Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №826/20282/16 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/20282/16 Суддя (судді) першої інстанції: Микитюк Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Кучми А.Ю.,

суддів Аліменка В.О., Кобаля М.І.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2025 року (м. Івано-Франківськ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління ДПС у м. Києві, в якому просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №5297-1305 від 13.12.2016.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що податкове повідомлення-рішення є протиправним, оскільки вона позивач не є платником спірного податку.

Відповідач у відзиві на позовну заяву заперечував проти задоволення позову, зазначив, що спірне податкове повідомлення-рішення №5297-1305 від 13.12.2016 винесено контролюючим органом відносно позивача як до фізичної особи, а не до суб`єкта підприємницької діяльності - платника єдиного податку, про що і зазначено в даному рішенні.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2025 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує, що позивач повинен з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно сплачувати земельний податок на загальних підставах за земельну ділянку, на якій розташована така будівля (споруда, її частина), з урахуванням площі прибудинкової території.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню.

Згідно з ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує його та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 13.12.2016 податковим органом згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України та відповідно до пункту 286.5 статті 286 цього Кодексу прийнято податкове повідомлення-рішення №5297-1305, яким ОСОБА_1 визначено суму податкового зобов`язання за платежем земельний податок з фізичних осіб в сумі 48508,35 грн.

Сума податкового зобов`язання із земельного податку визначена позивачу за користування земельною ділянкою, що знаходиться під належним позивачу нежитловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач є власником нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 118,2 кв.м. Згідно зі свідоцтвом платника єдиного податку серії А №252998, виданого 01 січня 2012 року, позивач є платником єдиного податку третьої групи з 01 січня 2012 року, а одним із видів господарської діяльності за КВЕД-2010 є 68.20 «Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна», місцем провадження господарської діяльності визначено АДРЕСА_2 , що також підтверджується Мировою угодою від 14.07.2008. Позивач має статус фізичної особи-підприємця, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії В02 №263684 від 23.10.2007 (а.с.9-13).

Вважаючи протиправним податкове повідомлення-рішення №5297-1305 від 13.02.2016, позивач звернулася до суду за захистом свого порушеного права.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що належне позивачу нежитлове приміщення за адресою АДРЕСА_1 , використовуються ним, як фізичною особою-підприємцем, для здійснення господарської діяльності зі здавання в оренду власного нерухомого майна, що свідчить про наявність двох умов надання пільги, а саме використання позивачем власного нежилого приміщення у своїй господарській діяльності та наявність у нього статусу платника єдиного податку третьої групи, та обумовлює звільнення його від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку).

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Згідно підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Справляння плати за землю здійснюється відповідно до положень розділу ХIII Податкового кодексу України.

Відповідно до підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. А в силу вимог підпункту 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Таким чином обов`язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Як визначено статтею 126 Земельного кодексу України, право власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 Земельного кодексу України і статтею 377 Цивільного кодексу України.

Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

При цьому власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році (пункт 287.1 статті 287 Податкового кодексу України).

При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287 Податкового кодексу України).

Тобто у розумінні вказаних положень платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (з дати державної реєстрації такого права), обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду. Користувач має сплачувати земельний податок за фактичне використання землі.

За таких обставин, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Приписи ж пункту 287.6 Податкового кодексу України в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року №71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» (набрав чинності 01 січня 2015 року), які визначають, що при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, не спростовують наведених висновків.

В силу вимог пункту 287.1 цієї ж статті землекористувачі сплачують плату за землю за фактичний період перебування землі у користуванні. Тобто обов`язок зі сплати земельного податку виникає у особи в силу фактичного використання земельної ділянки, незалежно від дотримання такою особою вимог земельного та цивільного законодавства щодо порядку оформлення права землекористувача та підстав набуття права користування.

Аналогічний висновок щодо застосування вказаних норм права викладено в постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року у справі 826/13288/16, від 05 липня 2022 року у справі № 826/16002/16, від 30 вересня 2021 року у справі № 440/4935/18.

Відповідно до пункту 269.2 статті 269 Податкового кодексу України суб`єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

За приписами пункту 291.2 статті 291 Податкового кодексу України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Положеннями підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України визначено, що платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів, зокрема, податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

З наведених норм випливає, що умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

Як встановлено судом, позивач є платником єдиного податку, ставка єдиного податку 5% до розміру мінімальної заробітної плати, група 3; види господарської діяльності - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна КВЕД 68.20.0.

Належне позивачу нежитлове приміщення за адресою АДРЕСА_1 , використовуються нею, як фізичною особою-підприємцем, для здійснення господарської діяльності зі здавання в оренду власного нерухомого майна.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що належне позивачу нерухоме майно використовується нею у власній господарській діяльності, та визнав оскаржуване податкове повідомлення-рішення протиправним.

Колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції та враховує, що для відсутності обов`язку сплати земельного податку обов`язковою умовою є отримання позивачем прибутку від використання земельної ділянки як об`єкта цивільних прав.

Зазначений висновок узгоджується з висновком Верховного Суду викладеним в постанові від 29 липня 2021 року у справі №826/13147/17, від 15 лютого 2019 року у справі №826/9948/16, від 09 квітня 2019 року у справі №826/12960/16, від 21 травня 2020 року у справі №826/10983/18.

У постанові від 05 лютого 2021 року у справі №826/16051/16 Верховний Суд вказав, що надання нежилих приміщень в найм не вважається використанням земельної ділянки у господарській діяльності, а тому і не є підставою для звільнення від сплати земельного податку.

Колегія суддів вказує, що позивачем не надано доказів, що підтверджують використання земельної ділянки як окремого об`єкту господарювання.

Натомість, умовою несплати земельного податку є використання самої землі для проведення господарської діяльності, оскільки позивач використовувала будівлю, але не надала доказів використання саме земельної ділянки у господарській діяльності, вона не виконала умову, необхідну для застосування пільги щодо земельного податку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2025 року у справі №520/677/25.

За таким обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що податкове повідомлення-рішення №5297-1305 від 13.12.2016 є правомірним та не підлягає скасуванню.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

У зв`язку з викладеним, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві - задовольнити.

Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2025 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено 29.09.2026.

Головуючий суддя: А.Ю. Кучма

Судді: В.О. Аліменко

М.І. Кобаль