фактично проживає разом із батьком, не заявила вимоги про передачу дитини їй, не просила змінити фактичний порядок проживання дитини та не ставила питання про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю.

За таких обставин між сторонами відсутній реальний спір саме щодо того, з ким на момент розгляду справи фактично проживає дитина.

Суд зазначає, що вимога ОСОБА_2 у цій справі не спрямована на зміну фактичного місця проживання дитини або передачу дитини від матері до батька, а має характер судового підтвердження вже сформованого фактичного порядку, за якого дитина тривалий час проживає разом із батьком та перебуває на його щоденному вихованні й утриманні.

Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18, зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд має роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини. У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі №339/143/20, також зазначено, що суд, розглядаючи вимогу про розірвання шлюбу та залишення дитини проживати з одним із батьків, за відсутності окремого спору про визначення місця проживання дитини, може констатувати вже існуюче фактичне проживання дитини з одним із батьків, не вирішуючи спору про зміну такого місця проживання.

Згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема у справах Hunt v. Ukraine, Mamchur v. Ukraine, M.S. v. Ukraine, наголошував, що у справах, які стосуються дітей, першочергове значення має оцінка найкращих інтересів дитини, забезпечення стабільності її життєвого середовища, реальної турботи про дитину та справедливої рівноваги між інтересами батьків і дитини, при цьому інтереси дитини за своєю природою та значенням мають переважати.

З урахуванням принципу найкращих інтересів дитини, сталості її середовища проживання, фактичного проживання дитини разом із батьком, здійснення батьком основного щоденного догляду та утримання дитини, а також відсутності заперечень матері щодо самого факту проживання дитини з батьком, суд приходить до висновку, що вимога про залишення неповнолітнього ОСОБА_3 проживати разом із батьком підлягає задоволенню.

За таких обставин суд приходить до висновку, що у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору слід відмовити повністю як у позові з неналежним способом захисту, а зустрічний позов ОСОБА_2 підлягає задоволенню.

На підстав викладеного, керуючись ст.ст.110, 112, 141, 150, 157, 160, 161 СК України, ст.ст.203, 215, 220 ЦК України, ст.ст.3, 12, 13, 76–81, 89, 141, 211, 223, 259, 263–265, 430 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним Договору щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, залишення місця проживання дитини разом із батьком, - задовольнити частково.

Розірвати шлюб, укладений 05 липня 2013 року між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , актовий запис № 589, зареєстрований Бабушкінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції.

Після розірвання шлюбу залишити неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживати разом із батьком — ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , який самостійно здійснює його щоденне виховання, догляд, побутове забезпечення та фактичне утримання, без участі матері.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1331,20 грн. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду після набрання ним законної сили є документом, що підтверджує розірвання шлюбу між сторонами.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження відповідно до вимог Цивільного процесуального кодексу України.

Суддя С.С. Федоріщев