Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №487/3607/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 487/3607/21

провадження № 61-13593св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Воробйової І. А.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка є законним представником та діє

в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - орган опіки та піклування Миколаївської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка

є законним представником та діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , - ОСОБА_6 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2025 року у складі судді Афоніної С. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Самчишиної Н. В., Коломієць В. В., Серебрякової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2020 року ОСОБА_1 , яка є законним представником та діє

в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - орган опіки та піклування Миколаївської міської ради, про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки недійсними.

Позов мотивований тим, що 19 квітня 1996 року ОСОБА_3 і ОСОБА_1 зареєстрували шлюб.

В період шлюбу за спільні кошти у 2006 році вони придбали квартиру

АДРЕСА_1 .

На початку 2014 року ОСОБА_1 у зв`язку із систематичним насильством

у сім`ї з боку чоловіка ОСОБА_3 , вимушена була переїхати разом з дітьми

з квартири АДРЕСА_2 проживати в квартиру АДРЕСА_1 .

24 червня 2014 року рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 розірвано.

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про поділ майна подружжя, зокрема квартири АДРЕСА_1 .

22 серпня 2014 року ОСОБА_3 продав квартиру

АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , хоча покупцю було відомо, що ця квартира

є спільною сумісною власністю подружжя та в ній проживають діти.

27 серпня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, предметом якого була квартира АДРЕСА_1 .

Позивачка вважала, що вказаний договір купівлі-продажу є недійсним на підставі частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, статті 177 СК України, оскільки був укладений з порушенням статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», а саме без отримання відповідного дозволу органу опіки та піклування на відчуження квартири, оскільки на той момент ОСОБА_2 була малолітньою та разом з матір`ю і братом постійно проживали у вказаній квартирі. Крім того, зазначала, що ОСОБА_3 , як власник житла, не надавав згоди на реєстрацію її місця проживання у спірній квартирі, хоча вона до теперішнього часу проживає в ній та іншого житла у власності або користуванні ні вона, ні її матір не мають.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просила визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 22 серпня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченком С. А., та договір іпотеки, укладений 27 серпня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченком С. А.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2025 року

в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що за обставин цієї справи, укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу від 22 серпня 2014 року майнові права неповнолітньої ОСОБА_2 не порушувалися і отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на посвідчення оспорюваного правочину не вимагалося, оскільки на час укладення договору купівлі-продажу дитина не була власником спірного житлового приміщення та не мала права користування ним, тому вчинення батьком оспорюваного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування не призвело до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення її законних інтересів щодо житлового приміщення.

Оскільки вимоги про визнання договору іпотеки від 27 серпня 2014 року

є похідними від вирішення судом вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22 серпня 2014 року, то підстав для задоволення цих вимог також немає.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка є законним представником та діє

в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , залишено без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2025 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився

з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

30 жовтня 2025 року представник ОСОБА_1 , яка є законним представником та діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , - ОСОБА_6 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року й ухвалити у справі нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що в ухваленні судового рішення в першій інстанції брав участь суддя, якому було заявлено відвід. Суд апеляційної інстанції явно був заінтересований в ухваленні рішення на користь відповідача. Заявник вказує, що оспорювані правочини порушують права малолітньої

ОСОБА_2 , оскільки продаж житла батьками малолітньої дитини, навіть якщо дитина не зареєстрована у цьому житлі потребує згоди органу опіки та піклування. ОСОБА_3 спеціально не надавав згоди на реєстрацію дитини

у квартирі.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Заводського районного суду м. Миколаєва.

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 , яка є законним представником та діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , - ОСОБА_6 про зупинення дії постанови Миколаївського апеляційного суду від 02 жовтня

2025 року відмовлено.

23 грудня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з 19 квітня 1996 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 24 червня 2014 року.

У шлюбі у них народились діти: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2, і ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Під час перебування у шлюбі подружжя придбало квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 11 травня 2006 року, право власності на яку було зареєстроване за ОСОБА_8 .

Родина ОСОБА_1 постійно проживала за адресою:

АДРЕСА_3 , яка належала ОСОБА_3 , але на початку 2014 року, як зазначала законний представник позивача, через домашнє насильство в сім`ї з боку ОСОБА_3 , ОСОБА_1 змінила місце проживання та разом із дітьми переїхали проживати в квартиру АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що ця квартира є спільним сумісним майном подружжя, придбаним у шлюбі, де проживають дотепер.

Неповнолітня ОСОБА_2 не має зареєстрованого місця проживання

у м. Миколаєві, у тому числі у квартирі АДРЕСА_1 .

Згідно з актами обстеження умов проживання від 18 травня 2015 року та від

08 жовтня 2020 року, складеними Службою у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, після продажу квартири

ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживають за адресою: АДРЕСА_4 .

22 серпня 2014 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , який, у свою чергу, 27 серпня 2014 року передав цю квартиру в іпотеку ОСОБА_5 з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, укладеним між

ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів на її утримання (справа № 482/1351/14-ц), у якому просила визначити місце проживання ОСОБА_2 з нею та стягнути із ОСОБА_3 на її користь аліменти на утримання неповнолітньої дитини, починаючи з 24 липня 2014 року

і до досягнення дитиною 18 років.

У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини, у якому просив визначити проживання малолітньої дочки разом із батьком.

Ухвалою Новоодеський районний суд Миколаївської області від 18 червня

2015 року у справі № 482/1351/14-ц затверджено мирову угоду досягнуту між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 щодо визначення місця проживання дитини на таких умовах:

«1. Неповнолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишається проживати з матір`ю, ОСОБА_1 .

2. Батько, ОСОБА_3 , має право на побачення та спілкування з дитиною без участі матері на визначеній ним території починаючи з 01 серпня 2015 року

в такому порядку:

2.1 протягом першого місяця - кожного вівторка та суботи з 11:00 год до

17:00 год;

2.2 з другого місяця - кожного вівторка, суботи та неділі з 11:00 год до 20:00 год;

2.3 через півроку - кожного вівторка з 11:00 год до 20:00 год та з 11:00 год кожної суботи до 20:00 год неділі з правом ночівлі із суботи на неділю;

2.4 через рік батько, ОСОБА_3 , додатково до часу, визначеного пунктом 2.3 цієї угоди, має право влітку та взимку в період шкільних канікул забирати дитину на один тиждень;

2.5 перші два побачення дитини з батьком мають відбуватися у присутності матері.

3. У разі неможливості будь-яким чином виконати ці умови сторони зобов`язуються заздалегідь вирішити питання щодо перенесення годин або днів побачень з дитиною (хвороба дитини, хвороба батьків, відрядження тощо).».

Провадження у справі № 482/1351/14-ц в цій частині заявлених позовних вимог за первісним та зустрічним позовами закрито, продовжено розгляд справи

в частині вирішення спору між сторонами щодо стягнення аліментів.

Суд дослідив матеріали справи № 482/1351/14-ц і встановив, що зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 , датованої 23 липня 2014 року, та зі змісту зустрічного позову ОСОБА_3 , висновку органу опіки та піклування Новоодеської районної державної адміністрації Миколаївської області від

28 серпня 2024 року відомо, що станом на 24 липня 2014 року та на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_2 проживала

у квартирі АДРЕСА_5 , яка у тому числі належала її матері - законному представнику у справі ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності.

У судовому засіданні апеляційного суду законний представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 підтвердила зазначені обставини та пояснила, що після розірвання шлюбних відносин із ОСОБА_3 вона з ним домовилася, що ОСОБА_2 проживатиме з ним за місцем їх постійного проживання за адресою:

АДРЕСА_3 до закінчення ремонту у спірній квартирі, в яку вона мала намір вселитися з дітьми. Проте через поведінку ОСОБА_3 , який погрожував не віддати їй дитину, вона у зв`язку з тим, що спірна квартира потребувала ремонту, була непридатна для проживання, вимушена була відвезти ОСОБА_2 до своєї матері у

АДРЕСА_6 , а після ремонту вона з дітьми вселилася в спірну квартиру.

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, поділ спільного майна подружжя (справа № 487/9384/14-ц).

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2016 року

у справі № 487/9384/14-ц стягнено із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири

АДРЕСА_1 в сумі 172 649,50 грн в порядку поділу спільного майна подружжя. Визнано за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки VOLVO S40 в порядку поділу спільного майна подружжя.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 21 листопада 2016 року

у справі № 487/9384/14-ц рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2016 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким за ОСОБА_1

і ОСОБА_3 визнано право власності по 1/2 частині квартири

АДРЕСА_1 за кожним. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 22 серпня 2014 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 27 серпня 2014 року між ОСОБА_4

і ОСОБА_5 .

Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 487/9384/14-ц касаційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 21 листопада 2016 року в частині визнанняза ОСОБА_1 і ОСОБА_3 права власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 за кожним; в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 , укладеного 22 серпня 2014 року між ОСОБА_3

і ОСОБА_4 ; визнання недійсним договору іпотеки, укладеного

27 серпня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , скасовано. Залишено в цій частині в силі рішення Заводського районного суду

м. Миколаєва від 18 травня 2016 року та додаткове рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 жовтня 2016 року. Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 21 листопада 2016 року в частині відмови

у задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки VOLVO S40 в порядку поділу спільного майна подружжя;

відмови у задоволені решти позовних вимогзалишено в силі.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що, установивши, що за відчуження ОСОБА_3 спірної квартири, яка була об`єктом спільної сумісної власності подружжя, за договором купівлі-продажу від 22 серпня 2014 року він отримав 345 299,00 грн, які були сплачені ОСОБА_4 за вказану квартиру, місцевий суд правильно вважав, що з моменту переходу права власності на спірну квартиру до наступного власника, який є добросовісним набувачем, об`єктом спільної сумісної власності подружжя стали вказані грошові кошти. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в порядку поділу спільного майна подружжя ОСОБА_1 підлягає виділенню в особисту власність 1/2 грошових коштів, отриманих від продажу квартири, що становить 172 649,50 грн і підлягає стягненню

із ОСОБА_3 .

Рішення суду в частині стягнення грошової компенсації не виконане дотепер, ні

в добровільному, ні в примусовому порядку, оскільки ОСОБА_1 з виконавчим листом до органів виконавчої служби не зверталась.

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_13 , служба

у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про визнання договорів недійсними (справа № 487/4527/18).

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2020 року

у справі № 487/4527/18 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано арешт на квартиру АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_4 , накладений ухвалою Заводського районного суду

м. Миколаєва від 17 липня 2018 року.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у справі № 487/4527/18 апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від

16 червня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та договору іпотеки скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 22 серпня 2014 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 27 серпня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , яким квартира

АДРЕСА_1 була передана в іпотеку ОСОБА_5 . В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 487/4527/18 касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_13 , служба

у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про визнання договорів недійсними відмовлено.

Верховний Суд дійшов висновку, що після набуття законної сили рішенням суду, яким вирішено питання поділу майна подружжя та стягнено на користь

ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири

АДРЕСА_1 , право спільної сумісної власності на це майно

є припиненим, а тому підстав для задоволення позову немає з огляду на відсутність порушеного права позивача.

Мотиви, якими керується Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

У частині першій статті 4 ЦПК України, частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Підставою недійсності правочину відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави

і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини другої статті 177 СК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно з частиною четвертою статті 177 СК України дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається

в разі гарантування збереження її права на житло.

Отже, вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону.

Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду України у постанові від

20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц, який підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21).

Установивши, що малолітня ОСОБА_2 станом на час укладення спірного договору купівлі-продажу у спірній квартирі не була зареєстрована та не проживала, її вселення у спірну квартиру відбулося після укладення договору купівлі-продажу, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання вказаного правочину недійсним, оскільки вчинення ОСОБА_3 оспорюваного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування не призвело до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та / або порушення її законних інтересів щодо житлового приміщення.

Оскільки вимоги про визнання договору іпотеки від 27 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , є похідними від вирішення судом вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22 серпня 2014 року, то підстав для задоволення цих вимог також немає.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Безпідставними є аргументи заявника про те, що ОСОБА_3 не надавав згоди на реєстрацію місця проживання малолітньої ОСОБА_2 , оскільки вони не підтверджені будь-якими належними та допустимими доказами.

Також безпідставними є аргументи заявника про те, що в ухваленні судового рішення в першій інстанції брав участь суддя, якому було заявлено відвід, оскільки заявлений позивачем відвід судді ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2023 року розглянуто та відмовлено у його задоволенні.

Верховний Суд не бере до уваги аргументи заявника про те, що суд апеляційної інстанції був явно заінтересований в ухваленні рішення на користь відповідача, оскільки будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження цього не надано.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2025 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 02 жовтня

2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка

є законним представником та діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , - ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

І. А. Воробйова

М. Є. Червинська