Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №752/7510/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

апеляційне провадження №22-ц/824/12015/2026

справа №752/7510/26

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м.Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Поліщук Н.В.,

суддів Желепи О.В., Соколової В.В.,

за участю секретаря судового засідання Крисіної В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , підписаною адвокатом Ільїним Олександром Павловичем, на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Хоменко В.С., дата складення повного рішення не зазначена,

у справі за заявою ОСОБА_2 , заінтересована особа: ОСОБА_3 , про видачу обмежувального припису, -

встановив:

1. Короткий виклад доводів поданої заяви.

У березні 2026 року ОСОБА_2 звернулась до суду із заявою про видачу обмежувального припису.

В обґрунтування заяви вказує, що заявниця перебувала у зареєстрованому шлюбі з громадянином Республіки Хорватія ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ) з 05 березня 2022 року. Шлюб зареєстровано Міським департаментом з питань загального управління, майнових справ та правових питань РАЦС Дубрава (актовий запис №00061). Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва у справі №752/6269/25 шлюб між сторонами розірвано.

За час перебування у шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_6 . Рішенням від 13 травня 2024 року, затвердженим Надзвичайним і Повноважним Послом України в Республіці Хорватія, дитина набула громадянства України, що підтверджується відповідними документами.

Зазначає, що протягом спільного проживання заявниця систематично зазнавала психологічного, економічного та фізичного домашнього насильства з боку чоловіка.

Зазначає, що неодноразово зверталася за допомогою до Хорватського правового центру у м. Загреб та громадської організації, повідомляючи про постійний контроль, погрози, страх за власну безпеку та безпеку дитини, побоювання викрадення дитини, а також про кримінальне минуле чоловіка.

Вказує, що під час спільного життя заявниці стало відомо, що чоловік є особою, неодноразово засудженою за вчинення кримінальних правопорушень у Хорватії та Німеччині.

Вказує, що у жовтні 2022 року під час обшуку за місцем проживання сторін вилучено близько 100 кг марихуани, героїн та автомат Калашникова, у зв`язку з чим ОСОБА_3 засуджено за частиною 2 статті 190 та частиною 1 статті 331 Кримінального закону Республіки Хорватія за незаконний обіг наркотичних засобів та незаконне поводження зі зброєю.

Вказує, що окрім цього витяг про судимості підтверджує дев`ять попередніх засуджень ОСОБА_3 за незаконний обіг наркотичних засобів, крадіжки, розбій, підроблення документів та інші умисні злочини. Загалом у період з 1997 по 2025 роки він відбув покарання у виді позбавлення волі строком 15 років 1 місяць.

Після звільнення з місць позбавлення волі у січні 2026 року ОСОБА_3 поновив погрози фізичною розправою та помстою через розірвання шлюбу та виїзд заявниці.

Вказує, що під час спільного проживання ОСОБА_3 систематично вчиняв психологічне насильство: безпричинно кричав, у тому числі у присутності малолітньої дитини, приходив додому у стані алкогольного чи наркотичного сп`яніння. Через його агресивну поведінку заявниця була змушена разом із дитиною зачинятися у ванній кімнаті, щоб убезпечити себе та сина.

Зазначає, що ОСОБА_3 неодноразово створював небезпечні для життя і здоров`я дитини ситуації. Так, 22 серпня 2024 року під час відсутності матері він залишив малолітнього без належного нагляду, перебуваючи у ванній кімнаті, а 26 серпня 2024 року дитина випала з ліжечка внаслідок неналежного догляду з боку батька, після чого у неї декілька днів спостерігалася носова кровотеча.

ОСОБА_4 здійснював тотальний контроль над заявницею: перевіряв телефон, забороняв спілкування з іншими людьми, вимагав постійних фото- та відеозвітів про її місцезнаходження, переслідував автомобілем, а у травні 2024 року силоміць витягнув її з автомобіля, відібрав ключі та гроші, принижуючи нецензурними висловами.

Наявність у відповідача психічних розладів підтверджується довідкою психіатра із діагнозами F60 та F11. Заявниця неодноразово намагалася врегулювати ситуацію шляхом звернення до сімейного психотерапевта (2022 рік), психолога (2023 рік) та психіатра лікарні «Rebro» (19 вересня 2023 року), який призначив ОСОБА_3 медикаментозне лікування та рекомендував звернення до поліції у разі продовження погроз.

Вказує, що перебування заявниці у важкому психологічному стані підтверджується висновком психологині Богуславської В.В. від 17 листопада 2025 року, відповідно до якого заявниця перебуває у тяжкому психологічному стані. Висновком підтверджено, що заявниця тривалий час перебувала під коерсивним контролем, зазнавала ізоляції, переслідування, погроз, позбавлення засобів зв`язку та коштів, а питання її особистої й цифрової безпеки потребує першочергового захисту.

Зазначає, що 25 лютого 2026 року внесено відомості до ЄРДР за №12026105010000123 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 129 КК України, у зв`язку з повторними погрозами фізичною розправою після звільнення ОСОБА_3 з місць позбавлення волі.

Наведені обставини свідчать про систематичне вчинення ОСОБА_3 щодо заявниці психологічного, економічного та фізичного домашнього насильства.

Мотивуючи наведеним, просить:

видати обмежувальний припис стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановити заходи тимчасового обмеження його прав у спосіб заборони строком на шість місяців:

• наближатися на відстань ближче 100 метрів до місця проживання (перебування) за адресою: АДРЕСА_2 , навчання, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та неповнолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

• вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_2 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто та через третіх осіб;

• особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_2 та неповнолітнього ОСОБА_6 , якщо вони за власним бажанням перебувають у місці, невідомому кривднику, переслідувати їх та в будь-який спосіб спілкуватися з ними.

2. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 року заяву задоволено.

Видано обмежувальний припис строком 6 місяців стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яким визначено тимчасові обмеження:

заборонено наближатися на відстань ближче 100 метрів до місця проживання (перебування) за адресою: АДРЕСА_3 , навчання, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та малолітнього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;

заборонено вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто та через третіх осіб;

заборонено особисто та через третіх осіб розшукувати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та малолітнього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , якщо вони за власним бажанням перебувають у місці, невідомому кривднику, переслідувати їх та в будь-який спосіб спілкуватися з ними.

Задовольнивши заяву, суд першої інстанції вказав, що надані заявницею докази у своїй сукупності підтвердили факт систематичного домашнього насильства з боку ОСОБА_1 щодо неї та малолітньої дитини, а також наявність реального ризику його продовження.

Суд зазначив, що відповідно до статей 24, 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" вирішальним критерієм для видачі обмежувального припису є оцінка ризиків повторного чи продовження домашнього насильства, а не притягнення кривдника до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Оцінивши наявні докази, суд встановив існування високої ймовірності повторного вчинення насильства та необхідність застосування превентивних заходів для забезпечення безпеки заявниці та малолітньої дитини.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись з ухваленим рішенням, адвокатом Ільїним О.П., який діє в інтересах ОСОБА_3 , подано апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на порушення норм процесуального та матеріального права.

Зазначає, що 09 квітня 2026 року скаржник направив на електронну адресу Голосіївського районного суду м. Києва заяву про зупинення провадження у справі. Факт її надходження підтверджений ухвалою суду від 16 квітня 2026 року. Вказує, що направлення заяви про зупинення провадження у справі здійснено такими ж засобами зв`язку, якими суд повідомив про розгляд справи.

Відповідно до правил обчислення процесуальних строків, передбачених ЦПК України, строк не вважається пропущеним, якщо документи здані на пошту або передані іншими відповідними засобами зв`язку до його закінчення. Отже, навіть за наявності сумнівів щодо електронної форми подання заяви суд не мав права ігнорувати повідомлення про направлення оригіналу заяви поштою.

Фактично суд розглянув справу у таких умовах, ніби скаржник не подавав заяв, не повідомляв своєї позиції та не порушував питання про зупинення провадження. Такий надмірний процесуальний формалізм несумісний із завданнями цивільного судочинства.

Звертає увагу, що скаржник є громадянином Республіки Хорватія, не проживає в Україні, не має зареєстрованого електронного кабінету в ЄСІТС та об`єктивно не може користуватися українськими електронними сервісами на тих самих умовах, що й учасники процесу в Україні. На момент подання заяви він також не мав укладеного договору з адвокатом у цій справі, а адвокат, призначений державою у провадженні про повернення дитини за Гаазькою конвенцією, не уповноважений автоматично представляти його інтереси у справі про видачу обмежувального припису.

Повернувши заяву без розгляду та одночасно розглянувши справу по суті без участі скаржника, суд порушив принципи рівності сторін, змагальності, доступу до правосуддя та право особи бути почутою.

Вказує, що суд проігнорував міжнародно-правову заборону вирішувати питання, пов`язані з піклуванням про дитину, до завершення провадження про її повернення.

У заяві про зупинення провадження суд був повідомлений про існування справи №752/3322/26 щодо визнання незаконним переміщення та утримання малолітньої дитини та її повернення відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

Оскаржуваним рішенням суд заборонив скаржнику наближатися до дитини, розшукувати її, переслідувати та в будь-який спосіб спілкуватися з нею. Таким чином суд фактично втрутився у здійснення батьківських прав та вирішив питання, пов`язане з піклуванням про дитину, всупереч статтям 5 та 16 Гаазької конвенції.

Стверджує, що суд не проаналізував застосування статті 16 Конвенції, хоча вона була підставою заяви про зупинення провадження.

Уважає, що судом першої інстанції порушено статті 1, 2, 5, 13(b) та 16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, статтю 9 Конституції України, статтю 10 ЦПК України, статтю 19 Закону України "Про міжнародні договори України", статті 3, 9, 11 Конвенції ООН про права дитини та статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд також не встановив реальних ризиків, необхідних для видачі обмежувального припису.

Відповідно до Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" такий припис видається лише після оцінки ризиків повторного насильства або настання тяжких наслідків. Проте суд фактично не здійснив такої оцінки, а лише послався на судимості скаржника, звернення заявниці до спеціалізованих організацій у Хорватії, психологічний висновок та факт внесення відомостей до ЄРДР.

Суд не встановив, яким чином скаржник, перебуваючи у Республіці Хорватія, міг створювати реальну небезпеку для заявниці чи дитини в Україні, чи мав місце хоча б один випадок переслідування або контакту після переїзду заявниці, чому дистанційне спілкування з дитиною створює ризик домашнього насильства та чому менш обмежувальні заходи були недостатніми.

Звертає увагу на Практичні рекомендації "Конвенція 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Керівництво з належної практики. Частина VI. Стаття 13(1)(b)", перекладені Верховним Судом. Так, пункт 44 цих рекомендацій передбачає, що захисні заходи повинні застосовуватися лише за наявності серйозного ризику, не можуть бути автоматичними та мають діяти лише до моменту, коли компетентний суд держави постійного проживання дитини визначить необхідні заходи захисту.

Натомість суд повністю заборонив скаржнику будь-яке спілкування з малолітнім сином, включаючи телефонні розмови, відеозв`язок, листування та контакти через інших осіб. Така заборона без встановлення реальної небезпеки є непропорційним втручанням у право батька і дитини на сімейне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особливо з огляду на транскордонний характер спору та малолітній вік дитини.

Вказує на помилковість висновків суду щодо доведеності домашнього насильства.

Вказує, що факт внесення відомостей до ЄРДР підтверджує лише початок досудового розслідування, але не доводить винуватості особи чи існування актуальних ризиків. Психологічний висновок щодо стану заявниці може підтверджувати лише її психологічний стан, але не є доказом вчинення домашнього насильства саме скаржником.

Суд фактично прирівняв зазначені документи до безумовного підтвердження насильства, не навівши конкретних доказів того, коли, за яких обставин та якими діями скаржник вчинив фізичне чи психологічне насильство, а також яким чином ці обставини підтверджують існування актуального ризику на момент розгляду справи.

Уважає, що рішення ухвалене без належного забезпечення права скаржника бути почутим, без оцінки його заяви про зупинення провадження, із порушенням міжнародно-правової заборони вирішувати питання, пов`язані з піклуванням про дитину, до завершення процедури її повернення, а також без встановлення реальних, актуальних і доведених ризиків домашнього насильства.

Фактично обмежувальний припис використано не як тимчасовий захисний захід, а як інструмент впливу на паралельне провадження про повернення дитини за Гаазькою конвенцією. Уважає, що повна заборона будь-якого спілкування батька з дитиною на шість місяців ізолює дитину від скаржника, створює процесуальну перевагу матері у справі про повернення дитини та дозволяє надалі використовувати сам факт існування обмежувального припису як доказ нібито небезпечності батька.

Мотивуючи наведеним, просить рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити.

4. Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу.

15 червня 2026 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив адвокатки Подолян Ю.О., яка діє в інтересах ОСОБА_2 , на апеляційну скаргу.

В обґрунтування відзиву посилається на необґрунтованість та безпідставність апеляційної скарги.

Вказує, що доводи скаржника про безпідставне повернення заяви про зупинення провадження та позбавлення його права бути почутим є необґрунтованими.

Заява про зупинення провадження надіслана на електронну адресу суду без кваліфікованого електронного підпису, що не відповідає вимогам частини 8 статті 43 ЦПК України. Вказує, що поданий електронною поштою документ без КЕП не породжує процесуальних наслідків і не уважається поданим належним чином. Посилання скаржника на одночасне направлення паперового примірника поштою не спростовує цього висновку, оскільки на момент ухвалення рішення 16 квітня 2026 року належно оформлена заява до суду не надійшла. Звертає увагу, що норми щодо збереження процесуального строку у разі відправлення документа поштою стосуються обчислення строків і не покладають на суд обов`язку відкладати розгляд справи в очікуванні кореспонденції.

Крім того, відповідно до статті 350-5 ЦПК України справи про видачу обмежувального припису розглядаються не пізніше 72 годин після надходження заяви, що обумовлено необхідністю невідкладного захисту постраждалої особи. Зупинення провадження до завершення розгляду іншої справи суперечило б призначенню цього інституту, а передбачених статтями 251-252 ЦПК України підстав для такого зупинення не існувало, оскільки питання видачі обмежувального припису не залежало від вирішення справи № 752/3322/26.

Вказує на необґрунтованість тверджень про порушення права скаржника бути почутим, оскільки він належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, однак у засідання не з`явився, участі представника не забезпечив, належних заперечень не подав та причин неявки не повідомив.

Безпідставними є й доводи про порушення статті 16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. Зазначена норма забороняє вирішувати питання про право піклування по суті. Разом з цим обмежувальний припис не визначає місце проживання дитини, не вирішує питання батьківських прав чи участі у вихованні, а є тимчасовим заходом захисту потерпілих осіб від кривдника строком шість місяців.

Уважає безпідставними твердження скаржника про не встановлення судом реальних ризиків, оскільки оцінка ризиків полягає у визначенні ймовірності повторного чи подальшого насильства та настання тяжких наслідків, а не у встановленні вже вчиненого злочину. Суд першої інстанції здійснив оцінку ризиків на підставі сукупності доказів: численних судимостей скаржника в Німеччині та Хорватії, зокрема за злочини, пов`язані зі зброєю, вибуховими речовинами та наркотиками; поновлення погроз після звільнення від відбування покарання; висновку комплексного психологічного дослідження від 10 листопада 2025 року, який підтвердив тяжкий психологічний стан заявниці; а також її неодноразових звернень по допомогу до спеціалізованих організацій у Хорватії ще до виникнення цього спору.

Звертає увагу, що перебування скаржника у Хорватії саме по собі не усуває ризиків, оскільки психологічне насильство у формі погроз, переслідування та залякування може здійснюватися дистанційно, що й стало підставою для відкриття кримінального провадження. Враховуючи відоме скаржникові місце проживання заявниці та його попередні заяви про намір відібрати дитину, ризики були цілком реальними.

Необґрунтованими також є доводи про непропорційність застосованих заходів та нібито повну заборону контактів батька з дитиною. Суд застосував лише заходи, передбачені пунктами 4-6 частини 2 статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству": заборону наближатися до місця проживання, перебування, роботи чи навчання заявниці та дитини; заборону контактувати із заявницею засобами зв`язку; а також заборону розшукувати, переслідувати чи контактувати із заявницею та дитиною у разі їх перебування у невідомому кривдникові місці. Захід, передбачений пунктом 3 частини 2 статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству", а саме обмеження спілкування з дитиною, судом не застосовувався.

Вказує, що фактична поведінка сторін спростовує доводи скаржника, оскільки попри дію обмежувального припису скаржник регулярно щонеділі спілкується із сином у режимі відеозв`язку, а заявниця не перешкоджає спілкуванню.

Застосовані заходи є мінімально необхідними та відповідають установленим ризикам. Заборона наближення й переслідування обумовлена погрозами фізичною розправою, а заборона контактів із заявницею систематичним психологічним насильством, підтвердженим доказами у справі.

Мотивуючи наведеним, просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, оскаржуване рішення залишити без змін.

5. Позиція учасників справи.

В судовому засіданні адвокат Ільїн О.П., який діє в інтересах ОСОБА_3 , підтримав подану апеляційну скаргу, просив суд її задовольнити.

Від ОСОБА_2 на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Клопотання мотивоване необхідністю залучення до розгляду у справі іншого адвоката, оскільки з 14 вересня 2026 року ОСОБА_2 та адвокат Подолян Ю.О. розірвали договір про надання правничої допомоги.

Вирішуючи питання за клопотанням ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, колегія суддів зазначає про таке.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналіз статті 372 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Отже, з урахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду (див.: постанови Верховного Суду від 15 липня 2024 року у справі № 447/852/23, від 03 квітня 2025 року у справі №359/7536/23, від 19 березня 2025 року у справі № 450/678/21).

З огляду на наведене, відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явились, оскільки такі повідомлені належним чином про дату, час і місце розгляду справи, їхня неявка не перешкоджає розгляду справи.

При цьому, колегія суддів враховує, що заявниці надана можливість викласти своє ставлення до апеляційної скарги у письмовому вигляді.

6. Позиція суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення адвоката Ільїна О.П., який діє в інтересах ОСОБА_3 , розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

7. Фактичні обставини справи, установлені судом.

Відповідно до даних паспорту НОМЕР_1 , даних посвідчення особи № НОМЕР_2 убачається, що ОСОБА_3 є громадянином Республіки Хорватія (а.с. 5, 11).

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою України, що підтверджується даними паспорту № НОМЕР_3 (а.с. 8-9).

З даних витягу з книги реєстрації актів про шлюб Республіки Хорватія убачається, що 05 березня 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 зареєстровано шлюб (а.с. 21).

З даних свідоцтва про народження убачається, що ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Загреб. Батьками дитини є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (а.с. 30-31).

З даних довідки №61312/19-536-64534 від 13 травня 2024 року, виданої послом України в Республіці Хорватія, убачається, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований громадянином України (а.с. 14).

Відповідно до даних висновку №2023002385 Інституту клінічної психіатрії убачається, що ОСОБА_3 установлено діагноз F60, F11 (а.с. 34).

ОСОБА_3 неодноразово засуджений за вчинення злочинів на території Німеччини та Хорватії і має історію судимостей, в тому числі й за вироком Районного кримінального суду в м. Загребі Республіки Хорватія від 15 червня 2023 року за вчинення кримінальних правопорушень, пов`язаних з несанкціонованим виробництвом і обігом наркотиків і незаконним зберіганням, виготовленням і придбанням зброї та вибухових речовин, що підтверджується даними витягу Міністерства юстиції та управління Республіки Хорватія №514-05-02-01-01/01-22-02 (а.с. 17).

З даних довідки №ов-66/2025 від 15 лютого 2025 року убачається, що ОСОБА_2 , яка проживає у м. Загребі, неодноразово з 2024 року і до часу видачі довідки зверталась за підтримкою та допомогою через лінію для отримання підтримки Автономного жіночого дому Загреб через, за її словами, насилля партнера. ОСОБА_2 користувалась послугою правового консультування в АЖДЗ (а.с. 39).

З даних листів Хорватського правового центру від 14 січня 2024 року, Громадської організації "Будь активною. Будь емансипованою" від 15 січня 2025 року убачається, що ОСОБА_2 неодноразово зверталася за підтримкою та допомогою через домашнє (психологічне) насильство ОСОБА_3 (а.с. 41-54).

Вироком районного кримінального суду від у м. Загребі від 15 червня 2023 року ОСОБА_3 засуджено до відбування покарання у вигляді двох років позбавлення волі (а.с. 55-69).

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 вересня 2025 року шлюб між громадянином Республіки Хорватія ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , укладений 05 березня 2022 року Міським департаментом з питань загального управління, майнових справ та правових питань РАЦС Дубрава - розірвано (а.с. 70-74).

З даних витягу з ЄРДР №12026105010000123 від 25 лютого 2026 року убачається, що за заявою ОСОБА_2 до ЄРДР внесено відомості про погрози фізичної розправи від колишнього чоловіка (частина 1 статті 129 КК України) (а.с. 75).

Матеріали справи містять копію психологічного висновку за результатом проведення комплексного психологічного дослідження від 17 листопада 2025 року, відповідно до даних якого ОСОБА_2 перебуває у тяжкому психологічному стані. Наявне хронічне порушення сну, нав`язливі спогади, уникання й виснаження, що істотно обмежують її повсякденне життя. Без адресної підтримки високий ризик закріплення симптомів із травма фокусованою психотерапією та належними заходами безпеки (а.с. 76-92).

8. Мотиви, якими керується колегія суддів апеляційного суду, та застосовані норми права.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства або її представником у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Пунктом 3 частини 1, частиною 2 статті 350-4 ЦПК України передбачено, що у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності). У разі неможливості надати докази, визначені пунктом 3 частини першої цієї статті, до заяви може бути додано клопотання про їх витребування.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 24 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.

Відповідно до пунктів 2, 6 частини 2 статті 3 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання поширюється на колишнє подружжя та осіб, які мають спільну дитину.

Відповідно до окремих положень частини 1 статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству":

домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь (пункт 3);

психологічне насильство - форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи (пункт 14);

фізичне насильство - форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру (пункт 17);

кривдник - особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі (пункт 6);

оцінка ризиків - оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи (пункт 9);

За змістом положень Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника є спеціальним заходом щодо протидії домашньому насильству, метою якого є тимчасове обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, задля забезпечення безпеки постраждалої особи.

Такий підхід відповідає самій природі обмежувального припису як превентивного, а не карального заходу. Законодавець пов`язує можливість його застосування не виключно з наявністю обвинувального вироку чи постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності, а з необхідністю забезпечення безпеки постраждалої особи та запобігання можливому продовженню або повторенню насильницької поведінки.

Отже, доводи апеляційної скарги про те, що внесення відомостей до ЄРДР за частиною першою статті 129 КК України само по собі не доводить винуватості ОСОБА_3 , не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки зазначені відомості не є вирішальними для вирішення цієї справи. Наведені обставини оцінюються в сукупності із іншими обставинами, що характеризує актуальність заявлених заявницею побоювань та необхідність перевірки судом наявності ризику продовження домашнього насильства.

У цій справі суд першої інстанції обґрунтовано врахував сукупність обставин, установлених на підставі наданих заявницею доказів.

Зокрема, матеріалами справи підтверджено, що сторони перебували у шлюбі, мають спільну малолітню дитину, а отже, відповідно до пунктів 2, 6 частини першої статті 3 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству", правовідносини між ними охоплюються сферою дії цього Закону незалежно від факту спільного проживання на час звернення до суду.

Матеріали справи свідчать про неодноразове звернення заявниці до спеціалізованих організацій у Республіці Хорватія у зв`язку з насильством з боку партнера, зокрема до Автономного жіночого дому Загреб, Хорватського правового центру та громадської організації "Будь активною. Будь емансипованою".

Суд враховує, що звернення ОСОБА_2 по допомогу до спеціалізованих організацій відбувалися неодноразово та протягом тривалого часу, що узгоджується з її поясненнями про систематичний характер психологічного насильства, контроль та переслідування.

Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги про відсутність актуального ризику у зв`язку з перебуванням ОСОБА_3 на території Республіки Хорватія.

Сам по собі факт перебування особи за межами України не виключає можливості продовження домашнього насильства, зокрема психологічного, шляхом погроз, переслідування або інших форм впливу через засоби електронного зв`язку чи через третіх осіб.

При цьому з матеріалів справи вбачається, що після звільнення ОСОБА_3 з місць позбавлення волі заявниця повідомила про поновлення погроз фізичною розправою та помстою у зв`язку з розірванням шлюбу та виїздом з Республіки Хорватія.

Наведені скаржником обставини щодо його перебування за межами України не спростовують актуальності ризику, а лише характеризують спосіб можливого впливу на заявницю та дитину.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуване рішення порушує статтю 16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

Відповідно до статті 16 зазначеної Конвенції після отримання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини судові чи адміністративні органи Договірної держави, до якої дитина була переміщена або в якій вона утримується, не повинні вирішувати по суті питання про право опіки до встановлення того, що умови Конвенції для повернення дитини не виконані, або до спливу розумного строку без подання заяви про повернення.

Зі змісту наведеної норми убачається, така визначає недопущення вирішення по суті спору про право опіки в державі, до якої дитина була переміщена або в якій утримується, до вирішення питання про її повернення в порядку, передбаченому Конвенцією.

Разом з цим, предметом розгляду цієї справи є не визначення місця проживання дитини, не встановлення права батьків на опіку та не встановлення порядку виховання дитини, а питання застосування спеціального тимчасового заходу захисту у зв`язку з установленими судом обставинами домашнього насильства та ризиком його продовження.

Оскаржуваним рішенням суд першої інстанції не визначав, з ким має проживати дитина, не встановлював право ОСОБА_2 на одноосібне здійснення батьківських прав, не вирішував питання щодо законності переміщення чи утримування дитини та не надавав оцінки обґрунтованості вимоги про її повернення.

Таким чином, застосування до ОСОБА_3 обмежувального припису не є вирішенням спору про право піклування в розумінні статті 16 Конвенції.

Посилання скаржника на статті 5 та 16 Конвенції також не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки застосування тимчасових заходів безпеки не може розглядатися як визначення остаточного обсягу батьківських прав.

Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на те, що обмежувальний припис фактично позбавив його можливості спілкуватися з дитиною.

Із змісту резолютивної частини рішення суду першої інстанції, суд заборонив ОСОБА_3 вести листування, телефонні переговори або контактувати через інші засоби зв`язку з ОСОБА_2 . Окремо суд заборонив особисто та через третіх осіб розшукувати ОСОБА_2 та малолітнього ОСОБА_6 , якщо вони за власним бажанням перебувають у місці, невідомому кривднику, переслідувати їх та в будь-який спосіб спілкуватися з ними.

Разом із тим суд першої інстанції не застосовував передбаченого пунктом 3 частини другої статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" заходу у вигляді обмеження спілкування з дитиною.

Отже, доводи скаржника про встановлення судом повної та безумовної заборони будь-якого спілкування батька з дитиною суперечать змісту оскаржуваного рішення.

Посилання скаржника на порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв`язку з нібито повним припиненням його контактів із сином ґрунтується на неправильному тлумаченні змісту оскаржуваного рішення.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції повинен був зупинити провадження до завершення розгляду справи №752/3322/26.

За змістом статей 251, 252 ЦПК України зупинення провадження є процесуальним інститутом, застосування якого можливе лише за наявності передбачених законом підстав. Сам факт існування іншого судового провадження не означає автоматичної неможливості розгляду справи про видачу обмежувального припису.

Відтак, доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення права ОСОБА_3 бути почутим колегія суддів зазначає таке.

З даних довідки про доставку електронного листа убачається, що документ а електронному вигляді "Судова повістка про виклик до суду" від 30 березня 2026 року надіслано 30 березня 2026 року одержувачу ОСОБА_3 на його електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_5 Документ доставлено до електронної скриньки 30 березня 2026 року (а.с. 118).

09 квітня 2026 року на електронну адресу суду надійшла заява про зупинення провадження у справі з додатками (а.с. 121-124).

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 року заяву ОСОБА_3 про зупинення провадження у справі повернуто без розгляду.

Відповідно до частини 5 статті 43 ЦПК України документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно частини 8 вказаної статті якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, на такі документи накладається кваліфікований електронний підпис учасника справи (його представника) відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги".

Відповідно до частини 2 статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.

Згідно частини 4 статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

З матеріалів справи убачається, що скаржником подано заяву про зупинення провадження у справі засобами електронної пошти. При цьому, подана заява не містить відомостей про її підпис згідно вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги".

Отже, подана заявником заява про зупинення провадження, направлена електронною поштою, не була подана з дотриманням установленого процесуального порядку подання електронних документів.

Водночас доводи скаржника про те, що він є громадянином іноземної держави, не проживає в Україні та не має електронного кабінету, не звільняють його від дотримання процесуальної форми подання заяв до українського суду. Такі обставини могли бути враховані судом при забезпеченні доступу особи до правосуддя, однак самі по собі не змінюють установленого законом порядку подання процесуальних документів.

Посилання скаржника на подальше направлення паперового примірника заяви поштовим відправленням не свідчить про незаконність рішення суду першої інстанції, оскільки на момент розгляду справи, матеріали справи не містили належним чином підписану заяву, яка відповідала б установленим процесуальним вимогам та обумовлювала б обов`язок суду зупинити провадження.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та на їх правильність не впливають.

Порушень норм матеріального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, колегією суддів не установлено.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Ільїним Олександром Павловичем, залишити без змін.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 рокузалишити без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повну постанову складено 01 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач Н.В. Поліщук

Судді О.В. Желепа

В.В. Соколова