Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №550/759/25 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 550/759/25 Номер провадження 22-ц/814/1031/26Головуючий у 1-й інстанції Михайлюк О. І. Доповідач ап. інст. Одринська Т. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Одринської Т.В.,

суддів Панченка О.О., Пікуля В.П.,

розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко Олени Олександрі

на рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 08 жовтня 2025 року,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2025 року ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором №200510999 від 21 квітня 2016 року у загальному розмірі 53 839,91 грн, яка складається із заборгованості за кредитним договором у сумі 34 365,79 грн, інфляційних втрат у сумі 16 378,37 грн та трьох процентів річних у сумі 3 095,75 грн, а також судових витрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 21 квітня 2016 року між ПАТ «Банк Михайлівський» та ОСОБА_1 укладено угоду №200510999 щодо кредитування, за умовами якої банк нібито надав відповідачці кредитні кошти у розмірі 12 283,25 грн строком до 21 квітня 2019 року. Позивач зазначав, що право вимоги за цим договором перейшло до ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» на підставі договору №7_БМ про відступлення прав вимоги від 20 липня 2020 року.

Рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 08 жовтня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» заборгованість за договором №200510999 від 21 квітня 2016 року у розмірі 28 148,09 грн та судовий збір у розмірі 1 266,43 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, його в апеляційному порядку оскаржила представник відповідача.

Посилаючись на порушення норм процесуального права, незастосуванні норм матеріального права, неповне з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, просила рішення районного суду в частині задоволених вимог скасувати, прийняте нове, яким відмовити в задоволенні позовних. Вирішити питання розподілу судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів фактичного надання відповідачці кредитних коштів, зокрема у матеріалах справи відсутні видатковий касовий документ, квитанція про переказ коштів, платіжне доручення, виписка з рахунку або карткового рахунку, з яких би вбачалося зарахування саме 21 квітня 2016 року саме ОСОБА_1 кредитних коштів у сумі 12 283,25 грн.

Також зазначає, що суд першої інстанції вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки позивач просив стягнути 11 941,94 грн заборгованості за кредитом та 22 423,85 грн заборгованості за відсотками, тоді як суд фактично стягнув повну суму платежів за графіком, включаючи щомісячну комісію та плату за SMS-сервіс, які позивач окремо не заявляв.

Вказує на те, що позивач не просив стягнути заборгованість по щомісячній комісії за обслуговування кредитної заборгованості в сумі 15432,84 грн, а суд першої інстанції її стягнув під виглядом боргу по відсоткам.

Наголошує на тому, що доказів того, що матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу надання відповідачці кредиту "готівкою Персональний" на виконання угоди № 200510999 від 21.04.2016 року в сумі 12283,25 грн.

Окрім того, звертає увагу суду на те, що в п. 4 кредитного договору, який наданий до суду йдеться мова про карту, в той же час в п. 3 "Доручення на переказ грошових коштів" кредитного договору немає розпорядження відповідачки про зарахування коштів на карту, навіть не зазначено номер картки, на яку повинно бути зараховано кошти. Таким чином, з вищенаведеного вбачається, що заява від позичальника про надання кредиту не є доказом та підтвердженням самого факту надання чи отримання кредитних коштів, а служить лише зверненням для отримання позичальником цих коштів.

Також вказує, що саме Заява на видачу готівки є первинний документ (згідно з Постановами Правління НБУ №337 від 14.08.2003р. та №174 від 01.06.2011р.), який підтверджує факт надання банком та факт отримання позичальником готівкових кредитних коштів, тому і є основною підставою для розрахунків, порядок яких визначається кредитним договором.

Наголошує, що позивач не надав жодного доказу виконання саме банком умов кредитного договору № 200510999 від 21.04.2016 року в частині передання коштів відповідачці.

Також вказує, що позивач надає до суду "Виписку по особовим рахунку" з 23.05.2016 по 27.07.2020 року, проте це не є Банківською випискою з розрахункового рахунку зазначеного в кредитному договорі, а саме - по розрахунковому рахунку НОМЕР_1 .

У відзиві на апеляційну скаргу товариство просило в задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції вважає законним і обґрунтованим, таким, що постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Відповідно до частини першої статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи категорію справи, ціну позову розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що 21.04.2016 року між Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (Товариство) та ОСОБА_1 (Споживач) укладено угоду №200510999 щодо кредитування (Кредитний договір).

Згідно із п. 2 Кредитного договору Товариство надає Споживачу кредит готівкою на рахунок № НОМЕР_2 . Сума кредиту складає 12283,25 гривень. Строк кредиту 1095 днів, з 21.04.2016 р. по 21.04.2019 р. Плата за надання послуги SMS-сервіс по підтвердженню провеених платежів а стану заборгованості за кредитом – 12 грн. Розмір процентної ставки за кредитом 0,0001% річних. Щомісячна комісія за обслуговування кредитної заборгованості 0% до 0 місяця строку дії кредитного договору включно; 3,49% з 1 місяця строку дії кредитного договору та до закінчення строку його дії. Разова комісія за видачу кредиту 1,5%; сукупна вартість кредиту: 181,48% річних (а.с.7).

Згідно Графіку платежів, щомісячний платіж становить 782,00 грн., який складається з погашення основної суми кредиту в розмірі 341,31 грн. та щомісячної комісії за обслуговування кредитну кредиту в сумі 428,69 та щомісячної плати за підтвердження проведення платежів у сумі 12 грн; останній платіж – 778,09 грн., дата платежу: 21 числа кожного місяця з 05/2016 по 04/2019 (а.с.10 зворот).

20.07.2020 року між ПАТ «Банк Михайлівський» та ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» було укладено договір №7_БМ про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого банк ПАТ «Банк Михайлівський» відступає новому кредитору ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» належні банку, а новий кредитор набуває права вимоги банку до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців) та/або поручителів та/або фізичних осіб, зазначених у Додатку №1 до цього договору, надалі за текстом - боржники, включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржників, за кредитними договорами, що підтверджується копією вказаного договору (а.с.56-57).

Відповідно до постанови Північного Апеляційного Господарського Суду від 01 липня 2021 року по справі № 910/11298/16, апеляційну скаргу ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.03.2021 задоволено, визнано недійсним договір факторингу від 20.05.2016 № 1, укладений між ТОВ «Фінансова компанія «Плеяда» та ТОВ «Фінансова компанія «Фагор»; зобов`язано ТОВ «Фінансова компанія «Фагор» передати ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» документи, отримані ним від Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» згідно договору факторингу від 19.05.2016 № 1905 та актів прийому-передачі до нього від 20.05.2016 № 1 і № 2; визнано відсутніми у Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фагор» будь-яких майнових прав (прав вимоги) до боржників, перелік яких зазначено у договорі факторингу від 19.05.2016 №1905, реєстрах прав вимог до нього від 19.05.2016 № 1 та від 20.05.2016 № 2, актах прийому-передачі від 20.05.2016 до зазначеного договору факторингу № 1 і № 2, та в договорі факторингу від 20.05.2016 № 1 та додатках до нього.

З наявної в матеріалах справи копії Витягу Реєстру боржників ПАТ «Банк Михайлівський» до Договору №7_БМ про відступленням прав вимоги від 20.07.2020 року, відповідно до якого до нового кредитора ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» перейшло право вимоги за кредитним договором №200510999, укладеним 21.04.2016 року з ОСОБА_1 на строк 1095 днів, з 21.04.2016 по 21.04.2019 на суму 34365,79 грн., з яких: 11941,94 грн. – заборгованість по тілу кредиту; 22423,85 грн. – заборгованість за доходами (а.с.16-17, т.1).

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність позовних вимог в частині основної суми заборгованості за кредитним договором у розмірі 28148,09 грн, однак дійшов висновку що стягнення інфляційних втрат та 3%річних у період після 24.02.2022 є неправомірним.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та заявлених у суді першої інстанції вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Під час вирішення питання розподілу тягаря доведення судом підлягають до застосування правила ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, згідно з якими кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилом ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з приписами ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За правилами ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

За змістом статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов`язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Отже, саме факт надання кредитодавцем грошових коштів позичальнику є тією обставиною, з якою закон пов`язує виникнення обов`язку позичальника повернути кредит.

У спорах про стягнення кредитної заборгованості саме на кредитора покладається обов`язок довести як факт укладення кредитного договору, так і факт фактичного надання позичальнику кредитних коштів, розмір заборгованості та її складові.

Позичальник, у свою чергу, має доводити належне виконання зобов`язання лише за умови доведеності кредитором факту виникнення такого зобов`язання та передачі грошових коштів.

Належність та допустимість доказів у такій категорії спорів оцінюється з урахуванням того, що факт надання кредиту є первинною юридичною підставою виникнення грошового зобов`язання.

Тому докази, які лише фіксують намір сторін укласти договір або відображають подальший внутрішній облік банку, не можуть підміняти собою документ, що підтверджує фактичне виконання банком обов`язку з видачі чи перерахування коштів.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущенні про те, що якщо особа підписала заяву та графік платежів, то вона обов`язково отримала кредитні кошти.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов`язків.

Підписання кредитної документації може свідчити про погодження істотних умов договору, однак не підтверджує самостійно рух коштів, дату їх видачі, спосіб отримання, рахунок або картку, на які вони були зараховані.

Суд першої інстанції, визнаючи доведеним факт надання відповідачці кредиту, послався на заяву про укладення кредитного договору, анкету, довідку про умови кредитування, графік платежів, виписки по особовому рахунку за період з 2016 по 2019 роки, витяг з реєстру боржників та договір відступлення права вимоги.

Разом з тим, такі документи, за відсутності первинного документа, який безпосередньо підтверджує рух коштів на користь відповідачки, не дають можливості дійти беззаперечного висновку про фактичне отримання нею кредитних коштів.

Колегія суддів звертає увагу, що у матеріалах справи відсутні видатковий касовий документ або заява на видачу готівки, квитанція чи платіжне доручення про переказ коштів, виписка з рахунку або карткового рахунку, з яких би вбачалося зарахування саме ОСОБА_1 саме 21 квітня 2016 року кредитних коштів у сумі 12 283,25 грн. Виписка по особовому рахунку, яка містить відомості про облік заборгованості станом на певну дату, не є тотожною первинному документу, що підтверджує видачу або зарахування кредитних коштів позичальнику.

Первинними доказами фактичного надання кредитних коштів могли бути, зокрема, видатковий касовий ордер або заява на видачу готівки, платіжне доручення, меморіальний ордер, квитанція про переказ, виписка з поточного чи карткового рахунку із зазначенням операції зарахування коштів позичальнику.

Таких документів позивач суду не надав, а тому обставина фактичного передання коштів залишилася недоведеною.

При цьому матеріали справи містять суперечності щодо способу надання кредиту. Із рішення суду першої інстанції вбачається, що за умовами договору кредит мав надаватися як кредит готівкою на рахунок, тоді як у відповіді на відзив представник позивача посилався на переказ коштів на картку Visa/MasterCard.

Водночас позивач не надав ні номера картки, ні виписки по картковому рахунку, ні іншого документа, який би підтверджував фактичне зарахування кредитних коштів у спосіб, на який він посилався.

Сам по собі витяг з реєстру боржників до договору відступлення права вимоги підтверджує лише включення певної вимоги до портфеля прав вимоги, що відступалися новому кредитору, однак не підтверджує первинний факт видачі кредиту, рух грошових коштів, правильність розрахунку заборгованості чи відсутність платежів з боку позичальника.

Договір відступлення права вимоги не створює нового зобов`язання боржника і не звільняє нового кредитора від обов`язку довести існування та дійсний розмір вимоги, яка була йому відступлена. Новий кредитор набуває лише ті права, які належали первісному кредитору на момент відступлення, і в тому обсязі, в якому вони були належно підтверджені первинними документами.

Матеріали справи також не містять належних доказів передання ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» саме первинних документів щодо видачі кредиту ОСОБА_1 , зокрема касових, платіжних або банківських документів, які б підтверджували рух коштів. За відсутності таких документів позивач не довів, що на момент відступлення права вимоги існувало саме дійсне та належно підтверджене грошове зобов`язання відповідачки перед первісним кредитором.

Надана позивачем виписка по особовому рахунку за період з 23 травня 2016 року по 27 липня 2020 року не підтверджує первинної операції видачі кредиту 21 квітня 2016 року, оскільки не охоплює день укладення договору та не містить безпосереднього запису про зарахування чи видачу відповідачу кредитних коштів у сумі 12 283,25 грн.

Надана виписка також не дає можливості встановити, чи є зазначена в ній дебіторська заборгованість наслідком саме фактичного отримання відповідачкою коштів, чи лише результатом внутрішнього бухгалтерського відображення кредитної операції.

Таким чином, з доданих банком до позову доказів неможливо встановити, які саме умови договору порушені відповідачем, по якій процентній ставці позивачем були нараховані відсотки.

Відповідно пунктом третім Заяви №200510999 від 21.04.2016 визначено доручення на переказ грошових коштів. В даному пункті визначені наступні умови:

- прошу переказати грошові кошти на моє ім`я для отримання у відділенні Укрпошти значення пусто;

- прошу перерахувати грошові кошти на мою платіжну карту емітовану ПАТ «Банк «Михайлівськиий» - значення пусто;

- прошу переказати грошові кошти за реквізитами: іпн:2322505720; код банку 380935; номер рахунку одержувача: НОМЕР_1 ; найменування банку одержувача: ПАТ «Банк «Михайлівський»; призначення платежу: зарахування кредитних коштів згідно кд№0200510999 від 21.04.2016 – значення з галочкою.

Крім того, колегія суддів враховує, що в матеріалах справи наявні розбіжності щодо рахунку, на який мали бути зараховані кошти, та способу їх отримання.

Суд першої інстанції послався на рахунок № НОМЕР_2 , тоді як в Заяві №200510999 від 21.04.2016 вказаний номер рахуноку № НОМЕР_1 , також позивач у відповіді на відзив послався на переказ коштів на картку Visa/ НОМЕР_3 (а.с 95 на звороті).

Таким чином, за відсутності первинного платіжного документа такі розбіжності не усунуті і не дають можливості достовірно встановити, яким саме способом та на який саме рахунок або картку були передані кошти.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про надання відповідачці кредитних коштів ґрунтується не на належних і допустимих доказах фактичного перерахування або видачі коштів, а на припущенні про те, що підписання кредитної документації та подальше відображення заборгованості у внутрішніх облікових документах банку достатні для підтвердження виконання банком свого обов`язку за кредитним договором.

Такий підхід суперечить вимогам статті 81 ЦПК України щодо недопустимості доказування на припущеннях.

Крім того, суд першої інстанції фактично поклав на відповідача обов`язок доводити обставину неотримання кредитних коштів та відсутність заборгованості, хоча саме позивач, як особа, яка звернулася до суду з вимогою про стягнення боргу, мав довести факт виникнення зобов`язання та його розмір. Відсутність у відповідача доказів неотримання коштів не може замінити належних доказів їх надання кредитором.

Такий підхід місцевого суду фактично змінив розподіл тягаря доказування: замість перевірки, чи довів позивач факт видачі коштів та розмір боргу, суд виходив із того, що відповідачк не довела протилежного.

Проте, процесуальний закон не покладає на боржника обов`язку доводити негативний факт неотримання коштів, якщо кредитор не надав належного доказу їх видачі.

Окремо колегія суддів зазначає, що позивач заявляв до стягнення заборгованість за кредитом у сумі 11 941,94 грн та заборгованість за відсотками у сумі 22 423,85 грн.

Натомість суд першої інстанції, частково задовольняючи позов, визначив до стягнення 28 148,09 грн, виходячи з повної суми платежів за графіком, яка включає тіло кредиту, щомісячну комісію за обслуговування кредитної заборгованості та плату за SMS-сервіс.

Таким чином, суд першої інстанції фактично змінив структуру заявленої позивачем заборгованості та стягнув складові платежів, які не були належним чином заявлені позивачем як самостійні вимоги і щодо яких не було надано окремого розрахунку заборгованості.

Такий підхід не відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства та положенням статей 13, 264 ЦПК України, відповідно до яких суд розглядає справу в межах заявлених вимог і не вправі самостійно змінювати предмет чи підстави позову.

Суд апеляційної інстанції також звертає увагу, що суд першої інстанції не навів мотивів, з яких заявлену позивачем заборгованість за відсотками було фактично ототожнено з комісією за обслуговування кредитної заборгованості та платою за SMS-сервіс.

Таке ототожнення є помилковим, оскільки відсотки, комісія та плата за додаткову послугу мають різну правову природу, різні підстави нарахування і потребують окремого доведення.

Колегія суддів звертає увагу, що позивач не надав суду детальний розрахунок заборгованості у сумі 28 148,09 грн із зазначенням дат виникнення кожного простроченого платежу, сум фактичних оплат, порядку їх зарахування, залишку тіла кредиту після кожного платежу та правових підстав для стягнення кожної окремої складової.

За відсутності такого розрахунку суд першої інстанції не мав можливості перевірити правильність заявленої заборгованості,

Судова колегія зауважує, графік платежів визначає плановий порядок виконання договору за умови фактичного надання кредиту, сам по собі не підтверджує ані видачу кредитних коштів, ані відсутність оплат, ані фактичний залишок заборгованості на дату звернення до суду.

Тому, використання судом графіка платежів, як самостійну підставу для визначення суми до стягнення є помилковим.

Крім того, суд першої інстанції не врахував, що позивач просив стягнути саме заборгованість за відсотками у сумі 22 423,85 грн, однак, не надав доказів порядку її нарахування, періоду, ставки та формули розрахунку.

Сукупність наведених обставин свідчить про те, що позивач не довів належними, допустимими та достатніми доказами ані факт фактичного надання відповідачці кредитних коштів, ані склад та розмір заявленої заборгованості, ані правові підстави для стягнення саме тієї суми, яку визначив суд першої інстанції.

За правилами статті 81 ЦПК України наслідки недоведеності цих обставин покладаються саме на позивача як на сторону, яка заявила вимогу про стягнення коштів.

Оцінюючи докази у їх сукупності, колегія суддів виходить з того, що жоден із поданих позивачем документів окремо або в сукупності не підтверджує одночасно всі юридично значимі обставини: факт видачі коштів, спосіб їх надання, дату та рахунок зарахування, фактичний залишок боргу, складові заборгованості та правові підстави їх стягнення.

Наявність лише договору, графіка платежів, реєстру боржників та облікової виписки без первинного документа руху коштів не є достатньою для покладення на відповідачку обов`язку сплатити заявлену суму.

Недоведеність факту отримання відповідачкою кредитних коштів та недоведеність належного розміру заборгованості є самостійними підставами для відмови у задоволенні позову в оскарженій частині.

Отже, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції передчасно визнав доведеними обставини фактичного надання відповідачу кредитних коштів та наявності у неї заборгованості саме у розмірі 28 148,09 грн.

Матеріали справи не містять належних первинних документів руху коштів, позивач не усунув суперечностей щодо способу видачі кредиту та не подав детального розрахунку заявленої заборгованості.

Таким чином, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що позивачем не підтверджений факт отримання відповідачем за Заявою №200510999 від 21.04.2016 кредитних коштів у заявленому ним розмірі.

Отже, висновки місцевого суду не ґрунтуються на достатніх доказах, а сумніви щодо доведеності підстав і розміру позову не можуть тлумачитися на користь позивача.

Враховуючи принципи змагальності, диспозитивності та розподілу тягаря доказування, недоведеність позивачем факту виникнення грошового зобов`язання, його дійсного обсягу та правових підстав для стягнення заявлених сум є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в оскарженій частині та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПУ України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. 3, 4 ч. 1ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи вищевикладене, рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 08 жовтня 2025 року в частині оскаження – скасувати, ухвали нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Щодо судових витрат слід зазначити наступне.

Як вбачається з матеріалів справи представництво інтересів ОСОБА_1 в суді першої та апеляційної інстанції здійснювала адвокат – Панченко О.О.

Також апеляційним судом встановлено, що додатковим рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 24 жовтня 2025 року було вирішено питання витрат на правничу допомогу та стягнуто з позивача на користь відповідача понесені сулові витрати на правничу допомогу у розмірі 6500,00 грн.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20.12.2019 у справі № 240/6150/18, від 16.04.2018 у справі № 923/631/15, від 23.01.2020 у справі № 927/229/19, від 05.09.2024 у справі № 910/9998/23 додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. При цьому, у разі скасування основного рішення у справі ухвалене судом додаткове рішення втрачає силу.

Таким чином, враховуючи те, що колегія суддів прийшла до висновку про скасування рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 08 жовтня 2025 року, додаткове рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 24 жовтня 2025 року є нечинним.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Панченко Олена Олександрівна прохала суд апеляційної інстанції стягнути з ТОВ "Діджи Фінанс" на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу понесені в суді першої інстанції в сумі 8500 грн та понесені відповідачем витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 8500,00 грн, судовий збір в сумі 1899,64 грн.

Згідно частини 1 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За правилами частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Пунктом 3 частини 2 статті 141 ЦПК України встановлено, що судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Згідно із частотною 3 статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Водночас, згідно із частиною 4 статті 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17) та від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).

Подібні правові висновки викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату певного гонорару, в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

Аналогічні висновки викладені й в постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 456/456/20, від 01 листопада 2022 року у справі № 757/24445/21-ц, від 17 листопада 2022 року у справі № 687/35/21, від 11 січня 2023 року у справі № № 479/475/21.

Матеріали справи містять докази понесення відповідачем в суді першої інстанції витрат на правничу допомогу адвоката витрат в розмірі 8500 грн, а саме:

- договір про надання правничої допомоги №01-07/08/25 від 07.08.2025;

- квитанція про сплату ОСОБА_1 , АБ «ОЛЕНИ ПАНЧЕНКО» гонорару в сумі 8500 грн згідно договору про надання правової допомоги №01-07/08/25 від 07.08.2025;

- акт виконаних робіт №1 наданої правничої допомоги згідно Договору про надання правничої допомоги №01-07/08/25 від 08.10.2025, де зазначено сума витрат – 6500,00 грн.

На підтвердження витрат на правничу допомогу в суді апеляційній інстанції стороною відповідача надано:

- договір про надання правничої допомоги №01-20/10/25 від 20.10.2025;

- акт виконаних робіт №1 наданої правничої допомоги згідно Договору про надання правничої допомоги №01-20/10/25 від 20.10.2025, де зазначено сума витрат - 8500,00 грн;

- квитанцію до прибуткового касового ордеру №81 на суму 8500,00 грн;

- квитанцію про сплату судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 1899,64 грн.

Зважаючи на наведене, враховуючи, що представник позивача заявляв клопотання про зменшення розміру правничої допомоги, беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих послуг, ціну позову, оцінюючи співмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, з огляду на визначені практикою Європейського суду з прав людини критерії, та виходячи із засад розумності та справедливості, колегія суддів приходить до висновку, що розмір завлений стороною відповідача до стягнення витрат на правничу допомогу понесених в суді першої інстанції у сумі 8500,00 грн грн є надмірним та неспівмірним зі складністю справи, виконаними адвокатом роботами (наданими послугами; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт), а тому вважає за можливе зменшити її до 6500,00.

Разом з тим, враховуючи, що апеляційна скарга задоволена повністю, рішення суду першої інстанції скасовано, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованіть визначеного розміру витрат за надану правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 8500,00 грн.

Таким чином, з позивача на користь відповідача підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 6500,00 грн, в суді апеляційної інстанції у сумі - 8500,00 грн, а також сплачений судовий збір в суді апеляційної інстанції в розмірі 1899,64 грн, а всього- 16899,64 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко Олени Олександрівни - задовольнити.

Рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 08 жовтня 2025 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором №200510999 від 21 квітня 2016 року у розмірі 28 148,09 грн та судового збору у розмірі 1 266,43 грн – скасувати, ухвалити в цій частині нове.

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором №200510999 - відмовити.

Додаткове рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 24 жовтня 2025 – визнати нечинним.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанції, у розмірі 16899,64 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

У разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, постанова може бути оскаржена протягом тридцяти днів з моменту виготовлення повного тексту.

Повний тектс постанови виготовлено 24 вересня 2026 року.

Головуючий Т.В. Одринська

Судді: О.О. Панченко

В.П. Пікуль