Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №569/19197/25 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2026 року

м. Рівне

Справа № 569/19197/25

Провадження № 22-ц/4815/549/26

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Ковальчук Н. М.,

суддів: Боймиструка С. В., Шимківа С. С.

секретар судового засідання – Пиляй І. С.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 в своїх та в інтересах

неповнолітнього ОСОБА_2

відповідач – Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 в своїх та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2025 року у складі судді Гордійчук І. О., ухвалене в м. Рівне, повний текст рішення складено 24 листопада 2025 року,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 в своїх та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про стягнення майнової шкоди. В обґрунтування позовних вимог вказував, що він та син мають статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи та постійно проживають на території віднесеної згідно Постанови Кабінету Міністрів України №106 від 23.07.1991 року до зони гарантованого добровільного відселення та мають право на щомісячну грошову допомогу у зв`язку з обмеженням споживання продуктів харчування д 17.07.2018 року, проте така виплата не виплачувалась їм. Протиправна бездіяльність відповідача встановлена рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 02.07.2021 року у справі №460/9488/20. Позивач ОСОБА_1 є непрацюючим пенсіонером, отримує пенсію як особа з інвалідністю внаслідок війни, проживає в зоні гарантованого добровільного відселення та має право на виплати на підставі ст. 39 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Протиправна бездіяльність відповідача встановлена рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30.11.2022 року у справі №460/38769/22. Позовні вимоги заявляє за період 17.07.2018 року по 01.01.2025 року. У зв`язку з невиконанням рішень суду у добровільному порядку він передав вказані рішення на примусове виконання, звертався до Рівненської обласної прокуратури. Предметом позову є відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади їх посадовими та службовими особами, в зв`язку з протиправною бездіяльністю, згідно ст.1174 ЦК України. Вважає, що така бездіяльність відповідача по справі є протиправною, суперечить вимогам чинного законодавства, у зв`язку з чим він змушений був звернутися до суду за захистом порушеного права. З наведених підстав просив стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , в тому числі і інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , шляхом безспірного списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 1 064 196,00 грн. майнової шкоди у вигляді недоотриманої щомісячної грошової допомоги та підвищення до пенсії, завданої бездіяльністю органу державної влади (Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області) при здійсненні ними своїх повноважень.

Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції вмотивоване положеннями ст.ст. 1173 та 1174 ЦК України, які передбачають спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, при чому, необхідною умовою для притягнення Держави до відповідальності за дії, бездіяльність органу державної влади у вигляді стягнення шкоди, є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і наявність цих умов в межах розгляду цивільної справи має довести позивач, та обґрунтоване тими обставинами, що ця сукупність позивачем не доведена. Судом також враховано, що стягнення заявленої суми у цьому спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов`язання, що відповідно до положень Конституції України є недопустимим.

Вважаючи рішення суду незаконним, ОСОБА_1 в своїх та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Зазначає, що у вересні 2025 року він звернувся з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , в тому числі й інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , шляхом безспірного списання з відповідного рахунку Держказначейства майнової шкоди, у вигляді недоотриманої щомісячної грошової допомоги та підвищення до пенсії, завданої бездіяльністю органу державної влади (Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області) при здійсненні ними своїх повноважень. Він заявляв позовні вимоги за період з 17.07.2018 року по 01.01.2025 року – 6,5 років. Вважає, що місцевий суд незаконно відмовив у задоволенні позовних вимог. Із цих підстав просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Відзиву на апеляційну скаргу не подано.

29.04.2026 року від ОСОБА_1 надійшла заява, в якій він просить справу розглянути без його участі, у зв`язку із станом його здоров`я.

Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 02.07.2020 у справі №460/9488/20 позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Управління соціального захисту населення Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління соціального захисту населення Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , починаючи з 19.06.2020 щомісячної грошової допомоги, встановленої ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року. Зобов`язано Управління соціального захисту населення Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , починаючи з 19.06.2020 щомісячну грошову допомогу, встановлену ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року. Зобов`язано Управління соціального захисту населення Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 починаючи з 19.06.2020 щомісячну грошову допомогу, встановлену ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30.11.2022 у справі №460/38769/22 цей позов задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 з 24.02.2022 доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 доплату до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із Законом про Державний бюджет України на відповідний рік) починаючи з 24.02.2022 до зміни законодавства або зміни правового статусу.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 1 064 196,00 грн майнової шкоди у вигляді недоотриманої щомісячної грошової допомоги та підвищення до пенсії, завданої бездіяльністю органу державної влади (Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області) при здійсненні ними своїх повноважень, посилаючись на положення статті 1173, 1174 ЦК України.

Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Статтею 1175 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

За змістом ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов`язковому з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Статтею 1166 ЦК України передбачено, що відшкодування шкоди можливе за таких умов: 1) завдано шкоди особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи; 2) дії або бездіяльність, якими завдана шкода, є неправомірними. 3) причинний зв`язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, яка виникла; 4) вина особи, яка завдала шкоду.

Наявність усіх вищезазначених умов є обов`язковим для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди.

При цьому діє презумпція (припущення) вини порушника: якщо потерпілий довів наявність шкоди, то боржник має довести відсутність своєї вини. Для виникнення обов`язку відшкодування шкоди ступінь вини порушника значення не має.

Встановлені уст. 1166 ЦК України умови відшкодування шкоди поширюється на всі норми, що входять до глави 82 ЦК України, тією мірою, в якій їх не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави. Названі умови разом із фактом заподіянням шкоди є підставами й юридичної відповідальності, вони утворюють одночасно і склад правопорушення. Таким чином, частина 1 ст. 1166 ЦК України містить пряму вказівку на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов`язкову підставу деліктної відповідальності.

Виходячи з того, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням судового рішення, несплачена позивачеві сума пенсії, яка підлягає стягненню на його користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою або збитками в розумінні ст. ст.22,1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання рішення адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Таку правову позицію виклав Верховний Суд України у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1388цс17, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Згідно із ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відхиляючи апеляційну скаргу, апеляційний суд погоджується із висновком місцевого суду про те, що заявлені позовні вимоги про відшкодування шкоди є по суті подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов`язання.

Так, згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 18 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

За приписами статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Судове рішення, що набрало законної сили, є підставою для його виконання. Виконання судового рішення сприяє втіленню законів у життя та зміцненню їх авторитету. Рішення суду охороняє права, свободи та законні інтереси громадян, а також є завершальною стадією судового провадження.

За статтею 18 ЦПК України судові рішення, які набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Право на справедливий суд, гарантоване особам у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, розповсюджує дію і на стадію виконання судового рішення. Право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї із сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинно розглядатися як невід`ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції («Іммобільяре Саффі» проти Італії», заява 22774/93, 28.07.1999, §63; «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997, §40). У пілотному рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява 40450/04, п.46) Європейський Суд з прав людини зазначив: «...що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання» (див. рішення у справі «Метаксас проти Греції» (Metaxas v. Greece), №8415/02, п.19, від 27.05.2004 року; та у справі «Лізанец проти України» (Lizanets v. Ukraine), №6725/03, п.43, від 31.05.2007 року). У п.54 суд звернув увагу, що держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Сокур проти України» (Sokur v.Ukraine), №29439/02, від 26.04.2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v .Ukraine), №1811/06, від 19.02.2009 року).

У випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу.

Згідно з приписами статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачається, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Практика Європейського Суду з прав людини визнає не отримані за рішенням суду кошти саме порушенням Протоколу 1 («Юрій Миколайович Іванов проти України», «Агрокомплекс проти України»).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів №13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio!». Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України.

Необхідною умовою для притягнення Держави до відповідальності за дії, бездіяльність органу державної влади у вигляді стягнення шкоди, є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Наявність цих умов в межах розгляду цивільної справи має довести позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України, а суд має самостійно встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який є підставою для стягнення шкоди, оцінивши надані сторонами докази.

Вказана позиція узгоджується із правовою позицією, висловленою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі №920/715/17, провадження №12-199гс18.

В адміністративному судочинстві обов`язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов`язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.

Зазначені висновки Суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в ухвалах від 26 січня 2021 у справі №611/26/17 та від 12 липня 2022 року у справі №754/12702/14-а.

Статтею 382 КАС України встановлено спосіб здійснення судового контролю за виконанням судового рішення. Зокрема, відповідно до частин першої, другої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З аналізу зазначених норм законодавства вбачається, що стаття 382 КАС України надає право суду, який ухвалив відповідне судове рішення, з метою забезпечення його належного виконання, застосовувати інститут судового контролю шляхом зобов`язання відповідача подати до суду звіт про виконання такого судового рішення у строк, встановлений судом, розгляду поданого звіту про виконання судового рішення, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу.

Для застосування наведених процесуальних заходів повинні існувати відповідні правові підстави. Зокрема, правовою підставою для зобов`язання відповідача подати до суду звіт про виконання судового рішення у порядку статті 382 КАС України може слугувати наявність у суду об`єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю судове рішення залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов`язків згідно із судовим рішенням та можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі №0640/3719/18 та від 11 червня 2020 року у справі №640/13988/19.

Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Оцінюючи встановлені обставини справи в сукупності та взаємозв`язку із нормами закону, якими ті врегульовані, апеляційний суд приходить до переконання про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, та, відповідно, законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції.

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в своїх та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Повний текст постанови складено 01 жовтня 2026 року.

Головуючий Ковальчук Н. М.

Судді: Боймиструк С. В.

Шимків С. С.

Виготовлено з автоматизованої системи документообігу суду

Суддя Рівненського апеляційного суду

1 жовтня 2026 Ковальчук Н. М.