Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №314/2131/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 29.09.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 314/2131/26 Головуючий у 1 інстанції Кіяшко В. О.

Провадження № 22-ц/807/2041/26 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

членів колегії:суддів: Бредуна Д.С., Сакояна Д.І.,

за участю секретаря судового засідання: Пантюх Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 08 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Мотор Січ» про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

16 квітня 2026 року позивач ОСОБА_3 звернувся до Вільнянського районного суду Запорізької області з позовом до Акціонерного товариства «Мотор Січ» про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову зазначив, що він з 20.09.1984 працював на підприємстві «Мотор Січ». Перед звільненням перебував на посаді начальника бюро агрегатів відділу основного технологічного обладнання та матеріалів АТ «Мотор Січ».

24.10.2025 ОСОБА_3 було подано до АТ «Мотор Січ» заяву про надання відпустки за власний рахунок наступного змісту (мовою оригіналу): «в связи с увеличением обстрелов территории Мотор-Сич, прошу на основании Зак. Укр. №2136-IХ от 15.03.22г. предоставить мне неоплачиваемый личный отпуск на 90 с 27.10. по причине переезда в другое место жительства».

На той час позивач проживав у Шевченківському районі м. Запоріжжя, що є одним з самих атакованих районів міста та після подачі даної заяви був впевнений, що в нього є 90 днів для влаштування на новому місці проживання.

30.10.2025, тобто на п`ятий робочий день після подання зазначеної заяви, начальником ВОТОМ АТ «Мотор Січ» було підписано лист на ім`я позивача (вих. ВОТОМ/1469) про неможливість надання позивачу відпустки. Наряду з ненаданням позивачем підтверджуючих обставин, у листі №1469 також зазначено, що у зв`язку із виробничою необхідністю від позивача вимагають прибути та приступити до виконання своїх обов`язків.

04.11.2025 начальником ВОТОМ АТ «Мотор Січ» було підписано ще один лист на ім`я позивача (вих. ВОТОМ/1477) про надання письмових пояснень щодо відсутності на робочому місці з 27 по 30 жовтня 2025 року.

11.11.2025 директором з управління персоналом АТ «Мотор Січ» було винесено наказ №2399/к про звільнення позивача з підприємства за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Також, 11.11.2025 начальником УК (ВК) та начальником ВОТОМ було винесено наказ №1253 про припинення із позивачем трудового договору. Позивач вважає Наказ №2399/к та Наказ №1253 протиправними, що змусило його звернутися до суду за захистом своїх прав.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 08 липня 2026 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Мотор Січ» про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу було відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що позивачем не доведена поважність причин відсутності на роботі, така відсутність була обумовлена виключно його волевиявленням, у зв`язку з чим він без поважних причин був відсутній на робочому місці з 27 жовтня 2025 року по 30 червня 2025 року, а тому його звільнення за ч.4 ст.40 КЗпП України є правомірним, підстави для скасування наказу відсутні.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, 09 серпня 2026 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 08.07.2026 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовну заяву у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено про ризики перебування працівників на території та біля АТ «Мотор Січ» під час дії воєнного стану, проживання позивача у Шевченківському районі, який є одним з самих атакованих районів міста. Відмовляючи у наданні відпустки відповідач зазначив про ненадання позивачем підтверджуючих документів на існування обставин, що зазначені в його заяві.

При цьому АТ «Мотор Січ» не відмовляло позивачу у задоволенні заяви про відпустку з причин залучення позивача до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури, робіт з виробництва товарів оборонного призначення або до виконання мобілізаційного завдання (замовлення).

Така відповідь надана лише на п`ятий день від надходження заяви.

У день звільнення позивач отримав статус внутрішньо-переміщеної особи.

Жодних пояснень в позивача не відбирали, а направлення листів за адресою місця реєстрації позивача є лише намаганням представників АТ «Мотор Січ» перевести незаконне звільнення працівника у «законне русло».

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії суддів: Бредун Д.С., Сакоян Д.І.

Ухвалою від 10 серпня 2026 року, постановленою суддею-доповідачем Салтан Л.Г., вказану справу витребувано у суду першої інстанції.

13 серпня 2026 року вищезазначена справа надійшла до апеляційного суду.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 14 серпня 2026 року строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції поновлений, відкрито провадження, при відкритті апеляційного провадження учасникам справи надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 14 серпня 2026 року справа призначена до розгляду.

28 серпня 2026 року представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти доводів апелянта, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В обґрунтування своїх доводів зазначив, що АТ «Мотор Січ» визначено критично важливим для функціонування економіки та забезпечення потреб Збройних Сил України в особливий період. Керівництво АТ «Мотор Січ» правомірно відмовило ОСОБА_1 у наданні відпустки без збереження заробітної плати з 27.10.2025 строком на 90 днів. Позивач на час подання заяви від 24 жовтня 2025 року не набув статусу внутрішньо-переміщеної особи. Позивач був відсутній на роботі без поважних причин. В його діях був наявний склад прогулу. З боку відповідача було вжито усіх можливих заходів щодо встановлення його місця перебування з метою отримання пояснень. Звільнення позивача відбулося з дотриманням норм чинного законодавства. Підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

У судовому засіданні представник апелянта наполягав на задоволенні апеляційної скарги.

Представник відповідача просив у задоволені апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Позивач у судове засідання не з`явився, причини неявки суд не повідомив, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином, з заявами про відкладення розгляду не звертався, право на надання відзиву не використав.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, що не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч.1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шестидесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засобивнутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки позивач був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, реалізував своє право на участь у судовому засіданні через свого представника, який не заперечував проти розгляду справи у його відсутність,зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників провадження, перевіривши законність та обґрунтованість рішеннясуду першої інстанціїв межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, матеріали справи в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з доведеності факту наявності в діях ОСОБА_1 усіх ознак, необхідних для розірвання трудового договору на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, а тому звільнення з підприємства є правомірним, оскільки позивач не довів відсутності своєї вини у прогулі з 27.10.2025 по 30.10.2025. Місце перебування позивача в цей період повністю залежало від його волі, без погодженої у встановленому законом порядку відпустки, жодних доказів на підтвердження того, що цей переїзд був вимушений у зв`язку з пошкодженням будинку, де зареєстрований та мешкав позивач, суду надано не було.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 20.09.1984 працював на підприємстві АТ «Мотор Січ».

Останньою посадою, яку обіймав позивач, була посада начальника бюро агрегатів відділу основного технологічного обладнання та матеріалів АТ «Мотор Січ».

24.10.2025 ОСОБА_1 подав роботодавцю заяву про надання відпустки за власний рахунок наступного змісту: (далі мовою оригіналу): «в связи с увеличением обстрелов территории Мотор-Сич, прошу на основании Зак. Укр. №2136-IХ от 15.03.22г. предоставить мне неоплачиваемый личный отпуск на 90 с 27.10. по причине переезда в другое место жительства».

Після подачі даної заяви, позивач не дочекавшись результатів розгляду заяви, самоусунувся від виконання трудових відносин та був відсутній на робочому місці.

30.10.2025 начальником ВОТОМ АТ «Мотор Січ» було підписано лист на ім`я позивача (вих. ВОТОМ/1469) про неможливість надання позивачу відпустки (далі Лист №1469) з підстав ненадання позивачем підтверджуючих документів на існування зазначених в заяві обставин. Поряд з ненаданням позивачем підтверджуючих обставин, у Листі №1469 також зазначено, що у зв`язку із виробничою необхідністю від позивача вимагають прибути та приступити до виконання своїх обов`язків.

04.11.2025 начальником ВОТОМ АТ «Мотор Січ» було підписано ще один лист на ім`я позивача (вих. ВОТОМ/1477) про надання письмових пояснень щодо відсутності позивача на робочому місці з 27 по 30 жовтня 2025 року (далі Лист №1477).

11.11.2025 директором з управління персоналом АТ «Мотор Січ» було винесено наказ №2399/к про звільнення ОСОБА_1 з підприємства на підставі п. 4 ч. 1 ст.40 КЗпП України.

11.11.2025 начальником УК (ВК) та начальником ВОТОМ було винесено наказ №1253 про припинення із позивачем трудового договору.

Наразі існує спір щодо поновлення на займаній посаді позивача та стягнення середнього заробітку за вимушений прогул.

Спірні правовідносини мають наступне правове регулювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до ст. 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Трудова дисципліна – це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов`язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов`язків.

Порушенням трудової дисципліни є невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків, що проявилися в порушенні: правил внутрішнього трудового розпорядку; посадових інструкцій; положень, наказів та розпоряджень власника, якщо вони мають законний характер.

Згідно зі ст. 140 КЗпП України трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю. У необхідних випадках заходи дисциплінарного впливу застосовуються стосовно окремих несумлінних працівників.

Відповідно до ст. 141 КЗпП України роботодавець повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержуватися вимог законодавства про працю і правил охорони праці, здійснювати заходи щодо запобігання та протидії мобінгу (цькуванню), уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (ст. 147 КЗпП України).

Відповідно до ч. 1 ст. 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.

Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків.

Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку. Саме на роботодавцеві лежить обов`язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена вина як одна з важливих ознак порушення трудової дисципліни.

Згідно ч. 2 ст. 9 Конвенції МОП №158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця від 1982 року, яка ратифікована Україною 04.02.1994, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення лежить на роботодавці.

Таким чином, у разі пред`явлення позову про поновлення на роботі працівника, звільненого роботодавцем, саме на останнього покладається тягар доведення законності такого звільнення. Будь-які сумніви в законності такого звільнення повинні тлумачитися на користь працівника.

Згідно з ч. 1 ст. 142 КЗпП України трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на основі типових правил.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул – це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі№ 761/30967/15-ц).

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п.4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази із числа передбачених ЦПК України.

Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які виключають вину працівника.

У ст. 149 КЗпП України визначено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Така процедура є однією з гарантій недопущення безпідставного притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. Проте, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами (постанова ВС від 01 вересня 2026 року справа № 571/1394/25, провадження № 61-1899св26).

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені ст. 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

15 березня 2022 року прийнято Закон України № 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами другою та третьою статті 1 Закону України № 2136-ІХ встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Згідно ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції,станом на 01.10.2025) у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури, робіт з виробництва товарів оборонного призначення або до виконання мобілізаційного завдання (замовлення).

Протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки», без зарахування часу перебування у такій відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого п. 4 ч.1 ст. 9 Закону України «Про відпустки».

У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого п. 4 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про відпустки».

Невихід на роботу в зв`язку з самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, вихід на пенсію без попередження власника або уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника.

Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 624/480/24 акцентовано увагу на тому, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за п. 3, 4, 7, 8 ч. 1 ст. 40, п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені ст. 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувалися під час звільнення ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Під час розгляду позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез`явлення працівника на роботі. У таких документах обов`язково зазначаються не тільки дата, а й певний час відсутності працівника.

Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з`ясувати, чим така відсутність була викликана.

Для з`ясування причини відсутності працівника на роботі роботодавець на свій розсуд може: 1) зателефонувати працівнику або членам його родини; 2) написати працівнику в доступні месенджери; 3) надіслати листа на особисту електронну скриньку; 4) відвідати працівника за місцем реєстрації або місцем фактичного проживання; 5) надіслати лист з повідомленням про вручення з пропозицією надати пояснення щодо своєї відсутності.

Зазначені висновки викладено в постановах Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 643/1959/22, від 14 червня 2023 року у справі № 727/3770/21.

Отже, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, не залежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

У постанові від 29 липня 2026 року Верховний Суд (справа № 279/6637/25, провадження № 61-7097св26) звернув увагу, що згідно із ч. 2 ст. 233 КЗпП України, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Встановлені ст. 233 КЗпП України строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19), від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20 (провадження № 61-18714св20).

Згідно з вимогами ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, минуло не більше одного року.

У ст. 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в ч. 2 ст. 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору та застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

За загальним правилом строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права. Однак норма ст. 233 КЗпП деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення працівнику копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 757/5467/21 (провадження № 61-15004св24).

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що підставою для розірвання трудового договору з позивачем стало видання наказу від 11.11.2025. Копію оскаржуваного наказу було скеровано на адресу реєстрації позивача, однак конверт повернувся на адресу роботодавця без вручення ОСОБА_1 . З матеріалів справи вбачається, що копію оскаржуваного наказу отримав адвокат позивача лише 23.03.2026. Представником відповідача не доведено суду факт більш раннього отримання позивачем копії оскаржуваного наказу та не висловлено доводів щодо пропуску строку звернення, встановленого ст. 233 КЗпП України.

Отже, виходячи з дати отримання копії наказу про звільнення – 23.03.2026, колегія суддів вважає, що звернення позивача з позовом про поновлення на роботі 16.04.2026 відбулося з дотриманням вимог ст. 233 КЗпП України.

Суд апеляційної інстанції погоджується з правильним висновком суду першої інстанції щодо вчинення позивачем дисциплінарного проступку у вигляді прогулу – відсутності поважності причин на робочому місці понад три години, оскільки останній самовільно використав без погодження з власником або уповноваженим ним органом відпустку без збереження заробітної плати, не дочекавшись погодження його заяви та оформлення відповідного наказу. Сам факт подання такої заяви не позбавляє позивача обов`язку цікавитись долею такої заяви, а без ознайомлення з наказом про надання відпустки, останній не мав права самоусунутися від виконання своїх службових обов`язків та повинен був перебувати на робочому місці, дотримуючись трудової дисципліни.

Під час дії воєнного стану надання відпустки без збереження заробітної плати є правом, а не обов`язком роботодавця, обов`язок роботодавця надати відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів розповсюджується щодо працівників, які виїхали за межі території України, або набули статусу внутрішньо переміщеної особи, згідно ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

При цьому ОСОБА_1 за кордон України не виїжджав, статусу внутрішньо переміщеної особи на день подання такої заяви не мав, не мав він цього статусу і на день повідомлення роботодавцем про відмову у наданні такої відпустки. Зазначений статус позивач набув лише у день звільнення, що не спростовує законність ненадання йому відпустки без збереження заробітної плати та подальшого звільнення з підприємства.

Неодержання роботодавцем пояснень щодо порушень трудової дисципліни та скоєння дисциплінарного проступку не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, оскільки факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими доказами: доповідною запискою начальника ВОТОM від 27.10.2025, від 30.10.2025; актами відсутності позивача на робочому місці від 27.10.2025, від 28.10.2025, від 29.10.2025, від 30.10.2025; листом-повідомленням про необхідність явки для надання пояснень з приводу скоєних прогулів (вихідний ВОТОМ/1477 від 04.11.2025); актом про відмову працівника від надання письмових пояснень від 06.11.2025; табелем обліку робочого часу за жовтень 2025р., за листопад 2025р.; довідкою профспілкового комітету ВОТОМ від 04.11.2025. При цьому з матеріалів справи вбачається, що роботодавець вжив усіх необхідних заходів щодо встановлення місцеперебування позивача та з`ясування причин відсутності на роботі: на відому адресу мешкання позивача виходила створена комісія, на відомі засоби електронного зв`язку та месенджери надсилалися відповідні листи, тощо.

Зазначене вище цілком узгоджується з правильним висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання незаконним наказу директора з управління персоналом АТ «Мотор Січ» № 2399/к від 11.11.2025 «Про звільнення ОСОБА_1 », а також про його поновлення на роботі на посаді начальника бюро агрегатів відділу основного технологічного обладнання та матеріалів та відсутності підстав для задоволення інших заявлених позовних вимог, що носять похідний характер.

Доводи апелянта щодо умисного нерозгляду роботодавцем його заяви про надання відпустки протягом чотирьох робочих днів колегія суддів до уваги не приймає, оскільки до ознайомлення з наказом про відпустку працівник не має права на зупинення своїх професійних обов`язків на власний розсуд. Окрема бездіяльність щодо нерозгляду зазначеної заяви у цей період позивачем оскаржена не була.

Зазначення позивачем про переїзд до іншого місяця проживання в такій заяві про відпустку не може вважатися правомірним очікуванням на обов`язкове надання роботодавцем такої відпустки. Про виїзд за кордон, або наявність у нього статусу внутрішньо переміщеної особи, як обов`язкових підстав для надання відпустки, ОСОБА_1 у заяві від 24.10.2025 не зазначав.

Наявність інтенсивних обстрілів не дає підстав для свавільного визначення працівником робочого часу та часу відпустки, оскільки лише за волевиявленням роботодавця можливе введення простою на підприємстві.

Доводи апелянта щодо навмисного направлення роботодавцем листів за №№ 1469 та 1471 за місцем його проживання при обізнаності, що останній там не мешкає, є голослівними та до уваги не беруться, оскільки позивачем не надано жодних доказів щодо повідомлення роботодавця про його нове місце мешкання.

Посилання апелянта на Лист Мінекономіки України, який за своєю суттю не є нормою закону, не беруться судом апеляційної інстанції до уваги.

Жодних поважних причин, які б унеможливили перебування ОСОБА_1 на робочому місці та виконання ним своїх робочих обов`язків, апелянтом не надано. Наявність збільшення обстрілів як наявність поважних причин витлумачена ним на власний розсуд.

Згідно із ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1-3 ст. 89 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №357/16765/14-ц вказано, що оцінка підстав, предмету та доказів позову має здійснюватися судом у кожній окремій справі, незалежно від правової оцінки в інших справах. Звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які були встановлені в іншому судовому рішенні, враховуючи різні предмет і підстави позовів. Тому суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, правовідносини, що випливають з них, та правові норми, що підлягають до застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що звільнення позивача з підприємства відповідача було здійснено у законний спосіб, з дотриманням процедури та підстави для його скасування відсутні.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Верховний Суд у постанові від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18 провадження № 61-5330 св 24 зазначав, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.

Натомість, апелянтом таких доказів надано не було.

На переконання апеляційного суду доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, що обґрунтовано викладені в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційні скарги не містять.

Аналізуючи питання обсягу аналізу доводів апелянта та їхнє відображення в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли при врегулюванні спірних відносин, як у матеріально-правовій, так і у процесуальній площах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, є ідентичними висловленим в процесуальних документах та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Також, в силу вимог ч.1 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови апелянтові у задоволенні його апеляційної скарги, останній не має права на компенсацію за рахунок іншої сторони будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , – залишити без задоволення.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 08 липня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 01 жовтня 2026 року. Копію постанови надіслати учасникам провадження для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: Д.С. Бредун

Суддя: Д.І. Сакоян