Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №446/1852/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 446/1852/24 Головуючий у 1 інстанції: Самсін М.Л.

Провадження № 22-ц/811/1896/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.

суддів - Бойко С.М., Копняк С.М.

секретаря Гаврилюк Я.Р.

з участю позивачки ОСОБА_1 , представника прокуратури Мацюри Я.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами Кам`янка-Бузької міської ради та Жовківської окружної прокуратури на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 19 грудня 2024 року в складі судді Самсіна М.Л. у справі за позовом ОСОБА_1 до Кам`янка-Бузької міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво,-

встановив:

У серпні 2024 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Кам`янка-Бузької міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво.

Вимоги обґрунтовує тим, що 17.04.2008 між нею та Кам`янка-Бузькою міською радою укладено договір оренди землі для обслуговування магазину промислових товарів, що знаходиться в АДРЕСА_1 площею 0,0440 га. Після отримання в оренду даної земельної ділянки, нею самочинно здйснено добудову нежитлових приміщень площею 288,00 кв.м., на яку рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 04.07.2017 визнано право власності.

У подальшому, без отримання відповідних дозволів, здійснено самочинну невелику добудову до приміщення магазину площею 65,6 кв.м.

Загальна площа будівлі становить 353,6 кв.м., але, при цьому, вона не порушила чинні будівельні норми та правила, а також права інших осіб.

08.06.2023 на будівлю був виготовлений технічний паспорт з визначенням усіх стін та перегородок, планом поверхів з урахуванням усіх добудов.

У 2023 році був проведений технічний огляд конструкцій та інженерних мереж, за результатами якого експертом встановлено можливість експлуатації об`єкта нерухомості.

Враховуючи наведене, позивачка просила визнати за нею право власності на самочинне будівництво – реконструкцію з добудовою до нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 загальною площею 353,6 кв.м.

Справа розглядалася судами різних інстанцій.

Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 19 грудня 2024 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на самочинне будівництво – реконструкцію з добудовою до нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 площею 353,6 кв.м.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що самочинна добудова нерухомого майна була здійснена позивачкою на земельній ділянці, яка перебуває в неї в оренді та яка була відведена для цієї мети, без порушення встановлених будівельних, протипожежних норм і правил, умов містобудівної документації, але без отримання необхідних дозволів на здійснення будівельних робіт, така добудова не порушує права та інтереси інших осіб, позивачка не має можливості узаконити самочинно збудоване нерухоме майно у позасудовому порядку, тому права позивачки на належне їй нерухоме майно підлягають захисту.

Рішення суду оскаржили відповідач Кам`янка-Бузька міська рада та Жовківська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Державної інспекції архітектури та містобудування України, яка не брала участі у розгляді справи.

В апеляційній скарзі Кам`янка-Бузька міська рада зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи.

Зазначає, що даний спір належить до юрисдикції господарського суду, оскільки ОСОБА_1 є приватним підприємцем та фактично використовує надану їй, як приватному підприємцю в оренду земельну ділянку та об`єкт нерухомого майна, з метою здійснення підприємницької діяльності.

Так, земельна ділянка площею 0,440 га комунальної форми власності передана в оренду Приватному підприємцю ОСОБА_1 на підставі договору оренди землі від 17.04.2008 для обслуговування магазину промислових товарів.

Крім цього, аналіз змісту і підстав позову свідчить про те, що спір між сторонами виник щодо самочинного будівництва об`єкту нерухомого майна з метою здійснення підприємницької діяльності на земельній ділянці наданій для обслуговування магазину, а тому спір розглянутий з порушенням норм процесуального права.

Зокрема, ОСОБА_1 здійснена реконструкція з добудовою до нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 , площею - 353,6 кв.м (після реконструкції магазин збільшився на 65,6 кв.м).

Порушення норм матеріального права полягає у тому, що здійснення ОСОБА_1 самочинного будівництва та визнання за нею права власності на самочинне будівництво порушує права Кам`янка-Бузької міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою.

Крім цього, позивачкою не надано документів, які б свідчили про дотримання встановлення порядку погодження самочинного будівництва та прийняття його в експлуатацію, а також про звернення до компетентних органів та установ із зазначеним питанням.

Відповідно до інформації, наявної в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець номер запису: 24000170000000513; дата запису 23.11.2005.

Таким чином, ОСОБА_1 фактично використовує вказану земельну ділянку та об`єкт нерухомого майна з метою здійснення підприємницької діяльності.

Кам`янка-Бузька міська рада не надавала згоди на здійснення реконструкції з добудовою на земельній ділянці кадастровий номер 4622110100:01:007:0041, що і підтверджує права власника відповідної земельної ділянки.

Покликається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.01.2021 у справі №127/21764/17, від 23.03.2021 у справі 367/4695/20.

Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 справа №916/1174/22 прийшла висновку, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Ухваливши оскаржуване рішення про визнання права власності на об`єкт самочинного будівництва, який знаходиться на земельній ділянці, власником якої є Кам`янка-Бузька міська рада, суд вирішив питання про права та обов`язки Кам`янка-Бузької територіальної громади, що свідчить про порушення оскаржуваним рішенням прав громади.

Просить скасувати рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 19.12.2024 у справі № 446/1852/24 та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог.

В апеляційній скарзі Жовківської окружної прокуратури, яка подана в інтересах держави в особі Державної інспекції архітектури та містобудування України, зазначено, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухвалене без повного з`ясування обставин справи.

В апеляційній скарзі зазначає, що Жовківською окружною прокуратурою з`ясновано, що Кам`янка-Бузьким районним судом Львівської області розглядалася позовна заява ОСОБА_1 до Кам`янка-Бузької міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво (справа № 446/549/17).

Рішенням Кам`янка-Бузького рійного суду Львівської області від 04 травня 2017 року завдоволено позовну заяву та визнано за ОСОБА_1 право власності на самочинне будівництво – реконструкцію з добудовою до нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 , площею 189,4 м.кв.

Ухвалою Кам`янка-Бузького рійного суду Львівської області від 08 травня 2018 року у справі № 446/549/17 виправлено описку, допущену у вищевказаному райшенні Кам`янка-Бузького рійного суду Львівської області від 04 травня 2017 року, резолютивну частину рішення викладено в такій редакції: визнано за за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженкою м. Кам`янка-Бузька Львівської області, що проживає за адресою: АДРЕСА_2 право власності на самочинне будівництво – реконструкцію з добудовою до нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 , площею 288,0 кв.м.

Крім цього, ОСОБА_1 у вказаній справі 10.07.2024 подано заяву про виправлення описки, однак ухвалою від 29 липня 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про виправлення описки щодо визнання за нею права власності на приміщення загальною площею 353,6 кв.м. – відмовлено.

Прокурор вважає, що суд розглянув спір у якому сторони, підстави та предмет збігаються (справа №446/1852/24 є тотожною справі № 446/549/17).

Як випливає зі змісту п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалене між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.

Крім цього зазначає, що спірне будівництво є самочинним, дозвільні документи Державна інспекція архітектури та містобудування України чи інші органи, не видавали.

Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (постанова ВС від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).

Позивачкою ОСОБА_1 не надано, а судом не досліджено жодного доказу про те, що об`єкт будівництва, на який вона просить визнати право власності збудований на підставі належного дозволу чи належно затвердженого проекту, а також що такий збудований без істотних порушень будівельних норм і правил.

У постанові від 22.08.2020 у справі № 760/21223/17-ц (провадження № 61-35929св18) Верховний Суд дійшов висновку, що визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 звернула увагу на те, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Тобто, потрібно розрізняти випадки, коли визнання є способом захисту права власності, і випадки, коли визнання є способом набуття права власності в судовому порядку.

Враховуючи, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 Цивільного кодексу України.

Як правило, усі об`єкти нерухомого майна, зважаючи на свою специфіку, після завершення будівництва підлягають прийняттю до експлуатації та державній реєстрації. Доказів прийняття добудови до нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 в експлуатацію суду не надано, відтак вказане вкотре підтверджує, що такий об`єкт не відноситься до нерухомого майна.

З урахуванням вищенаведеного, у позивачки були відсутні підстави для звернення до суду із позовом про визнання права власності, відтак судом безпідставно здійснено захист прав шляхом визнання права власності на майно.

Обґрунтовуючи підстави для представництва, зазначає, що підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (ч.2 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ч. 2 ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України).

Інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

У постанові Верховного Суду від 16.04.2019 по справі № 910/3486/18, колегія суддів дійшла висновку, що нездійсненням позивачем упродовж тривалого часу захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, незверненням до суду із відповідним позовом протягом тривалого часу після звернень до відповідача, обґрунтовується наявність підстав для звернення прокурора до суду з цим позовом в інтересах держави в особі міської ради.

При цьому, у вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист державних інтересів.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц зробила висновок про те, що, незгода суду з наведеним в позові обґрунтуванням прокурора щодо визначеної ним підстави представництва, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, не є підставою для залишення позову без розгляду.

Таким чином, підставою для представництва інтересів держави в особі Державної інспекції архітектури та містобудування України, шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду, є ухвалення судом незаконного рішення, яке підлягає скасуванню через невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що у свою чергу призводить до заподіяння шкоди інтересам держави, при тому, що органом контролю, як уповноваженим органом, своєчасно не вжито жодних заходів щодо його оскарження в апеляційному порядку.

В даному випадку вбачається порушення інтересів держави в особі Державної інспекції архітектури та містобудування України щодо дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт.

Просить скасувати рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 19.12.2025 у справі № 446/1852/24 та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволені позову. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Львівської обласної прокуратури судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 1816,80 грн.

21.05.2025 Державна інспекція архітектури та містобудування України в особі представника по довіреності Топал Т.Ю. надала суду додаткові пояснення у справі. Зазначає, що згідно із застереженням, наведеним у частині 2 статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Позивачкою ОСОБА_1 не надано суду відомостей про наявність у неї проектної та робочої документації, будова не прийнята в експлуатацію відповідно до вимог Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою КМУ від 13.04.2011 № 461 ( далі по тексту Порядок № 461), відтак відсутні підстави для набуття права власності на самочинне будівництво.

13.05.2025 позивачка ОСОБА_1 подала суду відзив на апеляційні скарги Жовківської окружної прокуратури та Кам`янка-Бузької міської ради. У відзиві зазначає, що 09 травня 2025 року між Кам`янка-Бузькою міською радою та нею укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,044 га, кадастровий номер 4622110100:01:007:0041. В цей же день у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за нею право власності на зазначену земельну ділянку. Зазначає, що Кам`янка-Бузька міська рада не є власником земельної ділянки, а побудовані приміщення, на які судом визнано право власності за нею, знаходяться на її власній земельній ділянці. Просить залишити рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 19.12.2024 без змін, а апеляційні скарги без задоволення.

26.05.2025 керівник Жовківської окружної прокуратури надіслала суду відповідь на відзив ОСОБА_1 на апеляційну скаргу Жовківської окружної прокуратури, у якій зазначає, що набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не спростовує наведені прокурором в апеляційній скарзі порушення судом норм процесуального права, а також норм матеріального права у сфері містобудівної діяльності. Зазначає, що на час подання апеляційної скарги, власником земельної ділянки площею 0,044 га кадастровий номер 4622110100:01:007:0041 була Кам`янка-Бузька міська рада Львівського району Львівської області. Просить задовольнити апеляційні скарги.

Поставною Львівського апеляційного суду від 26 травня 2025 року апеляційну скаргу Кам`янка-Бузької міської ради задоволено.

Апеляційну скаргу Жовківської окружної прокуратури задоволено.

Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 19 грудня 2024 року скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову про визнання права власності на самочинне будівництво-реконструкцію з добудовою до нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 площею 353,6 кв.м.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовникх вимог колегія суддів виходила з того, що позивачка не надала суду висновків експертизи проєкта будівництва як доказу відсутності істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об`єкті нерухомості, тому у суду відсутні були підстави для визнання права власності на самочинно збудований об`єкт на підставі рішення суду, не зверталася до органу державного архітектурно-будівельного контролю для введення об`єкта в експлуатацію у встановленому законом порядку та за отриманням декларації про готовність об`єкта до експлуатації, а, обминувши встановлений законом порядок, звернулася до суду про визнання за нею права власності на новостворений об`єкт.

Суд першої інстанції замінив собою органи державної влади, що уповноважені на здійснення функцій визнання за особою права власності на нерухоме майно, та визнав право власності за позивачкою за відсутності між сторонами спору про право цивільне;

Крім цього, позивачка провела самовільне будівництво на земельній ділянці, власником якої на час забудови був відповідач;

При цьому, доводи відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права та визначення підсудності справи господарському суду апеляційний суд відхилив, оскільки право власності на самочинно збудований об`єкт визнане за позивачкою як за фізичною особою.

Постановою Верховного Суду від 01 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2025 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Зі змісту постанови слідує, що висновки апеляційного суду про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та відмови у позові є передчасними.

Зокрема, у справі одну апеляційну скаргу подано особою, яка не брала участі у справі.

Так, особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі

№ 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях вказував, що вирішення питання про те, чи стосується прав та інтересів особи, яка не була залучена до участі справі, рішення суду першої інстанції, є першочерговим завданням для апеляційного суду та виключно у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції порушує права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу, апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку (постанова Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 367/3693/20).

У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (постанова Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21).

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Задовольняючи апеляційну скаргу керівника Жовківської окружної прокуратури Львівської області як особи, яка не брала участі у справі і яка подана в інтересах держави в особі Державної інспекції архітектури та містобудування України, апеляційний суд не вирішив питання про те, чи стосується прав та інтересів особи, яка не була залучена до участі справі, рішення суду першої інстанції, що є першочерговим завданням для апеляційного суду.

Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказував, що відповідно до інформації, наявної в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець (т. 1 а. с. 33).

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Під час визначення юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.

Фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності. Вирішення питання про юрисдикційність спору за участю фізичної особи-підприємця залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими (див. постанову Верховного Суду від 19 березня 2025 року у справі № 464/5445/23).

Верховний Суд вказав, що апеляційний суд при вирішенні спору не врахував такі доводи відповідача, не перевірив належним чином юридичну природу обставин у справі та суб`єктний склад сторін спору у своїй сукупності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи, межі і доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги необхідно задовольнити частково, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно із ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами різних інстанцій встановлено, що 17 квітня 2008 року між Кам`янка-Бузькою міською радою та приватним підприємцем ОСОБА_1 був укладений договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,0440 га для обслуговування магазину промислових товарів на АДРЕСА_1 .

На земельній ділянці знаходяться об`єкти нерухомого майна, а саме нежитлова будівля магазину.

22 жовтня 2009 року між Кам`янка-Бузькою міською радою як орендодавцем та приватним підприємцем ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 30 до типового договору оренди землі від 24 грудня 2008 року № 04:08:453:00006, відповідно до якої орендодавець і орендар внесли зміни до пункту 8 та пункту 19 цього типового договору і визнали, що договір укладено на дванадцять років з правом поновлення такого строку.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстрацію іншого речового права внесена інформація про оренду позивачкою земельної ділянки з кадастровим номером 4622110100:01:007:0041 площею 0,044 га за адресою: АДРЕСА_1 строком на 20 років. Дата закінчення дії – 24 грудня 2028 року.

Після отримання земельної ділянки в оренду, позивачка здійснила реконструкцію нежитлової будівлі приміщення магазину з добудовою, чим збільшила площу до 288,00 кв. м.

Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 04 травня 2017 року, із внесеними виправленнями згідно з ухвалою цього ж суду від 08 травня 2018 року, визнано за позивачкою право власності на самочинне будівництво – реконструкцію з добудовою до нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 площею 288,00 кв. м.

У подальшому позивачка без отримання відповідних дозволів здійснила самочинну реконструкцію з добудовою площею 65,6 кв. м, внаслідок чого площа нежитлового приміщення становить 353,6 кв. м.

Після завершення будівництва позивачкою 08 червня 2023 року було виготовлено технічний паспорт на це приміщення.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 надала Договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09 травня 2025 року, за умовами якого Кам`янка-Бузька міська рада Львівського району Львівської області продала, а ОСОБА_1 купила земельну ділянку з кадастровим номером 4622110100:01:007:0041 площею 0,0440 га призначену для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться у АДРЕСА_1 .

Сама позивачка у справі фактично визнає призналежність спірного об`єкта до самочинного будівництва, однак покликається на те, що вона не порушила чинні будівельні норми та правила, права інших осіб, а також на можливість експлуатації об`єкта нерухомості, що підтверджено експертом при технічному огляді конструкцій та інженерних мереж.

Таким чином, предметом спірних правовідносин є набуття позивачкою права власності на самочинне будівництво.

Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства.

Колегія суддів виходить з того, що державна реєстрація права власності щодо самочинно збудованого нерухомого майна не змінює правовий статус нерухомості, як самочинно збудованого.

Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц та у постанові Верховного Суду від 16.11.2021 у справі № 916/3200/17.

Крім того, у постановах від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок, відповідно до якого не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 зазначила, що відповідно до ч. 1 ст. 375 Цивільного кодексу України лише власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Згідно із ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано ст. 376 Цивільного кодексу України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1174/22 звернула увагу, що ст. 376 Цивільного кодексу України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю. Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1174/22 виснувала, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 20.02.2024 у справі №910/15124/19 реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу приписів ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного.

В свою чергу, виконуючи ному закону за якою висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, колегія суддів виходить із такого (ч. 1 ст. 411 ЦПК України).

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція – це інститут права, покликаний розмежовувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства – цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція – це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Так, цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (ч.ч. 1-2 ст. 19 ЦПК України).

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

В свою чергу, господарський процесуальний кодекс України встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього кодексу).

Предметна і суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу (частина перша статті 45 ГПК України).

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України).

За змістом наведених приписів сторонами у господарському процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути також фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли господарські суди не розглядають спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу, зокрема у пунктах 5, 10, 14 частини першої цієї статті.

Тобто з дати набрання чинності ГПК України (15 грудня 2017 року) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» впроваджений підхід щодо розмежування юрисдикції суду залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін, і одним із критеріїв віднесення справ до юрисдикції господарського суду є наявність між сторонами саме господарських правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі № 910/8729/18 (пункти 4.9-4.10)).

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6 частини першої статті 20 ГПК України).

Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (стаття 2 ГК України, чинного на час виникнення спірних правовідносин).

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями (частина перша статті 3 вказаного кодексу).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 березня 2018 року в справі № 461/1930/16-ц вказано, що «господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори, пов`язані, зокрема, з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об`єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК».

Під час визначення юрисдикції справ суди повинні також враховувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2026 року в справі № 446/1852/24).

Верховний Суд неодноразово вказував те, що фізична особа, яка має статус підприємця та використовує належне їй майно з метою отримання прибутку, діє як суб`єкт господарювання, а спори, що виникають при цьому (зокрема, щодо нерухомого майна, яке є знаряддям чи засобом такої діяльності), підлягають вирішенню в господарських судах (пункт 76 постанови Верховного Суду від 04 березня 2026 року в справі № 916/547/25).

Фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності. Вирішення питання про юрисдикційність спору за участю фізичної особи-підприємця залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими (постанова Верховного Суду від 19 березня 2025 року в справі № 464/5445/23).

Як беззаперечно вбачається з матеріалів справи, звернувшись до суду із даним позовом про визнання права власності на самочинне будівництво, позивачка самостійно зазначає, що нежитлові приміщення є магазином загальною площею 353,6 кв.м.

Іншими словами, доведеним є те, що за адресою АДРЕСА_1 , на земельній ділянці кадастровий номер 4622110100:01:007:0041 площею 0,0440 га, позивачка здійснює підприємницьку діяльність.

У постанові Верховного Суду від 04 березня 2026 року в cправі №916/547/25 вказано, що «відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 14.06.2023 у справі № 125/1216/20, необхідним є встановлення правового статусу фізичної особи у спірних правовідносинах - чи діє вона у власних інтересах, чи як суб`єкт господарювання. Водночас, скаржник помилково ототожнює поняття суб`єкта права власності з процесуальною правосуб`єктністю сторін спору. Скаржник у касаційній скарзі наполягає на тому, що власником спірного кафе-бару є фізична особа, а не ФОП, посилаючись на правові висновки Верховного Суду (зокрема, у справах № 910/28188/14, № 509/11/17) щодо неможливості розгляду в господарських судах спорів, що стосуються речових прав фізичних осіб. Так, у постанові Верховного Суду від 02.06.2021 у справі №509/11/17, на яку посилається скаржник, зазначено, що належними відповідачами за вимогами про знесення самочинно збудованого майна, приведення приміщень у первісний стан шляхом знесення самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна, усунення перешкод у здійсненні прав користування та розпорядження майном шляхом перебудови самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна мають бути чинні власники спірного майна (постанова Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 522/14563/18). Наявність права власності фізичних осіб на об`єкти житлової нерухомості, які є складовими частинами спірного житлового будинку, виключає розгляд спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується речових прав фізичних осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 910/28188/14).

Верховний Суд критично оцінив такі доводи та зазначає, що чинне законодавство України не виокремлює такого суб`єкта права власності як ФОП. Зокрема, згідно із частиною першою статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Тобто право власності на нерухоме майно реєструється за фізичною особою незалежно від наявності у неї статусу підприємця. Однак, наявність реєстрації права власності за фізичною особою не є безумовною підставою для розгляду справи в порядку цивільного судочинства, якщо спірні правовідносини виникли щодо використання цього майна в господарській діяльності. Згідно зі статтею 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Верховний Суд зазначає, що фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних процедур не втрачає статусу фізичної особи, а набуває до нього нової ознаки - суб`єкта господарювання. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на правомочності фізичної особи - власника, однак визначальним для встановлення юрисдикції є суть правовідносин та мета використання майна. Таким чином, фізична особа, яка має статус ФОП та використовує належне їй майно з метою отримання прибутку, діє як суб`єкт господарювання, а спори, що виникають при цьому (зокрема, щодо нерухомого майна, яке є знаряддям чи засобом такої діяльності), підлягають вирішенню в господарських судах. У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що спір стосується самочинного будівництва об`єкта комерційного призначення - кафе-бару, який використовується відповідачем виключно для підприємницької діяльності».

Слідуючи принципу диспозитивності цивільного судочинства (ст. 13ЦПК України), суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судому передбачених цим Кодексом випадках.

Для визначення юрисдикції поряд із суб`єктним критерієм, колегія суддів також враховує та перевіряє і предметний критерій даного спору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №916/2791/16 (провадження № 12-141гс18) зроблено висновки про те, що спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

При цьому, і фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

Будь які обставини з приводу статусу нерухомого майна, можливого використання такого позивачкою у господарських цілях (здійснення підприємницької діяльності), залишилися поза увагою та оцінкою суду першої інстанції.

Так, згідно з частиною 1 статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Таким чином, підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статус підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи. Натомість згідно з частиною 9 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частиною 1 статті 320 ЦК України).

Із матеріалів справи апеляційним судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець з 18.06.2001, у процесі припинення не перебуває, а згідно КВЕДу 47.19 займається, зокрема, іншими видами роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах.

У підсумку, колегія суддів констатує, що ключовим для віднесення конкретного спору до господарської юрисдикції є питання здійснення одним із суб`єктів спірних правовідносин підприємницької (господарської діяльності), у тому числі, на спірній земельній ділянці, у нежиловому приміщенні чи з врахуванням відповідних договірних правовідносин.

За таких обставин та незважаючи на суб`єктний склад спірних правовідносин, а саме звернення ОСОБА_1 до суду з позовом, як фізичної особи, реальний спір виник щодо майна, яке використовується останньою саме у господарській діяльності, підтвердженням чого є, як мета передачі земельної ділянки в оренду (для обслуговування нежитлового приміщення), так і те, що таке нежитлове приміщення використовується для здійснення комерційної діяльності, тому такий спір не може розглядатися у порядку цивільного судочинства, а є підсудній господарському суду.

Крім цього, у доводах апеляційної скарги Кам`нка-Буська міська рада покликається на те, що земельна ділянка площею 0,440 га комунальної форми власності передана в оренду ОСОБА_1 на підставі договору оренди землі від 17.04.2008, як приватному підприємцю, для обслуговування магазину промислових товарів.

Зазначене, на переконання колегії суддів, дає підстави для висновку про необхідність розгляду даного спору за правилами господарського судочинства, оскільки такий виник із правовідносин між фізичною, яка має статус особи-підприємця та міською радою, з приводу набуття нею прав власності на майно, яке остання використовує, як суб`єкт господарювання.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції розглянув справу з порушенням норм процесуального права, а саме статті 19 ЦПК України.

Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.

Відповідно до статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Закриття провадження - це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв`язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Враховуючи наведене та доводи Кам`янка-Бузької міської ради, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі, оскільки даний спір підлягає розгляду за правилами ГПК України у порядку господарського судочинства.

З огляду на зазначене та з метою уникнення будь якої преюдиції у майбутньому, колегія суддів не надає правової оцінки будь яким доводам учасників справи по суті спору.

При цьому, колегія суддів враховує відсутність доказів про існування юрисдикційного конфлікту, оскільки доказів звернення до господарського суду з відповідними вимогами, позивачка не надала, тому з метою забезпечення права на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, колегія суддів вважає, що ця справа має бути розглянута за правилами господарського судочинства.

З врахуванням наведеного, колегія суддів не вправі надавати правові висновки з приводу усіх обставин, на які звернув увагу Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, що стосуються суті спірних правовідносин та заявлених вимог, оскільки апеляційним судом встановлено обставини неможливості розгляду даної справи у порядку цивільного судочинства.

В свою чергу, апеляційна скарга у даній справі подана також прокурором, тому колегія суддів має обов`язок надати правову оцінку можливості оскарження прокурором, судового рішення у справі, де прокурор участі не брав, інакше кажучи підставності прийняття такої до розгляду в апеляційному порядку.

Колегія суддів виходить з того, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

У рішенні від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008 Конституційний Суд України зазначив, що неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Як вже зазначалося, апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції подано, у тому числі прокурором, при цьому участі у розгляді справи у суді першої інстанції, прокурор не брав.

Так, Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (ч. 5 ст. 56 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі – компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший – третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Урегульовуючи розбіжності у раніше викладених правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року по справі № 912/2385/18 уточнила висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, зазначивши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Підсумовуючи викладене вище, необхідно відзначити, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру»).

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

В свою чергу, подаючи апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, прокурор у тому числі зазначає, що Державна інспекція архітектури та містобудування України чи інші органи які станом на час розгляду справи здійснювали державний архітектурно-будівельний контроль взагалі не залучалася до участі у вказаній справі.

На виконання вимого ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», до звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на судове рішення, прокурор звертався до Державної інспекції архітектури та містобудування України з листом №14.53/05-38-213вих-24 від 16.01.2025, у якому повідомив про наявність порушення інтересів держави щодо дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт.

Таким чином, прокурор зазначає, що належним чином обґрунтував порушення інтересів держави в особі Державної інспекції архітектури та містобудування України щодо дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт.

Колегія суддів вважає, що за відповідної конструкції спірних правовідносин, у першу чергу, підлягає з`ясуванню питання належного обґрунтування прокурором права внесення апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, де прокурор не брав участі у розгляді справи, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для оскарження рішення суду першої інстанції, де статусу учасника справи, прокурор не мав.

Так, за частиною 6 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження, зокрема, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи.

Крім цього, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (ч. 3 ст. 56 ЦПК України).

Таким чином, законодавцем чітко визначено, що прокурор може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті чи внести скаргу на рішення суду у справі, де не брав участь.

Ключовим під час з`ясування питання щодо наявності повноважень прокурора на представництво інтересів держави є доведення ним порушення інтересів держави.

У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 наголошено на тому, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося або може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Тому інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку.

Фактично підставою для застосування заходів представницького характеру та подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, прокурор називає неповідомлення про судовий спір та бездіяльність органу державної влади щодо оскарження відповідного рішення суду.

Зокрема, Державна інспекція архітектури та містобудування України повідомила, що про оскаржуване рішення їй стало відомо з листа Жовківської окружної прокуратури від 16.01.2025 за № 14.53/05-38-213ВИХ-25 зареєстрованого в ДІАМ 16.01.2025 за № 645/07-25.

Заходи державного архітектурно-будівельного контролю на предмет дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності на об`єкті будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 4622110100:01:007:0041, у період з 16.09.2021 на дату надання інформації, посадовими особами ДІАМ не проводились.

При цьому, у Реєстрі будівельної діяльності та його архівній складовій частині, за параметром пошуку «замовник будівництва – ОСОБА_2 » виявлено, що наявна інформація про відмову Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області у реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 15.01.2018 за реєстраційним номером: ЛВ151180151256 щодо об`єкта будівництва: «Реконструкція з добудовою до нежитлової будівлі», за адресою: АДРЕСА_1 , замовник – ОСОБА_1 .

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що подавши апеляційну скаргу, прокурор обґрунтував у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а саме те, що Державна інспекція архітектури та містобудування України не вживала заходи щодо захисту інтересів держави у сфері містобудівної діяльності.

Таким чином, подаючи апеляційну скаргу на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 19 грудня 2024 року в інтересах держави в особі Державної інспекції архітектури та містобудування України, яка не брала участі у розгляді справи, прокурор діяв відповідно та у спосіб, який визначений законом, відтак встановивши факт юрисдикційних порушень, які допущені судом першої інстанції та мають наслідком скасування оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що і апеляційну скаргу прокурора необхідно задовольнити частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

Таким чином, оскільки апеляційний суд задовольняє частково апеляційні скарги та на підставі ст. 377 ЦПК України скасовує оскаржуване рішення із закриттям провадження у справі, необхідно одночасно роз`яснити позивачці ОСОБА_1 право на звернення до апеляційного суду протягом десяти днів з дня отримання постанови із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 367, 368, п. 4 ч. 1 ст. 374, ч. 1 ст. 377, ст. ст. 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційні скарги Кам`янка-Бузької міської ради та Жовківської окружної прокуратури - задовольнити частково.

Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 19 грудня 2024 року - скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Кам`янка-Бузької міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво- закрити.

Роз`яснити позивачці ОСОБА_1 право на звернення до суду з такою вимогою в порядку господарського судочинства до Господарського суду Львівської області, а також роз`яснити позивачці про наявність у неї права протягом десяти днів з дня отримання постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 30 вересня 2026 року.

Головуючий А.В. Ніткевич

Судді С.М. Бойко

С.М. Копняк