Рішення від 14 вересня 2026 р. у справі №725/840/26 — Чернівецький районний суд міста Чернівців

Єдиний унікальний номер 725/840/26

Номер провадження 2/725/208/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2026 року Чернівецький районний суд міста Чернівців в складі: головуючого судді Іщенко І. В., за участю секретаря судового засідання Жерновей Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених коштів при звільненні, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення невиплачених коштів при звільненні. Позов аргументувала тим, що вона працювала на головного бухгалтера Пасажирського вагонного депо Чернівці філії «Пасажирська компанія», який є одним з підрозділів Акціонерного товариства «Українська залізниця». Пропрацювавши понад 30 років звільнилась 23.12.2022 року за власним бажанням, у зв`язку з виходом на пенсію за віком (на підставі статті 38 КЗпП України). Стверджує, що відповідач, порушивши вимоги статті 116 КЗпП України, в день її звільнення їй не було виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022р в розмірі посадового окладу; одноразова грошова премія з нагоди ювілею в розмірі посадового окладу. У зв`язку з вищевикладеним просила стягнути з відповідача матеріальну допомогу на оздоровлення в сумі 15 976,00 грн, одноразову грошову премію з нагоди ювілею в сумі 15 976,00 грн та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 133 259,40 грн. та судові витрати.

Представник відповідача скористався своїм правом та надав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позову.

Позивач в свою чергу надала відповідь на відзив та додаткові пояснення, в яких просила задовольнити позовні вимоги.

Суд, у порядку спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що Позивач ОСОБА_1 працювала у виробничому підрозділі «Пасажирське вагонне депо Чернівці» філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» на посаді головного бухгалтера виробничого підрозділу «Пасажирське вагонне депо Чернівці» філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця». Відповідно до наказу (розпорядження) № 316/ос від 23.12.2022 ОСОБА_1 була звільнений із займаної посади за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, про що не заперечує відповідач.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, Позивач знехтував вказаною нормою права.

Позивач стверджує, що відповідачем/роботодавцем не було дотримано вимоги статті 116 КЗпП України, так як з нею не проведено остаточного розрахунку в день її звільнення (23.12.2022року), зокрема недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення при виході в чергову відпустку за 2022 рік, яку позивач повинен був отримати під час вибуття в чергові щорічні відпустки у вказані роки відповідно до умов колективного договору виробничого підрозділу «Пасажирське вагонне депо Чернівці» філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» до пункту 8.1 Колективного договору, згідно з яким працівникам при виході у щорічну відпустку надається матеріальна допомога на оздоровлення в розмірі посадового оклад, а також, у відповідності до п. 3.15 Колективного договору, про виплату Позивачу одноразової премії за багаторічну сумлінну працю до ювілейних дат вперше до 50-річя. Також, Позивач у своєму позові просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Судом встановлено, що на підставі наказу (розпорядження) про надання відпустки №487 від 11.07.2022 ОСОБА_1 було надано щорічну відпустку тривалістю 14 календарних днів 21.07.2022р. по 03.08.2022р. за період роботи з 29.06.2021р. по 28.06.2022р. включно, з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення, виплату якої наказано провести після окремого рішення правління. Виплату одноразової премії за багаторічну сумлінну працю до ювілейних дат вперше до 50-річчя було призупинено на підставі рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31.

Відповідно до ч.2 ст.97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Згідно з ч.1 ст.10 КЗпП України колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Відповідно до ч.2 ст.13 КЗпП України у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціальноекономічних відносин, зокрема: нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг. Згідно з ч.1 ст.14 Закону України «Про колективні договори» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Відповідно до п.2 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Згідно з ч.1 ст.11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (Редакція Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 яка діяла но момент виникнення спірних правовідносин станом на 23.12.2022) на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», визначено, що цей Закон діє з початку воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє на теперішній час. 14 березня 2022 року правлінням АТ «Українська залізниця» на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, керуючись ст. 11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (Редакція Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 яка діяла но момент виникнення спірних правовідносин станом на 23.12.2022) прийнято рішення про призупинення зокрема п.1.1.4 інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, в які входить матеріальна допомога.

Отже, оскільки у період 2022р. діяли обмеження щодо призупинення таких виплат, передбачених рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 (протокол № Ц-54/31 Ком.т.), зазначені виплати матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 були призупинені та здійснені не були.

Частиною 1 статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (Редакція Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 яка діяла но момент виникнення спірних правовідносин станом на 23.12.2022) передбачено, що на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Згідно висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10.01.2025 у справі №132/926/16-ц, аналіз норм Конституції України дозволяє стверджувати, що: обмеження конституційних прав і свобод, що передбачені в розділі 2 Конституції України, допускається тільки у разі, якщо це передбачено Конституцією України (частина перша статті 64 Конституції України); обмеження конституційних прав і свобод, що закріплені в розділі 2 Конституції України, не допускається за жодних умов щодо прав і свобод, передбачених статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Тобто, обмеження конституційних прав і свобод можуть мати місце тільки стосовно прав і свобод, що не охоплюються переліком, що закріплений у частині другій статті 64 Конституції України; обмеження окремих конституційних прав і свобод, що передбачені в розділі 2 Конституції України та відсутні в переліку у частині другій статті 64 Конституції України, може відбуватися: а) в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина друга статті 64 Конституції України); б) на підставі закону (наприклад, частина третя статті 30 Конституції України); в) на підставі рішення суду (зокрема, частина друга статті 39 Конституції України); обмеження окремих конституційних прав і свобод, що передбачені в розділі 2 Конституції України та відсутні в переліку у частині другій статті 64 Конституції України мають бути тимчасовими, із зазначенням строку дії.

Отже, обмеження права на працю та своєчасне одержання винагороди за неї може бути обмежене як в умовах воєнного стану, так і на підставі закону. Відповідно до статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (Редакція Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 яка діяла но момент виникнення спірних правовідносин станом на 23.12.2022), на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця. Оскільки виплати, які є предметом спору у даній справі, передбачені пунктом 4.15 колективного договору між адміністрацією та профспілковим комітетом виробничого підрозділу «Пасажирське вагонне депо станції Одеса-Головна» філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця», їх призупинення Відповідачем відповідає положенням ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (Редакція Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 яка діяла но момент виникнення спірних правовідносин станом на 23.12.2022). Питання правомірності введення державою окремих обмежень під час дії воєнного стану, в тому числі й з урахуванням міжнародних договорів, роз`яснено й у постанові Верховного Суду від 01.12.2022 року у справі № 580/2869/22.

Суд звертає увагу на той факт, що зупинення окремих видів виплат, передбачених колективним договором, є тимчасовим заходом, оскільки у працівників зберігається право на їх отримання, а його реалізація відкладається до закінчення дії правового режиму воєнного стану, або до прийняття окремих рішень правлінням АТ «Укрзалізниця». Судом враховано, що інші додаткові виплати, передбачені Колективним договором, були призупинені відповідно до рішення № Ц-54/31 засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 року.

Отже, права позивача на ці виплати були зупинені, однак дані виплати не скасовані, тобто відтерміновані на їх реалізацію.

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що «виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо)».

Викладене дає підстави для висновку про те, що стаття 116 Кодексу законів про працю України зобов`язує роботодавця виплатити працівнику у день його звільнення усі види належних йому від роботодавця виплат, право на які передбачено як законодавством, так і колективним договором, іншими локальними актами. Жодних застережень з приводу того, що належні до виплати звільненому суми мають належати до фонду оплати праці указана норма не містить.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, у тому числі відповідно до умов колективного договору. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність.

Викладений висновок суду відповідає правовому висновку, викладеному Верховним Судом у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20.

З викладених підстав суд відхиляє відповідні доводи відповідача про те, що грошова винагорода з нагоди ювілею та (або) досягнення пенсійного віку, не належить до обов`язкових виплат працівнику у день звільнення. Належність таких виплат до фонду заробітної плати правового значення не має. Визначальним є те чи має працівник станом на дату звільнення на отримання від роботодавця відповідних виплат.

Отже, суд дійшов до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача невиплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення, одноразової грошової премії з нагоди ювілею.

Щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідач в обґрунтування своїх заперечень щодо невиконання обов`язків, передбачених статтями 47 та 116 КЗпП України, посилається на відсутність його вини та існування обставин непереборної сили.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Роботодавець не несе відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України у разі відсутності його вини, при цьому обов`язок доведення відсутності вини покладається на роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 аналізуючи питання підтвердження настання обставин непереборної силу (форс-мажору), дійшла висновку, що:

«Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно (частина перша статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).

Єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».

У постанові Верховного Суду від 02.04.2024 у справі № 910/9226/23 сформульовано такі загальні висновки щодо застосування положень статті 617 ЦК України, частини другої статті 218 ГК України та статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»:

«Форс-мажорні обставини мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін. Форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб`єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням/обов`язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин. Тобто мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін.

Форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов`язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для конкретного випадку».

Однак відповідачем не надано жодного сертифікату.

Врахувавши обмеження згідно ст. 117 КЗпП України, де нарахування середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не повинно перевищувати 6 місяці, число робочих днів у періоді з 24.12.2022 по 21.06.2023, які мають бути оплачені за середнім заробітком - 180 робочих дні (з урахуванням ч.6 ст.6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах військового часу», яким зупинена дія ст.73 КЗпП України щодо визначення святкових і неробочих днів).

Суд, розраховуючи розмір середнього заробітку, виходячи з кількості робочих днів за період затримки станом на день ухвалення рішення, але не більше шести місяців, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати позивача, вважає, що сума, яка підлягає стягненню, складає 132 259,40 грн (сто тридцять три тисячі двісті п`ятдесят дев`ять грн. 40 коп.) = 740,33 грн (середньоденний заробіток) х 180 календарних днів затримки.

Щодо строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України,

Приписами частини другої статті 233 КЗпП України передбачено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Справа, яка розглядається, належить до трудового спору про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України.

Отже, тримісячний строк для звернення до суду з вимогами на підставі статті 116 КЗпП України відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України пов`язується не з тим, як за загальним правилом коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а з моментом одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 11 грудня 2025 року №1-р/25 у справі №1-7/2024 (337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, констатувавши, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Так, Конституційний Суд зазначив, що визнання законодавцем права працівника на своєчасне отримання винагороди за працю та юридичне регулювання його захисту у спосіб установлення, зокрема, кримінальної відповідальності за умисну невиплату заробітної плати не може компенсувати обмеження доступу працівника до судового захисту, який слід оцінювати з урахуванням потреби в забезпеченні реальної можливості ефективного захисту порушених прав працівника.

Отже, законодавством України визначено, що працівник (сторона, яка перебуває у трудових правовідносинах) має право на отримання заробітної плати за виконану роботу, врегульовано періодичність її виплати (гарантовано одержання винагороди за працю навіть у тих випадках, коли затримка виплати заробітної плати пов`язана з об`єктивними труднощами, що виникають у роботодавця), а також передбачено юридичну відповідальність роботодавця за порушення строків виплати працівникові заробітної плати або виплату не в повному обсязі. Водночас, законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов`язку роботодавця щодо виплати заробітної плати за виконану працівником роботу та інших належних працівникові виплат (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до чинного законодавства, зокрема в разі звільнення), а також не встановлює граничної часової межі, за якою припиняється суб`єктивне право працівника на отримання невиплачених сум заробітної плати. Право працівника на судовий захист у сфері оплати праці не залежить від факту нарахування йому відповідних грошових виплат, тому в разі порушення законодавства про оплату праці працівник зберігає право звернутися до суду про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.

Установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов`язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України.

Трудові права підлягають захисту в конституційному вимірі. Зокрема, частина сьома статті 43 Конституції України встановлює, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Винагорода за працю безпосередньо пов`язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію.

У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення.

Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.

У вказаному рішенні Конституційний Суд також наголосив, що якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Враховуючи рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.12.2025 у справі №1-7/2024(337/24), а саме втрату чинності частиною першою ст. 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, суд дійшов висновку про додержання позивачем строку звернення до суду з позовними вимогами щодо стягнення невиплачених сум при звільненні, оскільки з моменту ухвалення вказаного рішення застосуванню підлягає попередня редакція названої статті, яка не обмежувала строк звернення до суду із відповідними вимогами.

Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково.

Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними.

Така позиція була висловлена ще Пленумом Верховного Суду України у постанові №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»: «Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».

Вказаний правовий висновок викладений у постанові судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10.12.2024 справа № 577/6059/25

У даній справі Житарюк І.М. звернулася до суду в межах строків, визначених ст. 233 КЗпП України.

Встановлені судом обставини повністю підтверджуються дослідженими у судовому засіданні доказами, які надані і в електронному кабінеті у підсистемі електронний суд ЄСІТС.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12,13,76-81,141,247, 263-265 ЦПК України, суд-

В И Р І Ш И В:

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ідентифікаційний код юридичної особи - 40075815, адреса: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5) на користь ОСОБА_1 ( РНОКПП: НОМЕР_1 ) матеріальну допомогу на оздоровлення в сумі 15 976,00 грн.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ідентифікаційний код юридичної особи - 40075815, адреса: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 одноразової грошової премії з нагоди ювілею в сумі 15 976,00 грн.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ідентифікаційний код юридичної особи - 40075815, адреса: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 133 259,40 грн.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ідентифікаційний код юридичної особи - 40075815, адреса: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5) на користь держави судовий збір у сумі 1597,60грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Чернівецького районного

суду міста Чернівців Іщенко І. В.