Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №460/20762/23 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/20762/23 пров. № А/857/31718/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Мандзія О.П.,

суддів Гудима Л.Я., Кузьмича С.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року у справі №460/20762/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій, -

суддя у І інстанції – Мачульський В.В.,

дата ухвалення рішення – 29.04.2026,

місце ухвалення рішення – м. Луцьк,

дата складення повного тексту рішення – не зазначено,

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі – апелянт, відповідач) про визнання протиправною бездіяльність щодо непроведення своєчасного повного розрахунку при звільненні зі служби та стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 235162,22 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з 12.04.2016 по 11.03.2019 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) №3-РС від 14.01.2019 його звільнено у запас, наказом командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) №54 від 11.03.2019 його виключено зі списків особового складу частини. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 19.12.2022 у справі №460/25304/22 визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення, зобов`язано нарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення. Відповідно до платіжок відповідача від 29.08.2023 остаточний розрахунок з позивачем проведено лише 30.08.2023, а тому відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити компенсацію за затримку розрахунку при звільненні середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки, обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 21.12.2023 у цій справі позов задоволено; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні зі служби; стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 232361,55 грн (сума вказана без утримання обов`язкових платежів та зборів). В решті позовних вимог відмовлено.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.04.2024 у цій справі апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задоволено частково. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21.12.2023 змінено визначивши середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 76633,08 грн. У решті рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21.12.2023 у справі №460/20762/23 залишене без змін.

Постановою Верховного Суду від 18.12.2025 у цій справі касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21.12.2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.04.2024 у справі №460/20762/23 скасовано. Справу №460/20762/23 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 20.01.2026 у цій справі адміністративну справу №460/20762/23 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання до вчинення дій передано за підсудністю до Волинського окружного адміністративного суду.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 27.02.2026 дану справу прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику сторін.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 29.04.2026 у справі позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час розрахунку при звільненні в сумі 171612,43 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Оскільки вважає, що таке прийняте з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що 30.08.2023 виконано рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 19.12.2022 у справі №460/25304/22, яке набрало законної сили 19.01.2023, а не виплачено кошти, які були нараховані при звільненні позивача, що суттєво змінює обставини. Судом першої інстанції також не враховано, що затримка виплати індексації грошового забезпечення у період 2016 – 2019 років не була умисною, а була пов`язана виключно з чинним на момент виплат законодавством, в саме рішеннями міністра оборони України, керівників центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, що призвело до прийняття невірного рішення.

Наголошено, що при звільненні не було нарахованих та невиплачених сум. Усі суми за час проходження служби та під час звільнення були нараховані та виплачені позивачу на підставі чинного на момент звільнення законодавства, а тому немає умислу керівництва військової частини, що нівелює вину відповідача.

Апелянт вказав, що Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України) не регулює питання проходження військової служби. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про нарахування та виплату середнього заробітку позивачу за період з 12.03.2019 по 18.07.2022, адже з 19.07.2022 час затримки розрахунку при звільненні охоплюється шістьма місяцями.

Оскільки позивач після звільнення і до подання позову щодо стягнення індексації грошового забезпечення протягом 3 років не вчиняв жодних активних дій щодо оспорюваного наказу №278 від 23.12.2019 чи нарахованих чи виплачених сум, він погоджувався з усіма виплатами, які було вчинено відповідачем на його користь при звільненні. Відповідач не є розпорядником коштів.

Оскільки апелянт вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, просив рішення суду першої інстанції у цій справі скасувати та прийняти нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Сторона позивача подала відзив на апеляційну скаргу. Зазначено, що нормами спеціального законодавства не врегульовано порядок виплати військовослужбовцям грошового забезпечення за час затримки розрахунку, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України

Індексація грошового забезпечення має систематичний (щомісячний) характер, а її правова природа полягає у підтриманні купівельної спроможності рівня заробітної плати (грошового забезпечення) внаслідок її знецінення через подорожчання споживчих товарів і послуг, а тому вона має бути врахована у складі грошового забезпечення військовослужбовців, з якого здійснюється, зокрема, обрахунок грошової допомоги на оздоровлення

Верховний Суд у пунктах 59-64 постанови від 18.12.2025 у цій справі №460/20762/23 чітко визначив алгоритм розрахунку стягнення середнього заробітку для цієї справи №460/20762/23, що було дотримано судом першої інстанції.

Сторона позивача просила апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 29.04.2026 у справі №460/20762/23 - без змін

Враховуючи положення п. 1 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, дослідивши обставини справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів дійшла переконання, що вона підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується письмовими доказами, долученими до матеріалів справи, що ОСОБА_1 у період з 12.04.2016 по 11.03.2019 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) №3-РС від 14.01.2019 ОСОБА_1 звільнено у запас.

Наказом командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) №54 від 11.03.2019 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 19.12.2022 у справі №460/25304/22 визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 12.04.2016 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця грудень 2015 року; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 12.04.2016 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця - січень 2008 року; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 30.11.2018 із врахуванням вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, та з врахуванням виплачених сум; визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби; визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2016-2017 роки в розмірі місячного грошового забезпечення, з врахуванням щомісячного додаткового виду грошового забезпечення - щомісячної додаткової грошової винагороди, у відповідності до норм Закону України «Про соціальний ї правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12,1991 №2011-ХІІ, наказу Міністра оборони України «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» від 11.06.2008 №260, та без врахування індексації грошового забезпечення; визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової допомоги для оздоровлення за 2018-2019 роки з врахуванням індексації грошового забезпечення; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2016-2017 роки із врахуванням в складі з якої вона обраховується щомісячної додаткової грошової винагороди в розмірі 60% місячного грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплаченої суми. зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату грошової допомоги для оздоровлення за 2018-2019 роки із врахуванням в складі з якої вона обраховується індексації грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплаченої суми; визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати позивачу одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, передбаченої статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII, без врахування загальної кількості повних років, без врахування індексації грошового забезпечення; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги, передбаченої статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII, в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, із врахуванням в складі з якого вона обраховується загальної кількості повних років, з урахуванням раніше виплаченої суми допомоги; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги, передбаченої статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-ХІІ, в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, із врахуванням в складі з якого вона обраховується індексації грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплаченої суми допомоги. В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинення певних дій, - відмовлено. Дане рішення набрало законної сили 19.01.2023.

04.09.2023 позивач звернувся до суду з клопотанням про ухвалення додаткового судового рішення. В обґрунтування поданого клопотання, позивач зазначив, що в рішенні від 19.12.2022 по справі №460/25304/22 судом не були вирішенні усі позовні вимоги.

Додатковим рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 у справі №460/25304/22 зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошову допомогу для оздоровлення за 2016-2017 роки із врахуванням в складі грошового забезпечення, з якої вона обраховується, щомісячної додаткової грошової винагороди в розмірі 60% місячного грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплаченої суми; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату позивачу грошової допомоги для оздоровлення за 2016-2017 роки із врахуванням в складі грошового забезпечення, з якої вона обраховується, індексації грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплаченої суми та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік із врахуванням в складі грошового забезпечення, з якої вона обраховується, індексації грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплаченої суми. У задоволенні інших вимог заяви про ухвалення додаткового рішення – відмовлено.

Вказане додаткове рішення суду набрало законної сили 18.04.2024.

06.02.2025 позивач звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду із заявою про ухвалення додаткового судового рішення.

Додатковим рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 08.04.2025 у справі №460/25304/22 зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2016-2017 роки із врахуванням в складі грошового забезпечення, з якої вона обраховується, індексації грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплаченої суми.

Вищевказане додаткове рішення суду на момент розгляду даної справи судом першої інстанції не набрало законної сили.

Отже, загальний розмір нарахованого грошового забезпечення позивачу на виконання судових рішень по справі №460/25304/22 складає 258140,41 грн.

Відповідачем на виконання вищевказаних рішень суду здійснено виплату належних позивачу сум у період з 29.08.2023 по 01.05.2024 у розмірі 252088,53 грн.

Вважаючи, що відповідачем протиправно не виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що час затримки розрахунку при звільненні за період: з 12.03.2019 до 18.07.2022 становить 1225 календарні дні, за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 становить 184 календарні дні. Загальний час затримки становить 1409 днів.

Сума яка підлягає відшкодуванню з врахуванням істотності частки заборгованості становить: 550,58 грн (середня заробітна плата за один день) х 0,32% х 1409 (дні затримки розрахунку) = 248245,51 грн.

Відповідачем за час затримки розрахунку при звільненні 19.06.2024 позивачу виплачено 76633,08 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №3512 від 17.06.2024.

Отже, сума яка підлягає відшкодуванню позивачу з врахуванням виплаченої відповідачем суми затримки розрахунку при звільненні становить: 171612,43 грн (248245,51 грн - 76633,08 грн).

Таким чином, з урахуванням встановлених обставин у цій адміністративній справі та правових позицій Верховного Суду щодо співмірності, суд першої інстанції вважав, що на користь позивача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 171612,43 грн.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, апеляційний суд керується таким.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Відповідно до ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із приписами ч. 1 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У ч. 4 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

За правилами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 №4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Зміст спірних правовідносин, які склались у цій справі, зводиться до питання щодо наявності у позивача права на стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Аналіз наведених норм права свідчить, що законодавець покладає на роботодавця (підприємство, установу, організацію) обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, Верховний Суд у своїх постановах дійшов висновку про можливість застосування норм статей 116, 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби (зокрема, від 31.10.2019 у справі №2340/4192/18, від 22.06.2023 у справі №380/152/20).

Так, положення ч.ч. 1, 2 ст. 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.

Дійсно, ч. 1 ст. 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.

Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом ч. 2 ст. 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.

Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Вказаний висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, містився зокрема й у постанові від 14.03.2024 у справі №560/6960/23.

Так, переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі №6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: “У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців”.

Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій “період затримки (прострочення)”, установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-то розумності, справедливості та пропорційності варто застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України необхідно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, варто зазначити, що застосовуючи критерії, наведені у згаданій Великою Палатою у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, у пунктах 58-60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).

Варто зазначити, що обчислення середнього заробітку має відповідати висновкам, викладеним у вже згаданій постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, яка є орієнтиром для адміністративних судів у питанні розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку у відносинах, пов`язаних з проходженням публічної служби.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 30.10.2025 у справі №420/2649/24.

За таких обставин, у спірних правовідносинах слід враховувати позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, так і Верховного Суду, викладену у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, в яких міститься висновок з приводу необхідності врахування принципу співмірності заявленої до відшкодування суми та застосування критеріїв зменшення розміру такого відшкодування, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильному застосуванні положень статті 117 КЗпП України, а використаний при обчисленні належної до стягнення суми підхід, відповідає тому, яким керувався Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.

Така позиція апеляційного суду відповідає позиції Верховного Суду у постанові від 17.03.2026 у справі №580/9134/23.

Колегія суддів, надаючи оцінку спірним правовідносинам, вважає за необхідне зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України від 24.03.1995 року №108/95-ВР “Про оплату праці” (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Підпунктом «л» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі також - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок застосовується у інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться, виходячи із середньої заробітної плати.

Абзацом 3 п. 2 вказаного Порядку №100 визначено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п. 5 Порядку №100).

Згідно з п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Оскільки позивача виключено зі списків особового складу військової частини у березні 2019 року, два місяці, що передують звільненню є січень та лютий 2019 року.

Судом першої інстанції здійснено вірне обчислення середньоденного розміру грошового забезпечення позивача у розмірі 550,58 грн (відповідно до довідки №67411/фс від 24.04.2026 про розмір грошового забезпечення позивача для обчислення середньої заробітної плати наданої відповідачем, грошове забезпечення позивача у січні 2019 року – 16242,09 грн, у лютому 2019 року – 16242,09 грн, кількість календарних днів (враховуючи Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018) – 59 (16242,09 +16242,09 = 32484,18/ 59)).

Така сума підтверджується і довідкою від 24.06.2026 (а.с.250 зворот)

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу до 11.03.2019, а розрахунок з позивачем на виконання рішень судів здійснено у період з 29.08.2023 по 01.05.2024 у розмірі 252088,53 грн (а.с.125).

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що період стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) у цій справі охоплюється періодом з 12.03.2019 по 01.05.2024 (дата виплата грошової допомоги на оздоровлення за 2016-2017 роки).

Отже, період затримки розрахунку при звільненні з 12.03.2019 (наступний день після звільнення) по 01.05.2024 (виплата останньої заборгованості), з врахуванням викладених позиції слід умовно поділити на 2 періоди:

- з 12.03.2019 по 18.07.2022 - 1225 календарних днів;

- з 19.07.2022 по 01.05.2024 з обмеженням періоду виплати не більше як за 6 місяців - 184 календарні дні.

Загальний період затримки становить 1409 днів.

Зокрема, істотність частки виплаченого грошового забезпечення позивачу на виконання рішень судів в порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 252088,53 грн / 775767,22 грн. (сума компенсації/середній заробіток за час затримки розрахунку (550,58 грн х 1409)) х 100% = 32,5%.

За таких обставин, з врахуванням істотності частки заборгованості, за весь час затримки розрахунку при звільненні позивачу належало до виплати 252124,35 грн (550,58 грн (середня заробітна плата за один день) х 32,5% х 1409 (дні затримки розрахунку)) та така буде достатньою та справедливою з урахуванням усіх обставин справи та істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що відповідачем за час затримки розрахунку при звільненні 19.06.2024 виплачено 76633,08 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №3512 від 17.06.2024 (а.с.213).

За таких обставин залишок невиплаченої суми затримки розрахунку при звільненні становить 175491,27 грн (252124,35 грн - 76633,08 грн).

Визначаючись щодо способу захисту порушених прав позивача, суд виходить із наступного.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що достатнім і ефективним способом захисту порушених прав позивача є прийняття судом рішення про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення, як і просив позивач у позовній заяві, на користь позивача середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні у сумі 175491,27 грн.

Одночасно суд наголошує, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику. Така правова позиція викладену у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі №340/3023/18.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Приписами ч. 1 ст. 317 КАС України встановлено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 317 КАС України).

Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо протиправності бездіяльності відповідача. Водночас, судом було помилково обчислено суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також застосовано неефективний спосіб захисту порушеного права — зобов`язання нарахувати та виплатити кошти замість їх стягнення.

За таких обставин, судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині (в частині наведення перерахунку середнього заробітку з урахуванням критеріїв співмірності) та в резолютивній частині (шляхом безпосереднього стягнення грошових коштів на користь позивача).

Відповідно до ст.139 КАС України судовий збір розподілу не підлягає.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 29 червня 2026 року у справі №460/20763/23 змінити в частині проведених розрахунків середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Абзац третій резолютивної частини викласти в такій редакції:

«Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 175491 (сто сімдесят п`ять гривень чотириста дев`яносто одна) гривень 27 копійок.».

У решті рішення Волинського окружного адміністративного суду від 29 червня 2026 року у справі №460/20763/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий суддя О. П. Мандзій

судді Л. Я. Гудим

С. М. Кузьмич