Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №904/4149/24 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року

м. Київ

cправа № 904/4149/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивача: Грачов Є.О. (в режимі відеоконференції),

відповідача-1: не з`явились,

відповідача-2: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "УКРЕНЕРГО"

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 20.05.2026

та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2025

у справі № 904/4149/24

за позовом Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "УКРЕНЕРГО"

до:

1) Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області;

2) Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

про зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Приватне акціонерне товариство "Національна енергетична компанія "УКРЕНЕРГО" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом, в якому просило зобов`язати Дніпровську районну державну адміністрацію Дніпропетровської області та Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (ухвалою суду від 28.01.2025 залучено до участі у справі співвідповідача Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області) вчинити дії, а саме скасувати/визнати недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 29.05.2005 серія ЯЯ № 052070, у зв`язку з його задвоєнням.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2025 (суддя Юзіков С.Г.), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 20.05.2026 (колегія суддів у складі: Чус О.В. - головуючий, Кощеєв І.М., Дармін М.О.), у задоволенні позову відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що Державним актом від 02.02.2004 серія ІД-П № 007618, який виданий на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації від 12.11.2003 № 683-р, позивачу надано в постійне користування земельні ділянки загальною площу 0,1620 га, які мають кадастрові номери:

1221400000:02:401:0001, 1221400000:02:402:0001, 1221400000:02:403:0001, 1221400000:02:150:0001, 1221400000:02:150:0004, 1221400000:02:150:0007, 1221400000:02:151:0003, 1221400000:02:410:0001, 1221400000:02:410:0004, 1221400000:02:152:0003, 1221400000:02:152:0006, 1221400000:02:401:0002, 1221400000:02:402:0002, 1221400000:02:460:0001, 1221400000:02:150:0002, 1221400000:02:150:0005, 1221400000:02:151:0001, 1221400000:02:151:0004, 1221400000:02:410:0002, 1221400000:02:152:0001, 1221400000:02:152:0004, 1221400000:02:401:0003, 1221400000:02:402:0003, 1221400000:02:461:0001, 1221400000:02:150:0003, 1221400000:02:150:0006, 1221400000:02:151:0002, 1221400000:02:151:0005, 1221400000:02:410:0003, 1221400000:02:152:0002, 1221400000:02:152:0005 для виробництва та розподілення електроенергії. Акт зареєстровано у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 030412000006.

У зв`язку з втратою позивачем державного акта від 02.02.2004 серії І-ДП № 007618, за його зверненням, на підставі того ж розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації від 12.11.2003 № 683-р, видано Державний акт від 29.05.2005 серія ЯЯ № 052070 на заміну втраченого.

Проте, за даними позивача, під час організації роботи з документами він виявив державний акт від 29.05.2004 серія І-ДП № 007618, виданий на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації від 12.11.2003 № 683-р.

У зв`язку з цим позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області з запитом про надання інформації, який саме державний акт є чинним (від 31.10.2023 № 01/57719).

Відповідач-2 у відповіді на запит від 21.11.2023 № 19-4-0222-6918/2-23 повідомив, що інформації щодо зняття з реєстрації державного акта на право постійного користування землею серія І-ДП № 007618 або документи на підставі яких це відбулося у відділі відсутні.

Позивач звернувся до відповідача-2 з листом № 01/66068 від 01.12.2023 та просив повідомити на підставі, яких документів за позивачем у відомостях Державного земельного кадастру обліковуються вищезазначені земельні ділянки, із зазначенням дати та номеру державного акта.

Відповідач-2 у листі № 233/299-24 від 19.01.2024 повідомив, що згідно з інформацією станом на 01.01.2013, отриманою за допомогою програмного забезпечення ведення Державного земельного кадастру, та на момент підготовки відповіді, у відомостях про право власності/право постійного користування на земельні ділянки за вищезазначеними кадастровими номерами відображається: Документ, що посвідчує право - Державний акт 02.02.2004 І-ДП 007618; Документ, який є підставою для виникнення права - Рішення органу виконавчої влади Дніпропетровська РДА 12.11.2003 683-р.

Позивач звернувся до відповідача-2 з листом від 23.01.2024 № 01/4633 про надання інформації, в якому повідомив, що відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 21.11.2023 № 19-4-0.222-6918/2-23 обидва державні акти є чинними, просив повідомити, яким чином скасовується чинність задвоєного державного акта.

Відповідач-2 у відповідь на зазначений лист повідомив, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. У зв`язку з чим позивачеві необхідно звернутися до суду з позовом про визнання недійсним задвоєного державного акта на право постійного користування землею.

Наведені обставини стали причиною звернення позивачем з позовом та є предметом спору у даній справі.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, які свідчать про порушення відповідачами його прав чи законних інтересів, позовні вимоги про скасування/визнання недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 29.05.2005 серія ЯЯ № 052070 у зв`язку з його задвоєнням є такими, що не підлягають задоволенню, оскільки державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 29.05.2005 серія ЯЯ № 052070 фактично є дублікатом державного акта від 02.02.2004 серія ІД-П № 007618, які видані на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації від 12.11.2003 № 683-р і посвідчують право постійного користування одними і тими ж земельними ділянками загальною площу 0,1620 га, які мають однакові кадастрові номери.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що суди обох інстанцій помилково ототожнили відсутність спору про належність самого права постійного користування земельною ділянкою з відсутністю порушеного інтересу. Захисту підлягає не лише суб`єктивне право, а й законний інтерес, який полягає в усуненні стан юридичної невизначеності. Існування двох неузгоджених між собою державних актів створює об`єктивні ризики для обліку, державної реєстрації, податкового адміністрування та підтвердження титулу користування. Також суди прирівняли новий державний акт серії ЯЯ № 052070 від 29.05.2005 до дубліката первісного акта серії І-ДП № 007618 від 02.02.2004 виключно через тотожність площі, кадастрових номерів і підстави видачі. Разом з тим, суди не встановили дотримання процедури видачі дубліката. Спірний акт не містить позначки «дублікат», виданий під окремим реєстраційним номером (030512000019 проти 030412000006 у первісного) та формально існує як самостійний документ. Обидва акти видані щодо земельних ділянок площею 0,1620 га на підставі розпорядження голови Дніпропетровської РДА від 12.11.2003 № 683-р. За відсутності у кадастровому органі відомостей про зняття з реєстрації одного з актів, усунення спірного документа з правового обігу є єдиним належним способом забезпечення стабільності речових прав та публічного обліку земель. Оскільки ГУ Держгеокадастру відмовилося врегулювати це питання в позасудовому порядку і перенаправило заявника до суду, відмова судів у позові створює для позивача «замкнене коло» невизначеності, позбавляючи його права на ефективний спосіб правового захисту.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:

- суди попередніх інстанцій застосували ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України (ЦК України), ст. ст. 4, 5 Господарського процесуального кодексу України (ГПК України), ст. 152 Земельного кодексу України (ЗК України) та норми, що регулювали порядок видачі та реєстрації державних актів, без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20 щодо захисту самостійного інтересу у правовій визначеності та висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2024 у справі № 904/9070/21 та від 09.04.2025 у справі № 911/1845/23 щодо оспорювання правовстановлюючих документів та належного способу захисту прав/інтересів;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 4 ГПК України, ст. 152 ЗК України та положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» у подібних правовідносинах, а саме: коли на одні й ті самі земельні ділянки існують два зареєстровані державні акти з різними реквізитами (один з яких виданий замість втраченого, але не містить позначок «дублікат»), орган Держгеокадастру повідомляє про відсутність відомостей щодо зняття одного з них з реєстрації, а землекористувач звертається до суду задля усунення юридичної невизначеності;

- суди не дослідили та не оцінили у сукупності докази, які мають істотне значення для справи: зміст і реквізити державного акта серії І-ДП № 007618 від 02.02.2004, державного акта серії ЯЯ № 052070 від 29.05.2005, листи ГУ Держгеокадастру щодо чинності обох актів і відсутності реєстраційних записів про їх скасування/зняття, а також відповідні відомості Державного земельного кадастру.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.07.2026 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено її до розгляду на 08.09.2026 та надано строк на подання відзивів на неї до 05.08.2026.

У зв`язку з тривалою повітряною тривогою 08.09.2026 розгляд справи не відбувся, і ухвалою від 08.09.2026 касаційну скаргу призначено до розгляду на 29.09.2026.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Правовідносини із застосування неустойки (штрафних санкцій) за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання, правила її застосування, умови зменшення її розміру врегульовані положеннями ГК України та ЦК України.

Так, в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказує, що суди попередніх інстанцій застосували ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст.ст. 4, 5 ГПК України, ст. 152 ЗК України та норми, що регулювали порядок видачі та реєстрації державних актів, без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20 щодо захисту самостійного інтересу у правовій визначеності та висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2024 у справі № 904/9070/21 та від 09.04.2025 у справі № 911/1845/23 щодо оспорювання правовстановлюючих документів та належного способу захисту прав/інтересів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20 виснувано, що згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Суб`єктивне цивільне право є мірою можливої поведінки у правовідносинах, в яких існує уповноважена і зобов`язана сторона. Суб`єктивні права встановлюються правовими нормами, їх особливістю є здатність вимагати від зобов`язаної сторони певної міри поведінки, у тому числі, з використанням примусу держави.

Поняття охоронюваного законом інтересу в логічно-смисловому зв`язку з поняттям суб`єктивного права визначено в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Безпосереднє згадування в нормах права інтересів особи як об`єкта правового захисту в певній мірі прирівнює їх до суб`єктивних прав. Тобто законні інтереси, які не опосередковані правовими нормами, можна розглядати як доправову категорію, у якій інтерес передує правам та обов`язкам, тобто виступає як «суб`єктивне право, що може виникнути у майбутньому».

Розмежовуючи поняття прав та інтересів, Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначив, що і суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес є дозволами. Але перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення в межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Одним з таких законних інтересів є інтерес до правової визначеності у відносинах у суспільстві для знання та розуміння своїх прав й обов`язків, а також передбачуваності наслідків своїх дій чи бездіяльності.

Якщо дії або бездіяльність інших осіб створюють для особи правову невизначеність щодо її прав і обов`язків у відносинах із цими особами, така особа може звернутись до суду для захисту свого інтересу у правовій визначеності у відносинах із цими особами.

У справі № 910/14224/20 позивач звернувся до суду не за захистом свого права на припинення зобов`язання (як помилково вважає відповідач), а за захистом свого законного інтересу у правовій визначеності щодо прав і обов`язків у відносинах з відповідачем за Кредитним договором.

Ураховуючи цей висновок, Велика Палата Верховного Суду відхилила аргумент відповідача про те, що подання позивачем позову в цій справі не спрямовано на захист його прав, а є спробою встановлення обставин для використання в подальшому в судових спорах в іноземних державах.

У постанові від 09.04.2025 у справі № 911/1845/23 зазначено, що: "Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затверджена Наказом Держкомзему № 43 від 04.05.1999 (втратив чинність), встановлювала порядок видачі та реєстрації державних актів на право власності на землю.

Зокрема пункт 3 зазначеної Інструкції встановлював, що державні акти на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю або на право постійного користування землею видаються міськими, селищними, сільськими радами. Державна реєстрація державних актів на право власності на землю здійснюється місцевими державними органами земельних ресурсів. Забезпечення державної реєстрації державних актів, що посвідчують право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю або право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею та договорів оренди покладається на районні відділи земельних ресурсів, управління (відділи) земельних ресурсів у містах обласного і районного підпорядкування, Київське та Севастопольське міські управління земельних ресурсів. Державні акти реєструються у Книзі записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю за встановленою формою.

Пункт 4 Інструкції "Порядок зберігання державних актів" зобов`язує власників, землекористувачів та орендарів земельних ділянок зберігати видані їм державні акти і договори як документи періодичного використання, а також унормовує, що другий примірник державного акта або договору, а також книги їх реєстрації зберігаються у приміщеннях державних органів земельних ресурсів.

Пунктом 5 Інструкції передбачався порядок видачі дубліката державного акта при втраті або псуванні оригіналу. Так для отримання дубліката власник втраченого (зіпсованого) державного акта на землю письмово звертається до відповідного органу, яким було видано державний акт на землю, з відповідною заявою. Уповноважений орган, яким було видано державний акт на землю, у передбаченому Інструкцією порядку розглядає подану заяву та приймає рішення про видачу дубліката і звертається до місцевого державного органу земельних ресурсів, де зберігається другий примірник державного акта на землю, з проханням про виготовлення дубліката втраченого (зіпсованого) державного акта на землю. Запис про видачу дубліката вноситься до відповідної Книги записів (реєстрації) з зазначенням номера та дати рішення відповідного органу про видачу дубліката і дата його видачі. У разі необхідності нотаріальне посвідчення дубліката здійснюється замовником самостійно за власні кошти.

5.18. Відповідно до вимог статті 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, про меліоративні мережі та складові частини меліоративних мереж. Вказаний Закон передбачає підстави та способи внесення відомостей про земельні ділянки до інформаційних систем, Поземельної книги, Кадастрової карти.

5.19. З аналізу вищевикладених норм вбачається чітке та зрозуміле врегулювання підстав видачі (отримання) державних актів на право власності на землю, порядку та способів внесення відомостей про земельні ділянки до державних реєстрів, порядку отримання (видачі) дубліката правовстановлюючого документа у разі його втрати .

Водночас з матеріалів цієї справи № 911/1845/23 не вбачається дотримання зацікавленими особами визначеного порядку задля отримання належного правовстановлюючого документа на підтвердження права на спірну земельну ділянку, не зазначено про вжиття будь-яких заходів з метою отримання інформації з державних реєстрів (звернення з заявами до уповноважених державних органів, скерування відповідного адвокатського запиту тощо).".

При чому позовні вимоги у зазначеній сраві були обґрунтовані безпідставними володінням та користуванням відповідачем вищевказаним нерухомим майном, що належить позивачу на праві власності та незаконно вибуло із його володіння, а отже безпідставним набуттям у власність та реєстрацією за відповідачем права власності на спірний об`єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У справі № 904/9070/21, у якій винесено постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2024, позовні вимоги були обґрунтовані тим, що позивач, як особа, що уповноважена представляти інтереси власника (територіальної громади Червоногригорівської селищної ради), не може реалізувати свої права на спірну земельну ділянку у зв`язку з існуванням документа (Державного акта на право постійного володіння землею площею 181,22 гектарів, виданого Нікопольською районною державною адміністрацією Нікопольському міськвиконкому Дніпропетровської області, без номеру від 27.10.1993, який згідно з даними, зазначеними в акті, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного володіння землею за № 12/215), в якому зазначено про вже існуюче право постійного користування нею іншою особою (відповідача). Позивач вважав, що зазначений Державний акт не є підставою для виникнення права постійного користування спірною земельною ділянкою у відповідача з огляду на те, що згідно з рішенням Придніпровської сільської ради народних депутатів Нікопольського району Дніпропетровської області від 30.09.1993 №74, на підставі якого він виданий, таке право не виникло.

Водночас у розглядуваній справі суди встановили, що у зв`язку з втратою позивачем державного акта від 02.02.2004 серія І-ДП № 007618, за його зверненням, на підставі того ж розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації від 12.11.2003 року № 683-р, видано Державний акт від 29.05.2005 серія ЯЯ № 052070 на заміну втраченого. Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ №052070 від 29.08.2005 фактично є дублікатом акта серії І-ДП № 007618 від 02.02.2004, містить однакові дані, окрім дати та серії документу та посвідчує право користування одними і тими ж (з однаковими кадастровими номерами) земельними ділянками. Оспорюваний дублікат акта на право користування земельною ділянкою, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення і сили правочину, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов`язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст документу, та не може порушувати права позивача.

Тобто фактичні обставини розглядуваної справи та наведених скаржником постанов Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, від 09.04.2025 у справі № 911/1845/23 та від 17.01.2024 у справі № 904/9070/21 є суттєво відмінними за предметом, підставами позову та нормативно-правовим регулюванням. При цьому саме лише посилання на загальні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, щодо охоронюваного законом права та інтересу, не вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Так судами встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які свідчать про порушення відповідачами його прав чи законних інтересів, а самі по собі посилання на зазначені постанови Верховного Суду не підтверджують порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Що ж до підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Водночас колегія суддів зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили відсутність порушеного права чи законного інтересу позивача з боку відповідачів і саме це стало підставою для відмови у позові. Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, встановивши відсутність порушеного суб`єктивного права або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася до суду, суд приймає рішення про відмову в задоволенні позову.

При цьому вимога позивача сформулювати висновок щодо ситуації, «коли існують два державні акти з різними реквізитами, один з яких виданий замість втраченого, але не містить позначки "дублікат"», є спробою поставити формування висновку у пряму залежність від фактичних обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів, проте обов`язок Верховного Суду щодо формування правового висновку стосується нормативного змісту правової норми загалом, а не її адаптації під суб`єктивне сприйняття стороною окремого випадку з його технічними відхиленнями (такими як відсутність напису «дублікат»).

Крім цього, відповідно до ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

В свою чергу, оцінка того, чи є виданий без позначки «дублікат» документ самостійним правовстановлюючим актом, чи він лише відтворює зміст втраченого оригіналу, є питанням оцінки доказів та з`ясування фактичних обставин, що вже здійснено судами першої та апеляційної інстанцій, і спонукання Верховного Суду до вирішення цього питання під виглядом формування правового висновку за п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України суперечить імперативним приписам ст. 300 ГПК України.

Доводи позивача про недослідження судами доказів (п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України у зв`язку з п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України) є безпідставними, оскільки зводяться до переоцінки вже належно досліджених судами доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначені ст. 300 ГПК України.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження є порушення судами норм процесуального права, передбачені частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу. Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень є недослідження судами зібраних у справі доказів, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Оскільки підстави касаційного оскарження за пунктами 1 та 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України не знайшли свого підтвердження, самі по собі посилання на недослідження доказів не можуть слугувати самостійною підставою для скасування законних судових рішень.

При цьому твердження позивача про те, що суди «не дослідили та не оцінили» Державний акт від 02.02.2004 серії І-ДП № 007618, Державний акт від 29.05.2005 серії ЯЯ № 052070, листи ГУ Держгеокадастру та відомості ДЗК, спростовується змістом оскаржуваних судових рішень. Суди надали належну правову оцінку сукупності вказаних документів та встановили, зокрема, що: обидва документи видані на підставі одного й того самого розпорядження Дніпропетровської РДА від 12.11.2003 № 683-р; документи стосуються одних і тих самих земельних ділянок з однаковими кадастровими номерами; другий акт (серії ЯЯ № 052070) видано у зв`язку з втратою першого, і він фактично є його дублікатом, який відтворює зміст первинного акта.

Сама лише обставина, що висновки судів за результатами оцінки цих доказів не відповідають суб`єктивним очікуванням та процесуальній позиції позивача, не свідчить про їх недослідження.

За результатами касаційного перегляду Судом не встановлено неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, а відтак підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "УКРЕНЕРГО" залишити без задоволення.

Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 20.05.2026 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2025 у справі № 904/4149/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.