Рішення від 30 вересня 2026 р. у справі №369/7528/24 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/7528/24

Провадження № 2/369/1367/26

РІШЕННЯ

Іменем України

01.10.2026 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.

за участю секретаря судового засідання Худинець Д.С.

за участі

представника позивача Сінькова В.Г.

представника відповідача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні і місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРГАЗ» до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2024 року ТОВ «УКРГАЗ» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування з чужого незаконного володіння квартири АДРЕСА_1 ,

загальною площею 118,5 кв.м, реєстраційний номер в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 291898632224.

Позов обґрунтовано тим, що ТОВ «УКРГАЗ» є забудовником житлового будинку

та спірна квартира побудована за рахунок Товариства, без участі інвесторів. Позивач вважає, що витребувана квартира фактично належить ТОВ «УКРГАЗ» як забудовнику та балансоутримувачу, яке мало намір зареєструвати право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Позивач зазначає, що у вересні 2018 року, в процесі підготовки до реєстрації права власності на спірну квартиру стало відомо про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно за № НОМЕР_1 від 13.02.2014, виданого Державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області Федоренко А.В., індексний номер 10876670 від 13.02.2014.

Також зазначає, що державна реєстрація права власності з видачею зазначеного свідоцтва про право власності на спірну квартиру проведена на підставі: Акту передачі об`єкту будівницва №13/106 від 15.01.2014, витягу зі списку інвесторів від 29.01.2014, Договору участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014, технічного паспорту 2659 від 22.02.2013. Підставою внесення відповідного запису було рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень .

Разом з тим, ТОВ «УКРГАЗ» звертає увагу на укладання Договору участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014 та Акту передачі об`єкту будівництва №13/106 від 15.01.2014, стверджуючи, що жодних правочинів, на підставі яких видані вказані правовстановлюючі документи, між Позивачем та Відповідачем укладено не було,

а тому вказані документи, на думку позивача, є підробленими.

Позивач також посилається на те, що оригінали відповідних документів перебувають у відповідача, а у попередньому судовому провадженні судом витребовувалися оригінали договору, акта, витягу зі списку інвесторів та докази оплати квартири.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на положення статей 317, 319, 328, 331, 386, 387, 388, 400 Цивільного кодексу України, та просили суд:

витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ), квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 118, 5 кв.м., реєстраційний номер в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 291898632224 на користь ТОВ «УКРАГАЗ»;

визначити порядок виконання судового рішення, визначивши судове рішення як підставу для внесення відомостей (змін) в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно щодо інформації про власника квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 118,5 кв. м. реєстраційний номер в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 291898632224, змінивши власника ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) на Товариство з обмеженою відповідальністю «УКРГАЗ» (код ЄДРПОУ 32209081, 08135, Київська область, Бучанський район, с. Чайки, вул. Лобановського Валерія, 37.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 червня

2024 року відкрито провадження у справі, визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання .

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 лютого 2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного у відкритому судовому засіданні, встановивши загальний порядок дослідження доказів у справі.

У судовому засіданні 07 травня 2025 року протокольною ухвалою судом задоволено клопотання представника відповідача та витребовано з архіву Києво-Святошинського районного суду Київської області судову справу №369/8459/19 для подальшого огляду її в судовому засіданні.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив позов задоволити.

У судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позову як з-підстав необгрунтованості, так і з підстав пропуску строку позовної давності.

Суд, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджені тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, дійшов до наступних висновків.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55,124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст.15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України).

При розгляді справи судом встановлено, що 13.02.2014 право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Підставою такої реєстрації стало внесення відповідного запису на підставі Свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 13.02.2014 та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 10876670 від 13.02.2014.»

Позивач не заперечує самого факту існування відповідного запису в Державному реєстрі, однак вважає, що право відповідача виникло на підставі документів, які товариство вважає підробленими.

Судом також встановлено, що ТОВ «УКРГАЗ» раніше, у липні 2019 року звертався до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області Федоренко Анна Володимирівна (з відкриттям розділу), індексний номер 10876670 від 13 лютого 2014 року 11:22:54, номер запису 4657711.

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02.12.2019 у справі №369/8459/19 вказаний позов задоволено.

Разом з тим, ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12.05.2020 зазначене заочне рішення було скасовано, після чого справа призначена до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Таким чином, заочне рішення від 02.12.2019 не є чинним судовим рішенням, яким остаточно встановлено незаконність набуття відповідачем права власності на спірну квартиру.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Отже, для задоволення віндикаційного позову необхідним є встановлення сукупності юридично значимих обставин, зокрема: наявності у позивача права власності або іншого речового права на спірне майно; знаходження майна у володінні відповідача; відсутності у відповідача належної правової підстави для володіння майном; у передбачених законом випадках — обставин набуття майна відповідачем та його добросовісності.

Саме лише посилання особи на те, що певне майно фактично створено за її кошти або перебуває на її бухгалтерському обліку, не є достатнім доказом виникнення права власності на нерухоме майно.

У справі, що розглядається, позивач посилається на те, що спірна квартира побудована за рахунок ТОВ «УКРГАЗ» та перебувала на балансі товариства.

Суд відхиляє посилання позивача на належність квартири ТОВ «УКРГАЗ» лише з мотивів її бухгалтерського обліку на балансі та статусу забудовника /балансоутримувача. Сам по собі бухгалтерський облік (віднесення на рахунку обліку активів чи готової продукції) не є належним і достатнім доказом виникнення права власності на нерухоме майно та не замінює юридичні підстави набуття права власності і державну реєстрацію речового права у встановленому законом порядку.

Доводи позивача про те, що квартира обліковувалась на балансі ТОВ «УКРГАЗ» стосуються його внутрішніх господарських процедур та взаємовідносин із замовником, але самі по собі не доводять, що позивач набув і мав зареєстроване право власності на спірну квартиру, достатнє для віндикації.

При цьому, відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності вважаються набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необгрунтованість активів, які перебувають у власності, якщо інше прямо не встановлено законом або судом.

Відповідно до Витягу із списку інвесторів, які брали участь в інвестуванні об`єкта будівництва за адресою:

АДРЕСА_3 ОСОБА_2 є таким учасником.

15 січня 2014 року між ТОВ «УКРГАЗ», як забудовником та фізичною особою

ОСОБА_2 укладено Договір участі у будівництві об`єкту №13/106, яким визначається порядок придбання Замовником Об`єкту будівництва (спірної квартири).

В цей же день, ОСОБА_2 на підставу акту прийому – передачі об`єкту будівництва за вказаним Договором отримав від ТОВ «УКРГАЗ» двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 118, 5 кв. м.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно заявник зобов`язаний надати документи, передбачені п. 50 Порядку.

З наданої суду Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №171259856 від 21 червня 2019 року вбачається, що право власності на квартиру

АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 .

Підставою виникнення права власності стало Свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія та номер НОМЕР_1 , виданий 13 лютого 2014 року, видавник: Державний реєстратор прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області Федоренко А.В.

Підстава внесення запису: Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області Федоренко Анна Володимирівна (з відкриттям розділу), індексний номер 10876670 від 13 лютого 2014 року 11:22:54.

Однією з основних підстав позову ТОВ «УКРГАЗ» є твердження про те, що Договір участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014 та Акт передачі об`єкту будівництва №13/106 від 15.01.2014 є підробленими.

Однак твердження сторони про підроблення документа саме по собі не є встановленим фактом його підроблення. Належність підпису конкретній особі, справжність документа, обставини його складення та підписання є питаннями факту, які підлягають доказуванню належними та допустимими доказами.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23.11.2021 у справі №369/8459/19 задоволено клопотання представника позивача про витребування з матеріалів реєстраційної справи у Києво-Святошинській районній державній адміністрації Київської області (Бучанська районна державна адміністрація Київської області) оригіналів Договору участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014,

акту прийому- передачі об`єкту будівництва за Договором участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014 та Витягу із списку інвесторів, які брали участь в інвестуванні об`єкту будівництва за адресою: АДРЕСА_3 . Судом надано строк направлення витребованих матеріалів до 04.03.2022.

Водночас витребувані судом документи до суду у встановлений строк не надійшли. Позивачем зазначені документи також надані не були. Таким чином, призначена у справі судово- почеркознавча експертиза фактично не була проведена, оскільки необхідні для її проведення оригінали документів до суду не надійшли та в розпорядження експерта не передавалися.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що підпис від імені відповідної посадової особи ТОВ «УКРГАЗ» на Договорі участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014, акту прийому- передачі об`єкту будівництва за Договором участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014 виконаний іншою особою, та / або факт підроблення зазначених документів.

За таких обставин суд не може покласти в основу рішення лише припущення про те, що вказані Договір участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014, акт прийому- передачі об`єкту будівництва за Договором участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014 є підробленими.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема: гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; публічність державної реєстрації прав; внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.

За змістом наведеної вище норми права державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі держава реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, провадження № 12-234гс18, та Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Водночас, Конституційний суд України у Рішенні від 16 листопада 2022 року №o 9-р(ІІ)/2022 у справі № 3-270/2019(6302/19) за конституційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Одестеплокомуненерго» щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (щодо непорушності права власності) зазначив, що ухвалення Міністерством юстиції України рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно може бути кваліфіковано, насамперед, як припинення офіційного визнання і підтвердження державою юридичного факту набуття особою такого права власності внаслідок чого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносять запис про скасування державної реєстрації права власності. Отже, особа втрачає можливість вільно та на власний розсуд розпоряджатися своєю власністю. Крім того, в оспорюваному приписі статті 37 Закону немає чіткої та зрозумілої вказівки на юридичні наслідки ухвалення Міністерством юстиції України рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права власності в аспекті визначення особи власника майна. Отже, скасування Міністерством юстиції України на підставі оспорюваного припису статті 37 Закону рішення про державну реєстрацію права власності спричиняє юридичну невизначеність у відносинах власності та обмежує Товариство в розпорядженні майном.

Відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України «Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов`язків держави». Конституційний Суд України стверджує, що держава зобов`язана гарантувати і забезпечити права і свободи людини у спосіб та в межах, визначених Конституцією та законами України, а також утриматись від притягнення особи до юридичної відповідальності або застосування до неї інших надмірних санкцій у разі помилкових або незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державної влади та інших органів або осіб, які виконують функції держави.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 року «Стретч проти Об`єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» (Stretch v. Uпіted Кіngdom, 44277/98) визнання недійсним правового акту органу влади згідно якого особа набула права власності на майно та подальше позбавлення її цього майна на підставі того, що орган влади порушив закон є неприпустимим. У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції» (посилання на дане рішення Європейського суду з прав людини містяться у судових рішеннях у аналогічних справах, наявних в Єдиному державному реєстрі судових рішень).

У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16, зроблено висновок, що «втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується».

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Окрім норм прямої дії Основного закону, суд виходить з того, що чинним законодавством не передбачено обов`язку особи перевіряти правомірність дій органу щодо того чи правильні відомості внесені у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно щодо інформації про власника двокімнатної квартири АДРЕСА_4 , реєстраційний номер в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 219898632224. Тобто фактично у разі задоволення позову обов`язки органу влади з дотримання законодавства перекладаються на фізичну особу.

Крім цього, на фізичну особу покладається за будь-яких обставин тягар перевірки та ревізування рішень органу влади, чим скасовується презумпція правомірності таких рішень, що суперечить вимогам частини другої статті 19 Конституції України.

Отже, набувач нерухомості законно презюмує, що інформація внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є законною і такою, що прийнята на законних підставах.

Так, у згаданій поставові ВП ВС № 925/1351/19 від 02.11.2021 р. зазначено, що «6.51. Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача.

6.52. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів та звертає увагу, що за встановленими у цій справі обставинами спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та юридичне очищення майна, придбаного у такий спосіб.

6.53. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур».

Оскільки спірна квартира вибула з володіння внаслідок реалізації у порядку виконання судового рішення, правовий режим, встановлений частиною другою статті 388 ЦК України, поширюється на ланцюг наступного набувача за відплатним договором. Інакше тлумачення призвело б до нівелювання гарантій стабільності результатів примусової реалізації майна та створення невиправданої правової невизначеності щодо майна, що вже введене в цивільний оборот. Судове рішення, яке набрало законної сили на момент проведення торгів та державної реєстрації права власності, породжувало юридичні наслідки до моменту його скасування. Подальше його оскарження не має зворотної дії щодо прав третіх осіб, які діяли добросовісно.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 587/2230/21 притримується попередніх висновків і зазначає, що законність набуття майна має оцінюватися на момент їх проведення.

Відповідно до загальних засад цивільного судочинства кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Позивач, посилаючись на недійсність фактичної підстави набуття відповідачем права та стверджуючи про підроблення документів, повинен довести ці обставини належними та допустимими доказами.

Саме по собі припущення про можливе підроблення документів не може бути прирівняне до встановленого судом факту їх недостовірності.

Матеріалами справи підтверджується, що право власності відповідача на спірну квартиру було зареєстровано 04.02.2014. Позивач не оспорює факту існування відповідного реєстраційного запису, однак вважає його незаконним, посилаючись, зокрема, на нібито використання підроблених документів як підстави для державної реєстрації права власності.

Разом з тим, саме по собі посилання на незаконність державної реєстрації права власності не звільняє позивача від обов`язку довести належними та допустимими доказами ті юридичні факти, на яких ґрунтуються заявлені ним вимоги.

Таким чином, позивачем не доведено обставин, які б свідчили про незаконність набуття відповідачем права власності на спірну квартиру та відсутність правової підстави для такого набуття.

Державна реєстрація права власності не є самостійною та безумовною підставою для виникнення права власності всупереч закону, однак зареєстроване право не може бути усунуте виключно на підставі припущень про незаконність документів, які стали підставою для реєстрації.

У цій справі суд не встановив належними доказами факт підроблення Договору участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014, акту прийому- передачі об`єкту будівництва за Договором участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014, на які посилається позивач.

Так само судом не встановлено обставин, які б дозволяли дійти висновку, що відповідач заволодів квартирою без будь-якої правової підстави.

Відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить від передбачених законом обставин його набуття та вибуття майна з володіння власника.

Верховний Суд звертає увагу на те, що для вирішення віндикаційного спору необхідно встановити, на якій підставі набувач заволодів майном, чи був він добросовісним та яким чином майно вибуло з володіння власника.

У даному випадку відповідач набув право власності на підставі документів, на основі яких у 2014 році було проведено державну реєстрацію права власності.

Позивачем не доведено, що на момент набуття відповідачем права власності останній знав або повинен був знати про відсутність у нього права на квартиру.

Не встановлено також обставин, які б свідчили про очевидність незаконності набуття відповідачем права власності або про наявність у нього об`єктивних підстав сумніватися у правомірності проведеної державної реєстрації.

Сам факт того, що ТОВ «УКРГАЗ» після спливу значного часу поставило під сумнів документи, які стали підставою для реєстрації права власності відповідача, не свідчить про недобросовісність відповідача на момент набуття права.

При цьому, добросовісність набувача повинна оцінюватися виходячи з обставин, які існували саме на момент набуття ним майна, а не з подальшого виникнення спору між сторонами.

Згідно з положеннями цивільного процесуального законодавства суд розглядає справу на підставі доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У цій справі позивач, звертаючись із віндикаційним позовом, повинен був довести існування у нього права на спірну квартиру та обставини, які відповідно до статей 387–388 ЦК України надають йому право вимагати її витребування.

Однак належними та достатніми доказами позивач не довів: виникнення та існування саме у ТОВ «УКРГАЗ» права власності на спірну квартиру у необхідному для віндикації обсязі; відсутність у відповідача правової підстави для набуття права власності; факт підроблення Договору участі у будівництві №13/106 від 15.01.2014 та Акта прийому-передачі від 15.01.2014; недобросовісність відповідача при набутті права власності; наявність усієї сукупності передбачених статтями 387–388 ЦК України умов для витребування майна. Сам факт знаходження квартири на балансі позивача та посилання на те, що вона була збудована за рахунок товариства, не усуває необхідності доведення зазначених обставин.

Віндикація є способом захисту права власника, тому її застосування можливе лише за умови встановлення судом права позивача на спірне майно та інших передбачених законом умов.

Примусове припинення зареєстрованого права власності особи та передача нерухомого майна іншій особі є істотним втручанням у право власності.

Таке втручання повинно ґрунтуватися на належно встановлених законом підставах та відповідати принципу пропорційності.

За відсутності належного доказового підтвердження права позивача та незаконності володіння відповідача задоволення віндикаційного позову призвело б до покладення на відповідача надмірного індивідуального тягаря.

Суд також бере до уваги, що у подібному спорі з участю ТОВ «УКРГАЗ» суд уже виходив із необхідності належного доведення позивачем права власності та недопустимості заміни такого доказування посиланнями лише на перебування майна на балансі товариства.

Оцінивши докази у їх сукупності, суд доходить висновку, що позивач не довів сукупність юридичних фактів, необхідних для задоволення віндикаційного позову.

Позивач не надав достатніх доказів того, що саме він є власником спірної квартири у розумінні статей 387–388 ЦК України та що відповідач незаконно, без відповідної правової підстави, заволодів цим майном.

Посилання ТОВ «УКРГАЗ» на підроблення Договору участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014, акту прийому- передачі об`єкту будівництва за Договором участі у будівництві об`єкту №13/106 від 15.01.2014 не підтверджені належними доказами, які дозволяли б суду встановити відповідний факт.

При цьому, чинний запис про право власності відповідача, здійснений у 2014 році, сам по собі не спростований належними доказами незаконності його набуття.

За таких обстави позовні вимоги ТОВ «УКРГАЗ» про витребування квартири АДРЕСА_5

з чужого незаконного володіння задоволенню не підлягають.

У зв`язку із вищевикладеним, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволення позову.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні позову, тому відсутні підстави для стягнення з відповідача судових витрат.

Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст.12,81,141,200,206,263-265 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРГАЗ» до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння — відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його складання.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 01 жовтня 2026 року.

Суддя: Наталія ПІНКЕВИЧ