Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №752/8698/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 752/8698/25 Головуючий у суді І інстанції Кирильчук І.А.

Провадження № 22-ц/824/8238/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 листопада 2025року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Державне житлово-комунальне підприємство Національної академії наук України, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и в:

У квітні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтувала тим, що вона є наймачем службової квартири АДРЕСА_1 .

У вказаній квартирі з 27 травня 2021 року окрім неї також зареєстровані її діти: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також відповідач ОСОБА_1 .

Відповідач хоч і зареєстрований у квартирі, однак з травня 2021 року в цьому житловому приміщенні не проживає без поважних причин.

Шлюбні відносини на той час сторони припинили, відповідач продовжив проживати в недобудованому житловому будинку, який розташований по АДРЕСА_2 .

Шлюб між сторонами був розірваний 26 червня 2023 року.

Протягом всього періоду проживання у квартирі позивачка самостійно оплачує комунальні послуги. З травня 2021 року по день звернення до суду з цим позовом відповідач жодного разу не навідувався до квартири, участі в утриманні житла не брав. З лютого 2022 року місце проживання відповідача позивачці не відоме.

З наведених підстав та посилаючись на норми статей 71, 72 ЖК України, ОСОБА_2 просила суд визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 листопада 2025 рокупозов задоволено.

Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_3 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.

В апеляційній скарзі відповідач в особі представника - адвоката Вербового Р.П. просить зазначене судове рішення скасувати з підстав неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що надані позивачкою акти є належними та допустимими доказами у справі, оскільки вони містять дані, які не відповідають дійсності, і судом не перевірено інформацію, що міститься в цих актах, зокрема про не проживання особи за вказаною адресою з 22 березня 2021 року.

Звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не міг проживати у спірній квартирі з 22 березня 2021 року, оскільки лише 27 травня 2021 року було видано ордер на право зайняття службового жилого приміщення та 16 серпня 2021 року укладено договір найму службового житла № 49/08-21.

Позивачка у своєму позові та суд в ухваленому рішенні обґрунтували не проживання відповідача у квартирі, в тому числі і витратами на утримання житлового приміщення, які здійснювала ОСОБА_2 . Однак, як слідує з договору найму службового приміщення № 49/08-21 від 16 серпня 2021 року, однією зі сторін цього договору є саме ОСОБА_2 , яка відповідно до умов договору зобов`язана сплачувати комунальні послуги та інші платежі, а тому це жодним чином не може свідчити про неучасть відповідача в утриманні наданого в найм службового житла.

На думку відповідача, матеріали справи не містять достатніх і достовірних доказів, які б могли свідчити про відсутність особи протягом визначеного статтею 71 ЖК України строку за адресою своєї реєстрації.

Крім того, оскаржуване рішення у справі було ухвалено без участі відповідача, який не був належним чином повідомлений про наявний судовий процес і лише дізнався про нього, отримавши за адресою: АДРЕСА_3 , рішення суду у даній справі, у зв`язку з чим не мав можливості навести свої доводи та заперечення щодо пред'явленого позову.

У відзиві на апеляційну скаргу позивачка в особі представника - адвоката Хобти Ю.М. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - в силі, посилаючись на те, що факт не проживання ОСОБА_1 у службовому житлі доведено актами про не проживання, які складені протягом тривалого часу та підписані свідками, які є сусідами по квартирі і можуть підтвердити те, що він фактично не проживає. Участі в ремонті квартирі відповідач не приймав, жодного разу не з`являвся і ніякої допомоги не пропонував.

Судом встановлено і в повній мірі досліджено факт не проживання відповідача за місцем реєстрації, що підтверджується актами про не проживання особи за місцем реєстрації від 11 листопада 2024 року, 18 грудня 2024 року, 23 січня 2025 року та 19 лютого 2025 року, складеними представником ТОВ «Холд Груп» в присутності мешканців будинку.

Також відповідач не зазначає щодо наявності в нього іншого нерухомого майна, а саме двох земельних ділянок і недобудованого житлового будинку в Київській області. До ордеру в якості наймача ОСОБА_1 був включений як член сім`ї ОСОБА_2 , хоча на момент оформлення ордеру сторони спільно не проживали. Також відповідач не фактично заперечує, що він не проживав у квартирі АДРЕСА_1 .

За наведених обставин позивачка вважає, що оскаржуване рішення суду прийнято при повному з`ясуванню обставин справи та із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача- адвокат Вербовий Р.П. підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Представник пояснив суду, що понад 10 років до 30 вересня 2021 року ОСОБА_1 працював у НАН України і 27 травня 2021 року на сім`ю із чотирьох осіб було видано ордер на право зайняття службового жилого приміщення, оформлений на ім`я його дружини - ОСОБА_2 . У 2022 році після повномасштабного вторгнення позивачка виїхала за кордон, а у червні 2023 року за її ініціативи шлюб між сторонами був розірваний на підставі рішення суду. Наголошував, що з часу надання сторонам у найм службової квартири в ній проводилися ремонті роботи і взагалі ніхто не проживав.

Інші учасники справи та/або їх представники в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, ОСОБА_2 усудовому засіданні, яке підлягало проведенню за її заявою в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, на зв`язок не вийшла, Державне житлово-комунальне підприємство НАН України причини неявки його представника не повідомляло, а представник позивачки - адвокат Хобта Ю.М. в день засідання надіслав на електронну пошту Київського апеляційного суду заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку із різким погіршенням стану здоров'я.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Отже, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Як неодноразово зазначалось Верховним Судом, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні учасників справи та/або їх представників, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (див.зокрема, постанови Верховного Судувід 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16 та від 22 листопада 2024 року у справі № 727/6078/22).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2024 року у справі № 990SCGC/20/24 зазначила, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

ЄСПЛ, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», також неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).

Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання неявки ОСОБА_2 та її представникав судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи, та з огляду на те, що вони були завчасно і належним чином повідомлені про призначене судове засідання у справі, з урахуванням категорії даної справи, яка відноситься до справ незначної складності, для яких пріоритетним є швидке вирішення, відсутності доказів погіршення стану здоров`я адвоката Хобти Ю.М., викладення ним заперечень щодо доводів відповідача у відзиві на апеляційну скаргу, а також не зазначення обставин, які він мав намір особисто повідомити апеляційному суду додатково, на підставі статей 369, 372 ЦПК Україниклопотання представника позивачки про відкладення розгляду справизалишила без задоволення та ухвалила проводити розгляд справи за відсутності осіб, які без поважних не з`явилися у судове засідання.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Суд першої інстанції встановив, що 27 травня 2021 року Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією видано ОСОБА_2 ордер № 6504 на право зайняття службового жилого приміщення та надано у користування квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , на час її роботи на посаді старшого наукового співробітника Національної академії наук України.

16 серпня 2021 року між Державним житлово-комунальним підприємством НАН України та ОСОБА_2 укладено договір № 49/08-21 найму службового житла за адресою: АДРЕСА_3 .

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 26 червня 2023 року шлюб, зареєстрований 28 липня 1998 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , розірвано.

Позивачка вказувала на те, що з 2021 року відповідач у вищевказаній квартирі не проживає.

На підтвердження факту не проживання відповідача за місцем реєстрації позивачка надала акти про не проживання особи за місцем реєстрації від 11 листопада 2024 року, 18 грудня 2024 року, 23 січня 2025 року та 19 лютого 2025 року, складені представником ТОВ «Холд Груп» (майстром 2 дільниці) в присутності свідків - мешканців будинку за адресою: АДРЕСА_4 .

Витрати на утримання житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , сплачує виключно ОСОБА_2 , що підтверджується наданими квитанціями.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, виходив з того, що позивачкою доведено факт не проживання відповідача у квартирі АДРЕСА_1 без поважних причин більше шести місяців, що є підставою для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Частиною четвертою статті 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

За положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі.

У відповідності до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Статтею 71 ЖК України врегульовано збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

Так, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частина перша, друга статті 71 ЖК України).

У частині третій статті 71 ЖК України визначені випадки, за яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, перелік яких не є вичерпним.

Відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.

У пункті 10 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.

Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин понад шість місяців.

В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК України, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17.

Підстав для відступу від вказаних висновків не вбачається, оскільки саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин і така практика Верховного Суду є сталою та не змінювалась.

Одними із основних засад (принципів) цивільного судочинства є змагальність сторін, диспозитивність, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 4, 5, 22 частини третьої статті 2 ЦПК України).

В частині третій статті 12, частині першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов`язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.

Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (частина перша статті 89 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, на підтвердження факту не проживання ОСОБА_1 у службовій квартирі АДРЕСА_1 понад строк, встановлений статтею 71 ЖК України, ОСОБА_2 надала суду акти про не проживання особи за місцем реєстрації від 11 листопада 2024 року, 18 грудня 2024 року, 23 січня 2025 року та 19 лютого 2025 року, складені представником ТОВ «Холд Груп» (майстром 2 дільниці) в присутності свідків - мешканців будинку за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 12-15).

В цих актах вказано, що за ініціативою користувача квартири АДРЕСА_5 ОСОБА_2 складено акти про те, що за вищевказаною адресою зареєстрований громадянин ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , але фактично не проживає починаючи з 22 березня 2021 року та по теперішній час, тобто по дату складання кожного акта.

Суд першої інстанції не врахував, що вказані акти не можуть бути належними доказами у розумінні статті 77 ЦПК України, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Акт - це документ, якій фіксує наявність певної обставини, конкретних фактів у певному місці. Акт про не проживання особи у квартирі може лише зафіксувати відсутність особи, щодо якої він складається, на час його складання у квартирі, засвідчити відсутність речей цієї особи у квартирі. Будь-яких ретроспективних даних акт не може містити, оскільки ці дані встановлюються іншими доказами, які досліджуються судом у судовому засіданні. Крім того, позивач має довести відсутність відповідача саме протягом останніх шести місяців перед зверненням до суду, що може бути підтверджено лише у разі надання декількох актів, складених у різні дні і години доби.

Так, у наданих позивачкою на доведення факту не проживання відповідача в житловому приміщенні актах зазначено, що відповідач не проживав у квартирі з 22 березня 2021 року. Водночас із матеріалів справи вбачається, що ордер на право зайняття службового житла був виданий ОСОБА_2 на сім`ю, яка складається з чотирьох осіб (вона, ОСОБА_1 (чоловік), ОСОБА_3 (донька), ОСОБА_4 (донька)), лише 27 травня 2021 року і саме з цієї дати сторони були зареєстровані у спірній квартирі, а отже відповідач не міг проживати в квартирі до 27 травня 2021 року.

Колегія суддів також звернула увагу на те, що в актах не зазначено, що вони складені в присутності ОСОБА_2 , тому відповідач обґрунтовано поставив під сумнів ці акти як належні і допустимі докази у справі, оскільки за відсутності позивачки комісія та свідки не могли потрапити у квартиру, встановити відсутність в ній ОСОБА_1 , його речей, оцінити стан квартири і можливість проживання в ній, а також встановити період його відсутності хоча би зі слів ОСОБА_2 .

Крім того, надані акти не доводять і періоду не проживання відповідача, який має дорівнювати або перевищувати шість місяців. Зокрема, перший з наданих позивачкою актів про не проживання відповідача за місцем реєстрації був складений 11 листопада 2024 року, тоді як із позовом до суду ОСОБА_2 звернулась засобами поштового зв`язку 03 квітня 2025 року, тобто до спливу шестимісячного строку відсутності відповідача за місцем реєстрації.

Отже, наданими позивачкою письмовими доказами достовірно не доводиться факт того, що відповідач не проживав у квартирі АДРЕСА_1 більше ніж протягом шести місяців, що є обов`язковою умовою для визнання його таким, що втратив право користування квартирою на підставі статті 71 ЖК України.

Водночас сам по собі факт не проживання відповідача у спірній квартирі не є безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки підставою для задоволення таких вимог є не проживання фізичної особи понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.

Судом першої інстанції під час розгляду справи не було встановлено обставин, які б свідчили про відсутність поважних причин не проживання ОСОБА_1 у спірному житловому приміщенні понад шість місяців, які б давали підстави визнати його таким, що втратив право користування цим жилим приміщенням.

Та обставина, що відповідач не утримує майно, яким має право користуватися, не може бути самостійною підставою для задоволення позовних вимог, оскільки статті 71, 72 ЖК України, на які позивачка посилалась у своїй позовній заяві, не містять такої підстави для позбавлення особи права користування житлом.

Таким чином, суд першої інстанції не з`ясував фактичні обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення, не дослідив наявні у справі докази у їх сукупності, неправильно застосував вищенаведені норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою, у зв`язку з його відсутністю у цьому житловому приміщенні більше шести місяців.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати виключно свідома або недбала поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення, чого під час перегляду даної справи в апеляційному порядку встановлено не було.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).

Колегія суддів вважає, що за наявних в матеріалах справи доказів та позиції кожної із сторін відносно предмета спору позбавлення відповідача права користування житловим приміщенням, яке надавалось у користування як службове житло, буде становити для нього надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою та не є необхідним у демократичному суспільстві.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, розподіл судових витрат, понесених стороною у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Відповідно до положень частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного з позивачки стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені відповідачем у вигляді сплаченого судового збору, а саме 1 816,80 грн - за подання апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити.

Стягнути ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 816,80 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 28 вересня 2026 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: О.В. Борисова

Д.О. Таргоній