Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №760/12078/23 — Київський апеляційний суд

справа № 760/12078/23 головуючий у суді І інстанції Коробенко С.В.

провадження № 22-ц/824/9348/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Омеляном Ігорем Володимировичем та за апеляційною скаргою ОСОБА_2 поданою представником - адвокатом Курочкіним Олександром Олександровичем на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_3 , про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2025 року до суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_3 , про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

В обґрунтування своєї позовної заяви ОСОБА_1 зазначила, що 08 серпня 2015 року між нею та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народилася донька - ОСОБА_4 .

Позивачка зазначила, що під час перебування у шлюбі подружжям було набуто наступне майно, яке зареєстроване за відповідачем, а саме:

- автомобіль марки Suzuki Grand Vitara, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1999 куб.см, пробіг 125 171 км, вартістю 345 276,00 гривень (еквівалент 9 200 доларів США);

- нежитлове приміщення, технічне приміщення (для розташування релейних шаф), в літ. «А», загальною площею 5,8 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 282533680361, вартістю 84777,00 гривень;

- гаражний бокс № НОМЕР_3 , блок И, загальною площею 20,2 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354098980000, вартістю 372777,77 гривень;

- гаражний бокс № НОМЕР_4 , блок И, загальною площею 20,1 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354121680000, вартістю 381777,77 гривень;

- 1/2 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 48,6 кв. м, житловою площею 29,3 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2427014180000, вартістю 370 440,00 гривень (частина, придбана на електронних торгах);

- 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 59,40 кв. м, житловою площею 47,7 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521695980000, вартістю 855000,00 гривень;

- земельну ділянку площею 0,0803 га, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521713580000, вартістю 1 095 590,00 гривень.

Крім того, позивач зазначила, що 24 грудня 2021 року мати відповідача - ОСОБА_3 - уклала з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 , а одразу після цього подарувала цю частку відповідачу. Позивач стверджувала, що зазначений договір купівлі-продажу є удаваним, оскільки фактично квартира була придбана за спільні кошти подружжя, а реєстрація на матір відповідача була лише технічною операцією.

Відтак, позивач просила суд визнати вказане майно спільною сумісною власністю подружжя та здійснити його поділ, зокрема визнати за нею право власності на 1/2 частку кожного об`єкта, а також визнати удаваним договір купівлі-продажу 1/2 квартири АДРЕСА_5 від 24 грудня 2021 року.

Окрім цього, 02 квітня 2024 року до суду з зустрічною позовною заявою звернувся ОСОБА_2 , у якій просив визнати майно, набуте після серпня 2020 року, його особистою приватною власністю.

В обґрунтування зустрічної позовної заяви відповідач зазначив, що фактичні шлюбні відносини між подружжям припинилися у серпні 2020 року. Відповідач пояснив, що з 2016 року він працював у м. Львові в міжнародній ІТ-компанії Lohika/Capgemini Engineering Ukraine і приїздив до Києва лише на вихідні. Тривале перебування на відстані негативно впливало на сімейні стосунки. У серпні 2020 року під час чергової сварки позивач вигнала відповідача з квартири, замінила замки, а частину його речей відправила Новою Поштою. Після цього, відповідач переїхав до м. Черкаси, де став проживати у будинку батьків та працювати в Університеті ім. Богдана Хмельницького. Відповідач зазначив, що з серпня 2020 року подружжя не проживало разом, спілкування мало формальний характер, а єдине, що об`єднувало сторони, - це дитина.

Додатково відповідач посилався на частину шосту статті 57 Сімейного кодексу України, згідно з якою суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання, у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

На цій підставі відповідач просив визнати його особистою приватною власністю наступне майно: нежитлове приміщення (технічне приміщення), приміщення НОМЕР_12 по АДРЕСА_6 ; гаражні бокси № НОМЕР_3 та АДРЕСА_7 ; 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 ; 1/2 частину житлового будинку та земельну ділянку по АДРЕСА_4 .

Водночас відповідач визнав, що автомобіль Suzuki Grand Vitara є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки був придбаний у жовтні 2015 року, тобто у період безспірного існування шлюбних відносин.

09 липня 2024 року до суду надійшов відзив позивача ОСОБА_1 на зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 , остання заперечувала проти задоволення зустрічних позовних вимог.

У відзиві позивачка наголошувала, що твердження відповідача про припинення шлюбних відносин у серпні 2020 року не відповідає дійсності. Відповідач з 2016 року працював у м. Львові, що підтверджується його ж поясненнями, проте регулярно приїздив до Києва, що підтверджується копіями проїзних документів на залізничний транспорт. Після серпневої сварки 2020 року подружжя продовжувало спілкування з питань ведення домогосподарства, що підтверджується роздруківками листування у месенджерах. Сторони спільно обговорювали комерційні проекти відповідача, брали участь у спільних заходах. Відповідач регулярно переказував кошти на утримання сім`ї, що свідчить про продовження спільного бюджету. З роздруківок листування у месенджерах вбачається, що обговорення розлучення відбулося лише у березні 2023 року, що збігається з датою подання позову про розірвання шлюбу.

Щодо технічного приміщення по АДРЕСА_1 , позивач зазначила, що визнає його особистою власністю відповідача, оскільки при оформленні права власності нею була надана нотаріальна заява про те, що зазначене майно є особистою власністю чоловіка.

22 липня 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив від ОСОБА_2 у якій він додатково обґрунтував свою позицію щодо припинення шлюбних відносин у серпні 2020 року та наполягав на тому, що все майно, набуте після цієї дати, є його особистою власністю.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 16 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на наступне майно:

- автомобіль марки Suzuki Grand Vitara, 2008 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 ;

- гаражний бокс № НОМЕР_4 , блок И, загальною площею 20,1 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354121680000;

- 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 59,40 кв. м, житловою площею 47,7 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521695980000;

- 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0803 га, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521713580000.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на наступне майно:

- гаражний бокс № НОМЕР_3 , блок И, загальною площею 20,2 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354098980000;

- 1/2 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 48,6 кв. м, житловою площею 29,3 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2427014180000 (частина, придбана на електронних торгах);

- 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 59,40 кв. м, житловою площею 47,7 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521695980000;

- 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0803 га, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521713580000.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання удаваним договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2427014180000, від 24 грудня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1157, відмовлено.

Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 нежитлове приміщення, технічне приміщення (для розташування релейних шаф), в літ. «А», загальною площею 5,8 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 282533680361.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 30 817 (тридцять тисяч вісімсот сімнадцять) гривень 07 копійок.

Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані згідно з ухвалою суду від 16 жовтня 2023 року в справі 760/12078/23 (провадження 2/760/7990/23) у вигляді накладення арешту на наступне майно, зареєстроване на праві власності за ОСОБА_2 :

- нежитлове приміщення, технічне приміщення (для розташування релейних шаф), в літ. «А», загальною площею 5,8 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 282533680361;

- гаражний бокс № НОМЕР_3 , блок И, загальною площею 20,2 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354098980000;

- гаражний бокс № НОМЕР_4 , блок И, загальною площею 20,1 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354121680000;

- квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 48,6 кв.м., житловою площею 29,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2427014180000;

- частку в розмірі частини житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 59,40 кв.м., житловою площею 47,7 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521695980000;

- земельну ділянку площею 0,0803 га, яка призначена для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521713580000.

Не погодившись з рішенням суду, 17 березня 2026 року через систему «Електронний суд» представник ОСОБА_2 - адвокат Курочкін О.О. подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, у якій просив суд скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 16.02.2026 року у справі № 760/12078/23 в частині:

- визнання за ОСОБА_1 право приватної власності на наступне майно:

- гаражний бокс № НОМЕР_4 , блок И, загальною площею 20,1 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354121680000;

- 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 59,40 кв. м, житловою площею 47,7 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521695980000;

- 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0803 га, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521713580000, та у цій частині прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

Відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині визнання особистою приватною власністю ОСОБА_2 наступного майна:

- Гаражний бокс № 30, блок И, загальною площею 20,1 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354121680000, про що 09.03.2021 року Тоцькою О. В., приватним нотаріусом КМНО, видане відповідне свідоцтва № НОМЕР_5 та на підставі якого 09.03.2021 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі прав;

- Гаражний бокс № 31, блок И, загальною площею 20,2 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354098980000, про що 09.03.2021 року Тоцькою О. В., приватним нотаріусом КМНО, видане відповідне свідоцтва № НОМЕР_6 та на підставі якого 09.03.2021 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі прав;

- 1/2 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 48,6 кв.м., житловою площею 29,3 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2427014180000, про що 05.08.2021 року Тоцькою О. В., приватним нотаріусом КМНО, видане відповідне свідоцтво № 694 та на підставі якого 09.03.2021 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі прав;

- 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 59,40 кв.м., житловою площею 47,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521695980000, про що 01.12.2021 року Тоцькою О. В., приватним нотаріусом КМНО, видане відповідне свідоцтва № НОМЕР_7 та на підставі якого 01.12.2021 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі прав;

- Земельну ділянку площею 0,0803 га, яка призначена для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521713580000, про що 01.12.2021 року Тоцькою О. В., приватним нотаріусом КМНО, видане відповідне свідоцтво № НОМЕР_11 та на підставі якого 01.12.2021 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі прав, та у цій частині прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити, та визнати вищезазначене майно особистою власністю ОСОБА_2 .

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що при ухвалені судового рішення судом першої інстанції не в повному обсязі була дана оцінка поданим сторонами доказів, та не правильно застосовано норми матеріального права, а тому рішення підлягає частковому скасуванню з огляду на наступне.

Так, представник апелянта адвокат Курочкін О.О. наголошує, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що шлюбні відносини між сторонами припинилися з моменту подачі ОСОБА_1 у 2023 році позовної заяви до суду про розірвання шлюбу, однак апелянт стверджує, що фактичні шлюбні відносини припинилися у серпні 2020 року, що не було взято до уваги судом першої інстанції.

Також не взято до уваги судом першої інстанції обставини щодо роздільного проживання сторін у різних містах, у зв`язку з трудовою діяльністю апелянта. Апелянт вказує, що сторони після 2020 року продовжували спілкування з питань ведення спільного домогосподарства, обговорювали комерційні проєкти апелянта, питання побуту, утримання та виховання дитини, брали участь у спільних заходах.

Після серпня 2020 року апелянт регулярно переказував кошти на користь ОСОБА_1 , при цьому характер та обсяг таких переказів свідчить не лише про виконання обов`язку з утримання дитини, а й про продовження ведення спільного сімейного бюджету, апелянт у зустрічному позові сам зазначає, що переказував по 15-20 тисяч гривень щомісяця, що за своїм характером та розміром свідчить про фінансову підтримку сім`ї в цілому.

Однак, на цій підставі суд першої інстанції прийшов до висновку, що сам по собі факт роздільного проживання подружжя, навіть якщо він мав місце, не свідчить про фактичне припинення шлюбних відносин у розумінні частини шостої статті 57 Сімейного кодексу України. Застосування зазначеної норми можливе лише за умови доведення того, що подружжя не лише проживало окремо, а й фактично припинило шлюбні відносини - тобто припинило спільне ведення господарства, взаємну моральну та матеріальну підтримку, спільне вирішення питань сім`ї.

Окрім цього, апелянт звертає увагу, що з моменту реєстрації шлюбу у 2015 році і до серпня 2020 року сторони фактично проживали за адресою АДРЕСА_8 де апелянт зберігав свої речі та при роботі у іншому місті вважав вказане помешкання і своїм житлом. Після серпня 2020 року апелянт втратив доступ до вказаного житла через зміну замків у квартирі, а всі його речі були відправлені позивачем до батьків апелянта у місто Черкаси. Вказане підтверджується відповідною перепискою сторін у месенджері «Viber» та текстом позовної заяви позивача про розлучення.

З того моменту апелянт не вважає своїм житлом помешкання, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_8 та не використовує його для зберігання свої речей. Докази того, що сторони після серпня 2020 року проживали разом - відсутні.

Однак, судом першої інстанції не було враховано періоди проживання сторін на різних етапах життя.

Після серпня 2020 року через окреме проживання сторони перестали вести спільне господарство та мати спільний бюджет. Апелянт почав регулярно на щомісячній основі (два рази в місяць) перераховувати позивачеві кошти на утримання дитини, розуміючи свій батьківський обов`язок з забезпечення належних умов проживання дитини хоча і окремого від апелянта. Сторони не купували ніякого майна за спільні кошти та від спільної праці, усі об`єкти нерухомого майна, які були придбані апелянтом після серпня 2020 року були придбані за його кошти отримані від здійснення підприємницької діяльності, у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що позивач брала участь в купівлі того чи іншого майна.

Також, після серпня 2020 року сторони перестали реалізувати та використовувати свої права передбачені главою 6 СК України, що свідчить про відсутність шлюбних відносин. Так, у спілкуванні сторін зникла повага та розуміння один до одного, у численних переписках у месенджері «Viber» сторони весь час сперечаються та сваряться. Сторони перестали спільно вирішувати питання життя та сім`ї, спільно турбуватися про сім`ю. Все спілкування сторін зводилося до питань пов`язаних з спільною дитиною, що можна прослідкувати майже на кожному знімку переписки, де стояло питання спілкування апелянта з дитиною чи вирішення якихось побутових питань пов`язаних з дитиною. За весь період з 2020 року сторони зустрічалися всього на всього декілька разів, що і підтвердила своєю позовною заявою про розлучення позивач та відзивом на зустрічну позовну заяву апелянта.

Додатково апелянт наголошує, що при ухваленні судового рішення судом було залишено поза увагою те, що частина майна, яке було набуто апелянтом було придбано ним, як фізичною особою-підприємцем, для здійснення підприємницької діяльності за кошти від здійснення такої діяльності, а саме:

- 1/2 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 48,6 кв.м., житловою площею 29,3 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2427014180000, про що 05 серпня 2021 року Тоцькою О. В., приватним нотаріусом КМНО, видане відповідне свідоцтво № 694 та на підставі якого 09 березня 2021 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі прав;

- Земельну ділянку площею 0,0803 га, яка призначена для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521713580000, про що 01 грудня 2021 року Тоцькою О. В., приватним нотаріусом КМНО, видане відповідне свідоцтво № НОМЕР_11 та на підставі якого 01 грудня 2021 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі прав.

- 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 59,40 кв.м., житловою площею 47,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2521695980000, про що 01 грудня 2021 року Тоцькою О. В., приватним нотаріусом КМНО, видане відповідне свідоцтва № НОМЕР_7 та на підставі якого 01 грудня 2021 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі прав.

Крім того, не погодившись з рішенням суду, 17 березня 2026 року через прийом громадян Київського апеляційного суду представником ОСОБА_1 - адвокатом Омеляном І.В. було подано апеляційну скаргу, у якій останній просив скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 16.02.2026 року у справі № 760/12078/23 в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання удаваним договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 та ухвалити нове рішення, яким вказану позовну вимогу задовольнити та визнати право особистої приватної власності за ОСОБА_1 на 1/2 даної квартири.

В обґрунтування апеляційної скарги представник апелянта вказує, що договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири підтверджується цілим комплексом таких правочинів як: часом, наміром, відсутністю фінансової можливості, показаннями та нотаріальною заявою.

Щодо часу його укладення, а саме те, що він був укладений одномоментно з укладенням наступного договору - договору дарування цього ж об`єкту від ОСОБА_3 відповідачу. Одномоментність вчинення правочинів підтверджується, перш за все, часом внесення відповідних даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Так, запис про право власності ОСОБА_3 , що виникло на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири, був внесений до державного реєстру 24 грудня 2021 року о 14:57:00, а запис про перехід вказаного права від ОСОБА_6 до відповідача на підставі договору дарування був внесений до реєстру 24 грудня 2021 року о 15:53:05.

Таким чином, на думку представника апелянта, мати відповідача була власником 1/2частини квартири менше 1 (однієї) години. Це саме той час, який фізично необхідний нотаріусу для підготовки тексту договору дарування, відповідних заяв та оформлення витягів з реєстрів. Отже договір дарування оформлявся одразу після придбання частини квартири у гр. ОСОБА_5 . Одномоментність підтверджується також номерами нотаріальних бланків, які були використані нотаріусом при посвідченні договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири НРР285546- НРР285548 та договору дарування НРР285549-НРР285550.

Відтак, намір матері відповідача - ОСОБА_3 та батька відповідача - ОСОБА_7 , направлений саме не на набуття у власність, а на передачу об`єкту нерухомого майна її сину - відповідачу з метою уникнення розповсюдження режиму права спільної часткової власності на 1/2 частини квартири.

Також, представник апелянта посилається на відсутність фінансової можливості у третьої особи - ОСОБА_3 оплатити 1/2 частину квартири за договором купівлі-продажу. У пунктах 48-52 позовної заяви позивачка вже зазначала, що третя особа ОСОБА_3 менше ніж за рік придбала майна на загальну суму 2 045 625,18 грн.

Відтак, представник апелянта вказує, що у даній частині рішення суду першої інстанції є помилковим.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 18 травня 2026 року відкрито апеляційні провадження за апеляційними скаргами у справі та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

25 травня 2026 року через систему «Електронний суд» від представника ОСОБА_2 - адвоката Курочкіна Олександра Олександровича надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 у якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 , а свої вимоги підтримує.

25 травня 2026 року через систему «Електронний суд» від представника ОСОБА_1 - адвоката Омеляна Ігоря Володимировича надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому свої вимоги підтримує в повному обсязі та просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 лютого 2026 року - залишити без задоволення.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 липня 2026 року справу призначено до розгляду в суді апеляційної інстанції на 15 вересня 2026 року о 10 годині 15 хвилин в приміщенні Київського апеляційного суду з повідомленням учасників справи.

У судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Омелян Ігор Володимирович підтримав доводи своєї апеляційної скарги та заперечував щодо задоволення апеляційної скарги ОСОБА_8 .

У судовому засіданні апелянт ОСОБА_2 та його представник - адвокат Курочкін Олександр Олександрович підтримали доводи своєї апеляційної скарги та просили відмовити у задоволені апеляційної скарги ОСОБА_1 . Окрім цього, представник ОСОБА_2 - адвокат Курочкін Олександра Олександровича зазначив, що в разі незадоволення їхньої апеляційної скарги, сторона відповідача вважає, що рішення першої інстанції в частині розподілу майна між подружжям є законним та обгрунтованим.

Заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 08 серпня 2015 року, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_9 , виданим того ж дня Центральним відділом державної реєстрації шлюбів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві. ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народилася донька - ОСОБА_4 , що підтверджується Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_10 від 06 грудня 2017 року.

17 травня 2023 року позивачка звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом про розірвання шлюбу, який в подальшому було задоволено, і рішенням суду шлюб між сторонами розірвано.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідач наполягає на тому, що фактичні шлюбні відносини між сторонами припинилися у серпні 2020 року, коли після чергової сварки позивач вигнала його з квартири, замінила замки, а він переїхав до м. Черкаси до батьків. На підтвердження своєї позиції відповідач надав довідки з місця роботи в м. Черкаси, банківські виписки із зазначенням місць здійснення операцій у м. Черкаси, а також посилався на позовну заяву позивача про розірвання шлюбу, в якій зазначено про від`їзд відповідача у серпні 2020 року.

Разом з тим, суд першої інстанції досліджуючи надані сторонами докази в їх сукупності, не погодився з позицією відповідача з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_2 з 2016 року працював у м. Львові в міжнародній ІТ-компанії Lohika/Capgemini Engineering Ukraine. Таким чином, роздільне проживання подружжя було обумовлене об`єктивними обставинами, пов`язаними з працевлаштуванням відповідача, а не з фактичним припиненням шлюбних відносин. Відповідач протягом усього періоду роботи у м. Львові регулярно приїздив до Києва, що підтверджується наданими до матеріалів справи копіями проїзних документів на залізничний транспорт.

Після серпневої сварки 2020 року, на яку посилається відповідач, подружжя продовжувало активне спілкування з питань ведення спільного домогосподарства, що підтверджується наданими до матеріалів справи роздруківками листування у месенджері «Viber». Зі змісту зазначеного листування вбачається, що сторони спільно обговорювали комерційні проекти відповідача, питання побуту, утримання та виховання дитини, брали участь у спільних заходах.

Суд першої інстанції звернув увагу на те, що відповідач, який хоч і проживав у м. Черкаси, у зв`язку з необхідністю здійснення викладацької діяльності, після серпня 2020 року регулярно переказував кошти на користь позивача. При цьому характер та обсяг таких переказів свідчить не лише про виконання обов`язку з утримання дитини, а й про продовження ведення спільного сімейного бюджету. Відповідач у зустрічному позові сам зазначає, що переказував по 15-20 тисяч гривень щомісяця, що за своїм характером та розміром свідчить про фінансову підтримку сім`ї в цілому.

Окремо суд зазначив, що з наданих до матеріалів справи роздруківок листування у месенджерах вбачається, що обговорення питання розлучення між сторонами відбулося лише у березні 2023 року. Зазначена обставина збігається з часом подання позивачкою позову про розірвання шлюбу (17 травня 2023 року) та свідчить про те, що саме у зазначений період сторони усвідомили неможливість продовження шлюбних відносин.

Сам по собі факт роздільного проживання подружжя, навіть якщо він мав місце, не свідчить про фактичне припинення шлюбних відносин у розумінні частини шостої статті 57 Сімейного кодексу України. Застосування зазначеної норми можливе лише за умови доведення того, що подружжя не лише проживало окремо, а й фактично припинило шлюбні відносини - тобто припинило спільне ведення господарства, взаємну моральну та матеріальну підтримку, спільне вирішення питань сім`ї. Наявні у матеріалах справи докази спростовують такі обставини та підтверджують, що шлюбні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 продовжувалися щонайменше до березня 2023 року.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що шлюбні відносини між сторонами тривали до березня 2023 року, а тому все майно, набуте подружжям у цей період, є об`єктом їх спільної сумісної власності, і інше не встановлено законом та не доведено стороною, яка спростовує право спільної власності. Підстави для застосування частини шостої статті 57 Сімейного кодексу України та визнання майна, набутого після серпня 2020 року, особистою власністю відповідача, за виключенням одного випадку, відсутні.

Переходячи до дослідження правового режиму кожного окремого об`єкта майна, суд першої інстанції зазначив.

Щодо автомобіля Suzuki Grand Vitara, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , вартістю 345 276,00 гривень. Зазначений автомобіль був придбаний позивачем 20 жовтня 2015 року під час перебування у шлюбі. Факт придбання зазначеного транспортного засобу та його належність до спільної сумісної власності подружжя не заперечується жодною зі сторін. Відтак, суд визнає автомобіль Suzuki Grand Vitara об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Щодо нежитлового приміщення, технічного приміщення (для розташування релейних шаф), в літ. «А», загальною площею 5,8 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 84777,00 гривень.

Зазначене приміщення було придбано відповідачем 06 липня 2020 року на електронному аукціоні (торгах). При оформленні права власності на зазначений об`єкт приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дерепою О.В. було посвідчено свідоцтво від 29 липня 2020 року.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема з матеріалів нотаріальної справи, при оформленні свідоцтва про право власності Позивачка ОСОБА_1 надала нотаріусу заяву, в якій зазначила, що не заперечує проти набуття Відповідачем зазначеного приміщення у його особисту приватну власність та підтвердила, що зазначений об`єкт не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

За таких обставин, з урахуванням наявності нотаріально посвідченої заяви Позивачка, яка фактично спростовує презумпцію спільності набутого у шлюбі майна, суд визнає нежитлове приміщення (технічне приміщення), приміщення НОМЕР_12 по АДРЕСА_6 особистою приватною власністю Відповідача ОСОБА_2 . Зазначений об`єкт не підлягає поділу між подружжям.

Щодо гаражних боксів № 30 та № 31, блок И, по АДРЕСА_2 , суд першої інстанції дійшов наступних висновків.

Гаражний бокс № 30, загальною площею 20,2 кв. м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354098980000), та гаражний бокс № НОМЕР_4 , загальною площею 20,1 кв. м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 354121680000), були придбані відповідачем 23 вересня 2020 року на електронних торгах. Свідоцтва про право власності видані 09 березня 2021 року приватним нотаріусом Тоцькою О.В.

Зважаючи на висновок суду про те, що шлюбні відносини між сторонами тривали до березня 2023 року, зазначені об`єкти нерухомого майна були набуті у період шлюбу і є об`єктами спільної сумісної власності подружжя. Загальна вартість гаражних боксів складає 754555,54 гривень (372777,77 + 381777,77). Зазначене майно підлягає поділу між подружжям.

Щодо 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 (частина, придбана на електронних торгах).

08 липня 2021 року відповідач ОСОБА_2 придбав на електронному аукціоні 1/2 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 . Свідоцтво про право власності видане 05 серпня 2021 року приватним нотаріусом Тоцькою О.В. Зазначена частка квартири була придбана під час шлюбу, а тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя вартістю 370 440,00 гривень.

Щодо 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 (частина, подарована відповідачу його матір`ю).

24 грудня 2021 року третя особа ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 , а одразу після цього подарувала придбану частку своєму сину - ОСОБА_2 , що підтверджується договором дарування від 24 грудня 2021 року.

Позивач ОСОБА_1 стверджувала, що зазначений договір купівлі-продажу є удаваним правочином у розумінні статті 235 Цивільного кодексу України, оскільки фактично квартира була придбана за спільні кошти подружжя, а реєстрація на матір Відповідача була лише технічною операцією, спрямованою на приховання спільного сумісного майна.

Однак, суд першої інстанції зазначив, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що третя особа ОСОБА_3 при укладенні договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири діяла не у своїх інтересах, а в інтересах подружжя, або що кошти для придбання частки квартири були надані зі спільного бюджету подружжя. Твердження позивача про удаваність правочину ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені жодними доказами.

Третя особа ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснила, що придбала 1/2 частину квартири за свої особисті кошти (заощадження, які вони мали з чоловіком), ОСОБА_2 не надавав жодних коштів для цього придбання, а мотивом дарування було бажання покращити житлові умови онуки.

За таких обставин, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги позивача за первісним позовом про визнання удаваним договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 від 24 грудня 2021 року і виснувіав, що 1/2 частина квартири АДРЕСА_5 , отримана відповідачем за договором дарування від ОСОБА_3 , є його особистою приватною власністю відповідно до пункту 1 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України і не підлягає поділу між подружжям.

Щодо 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_4 , вартістю 855000,00 гривень, та земельної ділянки площею 0,0803 га, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, по АДРЕСА_4 , вартістю 1095590,00 гривень.

Зазначені об`єкти нерухомого майна були придбані відповідачем 18 листопада 2021 року на електронних торгах. Свідоцтва про право власності видані 01 грудня 2021 року приватним нотаріусом Тоцькою О.В.

Зважаючи на встановлений судом факт продовження шлюбних відносин до березня 2023 року, зазначені об`єкти нерухомого майна були набуті у період шлюбу і є об`єктами спільної сумісної власності подружжя. Загальна вартість зазначених об`єктів складає 1950590,00 гривень (855000,00 + 1095590,00).

Таким чином, за результатами дослідження правового режиму набутого майна, суд встановив, що об`єктами спільної сумісної власності подружжя, які підлягають поділу, є:

- автомобіль Suzuki Grand Vitara, 2008 року випуску, д/н НОМЕР_2 - 345 276,00 гривень;

- гаражний бокс № НОМЕР_3 , просп. Героїв Сталінграда, 24, 20,2 кв. м - 372 777,77 гривень;

-гаражний бокс № НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 , 20,1 кв. м - 381 777,77 гривень;

- 1/2 частина квартири АДРЕСА_3 (придбана на торгах) - 370 440,00 гривень;

-1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_4 - 855 000,00 гривень;

- земельна ділянка, кадастровий номер 8000000000:72:290:0013, АДРЕСА_4 - 1 095 590,00 гривень.

Загальна вартість спільного сумісного майна подружжя, що підлягає поділу, становить 3420861,54 гривень. З урахуванням рівності часток подружжя, частка кожного з них складає 1710430,77 гривень.

Не підлягають поділу та є особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_2 :

- нежитлове приміщення, технічне приміщення, приміщення НОМЕР_12, АДРЕСА_6 , площею 5,8 кв. м, вартістю 84 777,00 гривень (на підставі нотаріальної заяви Позивача);

- 1/2 частина квартири АДРЕСА_3 (отримана за договором дарування від ОСОБА_3 ).

Щодо 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_9 , суд першої інстанції зазначив, що зазначені об`єкти за своїм характером та призначенням є нерозривно пов`язаними. Земельна ділянка призначена для обслуговування житлового будинку, розташованого на ній. Враховуючи, що загальна вартість вказаних об`єктів перевищує розмір частки кожного з подружжя, суд першої інстанції вважав за необхідне визнати за кожною зі сторін право власності на частку у зазначеному майні, а саме: за кожним з подружжя - по 1/2 частці у праві власності на належну подружжю 1/2 частину житлового будинку (тобто по 1/4 частині житлового будинку) та по 1/2 частці у праві власності на земельну ділянку.

Щодо іншого майна, з урахуванням принципу рівності часток та необхідності забезпечення максимально наближеного до рівності розподілу, суд першої інстанції здійснив наступним чином.

За ОСОБА_1 визнав право особистої приватної власності на: автомобіль Suzuki Grand Vitara, 2008 року випуску, д/н НОМЕР_2 , вартістю 345276,00 гривень; гаражний бокс № НОМЕР_4 , блок И, загальною площею 20,1 кв. м, АДРЕСА_2 , вартістю 381777,77 гривень. Загальна вартість майна, виділеного Позивачу (без урахування часток у будинку та земельній ділянці по АДРЕСА_4 ) в такому разі становить 727053,77 гривень.

А за ОСОБА_2 визнав право особистої приватної власності на: гаражний бокс № НОМЕР_3 , блок И, загальною площею 20,2 кв. м, АДРЕСА_2 , вартістю 372777,77 гривень; 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 (придбану на торгах), вартістю 370440,00 гривень (при цьому Відповідач стає повним власником квартири АДРЕСА_5 , оскільки інша 1/2 частина вже належить йому на підставі договору дарування). Загальна вартість майна, виділеного Відповідачу (без урахування часток у будинку та земельній ділянці по АДРЕСА_4 ) в даному випадку становить 743 217,77 гривень.

Різниця між частками сторін за результатами поділу майна становить 161 64,00 гривень, що не перевищує допустимого відхилення та є мінімально можливою з урахуванням неподільності окремих об`єктів.

Щодо первісного позову ОСОБА_1 , суд зазначає, що позовні вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ задовольняються частково. Позовна вимога немайнового характеру про визнання удаваним договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 від 24 грудня 2021 року задоволенню не підлягає, оскільки позивачкою, як зазначено вище, не надано належних доказів удаваності зазначеного правочину, а також доказів походження коштів саме зі спільного бюджету подружжя (Сторін).

Щодо зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, суд зазначив, що зустрічні вимоги задовольняються частково, а саме лише в частині визнання особистою приватною власністю Відповідача нежитлового приміщення (технічного приміщення), приміщення НОМЕР_12 по АДРЕСА_6 .

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення, у межах доводів апеляційних скарг, погоджується з висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Щодо апеляційної скарги ОСОБА_2 .

У відповідності до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст.10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч.2 ст.3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.3 ст.368 ЦК України).

Відповідно до положень ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч.1 ст.61 ЦК України).

Тлумачення ст.61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Разом із цим, ч.6 ст.57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.

Законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України.

На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя.Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.

Правові підстави для визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені у ст. 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Як відзначається у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного, ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання

Встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц, пункт 70).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі, що переглядається одним, з основних доводів апелянта ОСОБА_2 є те, що з серпня 2020 року сторони фактично припинили шлюбні відносини, а тому набуте майно з даного періоду є його особистою приватною власністю.

Колегія суддів аналізуючи доводи сторони апелянта-відповідача за первісним позовом та докази у справи вважає таку позицію сторони необгрунтованою та загалом формальною, такою, яка позбавляє законного права позивача за первісним позовом на поділ майна набутого під час шлюбу.

Колегія суддів звертає увагу, що застосування ст. 57 СК України, зазначеної норми не є автоматичним і саме по собі не пов`язується лише з фактом окремого проживання сторін, наявністю між ними конфлікту або подальшим розірванням шлюбу. Для застосування частини шостої статті 57 СК України необхідним є встановлення сукупності обставин, які свідчать про фактичне припинення шлюбних відносин саме на момент набуття майна або виникнення відповідного зобов`язання, а саме: припинення спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, спільних майнових інтересів та взаємного виконання сімейних прав і обов`язків.

Подібний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 761/28358/15-ц, у якій зазначено, що при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають не лише підстави й час набуття такого майна, а й обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Таким чином, колегія суддів вважає, що сам факт наявності сімейного конфлікту, намір розірвати шлюб, подальше звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу, не є достатнім доказом того, що правочини, укладені одним з подружжя до розірвання шлюбу, були вчинені виключно в особистих інтересах та не були пов`язані з потребами сім`ї.

Такої ж думки колегія суддів щодо посилань відповідача на те, що останній не проживав у м. Києві з дружиною, оскільки працював у м. Львові, а потім в подальшому проживав у м. Черкаси, оскільки такі твердження на думку колегії суддів не є переконливим фактом саме припинення шлюбних відносин, оскільки загалом формується на доводах, які прямо не вказують про те, що сторони фактично припинили подружня стосунки, а зводяться лише до працевлаштування апелянта у іншому місті та неодхідність у звязку з цим виконання службових обовязків.

За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи відповідача про фактичне припинення шлюбних відносин як такі, що не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами і не спростовують презумпцію спільності майнових прав і обов`язків подружжя, які виникли у період шлюбу.

Інші доводи апелянта з приводу придбання ним нерухомого майна для підприємницької діяльності, колегія суддів вважає також недоведеними та такими, які не свідчать про те, що на них не розповсюджується режим спільного майна подружжя.

Так, згідно зі статтею 52 ЦК України, фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна.

Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

У постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1109цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15, у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 2107/3988/2012, від 06 листопада 2019 року у справі № 161/11764/15-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 553/1271/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 279/6459/14-ц сформульовано висновок про те, що системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України, речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Майно фізичної особи - підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи - підприємця) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апелянта ОСОБА_2 щодо придбання ним частини спірного майна в цілях підприємницької діяльності не знайшли свого підтвердження та не вказують, що дане майно не може бути предметом поділу між подружжям.

Крім того, апелянт посилаюсь на дану обставину не надає суду доказів того, що дане майно використовується ним у підприємницькій діяльності та набуте за грошові кошти зароблені внаслідок такої діяльності.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірних висновків щодо розподілу майна подружжя та надав належну оціну його правовому режиму вірно встановивши обсяг майна, що належить сторонам та справедливо здійснив його перерозподіл, а тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 не знайшли своє підтвердження, оскільки базуються на доводах та аргументах, які не підтвердились.

Також, колегія суддів вважає, що інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.

Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 .

Щодо апеляційної скарги ОСОБА_1 .

За змістом частини першої статті 626 ЦК України, частини першої статті 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України).

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Так,заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

На кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов`язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства (постанова Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 березня 2021 року у справі № 904/2073/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц вказувала, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Згідно з правовим висновком, який міститься у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Верховний Суд у постанові від 28 червня 2022 року у справі № 757/59416/19-ц виклав правовий висновок, відповідно до якого заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 454/2190/15-ц Верховний Суд зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Тобто, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. В такому випадку застосовуються правила, які регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Апеляційний суд, оцінюючи доводи апелянта щодо удаваності правочину, дійшов висновку, що стороною апелянта не було доведено належними та допустимими доказами, що на момент укладення оспорюваного договору його сторони діяли в інших інтересах, які б суперечили реальній меті договору та те, що нерухоме майно було придбано саме за кошти подружжя. При цьому, колегія суддів вважає, що сам по собі факт укладення договору купівлі-продажу та договору дарування у один день не є безумовною ознакою удаваності останнього, оскільки така конструкція набуття майна не суперечить діючому законодавству, що регулює такі правовідносини, а отже, без наявності належних та допустимих доказів факту передачі грошових коштів подружжя для придбання такого майна, є лише припущенням, на яких не може грунтуватися судове рішення. Також, колегія суддів критично розцінює посилання апелянта ОСОБА_1 на відсутність у матері ОСОБА_8 необхідних коштів на придбання спірної квартири, оскільки у даному випадку не перевірялися доходи батька ОСОБА_8 , який надавав свою згоду на вчинення правочинів, що свідчить про те, що майно фактично набувалося у власність подружжя. Поряд з цим, апеляційний суд зауважує, що у даному випадку доведенню підлягає не лише відсутність грошових коштів у батьків ОСОБА_8 , а і наявність таких грошових коштів у подружжя та їх використання саме для придбання квартири.

Таким чинном, доводи сторони апелянта ОСОБА_1 базуються на припущеннях, переоцінці правочину, без фактичної доказової бази.

Відтак, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов вірних висновків щодо відмови у задоволені позовної вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 від 24 грудня 2021 року.

За встановлених обставин, доводи апеляційної скарги є необгрунтованим, оскільки не доводять відсутність волеєвиявлення сторін на набуття прав на нерухоме майно, належність коштів тій чи іншій стороні, а тому не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.

Щодо доводів апеляційної скарги у іншій частині рішення суду першої інстації, колегія суддів не надає їм оцінки, оскільки апелянт, у відпровідності до прохальної частини апеляційної скарги визначив межі оскарження лише у частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 . Таким чином, оцінка доводів сторони апелянта ОСОБА_1 надавалась виключно в оскаржуваній частині рішення.

Відтак, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга апелянта ОСОБА_1 також не підлягає задоволенню.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.

Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення в межах доводів апеляційних скарг є законним і обґрунтованим, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційні скарги - залишити без задоволення.

Керуючись ст. ст. 362, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Омеляном Ігорем Володимировичем - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 подану представником - адвокатом Курочкіним Олександром Олександровичем - залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 лютого 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 30 вересня 2026 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова