Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №607/1232/26 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/1232/26Головуючий у 1-й інстанції Черніцька І.М.

Провадження № 22-ц/817/1228/26 Доповідач - Хома М.В.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючої - Хома М.В.

суддів - Гірський Б. О., Костів О. З.,

секретар - Ліщак І.С.

з участю представника ОСОБА_1 - адвоката Сумцової О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сумцової Олени Володимирівни на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 5 серпня 2026 року, постановлену суддею Черніцькою І.М. у цивільній справі №607/1232/26 за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство оборони України, військова частина НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, орган опіки та піклування виконавчого комітету Тернопільської міської ради, ОСОБА_3 , про встановлення факту перебування на утриманні дітей,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив встановити факт перебування на його утриманні неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Заяву обґрунтовано тим, що з 2018 року заявник проживав однією сім`єю з ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 у них народилася спільна дитина ОСОБА_6 , а 06 серпня 2025 року заявник та ОСОБА_7 зареєстрували шлюб. ОСОБА_7 змінила прізвище на ОСОБА_2

ОСОБА_8 також є матір"ю дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Всі діти проживають разом із заявником та ОСОБА_2 , та перебувають на утриманні заявника, так як ОСОБА_2 не працює, займається вихованням дітей та веденням домашнього господарства, а отримуваних нею соціальних виплат недостатньо для утримання трьох дітей.

Батько дитини ОСОБА_4 помер у 2014 році, відомості про батька дитини ОСОБА_5 внесені до актового запису про народження відповідно до статті 135 СК України, та їх спільна дочка ОСОБА_6 .

Заявник проходить військову службу та отримує грошове забезпечення, яке є основним джерелом існування сім`ї.

Посилався на те, що фактично виконує батьківські обов`язки щодо всіх трьох дітей, спільно з ними проживає, матеріально їх забезпечує, бере участь у вихованні, цікавиться навчанням та підтримує зв`язок із закладами освіти, які відвідують діти. Вказував також, що ОСОБА_2 надала нотаріально посвідчену згоду на усиновлення ним ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , однак процедура усиновлення завершена не була у зв`язку з висновком органу опіки та піклування про недоцільність усиновлення.

Необхідність встановлення зазначеного факту заявник пов`язував із реалізацією права на звільнення з військової служби у зв`язку з утриманням неповнолітніх дітей. Зазначав, що 12 грудня 2025 року звертався до командування військової частини з відповідним рапортом, однак отримав відмову з підстав ненадання рішення суду про встановлення факту перебування дітей на його утриманні.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 5 серпня 2026 року заяву залишено без розгляду.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Сумцова О.В. просить ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 серпня 2026 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду заяви по суті.

Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність спору про право, не встановивши конкретної особи, яка оспорює право заявника, не визнає його чи перешкоджає його реалізації. Зазначає, що мати дітей ОСОБА_2 підтримала заяву, батько дитини ОСОБА_4 помер, відомості про батька ОСОБА_5 внесені відповідно до частини першої статті 135 СК України, а ОСОБА_6 є рідною дочкою заявника. Посилання суду на можливі негативні наслідки встановлення факту для матері дітей ґрунтується лише на припущенні та не підтверджує існування реального спору про право.

Зазначає, що відмова командування військової частини у звільненні ОСОБА_1 з військової служби не утворює цивільного спору про право, оскільки встановлення юридичного факту та подальше вирішення питання про звільнення з військової служби є різними правовими етапами. Вважає, що відмова військової частини через недостатність поданих документів лише підтверджує необхідність судового встановлення відповідного факту.

Посилається на те, що суд першої інстанції помилково ототожнив факт перебування дітей на утриманні заявника з їх одноосібним утриманням та невиконанням матір`ю батьківських обов`язків. Наголошує, що ОСОБА_1 не просив встановити факту невиконання матір`ю обов`язків щодо дітей, позбавити чи обмежити її батьківські права або змінити місце проживання дітей, а спільна участь матері у їх вихованні не виключає фактичного матеріального утримання дітей заявником.

Не погоджується із застосуванням судом статті 268 СК України, зазначаючи, що ця норма не вимагає обов`язкової відсутності матері чи позбавлення її батьківських прав та передбачає можливість утримання вітчимом пасинка чи падчерки, якщо інші визначені законом особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання. Питання доведеності цих обставин підлягало вирішенню під час розгляду заяви по суті, а недостатність доказів сама по собі не свідчить про наявність спору про право.

Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Сумцової О.В., яка доводи апеляційної скарги підтримала, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 2 частини першої статті 315 ЦПК України прямо передбачено можливість встановлення судом факту перебування фізичної особи на утриманні. За частиною другою цієї статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Частиною шостою статті 294 та частиною четвертою статті 315 ЦПК України передбачено, що заява про встановлення факту, що має юридичне значення, залишається без розгляду, якщо під час її розгляду виявлено спір про право, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.

У постанові від 4 березня 2026 року у справі №643/3693/24 (провадження №61-5528св25) Верховний Суд наголосив, що сам по собі можливий у майбутньому спір про право не є підставою для залишення заяви без розгляду. Для застосування частини четвертої статті 315 ЦПК України спір про право має бути реальним, а не гіпотетичним, тобто має існувати конкретний конфлікт між особами щодо відповідного суб`єктивного права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі №308/17634/23 (провадження №14-40цс25) зазначила, що на етапі встановлення юридичного факту заперечення суб`єкта владних повноважень щодо достатності доказів саме по собі не свідчить про існування спору про право. Можливий подальший публічно-правовий спір щодо реалізації права, для якого встановлюється юридичний факт, не усуває компетенції цивільного суду розглянути питання про встановлення такого факту.

Отже, для висновку про наявність спору про право недостатньо самого заперечення заінтересованої особи або відмови органу, до компетенції якого належить подальше вирішення питання про реалізацію певного права. Суд має встановити конкретний матеріально-правовий конфлікт між визначеними особами.

Отже, сама по собі та обставина, що ОСОБА_1 звертався до командування військової частини з рапортом про звільнення з військової служби та отримав відмову з мотивів ненадання рішення суду про встановлення факту перебування дітей на його утриманні, не утворює спору про право, який виключає розгляд заяви в порядку окремого провадження.

Суд першої інстанції пов`язав наявність спору про право з тим, що встановлення заявленого факту може мати негативні наслідки для матері дітей, а також із отриманням заявником відмови командування у звільненні з військової служби. Проте такі висновки не ґрунтуються на встановленні конкретного конфлікту щодо суб`єктивного цивільного права між заявником та іншою визначеною особою.

Суд першої інстанції сам встановив, що батько ОСОБА_4 - ОСОБА_9 - помер ІНФОРМАЦІЯ_5 . Отже, щодо цієї дитини відсутній другий з батьків, права чи обов`язки якого могли б бути предметом реального спору внаслідок встановлення заявленого факту.

Щодо ОСОБА_5 суд першої інстанції встановив, що відомості про його батька внесені до актового запису про народження відповідно до частини першої статті 135 СК України. Такий запис не засвідчує походження дитини від конкретно визначеного батька у розумінні статті 121 СК України. Матеріали справи не містять відомостей про особу, яка набула батьківських прав та обов`язків щодо ОСОБА_5 і заявляла б заперечення проти встановлення факту його перебування на утриманні заявника.

ОСОБА_6 є рідною дочкою ОСОБА_1 , що встановлено судом першої інстанції та підтверджується свідоцтвом про народження. Обов`язок заявника утримувати власну неповнолітню дитину випливає безпосередньо зі статті 180 СК України. Водночас саме по собі існування такого обов`язку не утворює спору про право і не свідчить про наявність між заявником та іншою особою конфлікту щодо суб`єктивного цивільного права.

Мати всіх трьох дітей ОСОБА_2 залучена судом до участі у справі як заінтересована особа та в судовому засіданні не заперечила проти задоволення заяви.

Військова частина НОМЕР_1 у письмових поясненнях зазначила, що у її розпорядженні відсутні докази як на підтвердження, так і на спростування заявленого факту. Отже, жоден з учасників справи не заявив конкуруючого права на утримання дітей і не заперечив самого факту їх матеріального забезпечення заявником.

Положення абзацу п`ятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» пов`язують відповідну підставу для звільнення з військової служби з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.

Частина перша статті 268 СК України передбачає обов`язок вітчима утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка не лише у разі відсутності визначених цією нормою родичів, а й тоді, коли такі особи з поважних причин не можуть надавати належного утримання, за умови спроможності вітчима надавати матеріальну допомогу. Отже, питання про наявність передбачених цією нормою обставин є питанням встановлення фактичних обставин та оцінки доказів під час розгляду заяви по суті, а не саме по собі доказом існування спору про право.

У цій справі ОСОБА_1 посилається на те, що ОСОБА_2 не працює, здійснює догляд та виховання трьох дітей, отримує соціальні виплати, а основним джерелом матеріального забезпечення сім`ї є його грошове забезпечення як військовослужбовця. Чи підтверджені ці обставини належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, суд першої інстанції повинен був з`ясувати під час розгляду справи по суті.

Недоведеність обставин, на які посилається заявник, може бути підставою для відмови у задоволенні заяви, однак не є тотожною наявності спору про право.

Висновок суду першої інстанції про те, що встановлення заявленого факту «може мати негативні наслідки» для ОСОБА_2 , не містить визначення конкретного суб`єктивного права матері дітей, яке вона оспорює або яке оспорюється заявником.

За відсутності такого конфлікту наведене формулювання є припущенням про можливі наслідки в майбутньому, а не встановленням реального спору про право.

Саме припущення про можливість виникнення спору не є достатньою підставою для залишення заяви без розгляду.

Колегія суддів враховує висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 лютого 2026 року у справі №308/17634/23, за яким відмова або заперечення суб`єкта владних повноважень щодо достатності документів для подальшої реалізації права не є самостійним підтвердженням наявності спору про право в справі про встановлення юридичного факту.

Тому правовий висновок військової частини про недостатність поданих документів може свідчити про необхідність підтвердження заявником відповідного юридичного факту, але сам по собі не доводить існування цивільного спору про право.

Залишаючи заяву без розгляду, суд першої інстанції не встановив конкретної особи, яка б оспорювала заявлений ОСОБА_1 юридичний факт або право, для реалізації якого цей факт має значення, не визначив змісту такого спору та не навів, яка саме матеріально-правова вимога і до кого повинна бути заявлена у позовному провадженні.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність спору про право є передчасним. Суд фактично підмінив питання про доведеність заявленого юридичного факту та правові наслідки його встановлення питанням про процесуальну допустимість розгляду заяви в окремому провадженні.

Верховний Суд у постанові від 4 березня 2026 року у справі №643/3693/24 наголосив, що залишення заяви без розгляду через спір про право є передчасним, якщо висновок про такий спір ґрунтується лише на припущеннях і суд не встановив особи, яка реально оспорює відповідне право. Саме така процесуальна ситуація має місце у справі, що переглядається.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки суд першої інстанції передчасно залишив заяву ОСОБА_1 без розгляду, не встановивши реального спору про право, тому оскаржувана ухвала відповідно до статті 379 ЦПК України підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На підставі наведеного і керуючись статтями 367, 374, 379, 382-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сумцової Олени Володимирівни - задовольнити.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 5 серпня 2026 року - скасувати.

Справу направити до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 29 вересня 2026 року.

Головуюча Хома М.В.

Судді Гірський Б.О.

Костів О.З.