Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №727/14655/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року

м. Чернівці

справа № 727/14655/25

провадження № 22-ц/822/1605/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Кулянди М. І., Литвинюк І. М.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач - Чернівецька міська рада

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради

апеляційна скарга Чернівецької міської ради на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 04 травня 2026 року

головуючий у суді першої інстанції Терещенко О. Є.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2025 року Чернівецька міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за участю третьої особи - Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради.

Просила суд усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні Чернівецькою міською радою самовільно зайнятою земельною ділянкою комунальної власності під добудовою до квартири АДРЕСА_1 шляхом знесення добудови та приведення земельної ділянки до попереднього стану, який існував до порушеного права.

Позов обґрунтовано тим, що прибудова зведена на землі комунальної власності без рішення Чернівецької міської ради про надання земельної ділянки у власність чи користування, без належних дозвільних документів та без прийняття об`єкта в експлуатацію.

Вважає, що державна реєстрація квартири зі збільшеною площею не легалізує самочинно збудовану частину об`єкта та не припиняє порушення права територіальної громади на землю.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 04 травня 2026 року у задоволенні позову Чернівецької міської ради відмовлено.

Суд першої інстанції встановив, що на підставі договору дарування від 02 жовтня 2025 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 70,10 кв. м, до складу якої, за висновком суду, увійшла спірна добудова.

Визначивши заявлену міською радою вимогу як негаторний позов, суд виходив із того, що позивач не заявив одночасної вимоги про скасування державної реєстрації права власності на квартиру або визнання такого права відсутнім. Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, суд вважав, що знесення об`єкта, право на який залишається зареєстрованим, не забезпечить повного відновлення права позивача та створюватиме правову невизначеність.

Крім того, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18 суд зазначив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, застосуванню якої має передувати винесення органом державного архітектурно-будівельного контролю припису про усунення порушень та невиконання такого припису відповідною особою. Оскільки доказів винесення припису та відмови відповідачів від його виконання не подано, суд визнав позов передчасним.

Враховуючи незаявлення вимоги щодо зареєстрованого права та відсутність попереднього припису, суд дійшов висновку про обрання Чернівецькою міською радою неналежного й неефективного способу захисту. З цих підстав суд відмовив у позові, зазначивши про відсутність необхідності переходити до оцінки інших доводів позивача по суті спору.

Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги

В апеляційній скарзі Чернівецька міська рада просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи та неврахування висновків Верховного Суду щодо захисту прав власника земельної ділянки, зайнятої самочинним будівництвом.

Апелянт зазначає, що відповідно до статей 376, 391 ЦК України та статей 152, 212 ЗК України власник земельної ділянки вправі безпосередньо вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею шляхом знесення самочинно збудованого об`єкта.

Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21, Чернівецька міська рада наголошує, що зведення об`єкта на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, є самостійною і достатньою ознакою самочинного будівництва.

Державна реєстрація права власності на квартиру зі збільшеною внаслідок реконструкції площею не легалізує самочинно збудовану частину об`єкта та не перешкоджає застосуванню частини четвертої статті 376 ЦК України. Тому окреме пред`явлення вимог про скасування державної реєстрації права власності або оспорювання правочину, за яким набуто квартиру, не є необхідною передумовою задоволення заявленої негаторної вимоги.

Чернівецька міська рада вказує, що земельна ділянка під прибудовою перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Чернівців, у власність чи користування відповідачам не передавалася, а прибудову споруджено без дозвільних документів.

Вважає, що суд першої інстанції не надав оцінки об`єктивно існуючим перешкодам у здійсненні міською радою правомочностей власника землі та фактично залишив без захисту триваюче порушення права комунальної власності.

Щодо відсутності припису Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю апелянт посилається на припинення під час воєнного стану планових та позапланових заходів державного нагляду постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2022 року № 303. Винятки з установленого мораторію передбачають наявність спеціально визначених підстав та окремого рішення уповноваженого центрального органу, яких у цій справі не було.

Неможливість проведення контрольного заходу й винесення припису не може позбавляти власника земельної ділянки права на речово-правовий захист.

Також вважає, що, не дослідивши наведених доводів та доказів у їх сукупності, суд першої інстанції порушив вимоги статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості судового рішення, принцип змагальності сторін та вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо вмотивованості судового рішення.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє Петікар А. В., просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Вважає обраний Чернівецькою міською радою спосіб захисту неналежним, позов - передчасним, а знесення прибудови - непропорційним втручанням у її право власності.

ОСОБА_2 зазначає, що на підставі договору дарування від 02 жовтня 2025 року за нею зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 70,10 кв. м, до складу якої за технічним паспортом від 29 вересня 2025 року входить тамбур 44-1 площею 6,80 кв. м.

Оскільки тамбур не є самостійним об`єктом нерухомості, а включений до зареєстрованої квартири, відповідачка вважає, що вимога про його знесення без одночасного оспорювання договору дарування та державної реєстрації права власності не забезпечує ефективного захисту. На підтвердження цього доводу вона посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 та постанову Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 522/14563/18.

Зазначає, що зверненню до суду з вимогою про знесення мав передувати припис органу державного архітектурно-будівельного контролю відповідно до частини сьомої статті 376 ЦК України та статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Посилаючись на постанову Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18, ОСОБА_2 стверджує, що відсутність припису робить позов передчасним, а мораторій, установлений постановою Кабінету Міністрів України № 303, не звільняв відповідні органи від дотримання передбаченої законом процедури.

Після внесення постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 2026 року № 121 змін до постанови № 303 існували правові механізми для ініціювання позапланового заходу контролю.

Заперечуючи порушення права міської ради, відповідачка посилається на статтю 42 ЗК України та статті 369, 382 ЦК України. Вважає, що територія біля багатоквартирного будинку призначена для обслуговування цього будинку, а виключне право на її отримання у власність чи постійне користування належить співвласникам.

За твердженням ОСОБА_2 , тамбур розташований між наявними вхідними групами, тому спір щодо його облаштування може стосуватися порядку користування спільним майном співвласників, тоді як Чернівецька міська рада не довела власного порушеного речового права та є неналежним позивачем.

Крім того, ОСОБА_2 посилається на звіт про технічне обстеження вхідної групи, зареєстрований 10 лютого 2026 року за № ТО01:9417-1785-1223-0099, згідно з яким технічний стан конструкцій є задовільним, а тріщин, деформацій та інших дефектів, що створювали б небезпеку для мешканців, не виявлено.

З огляду на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції відповідачка вважає знесення безпечного об`єкта, який забезпечує вхід до житла та його теплоізоляцію, надмірним і непропорційним заходом.

Окремо у відзиві наголошено на тому, що ОСОБА_1 є неналежним відповідачем у справі. Дарувальником квартири за договором від 02 жовтня 2025 року був ОСОБА_3 , а не ОСОБА_1 , а остання на час звернення з позовом не мала речових прав на квартиру та не користувалася нею.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції

Відповідно до відомостей Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 8372303, загальна площа квартири становила 56,80 кв. м, житлова площа - 40,70 кв. м, квартира складалася з трьох житлових кімнат (а. с. 15).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав 19 червня 2024 року право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 2965 від 19 червня 2024 року (а. с. 14).

Відповідно до заяви від 04 липня 2024 року ОСОБА_1 просила продовжити опрацювання концепції забудови біля будинку АДРЕСА_3 та організувати земельні торги щодо орієнтовно 10 кв. м землі для торговельного використання (а. с. 31).

Листами від 18 липня 2024 року та 22 серпня 2024 року міська рада повідомила ОСОБА_1 , що її заява перебуває на розгляді, а листом від 28 листопада 2024 року повідомила про відсутність правових підстав для відчуження частини прибудинкової території багатоквартирного будинку (а. с. 23, 28-30).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав 22 серпня 2025 року право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування № 2213 від 22 серпня 2025 року (а. с. 13).

Відповідно до листа Департаменту урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради від 27 листопада 2024 року № 24/01-08/1-4545/2480 за адресою: АДРЕСА_3 , здійснювалися самовільні будівельні роботи з облаштування прибудови до квартири АДРЕСА_2 . У листі зазначено, що містобудівні умови та обмеження на реконструкцію квартири, власницею якої була ОСОБА_1 , не надавалися (а. с. 18).

Листом від 17 грудня 2024 року № 18/01-08/203 Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради повідомила про відсутність у Реєстрі будівельної діяльності документів, які надавали право на виконання будівельних робіт або підтверджували прийняття об`єкта в експлуатацію, а також про те, що земельна ділянка під об`єктом будівництва не відведена та перебуває у комунальній власності (а. с. 22).

Відповідно до листа Управління порядку та контролю за благоустроєм Чернівецької міської ради від 23 грудня 2024 року № 13/01-12/1951 під час виїзду на місце встановлено самовільне встановлення споруди та огорожі біля квартири АДРЕСА_2 , власницею якої зазначена ОСОБА_1 (а. с. 21).

Відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності, реєстраційний номер документа TI01:2213-2334-7853-4987, та технічного паспорта від 29 вересня 2025 року, складених ФОП ОСОБА_4 , проведено повторну технічну інвентаризацію квартири. Її загальну площу визначено у розмірі 70,10 кв. м, житлову - 36,10 кв. м, кількість житлових кімнат - одна; до експлікації включено тамбур площею 6,80 кв. м, передпокій 11,50 кв. м, санвузол 3,30 кв. м, кухню 5,40 кв. м, житлову кімнату 36,10 кв. м та веранду 7,00 кв. м (а. с. 81–85).

Відповідно до договору дарування від 02 жовтня 2025 року та відомостей Державного реєстру речових прав право власності на квартиру загальною площею 70,10 кв. м зареєстровано за ОСОБА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 794312273101 (а. с. 86-87).

Відповідно до топографічного плану масштабу 1:500 за 2025 рік біля будинку АДРЕСА_3 позначено контур споруди з умовним позначенням «КН» та приміткою про її розташування на землях міської ради площею 0,0014 га (а. с. 17).

Відповідно до акта обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , складеного у квітні 2026 року представниками Департаменту урбаністики та архітектури, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю та Управління порядку і контролю за благоустроєм, на земельній ділянці комунальної власності між магазинами «KoMod» і «MODUS» виявлено прибудову до багатоквартирного житлового будинку прямокутної форми орієнтовними розмірами 4,58 х 2,87 м та висотою приблизно 3,25 м. В акті зазначено, що прибудова поділена на дві функціонально відокремлені частини: в одній розміщений магазин «Вітаміни для спорту і здоров`я “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ”», на іншій міститься напис «здається в оренду»; споруда має ознаки капітальної, візуалізується фундамент, а земельна ділянка у користування не надавалася (а. с. 128).

За наведеними в акті розмірами площа всієї прибудови становить 13,1446 кв. м (4,58 х 2,87). Оскільки до складу квартири АДРЕСА_2 включено тамбур площею 6,8 кв. м, розрахункова площа самочинної прибудови, яка не охоплена тамбуром, становить 6,3446 кв. м (13,1446 - 6,8), тобто 6,34 кв. м при округленні до сотих.

Відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності та висновку ФОП ОСОБА_5 від 09 лютого 2026 року проведено попереднє технічне обстеження тамбуру квартири АДРЕСА_2 ; замовником обстеження у витягу зазначена ОСОБА_2 . Технічний стан конструкцій оцінено як задовільний, тріщин, деформацій та інших дефектів, які б знижували несучу здатність або створювали загрозу безпечній експлуатації, не виявлено; до висновку включено фотофіксацію наявної заскленої вхідної групи. Водночас у висновку зазначено про відсутність технічної та проєктної документації, невідомий рік побудови та відсутність відомостей про попередню реконструкцію чи капітальний ремонт (а. с. 71–80).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам закону, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша, друга статті 5 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, заявляючи вимогу про знесення добудови до квартири АДРЕСА_2 до обох відповідачок, Чернівецька міська рада повинна довести, у якій саме частині ця вимога стосується кожної з них та якими обставинами вона обґрунтована щодо кожної відповідачки.

Відповідно до частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

За пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Наведені приписи надають власнику землі право на негаторний позов проти особи, яка на час звернення до суду створює триваючі перешкоди у користуванні чи розпорядженні земельною ділянкою.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Відповідно до пункту «а» частини другої статті 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

За частиною четвертою статті 79-1 ЗК України земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

У постанові від 05 серпня 2022 року у справі № 922/2060/20 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду сформулював висновок, що а загальним правилом, правом власності на земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, орган місцевого самоврядування наділений в силу закону, зокрема з уведенням 01 січня 2002 року у дію нового Земельного кодексу України. При цьому відсутність державної реєстрації речового права на земельну ділянку після 01 січня 2013 року не впливає на наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку. За умов правового регулювання статті 83 ЗК України право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів є спростовною презумпцією, а обов`язок щодо її спростування належними, допустимими та достовірними доказами покладається на особу, яка її заперечує.

З Публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка під спірною прибудовою, розташованою за адресою: АДРЕСА_3 , кадастрового номера не має.

З огляду на наведені вище положення земельного законодавства та висновок Верховного Суду, відсутність кадастрового номера свідчить про те, що земельна ділянка не сформована як окремий об`єкт, однак не спростовує належності відповідної землі до комунальної власності територіальної громади.

Належність частини землі, на якій розміщена спірна прибудова, до земель комунальної власності територіальної громади міста Чернівців відповідачами не оспорюється. ОСОБА_1 , звертаючись до Чернівецької міської ради із заявою від 04 липня 2024 року про організацію земельних торгів щодо орієнтовно 10 кв. м землі, виходила з наявності у міської ради повноважень розпоряджатися цією землею. ОСОБА_2 у відзиві також не стверджує про належність зайнятої прибудовою частини землі до державної або приватної власності.

Наведені обставини узгоджуються з відомостями топографічного плану масштабу 1:500, на якому контур споруди площею 0,0014 га позначено на землях міської ради. Тому сукупність топографічного плану, листування ОСОБА_1 з міською радою та процесуальної позиції відповідачів дає підстави вважати доведеною належність відповідної частини землі до комунальної власності територіальної громади міста Чернівців.

Відповідно до частини першої статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

За частиною другою статті 212 ЗК України приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 зазначила, що права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження. За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

У постанові від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21 (провадження № 12-73гс24) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що виходячи зі змісту частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов`язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду.

У постанові від 27 жовтня 2021 року у справі № 202/7377/16-ц (провадження № 61-20139св19) Верховний Суд указав на необхідність з`ясувати, чи переслідує таке втручання власника земельної ділянки легітимну мету, чи є захід із втручання у право відповідача пропорційним визначеній меті та чи не становитиме для відповідача задоволення вимоги про знесення самочинно побудованої на чужій земельній ділянці споруди такого індивідуального тягаря, який є надмірним з урахуванням конкретних обставин справи.

З урахуванням наведених норм і правових висновків Верховного Суду для задоволення заявлених в цій справі вимог Чернівецька міська рада повинна довести:

1) належність територіальній громаді саме тієї частини землі, на якій розміщено спірний об`єкт або його частину, та її просторову локалізацію;

2) розташування на цій земельній ділянці конкретно індивідуалізованого об`єкта або його частини, яку позивач просить знести;

3) наявність принаймні однієї з ознак самочинного будівництва, передбачених частиною першою статті 376 ЦК України; при цьому зведення на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, є самостійною і достатньою ознакою;

4) заперечення власника землі проти збереження об`єкта та наявність триваючих перешкод у користуванні або розпорядженні землею;

5) те, що конкретна відповідачка на момент подання позову є особою, яка зберігає об`єкт, володіє ним або іншим чином чинить відповідні перешкоди, зокрема є його останньою набувачкою;

6) відповідність знесення легітимній меті та критерію пропорційності з урахуванням встановленого обсягу порушення.

Відповідачки, зі свого боку, повинні довести наявність права на землю, дозвільних документів, належність спірної частини іншій особі або непропорційність заявленого способу захисту.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із того, що Чернівецька міська рада не заявила окремої вимоги про скасування державної реєстрації права власності на квартиру або про визнання відсутнім зареєстрованого права, а також не надала доказів винесення Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю припису та відмови відповідачок його виконати. На цій підставі суд визнав спосіб захисту неналежним, а позов - передчасним.

Такий висновок є помилковим. За правовим висновком Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/1174/22 державна реєстрація права власності на самочинно збудоване нерухоме майно не усуває наслідків самочинного будівництва, а її скасування не вирішує юридичної долі такого майна. Тому незаявлення Чернівецькою міською радою окремої вимоги про скасування державної реєстрації права власності або про визнання відсутнім зареєстрованого права не є підставою для висновку про неналежність обраного нею способу захисту.

Також суд першої інстанції безпідставно поставив право власника землі на негаторний позов у залежність від попереднього припису Інспекції. Припис за статтею 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» є елементом реалізації органом державного архітектурно-будівельного контролю його владно-контрольних повноважень. У цій справі міська рада звернулася не як такий контрольний орган, а як представник власника землі з позовною вимогою на підставі частини четвертої статті 376, статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України. Попередня перевірка і припис не є умовами виникнення цього права на позов.

У цій справі Чернівецька міська рада сформулювала одну матеріально-правову вимогу - усунути перешкоди шляхом знесення прибудови, пред`явивши її до двох відповідачок. Тому належність кожної відповідачки та доведеність кожного з наведених елементів підлягають перевірці окремо щодо ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

У постанові від 20 серпня 2021 року у справі № 149/2736/20 Верховний Суд зазначив, що некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Щодо позовної вимоги, пред`явленої до ОСОБА_1 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав право власності на квартиру АДРЕСА_2 було зареєстровано за ОСОБА_1 19 червня 2024 року на підставі договору купівлі-продажу № 2965 (а. с. 14). 22 серпня 2025 року право власності на цю квартиру зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування № 2213 (а. с. 13).

У період володіння квартирою ОСОБА_1 звернулася із заявою від 04 липня 2024 року, в якій просила продовжити опрацювання концепції забудови біля будинку АДРЕСА_3 та організувати земельні торги щодо орієнтовно 10 кв. м землі для торговельного використання (а. с. 31). Заява не містить кадастрового номера, графічного додатка або опису точних меж запитуваної частини землі. Листом від 28 листопада 2024 року міська рада повідомила про відсутність правових підстав для відчуження частини прибудинкової території (а. с. 28–30).

Звертаючись саме до Чернівецької міської ради з проханням організувати земельні торги, ОСОБА_1 не посилалася на існування права приватної чи державної власності на запитувану землю та виходила з наявності у територіальної громади в особі міської ради повноважень розпоряджатися нею. Отже, її заява від 04 липня 2024 року та подальше листування з міською радою узгоджуються з статусом землі, як комунальної власності, й свідчать, що ОСОБА_1 його не оспорювала та була обізнана з ним.

За договором дарування від 02 жовтня 2025 року право власності на квартиру загальною площею 70,10 кв. м зареєстровано за ОСОБА_2 (а. с. 86-87). Чернівецька міська рада звернулася з цим позовом у листопаді 2025 року, тобто після припинення зареєстрованого права ОСОБА_1 на квартиру та після набуття такого права ОСОБА_2 .

Відповідно до частин першої, другої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Визначення відповідачів є правом позивача, проте встановлення їх належності є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи виходячи з характеру спірних матеріальних правовідносин і змісту заявленої вимоги.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 907/825/22 зазначила, що відповідачем є особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати відповідний обов`язок. Визначений у позові склад сторін має відповідати реальному складу учасників спірних матеріальних правовідносин та забезпечувати ефективний захист порушеного права. Такий висновок викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 686/20282/21.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що поняття «сторона у спорі» не завжди є тотожним поняттю «сторона у процесі». Сторонами у процесі є позивач і відповідач як учасники справи, натомість сторонами у спорі є належний позивач та належний відповідач, до якого звернена або має бути звернена відповідна матеріально-правова вимога. Такі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 та від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17.

Належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом спірних матеріальних правовідносин та за рахунок якої може бути задоволена відповідна позовна вимога і захищене порушене право чи інтерес позивача. На це Велика Палата Верховного Суду вказувала, зокрема, у постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 та від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Такий підхід викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц та № 372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 та від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20.

Для цього спору визначальним є також висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 908/2388/21 про те, що за негаторною вимогою про знесення належним відповідачем є особа, яка на момент звернення до суду чинить власнику земельної ділянки відповідні перешкоди, і якщо самочинно збудований об`єкт відчужено, такою особою є його останній набувач.

Тому колегія суддів виходить з того, що факт здійснення будівництва не є достатньою підставою для покладення обов`язку на забудовника після відчуження ним відповідного об`єкта. Водночас щодо самочинної прибудови площею 6,34 кв. м, відчуження якої іншій особі не доведено, належність відповідача визначається з урахуванням того, хто створив та продовжує чинити відповідну перешкоду.

Акт обстеження фіксує одну капітальну прибудову, поділену на дві функціонально відокремлені частини. Однак технічний паспорт від 29 вересня 2025 року відносить до квартири АДРЕСА_2 , яка надалі перейшла у власність ОСОБА_2 , лише одну з цих частин - вхідну групу площею 6,80 кв. м. Веранда площею 7,00 кв. м за планом поверху розташована з протилежного боку квартири, а тому не є другою частиною прибудови, зафіксованої актом біля тамбуру.

Отже, матеріали справи не підтверджують переходу до ОСОБА_2 самочинної прибудови площею 6,34 кв. м, яка не охоплена тамбуром площею 6,8 кв. м. Так само матеріали справи не містять доказів відчуження самочинної прибудови площею 6,34 кв. м будь-якій іншій особі.

Оцінюючи акт обстеження разом із заявою ОСОБА_1 від 04 липня 2024 року про продовження опрацювання концепції забудови та надання орієнтовно 10 кв. м землі саме для торговельного використання, періодом її володіння квартирою, капітальним і комерційним характером прибудови, листи Департаменту урбаністики та архітектури, якими встановлено самочинне будівництво прибудови саме у період перебування у власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 та відсутністю доказів переходу самочинної прибудови площею 6,34 кв. м до іншої особи, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 є забудовницею самочинної прибудови площею 6,34 кв. м, яка не увійшла до складу квартири, зареєстрованої за ОСОБА_2 .

Отже, вимога до ОСОБА_1 пов`язується не лише з її попереднім правом власності на зазначену квартиру. Визначальними є встановлення за сукупністю наведених доказів здійснення нею самочинного будівництва прибудови площею 6,34 кв. м та відсутність доказів її подальшого відчуження чи переходу до іншої особи. За таких обставин щодо самочинної прибудови площею 6,34 кв. м саме ОСОБА_1 є особою, яка створює перешкоди власнику земельної ділянки, а тому є належною відповідачкою.

Земельна ділянка для будівництва самочинної прибудови площею 6,34 кв. м ОСОБА_1 не надавалася. Дозвільних документів на її спорудження матеріали справи не містять. Відтак відповідно до частини першої статті 376 ЦК України та висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 908/2388/21 ця прибудова є самочинним будівництвом.

Знесення за рахунок ОСОБА_1 частини самочинної прибудови площею 6,34 кв. м переслідує легітимну мету - припинення безпідставного зайняття комунальної землі та відновлення можливості територіальної громади користуватися і розпоряджатися нею. Відомостей про зареєстроване право іншої особи на цю частину прибудови, про її необхідність для доступу до житла або про неможливість її окремого демонтажу матеріали справи не містять. Тому такий спосіб усунення перешкод відповідає встановленому обсягу порушення та критерію пропорційності.

Отже, позовну вимогу до ОСОБА_1 слід задовольнити частково. Усунути Чернівецькій міській раді перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою біля будинку АДРЕСА_3 шляхом знесення за рахунок ОСОБА_1 частини самочинної прибудови площею 6,34 кв. м до будинку АДРЕСА_3 біля квартири АДРЕСА_2 цього будинку.

У решті вимог до ОСОБА_1 , а саме в частині покладення на неї обов`язку щодо знесення самочинної прибудови площею 6,8 кв. м, слід відмовити, оскільки ця частина прибудови увійшла до складу квартири АДРЕСА_2 та перейшла у власність ОСОБА_2 , яка є її останньою набувачкою.

Щодо позовної вимоги, пред`явленої до ОСОБА_2 .

На час звернення Чернівецької міської ради до суду право власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 70,10 кв. м було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 02 жовтня 2025 року (а. с. 86-87). Отже, саме вона була останньою набувачкою квартири на момент подання позову.

До реконструкції зареєстрована загальна площа квартири становила 56,80 кв. м (а. с. 15). За технічним паспортом від 29 вересня 2025 року загальну площу визначено у розмірі 70,10 кв. м, а до складу приміщень квартири включено, зокрема, тамбур площею 6,80 кв. м та веранду площею 7,00 кв. м (а. с. 81–85). Тобто, за наведеними документами загальна площа квартири збільшилася на 13,30 кв. м.

Топографічний план масштабу 1:500 позначає біля будинку АДРЕСА_3 контур споруди на землях міської ради площею 0,0014 га (а. с. 17).

Висновок ФОП ОСОБА_5 від 09 лютого 2026 року стосується саме вхідної групи - тамбуру квартири АДРЕСА_2 та містить її фотофіксацію; замовником обстеження у витягу з Реєстру будівельної діяльності зазначена ОСОБА_2 . У цьому документі водночас зазначено про відсутність технічної і проєктної документації, невідомий рік побудови та відсутність відомостей про попередню реконструкцію чи капітальний ремонт (а. с. 71-80).

Відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

У відзиві ОСОБА_2 не оспорює, що тамбур площею 6,8 кв. м віднесений технічним паспортом до її квартири. Навпаки, вона прямо посилається на включення тамбуру до складу квартири та на висновок про технічне обстеження саме цієї вхідної групи. Окреме речове право на тамбур не зареєстроване, однак його включення до технічної характеристики зареєстрованої за ОСОБА_2 квартири, замовлення нею технічного обстеження, зміст відзиву та висновок із фотофіксацією у сукупності підтверджують її зв`язок із цією частиною прибудови.

Отже, щодо тамбуру площею 6,8 кв. м позивач подав взаємопов`язані докази: топографічний план, фотофіксація та акт обстеження локалізують двочастинну прибудову на землі, визначеній у цих документах як комунальна власність; технічний паспорт та висновок із фотофіксацією індивідуалізують одну з її частин як вхідну групу - тамбур площею 6,8 кв. м; відомості про замовника обстеження та зміст відзиву пов`язують цю частину з ОСОБА_2 як останньою набувачкою квартири.

ОСОБА_2 у відзиві також не стверджує, що зайнята тамбуром частина землі належить їй, іншій фізичній чи юридичній особі або державі та не подає правовстановлюючого документа на землю. Її заперечення стосуються правового режиму прибудинкової території, можливого права співвласників багатоквартирного будинку на її використання та відстуності у міської ради порушеного права.

Ненадання земельної ділянки для будівництва відповідно до частини першої статті 376 ЦК України та висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 908/2388/21 є самостійною і достатньою підставою для визначення тамбуру як самочинного будівництва. Крім того, відповідачка не подала дозвільних документів на його спорудження, а технічний висновок прямо зазначає про відсутність такої документації у замовника.

У постанові від 05 червня 2024 року у справі № 904/4339/21 Верховний Суд зазначив наступне: «Колегія суддів вважає доцільним звернути увагу скаржника на правовому висновку, який викладено у постанові Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 320/5880/18, згідно з яким обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об`єкта будівництва».

Листом від 28 листопада 2024 року міська рада повідомила про відсутність правових підстав для відчуження частини прибудинкової території (а. с. 28-30), а поданням цього позову висловила заперечення проти подальшого розміщення прибудови. Збереження тамбуру без правової підстави на частині землі, визначеній як комунальна власність, створює триваючі перешкоди територіальній громаді у користуванні та розпорядженні землею.

При цьому висновки колегії суддів щодо тамбуру не можуть поширюватися на самочинну прибудову площею 6,34 кв. м. Акт обстеження та фотофіксація підтверджують поділ споруди на дві частини, а наведені в акті розміри у співвідношенні з площею тамбуру дають змогу визначити розрахункову площу прибудови, яка не охоплена тамбуром, у розмірі 6,34 кв. м.

За топографічним планом розмір зайнятої самовільним будівництвом земельної ділянки становить 14 кв. м, тоді як збільшення загальної площі квартири за реєстраційними та інвентаризаційними даними становить 13,30 кв. м. Близькість цих чисел не доводить, що обидві частини споруди належать до квартири ОСОБА_2 , оскільки 14 кв. м є розрахунковою площею зовнішнього контуру всієї прибудови, а 13,30 кв. м - різницею загальних площ квартири за двома документами.

План поверху у складі технічного паспорта показує, що веранда площею 7,00 кв. м розташована з протилежного боку квартири відносно тамбуру площею 6,80 кв. м (а. с. 81-85). Тому веранда не є самочинною прибудовою площею 6,34 кв. м, зафіксованою актом поряд із тамбуром, і не підтверджує належність цієї прибудови ОСОБА_2 .

Як встановлено вище під час вирішення питання про належний суб`єктний склад спору, сукупність акта обстеження, заяви ОСОБА_1 щодо опрацювання концепції забудови та одержання землі для торговельного використання, періоду її володіння квартирою, листи Департаменту урбаністики та архітектури, якими встановлено самочинне будівництво прибудови саме у період перебування у власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 і відсутності доказів відчуження самочинної прибудови площею 6,34 кв. м дає підстави пов`язати цю прибудову з ОСОБА_1 як її забудовницею.

Водночас матеріали справи не підтверджують, що ОСОБА_2 набула, володіє чи користується самочинною прибудовою площею 6,34 кв. м. Технічний паспорт відносить до її квартири із зафіксованої актом двочастинної прибудови лише тамбур площею 6,8 кв. м; веранда площею 7,00 кв. м розташована з протилежного боку квартири. Отже, з урахуванням наведених вище висновків щодо належного відповідача ОСОБА_2 є неналежною відповідачкою в частині вимоги про знесення самочинної прибудови площею 6,34 кв. м, що є самостійною підставою для відмови у позові до неї в цій частині.

У постанові від 05 червня 2024 року у справі № 904/4339/21 Верховний Суд зазначив наступне: «п. 70. Колегія суддів у цій частині вважає доцільним звернути увагу скаржника на постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, де суд касаційної інстанції серед іншого виснував, що будь-які приписи, зокрема, і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади. У постанові ж від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб».

Знесення за рахунок ОСОБА_2 частини самочинної прибудови площею 6,8 кв. м, яка увійшла до складу квартири АДРЕСА_2 , переслідує легітимну мету - припинення безпідставного зайняття землі, яка є комунальною власністю, та відновлення можливості територіальної громади користуватися і розпоряджатися нею.

Задовільний технічний стан конструкцій не легалізує зайняття землі. Водночас ОСОБА_2 не подала технічного висновку про неможливість окремого демонтажу тамбуру або про те, що його усунення неминуче позбавить квартиру єдиного безпечного доступу до житла чи зробить її непридатною для використання. Наявний висновок оцінює поточний стан вхідної групи, але не досліджує технічну можливість її демонтажу.

Обсяг втручання обмежений лише частиною самочинної прибудови площею 6,8 кв. м, яка увійшла до складу квартири АДРЕСА_2 . Судове рішення не покладає на ОСОБА_2 обов`язку щодо знесення первісної частини квартири або частини самочинної прибудови площею 6,34 кв. м, щодо якої вона є неналежною відповідачкою.

Окрім того, матеріали справи не підтверджують, що вказану прибудову ОСОБА_2 використовує як вхід до житла, натомість зазначена прибудова використовується як вхід до магазину.

Отже, позовну вимогу до ОСОБА_2 слід задовольнити частково. Усунути Чернівецькій міській раді перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою біля будинку АДРЕСА_3 шляхом знесення за рахунок ОСОБА_2 частини самочинної прибудови площею 6,8 кв. м до будинку АДРЕСА_3 , яка увійшла до складу квартири АДРЕСА_2 цього будинку. В іншій частині позовної вимоги до ОСОБА_2 слід відмовити.

Щодо доводів відзиву на апеляційну скаргу

Довід відзиву про неналежність ОСОБА_1 як співвідповідачки є обґрунтованим лише частково. ОСОБА_1 не є належною відповідачкою щодо самочинної прибудови площею 6,8 кв. м, оскільки ця частина увійшла до складу квартири АДРЕСА_2 та була відчужена, а її останньою набувачкою є ОСОБА_2 . При цьому, як встановлено вище, щодо самочинної прибудови площею 6,34 кв. м ОСОБА_1 є належною відповідачкою як її забудовниця, відчуження цієї прибудови іншій особі не доведено. Відповідно ОСОБА_2 є неналежною відповідачкою щодо самочинної прибудови площею 6,34 кв. м.

Доводи про необхідність одночасного оспорювання договору дарування та державної реєстрації права власності відхиляються. За висновком Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/1174/22 скасування реєстрації не вирішує юридичної долі самочинно збудованого майна, тоді як вимога про знесення є належним і ефективним способом захисту власника землі. Такий самий підхід застосований Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 522/14563/18.

Посилання на відсутність припису Інспекції та на постанову Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18 не приймаються. У тій адміністративній справі орган державного архітектурно-будівельного контролю реалізовував спеціальні владні повноваження, для яких стаття 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачає припис. У цій справі міська рада заявила позов як власник землі, тому попередній припис не є умовою позову. З цієї ж причини доводи про обсяг обмежень за постановою Кабінету Міністрів України № 303 та зміни, внесені постановою № 121, не мають вирішального значення.

Також у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 посилається на те, що тамбур площею 6,8 кв. м розташований на прибудинковій території багатоквартирного будинку. На її думку, питання використання цієї території можуть вирішувати лише співвласники будинку, а Чернівецька міська рада не має права вимагати знесення прибудови.

Колегія суддів відхиляє ці доводи з огляду на таке.

За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» прибудинкова територія - територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Технічний паспорт TI01: НОМЕР_1 від 29 вересня 2025 року містить відомості про склад, площу та конфігурацію квартири АДРЕСА_2 , зокрема про включений до її складу тамбур площею 6,8 кв. м. Проте технічний паспорт не є землевпорядною документацією, не визначає меж земельної ділянки багатоквартирного будинку та не підтверджує право на землю, зайняту тамбуром. Містобудівних або землевпорядних документів на підтвердження наведеного у відзиві твердження ОСОБА_2 не подала.

Відповідно до частини першої статті 42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

За частиною другою статті 42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Матеріали справи не містять рішення загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку, рішення ОСББ, іншого погодження співвласників або документа про надання ОСОБА_2 права одноосібно використовувати частину прибудинкової території під тамбур площею 6,8 кв. м.

У постанові Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 766/8919/18 зазначено, що сам собою факт, що земельну ділянку не передано у власність чи в користування співвласникам багатоквартирного будинку у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, не змінює правового статусу цієї земельної ділянки як прибудинкової території та не дає право використовувати її без згоди співвласників будинку.

Також у постанові від 22 липня 2026 року у справі № 521/19281/19 (провадження № 61-9780св25) Верховний Суд зазначив: «Судами попередніх інстанцій встановлено, що, спірні об`єкти самочинного будівництва були побудовані на землі комунальної власності, тобто яка належить територіальній громаді міста Одеси, а не ОСББ «Палубна-10». Рішень щодо передачі земельної ділянки під спірними самочинно побудованими об`єктами у власність чи у користування співмешканцям будинку […] або ОСББ «Палубна-10», уповноваженим органом місцевого самоврядування не приймалося. Отже, […] належним позивачем у справі є саме Одеська міська рада».

У судовому засіданні 18 серпня 2026 року ОСОБА_6 повідомила, що ОСББ не зверталося до Чернівецької міської ради з питанням відведення земельної ділянки для обслуговування багатоквартирного будинку.

Віднесення земельної ділянки до прибудинкової території не змінює її правового режиму як землі комунальної власності, якщо така земельна ділянка у встановленому законом порядку не передана у власність чи користування співвласникам багатоквартирного будинку. За таких обставин Чернівецька міська рада є належним позивачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією земельною ділянкою.

Отже, доводи відзиву про розташування тамбуру на прибудинковій території не підтверджують наявності у ОСОБА_2 права на зайняття цієї частини землі та не свідчать про відсутність у Чернівецької міської ради права вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею, належність якої територіальній громаді та розташування на ній спірного об`єкта підтверджуються сукупністю досліджених судом доказів.

Доводи про задовільний технічний стан тамбуру не спростовують самочинності будівництва. Висновок ФОП ОСОБА_5 оцінює фізичний стан конструкцій, але не встановлює права на землю, наявності дозвільних документів або набуття права власності на самочинно створену прибудову в порядку статті 376 ЦК України. Порушення права громади полягає у зайнятті землі без правової підстави, а не в аварійності об`єкта.

Відсутність окремого проєкту демонтажу не є підставою для відмови в позові. ОСОБА_2 не подала висновку експерта чи іншого технічного доказу того, що демонтаж самочинної прибудови площею 6,8 кв. м є технічно неможливий або неминуче спричинить неприпустиме пошкодження первісної частини квартири чи будинку.

За наведених обставин доводи відзиву не спростовують встановлених підстав для часткового задоволення позову до кожної відповідачки: до ОСОБА_2 - у частині усунення перешкод шляхом знесення за її рахунок частини самочинної прибудови площею 6,8 кв. м, яка увійшла до складу квартири АДРЕСА_2 , а до ОСОБА_1 - у частині усунення перешкод шляхом знесення за її рахунок частини самочинної прибудови площею 6,34 кв. м біля квартири АДРЕСА_2 .

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання юридичною особою позовної заяви немайнового характеру становить один розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Станом на 01 січня 2025 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становив 3 028 гривень, тому ставка судового збору за одну вимогу немайнового характеру, заявлену юридичною особою, становила 3 028 гривень.

Відповідно до підпункту 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання апеляційної скарги на рішення суду справляється судовий збір у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Отже, судовий збір за апеляційний перегляд однієї вимоги немайнового характеру становив 4 542 гривні.

Частиною третьою статті 6 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що в разі об`єднання в позовній заяві двох і більше вимог немайнового характеру судовий збір сплачується за кожну таку вимогу.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2023 року у справі № 758/5118/21 (провадження № 61-5554сво23) зазначила, що при тлумаченні поняття «вимога» у цьому випадку має враховуватися, крім предмета та підстави позову, також суб`єктний склад правовідносин (кількість співвідповідачів). Відтак, навіть за умови пред`явлення однорідних вимог немайнового характеру, пов`язаних між собою однією і тією ж підставою виникнення та поданими доказами, судовий збір щодо кожного відповідача має обраховуватися окремо.

Чернівецька міська рада пред`явила вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення прибудови та приведення земельної ділянки до попереднього стану до двох відповідачок - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Отже, для цілей сплати та розподілу судового збору позивачем заявлено дві самостійні вимоги немайнового характеру.

За подання позовної заяви у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 6 056 гривень (3 028 х 2), а за подання апеляційної скарги - 9 084 гривні (4 542 х 2), всього 15 140 гривень.

Разом з тим, за подання позовної заяви Чернівецькою міською радою сплачено 3 028 гривень судового збору, що підтверджується платіжною інструкцією № 1575 від 13 листопада 2025 року, а за подання апеляційної скарги - 4 542 гривні, що підтверджується платіжною інструкцією № 956 від 08 липня 2026 року.

Отже, Чернівецькою міською радою фактично сплачено судовий збір у загальному розмірі 7 570 гривень, тоді як загальна сума судового збору, яка підлягала сплаті за подання позову та апеляційної скарги, становить 15 140 гривень. Недоплачена сума судового збору становить 7 570 гривень.

Колегія суддів дійшла висновку, що за результатами апеляційного перегляду позовну вимогу, пред`явлену до ОСОБА_1 , слід задовольнити частково - щодо самочинної прибудови площею 6,34 кв. м, щодо якої вона є забудовницею. Позовну вимогу, пред`явлену до ОСОБА_2 , також слід задовольнити частково - щодо самочинної прибудови площею 6,8 кв. м.

Верховний Суд у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 641/1355/18 зазначив, що за змістом положень процесуального закону, якщо вимогу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову точно визначити неможливо (наприклад, при частковому задоволенні позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну.

Оскільки кожну з двох вимог немайнового характеру слід задовольнити частково, судовий збір за кожною вимогою підлягає розподілу між Чернівецькою міською радою та відповідною відповідачкою порівну.

Отже, загальна сума судового збору за вимогою до кожної відповідачки за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій становить 7 570 гривень. Оскільки кожну з вимог задоволено частково, на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припадає по 3 785 гривень судового збору, а на Чернівецьку міську раду - по 3 785 гривень за кожною з вимог, тобто загалом 7 570 гривень.

Чернівецькою міською радою фактично сплачено 7 570 гривень судового збору. Оскільки сукупна частка судового збору, що за результатами розгляду справи покладається на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , також становить 7 570 гривень, з кожної відповідачки на користь Чернівецької міської ради підлягає стягненню по 3 785 гривень судового збору.

Недоплачена сума судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги становить 7 570 гривень і відповідає сукупній частці судового збору, яка за результатами розгляду справи покладається на Чернівецьку міську раду. Отже, з Чернівецької міської ради в дохід держави підлягає стягненню недоплачений судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у сумі 7 570 гривень.

Висновок суду апеляційної інстанції

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене вище, рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 04 травня 2026 року ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову Чернівецької міської ради.

Позовну вимогу Чернівецької міської ради до ОСОБА_1 слід задовольнити частково. Усунути Чернівецькій міській раді перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою біля будинку АДРЕСА_3 шляхом знесення за рахунок ОСОБА_1 частини самочинної прибудови площею 6,34 кв. м до будинку АДРЕСА_3 біля квартири АДРЕСА_2 цього будинку. В іншій частині позовної вимоги до ОСОБА_1 слід відмовити.

Позовну вимогу Чернівецької міської ради до ОСОБА_2 слід задовольнити частково. Усунути Чернівецькій міській раді перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою біля будинку АДРЕСА_3 шляхом знесення за рахунок ОСОБА_2 частини самочинної прибудови площею 6,8 кв. м до будинку АДРЕСА_3 , яка увійшла до складу квартири АДРЕСА_2 цього будинку. В іншій частині позовної вимоги до ОСОБА_2 слід відмовити.

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Чернівецької міської ради задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 04 травня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позовну вимогу Чернівецької міської ради до ОСОБА_1 задовольнити частково.

Усунути Чернівецькій міській раді перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою біля будинку АДРЕСА_3 , шляхом знесення за рахунок ОСОБА_1 частини самочинної прибудови площею 6,34 кв. м до будинку АДРЕСА_4 цього будинку.

В іншій частині позовної вимоги Чернівецької міської ради до ОСОБА_1 - відмовити.

Позовну вимогу Чернівецької міської ради до ОСОБА_2 задовольнити частково.

Усунути Чернівецькій міській раді перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою біля будинку АДРЕСА_3 шляхом знесення за рахунок ОСОБА_2 частини самочинної прибудови площею 6,8 кв. м до будинку АДРЕСА_3 , яка увійшла до складу квартири АДРЕСА_2 цього будинку.

В іншій частині позовної вимоги Чернівецької міської ради до ОСОБА_2 відмовити.

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути з Чернівецької міської ради в дохід держави недоплачений судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у сумі 7 570 гривень.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Чернівецької міської ради судові витрати у виді судового збору в сумі 3 785 гривень.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Чернівецької міської ради судові витрати у виді судового збору в сумі 3 785 гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 30 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Мирослава КУЛЯНДА

Ірина ЛИТВИНЮК