Вирок від 28 вересня 2026 р. у справі №761/22690/23 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/22690/23

Провадження №1-кп/761/2593/2026

В И Р О К

іменем України

29 вересня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі :

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

за участю секретарів судового засідання: ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві в порядку спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia) кримінальне провадження №22023000000000486 від 10.05.2023 за обвинуваченням

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Луганськ, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України,

за участю сторін провадження:

прокурора ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

В С Т А Н О В И В :

Так, 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким створено Організацію Об`єднаних Націй. До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року змінено назву на Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року змінено назву на Російська Федерація) та ще 49 країн-засновниць, а в подальшому до вказаної міжнародної організації прийняті інші країни світу.

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 року № 36/103 про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки; від 21 грудня 1965 року№ 2131 (ХХ), що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та обмеження їх суверенітету та від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), що містить визначення агресії, установлено, що ні одна з держав не має право здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов`язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.

Крім того, у статтях 1-5 Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) серед іншого визначено: застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави; застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН є перш за все свідченням акту агресії.

Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її; бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди; дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам.

Жодні міркування будь-якого характеру, з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.

Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій (Гаага, 18 жовтня 1907 року), яка вступила в дію 26 січня 1910 року, яку 7 березня 1955 року визнано Союзом Радянських Соціалістичних Республік, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни повинен бути без уповільнення оповіщений нейтральним державам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.

У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.

Згідно з п.п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року №13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 2 березня 1999 року № 42 ФЗ). Відповідно до ст.ст. 2-3зазначеного Договору Російська Федерація зобов`язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований Російською Федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької та Луганської областей відноситься до території України.

Статтями 1-2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Згідно із статтею 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Згідно з ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.

Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Таким чином, із зазначених міжнародних нормативно-правових актів, а також актів національного законодавства, яке визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, випливає, що дії РФ на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України створюють реальні загрози національній безпеці та є проведенням підривної діяльності проти України. Її результатом стала анексія Криму, окупація території Донецької та Луганської областей, масштабні руйнування провідних промислових бюджетоутворюючих підприємств на сході держави, що призвело до загострення суспільно-політичної обстановки в Україні, падіння економіки держави та інших вкрай негативних для України наслідків.

Наведені вище факти розв`язання та ведення Російською Федерацією агресивної війни проти України, здійснення підривної діяльності, в тому числі, і шляхом вторгнення підрозділів ЗС РФ на територію півострова Крим, захоплення державних установ, організацій та військових частин із 27 лютого 2014 року широко висвітлювалися більшістю засобів масової інформації України та іноземних держав, у зв`язку з чим були достовірно відомі ОСОБА_5 .

Постановою Ради Федерації Федеральних Зборів РФ «Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України» від 01 березня 2014 року № 48-СФ за результатами звернення Президента РФ, виходячи з інтересів безпеки життя громадян РФ, особового складу військового контингенту ЗС РФ, що дислокується на території України (АР Крим), надано згоду Президенту РФ на використання ЗС РФ на території України.

06 березня 2014 року Верховною Радою АР Крим прийнята Постанова «Про проведення загальнокримського референдуму». Указом Президента України від № 261/2014 від 07 березня 2014 року дія цієї Постанови Верховної Ради АР Крим була зупинена, а сама вона рішенням Конституційного Суду України № 2-рп/2014 від 14 березня 2014 року визнана неконституційною.

11 березня 2014 року Постановою Верховної Ради АР Крим прийнята «Декларація», якою проголошено АР Крим «суверенною державою» - «Республікою Крим». Указом Президента України від 14 березня 2014 року № 296/2014 дія цієї Постанови Верховної Ради АР Крим була зупинена, а сама вона рішенням Конституційного Суду України № 3-рп/2014 від 20 березня 2014 року визнана неконституційною.

Постановою Верховної Ради України від 15 березня 2014 року № 891-VII Верховна Рада АР Крим була розпущена.

17 березня 2014 року представники розпущеної «Верховної Ради АР Крим» прийняли Постанову № 1745-6/14 «Про незалежність Криму», за якою створено нелегітимне державне утворення «Республіка Крим», а також Постанову 1748-6/14 «Про правонаступництво Республіки Крим», за якою вищим органом влади «Республіки Крим» є «Державна рада Республіки Крим».

18 березня 2014 року «Державна рада Республіки Крим» підписала «Договір» між РФ та «Республікою Крим» про прийняття до РФ «Республіки Крим» та утворення у складі РФ нових суб`єктів, який вже 19 березня рішенням Конституційного Суду РФ визнаний таким, що відповідає Конституції РФ, 20 березня 2014 року його ратифікувала більшістю голосів Держдума РФ, а 21 березня 2014 року - Рада Федерації Федеральних Зборів РФ, відтак цей «Договір» набрав чинності 21 березня 2014 року.

21 березня 2014 року прийнятий Закон РФ № 6-ФКЗ (т. 4 а. 175-214), яким прийнято до РФ «Республіку Крим» та утворені в складі РФ нові суб`єкти. «Республіка Крим» вважається прийнятою до РФ з дати підписання «Договору» (ст. 1 Закону РФ № 6-ФКЗ).

11 квітня 2014 року «Державна рада Республіки Крим» прийняла «Конституцію Республіки Крим» як суб`єкта РФ.

На далі, продовжуючи підривну діяльність проти України, РФ утворила на окупованій території України в АР Крим федеральні органи державної влади РФ, правоохоронні органи та органи судової системи, місцевого самоврядування, з метою становлення та зміцнення окупаційної влади РФ та недопущення контролю України над цією територією.

Верховною Радою України 15 квітня 2014 року прийнято Закон України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» , за яким перебування підрозділів ЗС РФ на території України з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, а також всупереч міжнародно-правовим актам, визнано окупацією частини території суверенної держави Україна, а територію АР Крим, відповідні води, територіальне море України, територію виключної (морської) економічної зони України, а також повітряний простір над цими територіями визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії з боку РФ.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262, «референдум», проведений в АР Крим 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для зміни статусу АР Крим.

Реакцією на такі дії Російської Федерації, стало прийняття Верховною Радою України 21 квітня 2015 року постанови № 337-VIІI «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», згідно з якою констатовано початок такої агресії з боку РФ на території АР Крим 20 лютого 2014 року, яка завершилася воєнною окупацією та подальшою незаконною анексією цієї частини території України.

Резолюціями Генеральної Асамблеї ООН «Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)» від 19 грудня 2016 року № 71/205 та від 19 грудня 2017 року № 72/190, «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, районів Чорного та Азовського морів» від 17 грудня 2018 року, «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» від 22 грудня 2018 року послідовно засуджено тимчасову окупацію з боку РФ внаслідок військової агресії частини території України - АР Крим - підтверджено невизнання її анексії.

Продовжуючи реалізацію злочинного плану, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами України Російської Федерації та світовою спільнотою, 21 лютого 2022 року Російською Федерацією визнано «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку» незалежними державами.

22 лютого 2022 року президент російської федерації, реалізуючи злочинний план, направив до Ради Федерації звернення про використання Збройних Сил РФ за межами РФ, яке було задоволено.

24 лютого 2022 року о 05 годині президент російської федерації оголосив про рішення розпочати військову операцію в Україні.

У подальшому збройними силами рф, які діяли за наказом керівництва РФ і ЗС РФ, здійснено пуск крилатих та балістичних ракет по аеродромам, військовим штабам і складам ЗС України, а також підрозділами ЗС та інших військових формувань РФ здійснено вторгнення на територію суверенної держави Україна.

Таким чином, починаючи з 05 години 24.02.2022, на виконання вищевказаного наказу, військовослужбовці збройних сил російської федерації, шляхом збройної агресії, з погрозою застосування зброї та її фактичним застосуванням, незаконно вторглись на територію Україну через державні кордони України в Автономній республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, інших областях та здійснила збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об`єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, та здійснили окупацію частин вказаної території, чим вчинили дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що продовжується по теперішній час та призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.

24 лютого 2022 року Указом Президента України ОСОБА_8 №64/2022 введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який неодноразово в подальшому було продовжено.

Так, Постановою Верховної Ради України «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» №254-VIII від 17.03.2015, окремі райони, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей визнано тимчасово окупованими територіями.

25.04.2022 наказом за №75 Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій було визначено перелік територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).

В подальшому, 22.12.2022 наказом за №309 Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій (Із змінами, внесеними згідно з Наказами Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій № 14 від 13.01.2023 № 41 від 09.02.2023 № 56 від 20.02.2023) визначено діючий Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.

З метою забезпечення діяльності представниками російської федерації на тимчасово окупованих територіях Луганської області з числа своїх громадян та місцевого населення Луганської області сформовані підрозділи політичного, так звані «органи державної влади «лнр», та силового блоків до складу яких увійшли представники так званих правоохоронних органів та незаконних збройних формувань, серед яких так зване «міністерство внутрішніх справ лнр», які мали стабільний склад лідерів, підтримували між собою тісні стосунки, забезпечували централізоване підпорядкування учасників політичного та силового блоку лідерам організації, а також розробили план злочинної діяльності та чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення. В результаті вищезазначених подій значна кількість території та населених пунктів Луганської області опинилась під контролем регулярних з`єднань і підрозділів збройних сил та інших військових формувань російської федерації, підпорядкованих і скеровуваних ними російських радників та інструкторів, російської федерації на території Луганської області так званої «лнр», а органи державної та місцевої влади України та бюджетні установи, припинили свою діяльність на вказаних територіях і переміщені на підконтрольну органам державної влади України територію.

Незважаючи на зобов`язання по неухильному додержанню Конституції та законів України, ОСОБА_5 , будучи громадянином України, усвідомлюючи протиправність своїх дій та їх наслідки, з мотивів непогодження з політикою представників української державної влади, підтримуючи ідеї проросійської спрямованості, у тому числі щодо подальшого розвитку України, виходячи з геополітичних інтересів Російської Федерації, які передбачають перебування України у сфері її впливу, будучи обізнаним про проведення з боку РФ підривної діяльності проти України, а також відкритої агресивної війни, метою якої є повалення конституційного ладу, територіальної цілісності та захоплення території України, усвідомлюючи російську агресію проти України, з метою переслідування своїх особистих інтересів, діючи умисно, протиправно, достеменно знаючи про те, що окупаційні війська, так званої «луганської народної республіки», є незаконними і спільно з військовими підрозділами ЗС РФ провадять свою діяльність на території України всупереч нормам чинного законодавства України та міжнародних договорів, в період часу з квітня 2022 року по квітень 2023 року, більш точний час не встановлено, перебуваючи на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України, а саме у м. Луганську Луганської області, більш точне місце не встановлено, при невстановлених обставинах, під час дії воєнного стану, добровільно зайняв посаду так званого «начальника відділу міграційної служби Ленінського районного відділу міністерства внутрішніх справ лнр» в незаконному правоохоронному органі, так званому «міністерстві внутрішніх справ лнр», створеному на тимчасово окупованих територіях Луганської області.

Судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), ОСОБА_5 , який показань суду не надавав, та будь-яких клопотань від останнього на адресу суду також не надходило.

При цьому, дане кримінальне провадження здійснювалось за обов`язковою участю захисника, забезпеченого державою з Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги в місті Києві (Північний міжрегіональний центр з надання безоплатної правничої допомоги).

Так, ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 06.06.2023 надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування стосовно ОСОБА_5 .

Встановлено, що повідомлення про підозру ОСОБА_5 , а також повістки про виклик до слідчого, неодноразово, у встановлений законом спосіб шляхом публікації в засобах масової інформації загальнодержавної сфери, на веб-сайті Офісу Генерального прокурора, були направлені ОСОБА_5 .

Крім того, повідомлення про підозру ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст.111-1 КК України, були надіслані на електронну поштову скриньку, яка є так званою «офіційною поштовою скринькою» підконтрольного окупаційній адміністрації держави-агресора незаконного правоохоронного органу «міністерство внутрішніх справ лнр», в структурі якого одним з керівників являється громадянин України ОСОБА_5 та до якої, останній, або наближені до нього особи, мають особистий доступ.

Постановою старшого слідчого в ОВС 1 відділу 1 управління досудового розслідування ГСУ СБ України ОСОБА_9 від 10.05.2023, ОСОБА_5 оголошено у державний, міждержавний та міжнародний розшук.

Обвинувачений ОСОБА_5 , будучи належним чином, у спосіб, передбачений вимогами КПК України, шляхом публікацій в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження (газета «Урядовий кур`єр» та газета «Голос України»), а також шляхом розміщення відповідної інформації на офіційних сайтах Офісу Генерального прокурора та Шевченківського районного суду м. Києва, повідомленим про розгляд справи, в судові засідання не прибував. При цьому жодних заяв або клопотань до суду не подавав, розглядом справи не цікавився.

За наслідками проведення підготовчого судового засідання на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 24.12.2024 судовий розгляд даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого ОСОБА_5 в порядку спеціального судового провадження (in absentia) та повідомленням обвинуваченого про такий розгляд у спосіб, передбачений вимогами КПК України, шляхом публікацій в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження (газета «Урядовий кур`єр» та газета «Голос України»), а також шляхом розміщення відповідної інформації на офіційних сайтах Офісу Генерального прокурора та Шевченківського районного суду міста Києва.

Крім того, судом враховано, що Європейський суд з прав людини допускає можливість проведення заочного кримінального провадження, якщо будуть забезпечені права і свободи, встановлені конвенційними нормами (рішення у справах «Колоцца проти Італії» від 12 лютого 1985 року; «Меденіца проти Швейцарії» від 14 червня 2001 року; «Шомоді проти Італії» від 18 травня 2004 року, інші).

У рішенні ЄСПЛ «Да Лус Домінгеш Ферейра проти Бельгії» від 24 травня 2007 року вказано, що якщо судове засідання відбувається за відсутності підсудного, це не є само по собі порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому відмова в доступі до правосуддя має місце, коли особа, засуджена заочно, не може домогтися ухвалення нового судового рішення щодо обґрунтованості обвинувачення з фактичних та юридичних підстав після того, як воно було реалізовано, якщо не було встановлено, що ця особа відмовилася від права на захист і на явку до суду.

Таким чином, суд вважає, що стороною обвинувачення, а також судом здійснені всі можливі, передбачені законом заходи щодо дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя, а ОСОБА_5 мав підстави усвідомлювати, що проти нього розпочато кримінальне провадження, міг та мав би отримати повідомлення підозру, відповідні виклики до слідчого, прокурора та суду.

Захисник обвинуваченого ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_10 в ході судового розгляду кримінального провадження зазначив, що стороною обвинувачення не доведено наявності в діях ОСОБА_5 складу інкримінованого кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-7 КК України, у зв`язку з чим останній підлягає виправданню.

В той же час, винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-7 КК України, та наявність в його діях складу інкримінованого кримінального правопорушення повністю підтверджується наступними доказами, дослідженими безпосередньо судом, а саме:

-даними виконання доручення слідчого ГСУ СБ України від 02.02.2023, відповідно до якого встановлено, що ОСОБА_5 , займає посаду начальника відділу міграційної служби Ленінського районного відділу міністерства внутрішніх справ «лнр», що діє на території Луганської області, яка тимчасово окупована армією рф;

-даними протоколу огляду відкритих джерел інформації від 06.04.2023, відповідно до якого на веб-сайті «Официальный сайт МВД ЛНР» в розділі «Информация» встановлено текстові та відеоматеріали, які підтверджують причетність ОСОБА_5 до вступу в незаконні збройні формування «мвс «лнр» на посаду начальника відділу міграційної служби міністерства внутрішніх справ». Крім того, на веб-сайті «Официальный сайт МВД ЛНР» встановлено відеозапис, як ОСОБА_5 розповідає про процедуру організації паспортизації «мвс» «лнр» на тимчасово окупованих територіях;

- даними протоколу огляду відкритих джерел інформації від 30.03.2023, відповідно до якого встановлено законодавчу базу рф, якою в своїй діяльності керується ОСОБА_5 , який займає посаду начальника відділу міграційної служби Ленінського районного відділу міністерства внутрішніх справ «лнр», що діє на території Луганської область, яка тимчасово окупована армією рф;

- даними висновку експерта за результатами проведення судово-портретної експертизи від 01.05.2023, відповідно до якого у відеофайлі «Відеоматерали де присутній ОСОБА_5 » у проміжку часу з 00:00:35 по 00:00:54, файлі електронної сторінки «Фото ОСОБА_5 » та у порівняльних зразках ОСОБА_5 , графічному файлі «Фото ОСОБА_5 », копії паспорту громадянина України на ім`я ОСОБА_5 , зображена одна й таж сама особа;

-даними протоколу огляду відкритих джерел інформації від 30.03.2023, відповідно до якого встановлено, що на веб-сайті «Официальный сайт МВД ЛНР» відображена інформація від ОСОБА_5 , який займає посаду начальника відділу міграційної служби Ленінського районного відділу міністерства внутрішніх справ «лнр» про прийом заяв на видачу паспортів громадян рф, а також питання які виникали в службовій діяльності в незаконно створених органах влади.

Таким чином, доводи захисника, про те, що стороною обвинувачення не надано доказів щодо винуватості ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України, є неспроможними та повністю спростовуються наведеними вище належними та допустимими доказами.

Крім того, з досліджених судом доказів, встановлено і умисел ОСОБА_5 на зайняття громадянином України посади в незаконно створеному на тимчасово окупованій території правоохоронному органі, оскільки ОСОБА_5 , є громадянином України, з 2007 року почав обіймати державні посади, зокрема з 01.08.2007 посаду оперуповноваженого відділення карного розшуку Жовтневого районного відділу Луганського міського управління УМВС України в Луганській області, продовжував проходити службу в органах внутрішніх справ України, склав Присягу працівника органів внутрішніх справ України на вірність Українському народові, а отже, був повністю обізнаний із системою органів державної влади, правоохоронних органів України, законодавством України, а також усвідомлював протиправність та суспільно небезпечний характер своїх дій, спрямованих на співпрацю з окупаційною владою, яка виразилась у добровільному зайнятті посади начальника відділу міграційної служби Ленінського районного відділу міністерства внутрішніх справ «лнр», створеному на тимчасово окупованій території.

Також, вирішуючи питання про доведеність факту добровільності зайняття обвинуваченим ОСОБА_5 посади начальника відділу міграційної служби Ленінського районного відділу міністерства внутрішніх справ «лнр», створеному на тимчасово окупованих територіях Луганської області та є незаконним правоохоронним органом, суд виходить з відсутності будь-яких об`єктивних даних щодо примусу з боку окупаційної адміністрації рф обвинуваченого ОСОБА_5 до зайняття ним цієї посади.

Крім того, враховуючи, що територія Луганської області була окупована з 2014 року, суд враховує можливість обвинуваченого ОСОБА_5 обрати: виїхати на підконтрольну Україні територію, як це робили інші особи, чи залишитися на окупованій території України та зайняти посаду в незаконному правоохоронному органі. Дана позиція повністю узгоджується з позицією висловленою у постанові Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 31.01.2024 у справі №638/5446/22, провадження №51-4092км23, відповідно до якої зазначено, що в кримінальному праві добровільним вважається діяння, яке вчинено при можливості вибрати декілька варіантів поведінки.

Враховуючи наведене, суд, оцінюючи надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, приходить до висновку про належність, допустимість та достовірність вказаних вище доказів, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв`язку про доведеність винуватості ОСОБА_5 в умисних діях, які виразилися у добровільному зайнятті громадянином України посади в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території /колабораційна діяльність/, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України.

При призначенні обвинуваченому ОСОБА_5 виду та міри покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке віднесено до категорії особливо тяжких злочинів, конкретні обставини кримінального провадження.

Також при призначенні покарання ОСОБА_5 судом враховуються дані про його особу, який раніше не судимий, проходив службу в органах внутрішніх справ України.

Обставин, що пом`якшують чи обтяжують покарання ОСОБА_5 , судом не встановлено.

З урахуванням наведеного, суд вважає необхідним й достатнім для виправлення ОСОБА_5 та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень призначення покарання у виді позбавлення волі на певний строк, з застосуванням додаткового покарання у виді обіймати посади в органах органах державної влади, місцевого самоврядування та правоохоронних органах України,та у виді конфіскації майна.

При цьому, з огляду на вчинення ОСОБА_5 суспільно-небезпечного кримінального правопорушення проти основ національної безпеки України, а також відсутність кількох обставин, передбачених ст.66 КК України, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, суд, при призначенні покарання ОСОБА_5 , не вбачає підстав для застосування положень ст. 69 КК України.

Враховуючи, що обвинуваченому ОСОБА_5 призначене покарання у виді позбавлення волі, яке належить відбувати реально, останній оголошений у державний, міждержавний та міжнародний розшук, суд вважає необхідним до набрання вироком законної сили запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, обраний в порядку ч.6 ст.193 КПК України до обвинуваченого ОСОБА_5 , залишити без змін.

Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлено.

Даних щодо наявності речових доказів у кримінальному провадженні прокурором не надано.

При цьому, з обвинуваченого ОСОБА_5 підлягають стягненню процесуальні витрати на залучення експерта.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.369-371, 374 КПК України, суд

У Х В А Л И В :

ОСОБА_5 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України, та призначити покарання у виді позбавлення волі строком на 13 /тринадцять/ років з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, місцевого самоврядування та правоохоронних органах України строком на 11 років, з конфіскацією всього майна, що є його особистою власністю.

Запобіжний захід, обраний ОСОБА_5 в порядку ч.6 ст.193 КПК Україниу вигляді тримання під вартою, до набрання вироком законної сили - залишити без змін.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_5 обчислювати з моменту його фактичного затримання.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави процесуальні витрати за проведення експертизи в сумі 3 824 /три тисячі вісімсот двадцять чотири/ гривні 00 копійок.

На вирок можуть бути подані учасниками судового провадження апеляційні скарги до Київського апеляційного суду через Шевченківський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з моменту його проголошення. Якщо вирок ухвалено без виклику особи, яка його оскаржує, то строк апеляційного оскарження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії судового рішення.

Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити прокурору та захиснику.

Суддя