Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №2н -248/2009 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 22.09.2026 Справа № 2н -248/2009

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЄУН 2н-248/2009 Головуючий у І інстанції: Губанов Р.О.

Провадження № 22-ц/807/1870/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Полякова О.З.,

суддів Кочеткової І.В.,

Мінгазова Р.В.,

секретар Волчанова І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Чіп Ярослава Миколайовича – на ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2026 року про залишення без розгляду скарги ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Чіп Ярослава Миколайовича – на бездіяльність Другого Правобережного відділу Державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Дніпровсього міжрегіонального управління Міністерства юстиції України; стягувач – Акціонерне товариство «Сенс Банк»,

У С Т А Н О В И Л А:

У липні 2026 року ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Чіп Я.М. – звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність Другого Правобережного відділу Державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Дніпровсього міжрегіонального управління Міністерства юстиції України; стягувач – АТ «Сенс Банк».

В обґрунтування скарги зазначено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо ОСОБА_1 зареєстровано обтяження № 7580674 (спеціальний розділ) від 05.11.2014 – арешт усього нерухомого майна боржника в межах суми боргу 399639,88 грн. Підставою внесення запису є постанова державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження серія та номер 452919224/29 від 05.11.2014, винесена в межах виконавчого провадження № 45291924 з виконання судового наказу № 2н248/2009, виданого 12.11.2009 Шахтарським міськрайонним судом Донецької області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» боргу в сумі 399639,88 грн.

Листом від 09.04.2026 ВДВС підтвердив, що вказане виконавче провадження завершено ще 16.12.2015 на підставі п. 7 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження». Після цього виконавчий документ повторно до виконання не пред`являвся, строк його пред`явлення давно сплив та судом не поновлювався.

Судовий наказ фактично втрачено всіма можливими держателями: Олександрівський районний суд м. Запоріжжя (суд, до підсудності якого віднесено справи Шахтарського міськрайонного суду Донецької області) листом від 22.04.2026 № 01/125/2026 повідомив, що наказ у ЄДРСР відсутній, а письмові матеріали справ із тимчасово окупованої території до суду не передавалися.

Стягувач жодних майнових претензій до скаржниці не має. АТ «Сенс Банк» (правонаступник ПАТ «Альфа-Банк») листом від 11.05.2026 № 21086-33.4-б/б повідомив, що за результатами перевірки облікових даних і внутрішніх архівів у розпорядженні банку відсутні будь-які документи щодо заявленої заборгованості.

Заяву скаржниці про зняття арешту з нерухомого майна та вилучення запису про обтяження № 7580674, подану до ВДВС, фактично відхилено листом від 29.06.2026 № 176379/30.

Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Чіп Я.М. – просила суд визнати протиправною бездіяльність зазначеного відділу щодо невжиття заходів до зняття арешту з майна боржника у виконавчому провадженні № 45291924; скасувати арешт з нерухомого майна ОСОБА_1 , накладений постановою серія та номер 452919224/29 від 05.11.2014 в межах виконавчого провадження № 45291924; зобов`язати Другий Правобережний відділ ДВСу Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України вжити заходів до вилучення запису про обтяження № 7580674 (спеціальний розділ) від 05.11.2014 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Ухвалою від 11 червня 2026 року Олександрівський районний суд м. Запоріжжя залишив скаргу без розгляду.

Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Чіп Я.М. – подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя 16 жовтня 2025 року, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що заяву скаржниці про зняття арешту з нерухомого майна та вилучення запису про обтяження № 7580674, подану до ВДВС, фактично відхилено листом № 176379/30 від 29.06.2026. Саме ця протиправна бездіяльність органу ДВС – невжиття заходів до зняття арешту в межах завершеного виконавчого провадження № 45291924 і стала предметом скарги, поданої в порядку розділу VII ЦПК України. Тому обраний скаржницею процесуальний порядок – скарга в порядку розділу VII ЦПК України є не просто належним, а єдино можливим для боржника способом захисту в цих правовідносинах. ОСОБА_1 , виходячи із наявної та наданої органом ВДВС інформації, фактично є боржницею у виконавчому провадженні № 45291924, а оскаржується саме бездіяльність посадових осіб ВДВС щодо невиконання обов`язку зняти арешт – тобто, класичний предмет судового контролю за виконанням судових рішень.

Оскаржувана ухвала спрямовує скаржницю саме до того способу захисту (позовного провадження), який Верховний Суд визнає для боржника неналежним, і створює для неї «замкнене коло»: скаргу за розділом VII ЦПК суд залишає без розгляду, а позов, поданий на виконання роз`яснення суду, підлягатиме відхиленню як поданий у неналежний спосіб. За таких умов, жоден суд не розглядає вимоги скаржниці по суті, що є відмовою в доступі до правосуддя та порушенням ст. 55 Конституції України і п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за якою право на доступ до суду має бути практичним та ефективним, а не теоретичним чи ілюзорним.

На думку скаржниці, висновок суду першої інстанції про наявність «спору про право», який нібито унеможливлює розгляд скарги, прямо спростовується найсвіжішою практикою Верховного Суду в тотожних правовідносинах. Постановою від 01.07.2026 у справі № 2-5376/11 (провадження № 61-4853св26) Верховний Суд розглянув по суті скаргу боржниці, подану в порядку розділу VII ЦПК України, за фактично ідентичних обставин: арешт нерухомого майна накладено постановою державного виконавця 2012 року в межах виконавчого провадження; виконавчий документ повернуто стягувачу того ж року і повторно до виконання не пред`явлено; строк пред`явлення сплив і не поновлений; боржниця зверталася до ВДВС із заявою про скасування арешту та отримала відмову.

Так, виконавче провадження № 45291924 завершено понад десять років тому (16.12.2015); виконавчий документ втрачено всіма можливими держателями, і його існування неможливо навіть перевірити; стягувач (його правонаступник) письмово підтвердив відсутність у нього будь-яких документів щодо заборгованості та не заявляє жодних майнових претензій, апелянт відсутній станом на цей час у реєстрі боржників та стосовно нього не відкрито жодного виконавчого провадження (витяги з реєстрів додаються). Отже, у цій справі немає ані особи, яка заявляла б протилежні матеріально правові вимоги щодо майна чи боргу, ані самого предмета «спору про право», є лише невиконаний публічно-правовий обов`язок органу ДВС завершити процедуру, розпочату його ж постановою.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

15 вересня 2026 року через підсистему «Електронний суд» надійшла заява ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Чіп Я.М. – про розгляд справи за відсутності скаржниці та її представника.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства (а.с. 58-60). Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з огляду на таке.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до положень частини першої статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Залишаючи без розгляду скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Чіп Я.М. – на бездіяльність державного виконавця, суд першої інстанції керувався ч. 6 ст. 294 ЦПК України, застосувавши аналогію закону, та виходив з того, що положеннями Розділу VII ЦПК України не передбачено механізму, порядку і алгоритму дій у випадку, коли предмет скарги може бути вирішений у позовному провадженні.

Колегія суддів вважає такий висновок помилковим з огляду на таке.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним.

У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Так, у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що в разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту. Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 сформульовано висновок про те, що боржник як сторона виконавчого провадження у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону № 1404-VIII особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

При цьому, в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Так, відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Колегія суддів зауважує, що ОСОБА_1 у своїй скарзі зазначала, що була боржником у виконавчому провадженні № 45291924 з виконання судового наказу № 2н248/2009, виданого 12.11.2009 Шахтарським міськрайонним судом Донецької області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» боргу в сумі 399639,88 грн, що свідчить про те, що скаржниця не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме: оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Такий висновок також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах: від 27 березня 2024 року у справі № 303/6292/20 (провадження № 61-8454св21), від 15 січня 2025 року у справі № 592/5020/24 (провадження № 61-13199св24).

Суд повинен забезпечити особі реальний, а не формальний доступ до правосуддя, що гарантовано ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою законом України N 475/97-ВР від 17.07.97 р., в контексті забезпечення права особи на ефективний засіб юридичного захисту передбаченого ст. 13 даної Конвенції. Ця Конвенція підлягає застосуванню національними судами відповідно до правил ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Так, у справі Delcourt v. Belgium, Європейський суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.

У справі Bellet у. France Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Елементом права на справедливий судовий розгляд є право на доступ до суду. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що це право не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу до суду потребує регулювання з боку держави. Для такого регулювання держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду, але застосовані ними обмеження не повинні звужувати чи применшувати можливості доступу до суду в такий спосіб або настільки, що нівелюється сама сутність цього права (див. mutatis mutandis рішення від 12 липня 2001 року у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II Of Liechtenstein v. Germany), заява № 42527/98, § 44).

Право доступу до правосуддя, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, може зазнавати обмежень, що застосовуються на розсуд держави-члена. Суд повинен встановити "розумну пропорційність" зазначених обмежень меті їх запровадження, а також з`ясувати, чи не звужується вказане право в результаті їх застосування. (справа "Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії" рішення від 23 червня 1995 року).

Отже, судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється у спеціальному порядку, передбаченому для цього законодавством, а не у позовному провадженні, тому ОСОБА_2 як боржник у виконавчому провадженні обґрунтовано звернулася до суду з вимогами про скасування арешту майна в порядку оскарження бездіяльності державного виконавця, однак, неврахування судом першої інстанції вищезазначених правових висновків призвело до порушення норм процесуального права, а тому ухвала Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2026 року не може вважатися законною та обґрунтованою, що є підставою для її скасування та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 379, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Чіп Ярослава Миколайовича – задовольнити.

Ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2026 року в цій справі – скасувати. Справунаправити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 01 жовтня 2026 року.

Головуючий

Судді