Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №522/7086/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/927/26

Справа № 522/7086/25

Головуючий у першій інстанції Ярема Х. С.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.09.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М. М.,

суддів: Громіка Р. Д., Комлевої О. С.,

переглянувши у порядку спрощеного провадження без виклику учасників цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Варналій Катерина Олександрівна, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 вересня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про захист прав споживачів, -

в с т а н о в и в:

03 квітня 2025 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 (далі ФОП ОСОБА_2 ) про захист прав споживачів, у якому просив суд стягнути з ФОП ОСОБА_2 6 800 грн вартості товару, 1% від вартості товару 68 грн за кожен день затримки усунення недоліків, починаючи з 05 січня 2025 року до дня фактичного виконання рішення суду та стягнути моральну шкоду 50 000 грн, обгрунтовуючи тим, що 12 жовтня 2024 року в магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 » («Giardini shoes&bags»), що належить ФОП ОСОБА_2 , він купив чоловічі туфлі вартістю 6 800 грн. Після придбання взуття, в межах гарантійного строку, 10 листопада 2024 року ліва пара взуття розірвалася (верхня частина відклеїлась від підошви), права пара взуття почала розклеюватися, устілки почали зсуватися, навіть при правильній експлуатації. Виявлені дефекти унеможливлюють використання взуття, що, на думку позивача, є істотними недоліками товару, які свідчать про неналежну якість продукції. Позивач також вважає, що придбане взуття є підробленим та фальсифікованим. 28 грудня 2024 року позивач звернувся до магазину із заявою про заміну взуття на аналогічне, аналогічної марки, моделі та кольору, або повернути кошти. 30 грудня 2024 року позивач отримав відповідь магазину, якою йому було відмовлено в заміні товару та поверненні грошей, у зв`язку з тим, що виникнення недоліків взуття не є наслідком винних дій чи бездіяльності виробника товару та продавця. Також відповідач відмовив у проведенні експертизи та привласнив придбане позивачем взуття. Позивач також звертався зі скаргою до Держпродспоживслужби в Одеській області, та йому рекомендовано звернутися до суду.

Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що, незважаючи на те, що визначеною законодавством підставою для заявлення вимоги про заміну товару або розірвання договору купівлі-продажу та повернення сплачених за товар грошових коштів, є сукупність вказаних обставин, позивачем не надано доказів наявності жодної з них, обмежившись голослівними безпідставними твердженнями своєї позиції. Так, є достатні підстави стверджувати, що недоліки виникли значно пізніше дати вказаної позивачем, саме після їх виявлення позивач і звернувся до продавця з вимогою про заміну товару чи повернути сплачені грошові кошти. Виявлення недоліків відбулося після закінчення встановленого продавцем 30-ти денного гарантійного строку, а позивачем не надано доказів, що недоліки товару виникли до передання йому товару або з причин, які існували до цього моменту (ч. 5 ст. 680 ЦК України). Наявні недоліки, незалежно від причини їх виникнення (сторони, винної у їх виникненні, та дотримання чи недотримання правил користування товаром), можуть бути усунутими у строк, який не перевищує 14 календарних днів, що дозволить подальшу експлуатацію взуття за їх цільовим призначенням. Вказаний характер недоліків виключає правомірність заявлення позивачем вимог про заміну товару або розірвання договору купівлі-продажу та повернення сплачених за товар грошових коштів. За умови дотримання встановлених продавцем умов використання взуття, позивач, виключно протягом гарантійного строку, мав законні підстави заявити продавцю одну з вимог, передбачених абз. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому, позивачем не надано доказів заявлення ним відповідачу таких вимог, у тому числі щодо безоплатного усунення недоліків. Усвідомлюючи необґрунтованість та безпідставність своїх тверджень, позивач, для перестраховки заявив про наявність фальсифікації придбаного ним взуття, що, у відповідності до положень частини 1 статті 8 Закону України «Про захист прав споживачів», також являється підставою для заявляння вимоги про заміну товару або розірвання договору купівлі-продажу та повернення сплачених за товар грошових коштів. Так, насправді, позивач повідомив продавця про виявлення недоліків шляхом особистого відвідування 23.12.2024 після 19:00 год. магазину «Giardini», розміщеного у ТЦ «СітіЦентр». На момент вказаного звернення до чеку №3189294049 від 12.10.2024 пред`явленого позивачем, степлерною скобою ще був прикріплений (продавцем під час продажу) гарантійний талон, у якому до споживачів у письмовій формі доводиться, у тому числі, інформація про встановлені продавцем гарантійні строки на товар та особливості їх обчислення. Після того, як працівниками магазину було повідомлено позивача про закінчення гарантійного строку на взуття, а також про можливість усунення наявних недоліків, позивач заявив, що сторона продавця «не знає з ким зв`язалися» та, що змусить здійснити заміну взуття або повернути сплачені за нього грошові кошти, незалежно від наявності для цього законних підстав. Саме цим пояснюється, що для складання та подачі заяви позивача від 27.12.2024 про заміну товару або повернення сплачених за товар грошових коштів позивачем вже було залучено адвоката. Це, а також зміст заяви, вказують, що, фактично, заява від 27.12.2024 була першим етапом підготовки до заволодіння грошовими коштами відповідача шляхом зловживання правом на судовий захист. При поданні адвокатом заяви від 27.12.2024, чек №3189294049 від 12.10.2024 та документ, щодо здійсненої оплати, вже не були прикріплені до гарантійного талону, як це було станом на 23.12.2024. При цьому, чек №3189294049 від 12.10.2024 та документ, щодо здійсненої оплати, містять проколи від степлерної скоби, які підтверджують перескріплення після вилучення від них раніше прикріпленого гарантійного талону. позивачем не надано суду жодних доказів наявності факту порушення відповідачем прав позивача як споживача, а також наявності обставин, які, згідно норм чинного законодавства, являються підставою для розірвання договору купівлі- продажу взуття та, як наслідок, повернення сплачених за товар грошових коштів. Також, позивачем не надано доказів наявності у відповідача зобов`язання усунути недоліки взуття позивача та, як наслідок, сплатити на його користь 1% вартості взуття за кожен день затримки усунення недоліків, починаючи з 05.01.2025.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 – відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Варналій Катерина Олександрівна, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

З урахуванням вищевикладеного та положень ст. ст. 368, 369 ЦПК України, розгляд апеляційної скарги здійснено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 3 статті 43 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Предметом спору є відшкодування покупцеві коштів за придбаний товар (взуття), відшкодування моральної шкоди з підстав - виявлені в процесі носіння взуття дефекти унеможливлюють його використання, істотні недоліки товару, свідчать про неналежну якість взуття.

Згідно статті 698 ЦК України за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов`язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов`язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов`язується прийняти товар і оплатити його. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним. До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих цим Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.

Права покупця у випадку продажу йому товару неналежної якості визначені ст. 708 ЦК України. Згідно частини 1 вказаної статті У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов`язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором: 1) вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення; 2) вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні; 3) вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни; 4) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 709 ЦК України продавець або виготовлювач (чи уповноважені ними представники) зобов`язані прийняти товар неналежної якості від покупця і задовольнити його вимоги про заміну товару або усунення недоліків. Доставка товару продавцеві та його повернення покупцеві здійснюються продавцем або виготовлювачем, а в разі невиконання ними цього обов`язку або відсутності продавця чи виготовлювача в місцезнаходженні покупця повернення товару може бути здійснене покупцем за їхній рахунок. Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару - протягом чотирнадцяти днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. У разі відсутності необхідного товару вимога покупця про заміну товару підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви. Якщо задовольнити вимогу покупця про заміну товару у встановлені строки неможливо, покупець на свій вибір має право пред`явити продавцеві або виготовлювачу інші вимоги відповідно до ст. 708 цього Кодексу.

Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлення прав споживачів, а також визначення механізму їх захисту та основ реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів врегульовані Законом України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до частини 1 та 5 статті 6 цього продавець (виробник, виконавець) зобов`язаний передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію; виробник (виконавець) зобов`язаний забезпечити використання продукції за призначенням протягом строку її служби, передбаченого нормативно-правовим актом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності такого строку - протягом десяти років.

Згідно із абзацом 1 частини 1, абзацом 1 частини 2, абзацом 4 частини 3 статті 7 Закону виробник (виконавець) забезпечує належну роботу (застосування, використання) продукції, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого нормативно-правовими актами чи договором; гарантійний строк зазначається в паспорті на продукцію або будь-якому іншому документі, що додається до продукції; на сезонні товари (одяг, хутряні та інші вироби) гарантійний строк обчислюється з початку відповідного сезону, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 8 Закону визначено:

-у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов`язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника: 1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар (абз. 2 ч. 1);

-вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті, пред`являються на вибір споживача продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача. Споживач має право пред`явити одну з вимог, передбачених частиною першою цієї статті, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу, передбачену частиною першою цієї статті (абз. 1 та 2 ч. 3);

-продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) зобов`язані прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги (абз.1 ч. 5);

-за наявності товару вимога споживача про його заміну підлягає негайному задоволенню, а в разі виникнення потреби в перевірці якості - протягом чотирнадцяти днів або за домовленістю сторін. У разі відсутності товару вимога споживача про його заміну підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви. Якщо задовольнити вимогу споживача про заміну товару в установлений строк неможливо, споживач вправі на свій вибір пред`явити продавцю, виробнику (підприємству, що виконує їх функції) інші вимоги, передбачені пунктами 1, 3, 4, 5 ч. 1 цієї статті (ч. 6);

-при розірванні договору розрахунки із споживачем у разі підвищення ціни на товар провадяться виходячи з його вартості на час пред`явлення відповідної вимоги, а в разі зниження ціни - виходячи з вартості товару на час купівлі. Гроші, сплачені за товар, повертаються споживачеві у день розірвання договору, а в разі неможливості повернути гроші у день розірвання договору - в інший строк за домовленістю сторін, але не пізніше ніж протягом семи днів (абз. 3 ч. 7);

-споживач має право пред`явити одну з вимог, передбачених ч. 1 цієї статті, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу, передбачену ч. 1 цієї статті (ч. 3 ст. 8). За кожний день затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений строк (чотирнадцять днів) споживачеві виплачується неустойка відповідно в розмірі 1% вартості товару (ч. 9).

-вимоги споживача, передбачені цією статтею, не підлягають задоволенню, якщо продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) доведуть, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем правил користування товаром або його зберігання. Споживач має право брати участь у перевірці якості товару особисто або через свого представника (ч. 14).

В цілому, закон захищає права споживачів, і як виробник, так і продавець несуть відповідальність за якість товару.

За законом України "Про захист прав споживачів" виробник несе відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефектів у продукції. Це означає, що якщо товар має недоліки, які виникли через виробничий брак, споживач може вимагати відшкодування збитків як від виробника, так і від продавця.

Отже, відповідальність за товар неналежної якості несе як виробник, так і продавець, але у різних аспектах. Виробник відповідає за шкоду, завдану внаслідок дефектів у продукції. Продавець - за недоліки, які виникли до моменту передачі товару покупцеві.

Продавець (який не є виробником) зобов`язаний передати споживачеві товар, який відповідає умовам договору та не має недоліків. У разі виявлення недоліків, споживач може пред`явити вимоги як до виробника, так і до продавця. Якщо недолік виник до моменту передачі товару, продавець несе відповідальність за його усунення, заміну або повернення коштів. Продавець також відповідає за неналежне інформування споживача про товар, його властивості та умови експлуатації.

Отже, споживач має право вибирати, до кого звертатися з претензіями щодо якості товару. У випадку, якщо продавець не є виробником, він може вимагати відшкодування своїх витрат від виробника, якщо недолік виник з його вини. Якщо експертиза встановить, що недолік виник з вини споживача, відповідальність лягає на нього.

Гарантійний строк зазначається в паспорті на продукцію чи будь-якому іншому документі, що додається до продукції (ч. 2 ст. 7 Закону «Про захист прав споживачів»).

Але на сезонні товари (одяг, хутряні та інші вироби) гарантійний строк обчислюється з початку відповідного сезону, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. (ч. 3 ст. 7 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Взуття – товар сезонний, тому гарантійний термін на нього обчислюється з дня продажу через роздрібну мережу або – в разі придбання його не в сезон – із початку настання відповідного сезону.

Перелік сезонних товарів, гарантійні терміни за якими обчислюються з початку відповідного сезону (Додаток №1 до Постанови КМ України №172 від 19 березня 1994 року):

Взуття: зимового асортименту - з 15 листопада по 15 березня; весняно-осіннього асортименту - з 15 березня по 15 травня та з 15 вересня по 15 листопада; літнього асортименту - з 15 травня по 15 вересня.

Правилами роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затвердженими наказом від 19.04.2007 №104 Міністерства економіки України, визначено, що за ознаками сезонності взуття поділяється на: зимове - утеплене всіх видів; весняно-осіннє - чоботи, напівчоботи, черевики, напівчеревики неутеплені, туфлі закриті на товстій підошві з пористої гуми або поліуретанів; літнє - туфлі літні відкриті, сандалети, сандалі та інше.

Судом першої інстанції встановлено, що 12 жовтня 2024 року ОСОБА_1 придбав у магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 » («Giardini shoes&bags»), що належить ФОП ОСОБА_2 чоловічі туфлі моделі LB L3814 лак, чорний, розмір 40 (шт.), загальною вартістю 6 800 грн, що підтверджується фіскальним чеком №3189294049 від 12.10.2024.

28 грудня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » із заявою, якою просив замінити взуття на аналогічний товар, аналогічної марки, аналогічної моделі та кольору або повернути 6 800 грн, у зв`язку з виявленим істотним недоліком (10.11.2024 лівий мешт розірвався – верхня частина туфля відклеїлась від підошви; правий почав розклеюватися; устілки туфель почали зсуватися навіть при правильній експлуатації).

30 грудня 2024 року ФОП ОСОБА_2 надав відповідь на заяву ОСОБА_1 , зазначив, що про виявлені недоліки товару заявником зазначено після закінчення встановленого продавцем гарантійного строку (30 днів), що звільняє продавця від зобов`язання задовольнити вимоги споживача, передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів», у тому числі щодо заміни товару. Характер пошкоджень товару свідчить про неправильну експлуатацію товару. Також обов`язок проведення експертизи покладається на продавця лише у разі, коли фактичні причини втрати якості продукції необхідно визначити під час гарантійного строку.

06 березня 2025 року ОСОБА_1 звернувся зі скаргою до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області, просив провести перевірку доводів скарги та факти порушень з боку магазину взуття « ІНФОРМАЦІЯ_1 », у тому числі при продажі товару і обслуговування його, як споживача.

20 березня 2025 року Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області надало відповідь на скаргу, зазначивши, що перевірка наведених у скарзі фактів можлива лише у разі прийняття Держпродспоживслужбою рішення про проведення позапланової перевірки магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », яке не прийнято. Також чинне законодавство не дозволяє розірвання договору купівлі-продажу та повернення сплачених грошей у разі виявлення після покупки недоліків у товарі, оскільки недолік повинен бути усунутий продавцем у межах гарантійного строку, а споживач у разі встановлення недоліків товару протягом гарантійного строку має право вимагати: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків; відшкодування витрат на їх усунення. Право на повернення сплачених за товар грошових коштів або право на обмін товару виникає лише тоді, якщо у товарі виявляється істотний недолік, який повинен бути встановлений експертизою, право на організацію якої має також споживач.

Встановлено, що у гарантійні строки на сезонні товари не включається час іншого сезону (міжсезонний період).

Позивач придбав взуття весняно-осіннього асортименту 12 жовтня 2024 року, тобто у сезон (з 15 вересня по 15 листопада), відразу почав його використовувати за призначенням, в зв`язку з чим, гарантійний термін на це взуття обчислюється з дня продажу через роздрібну мережу.

Сторони у цій справі не заперечують придбання ОСОБА_1 12 жовтня 2024 року у магазині «Джардіні», що належить відповідачу, чоловічого шкіряного взуття вартістю 6 800 грн.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Сторони не надали документу, який би підтверджував тривалість гарантійного строку, який надає продавець, у разі придбання покупцем шкіряного взуття.

Відповідач посилається на те, що гарантійний строк, 30 календарних днів, що підтверджується інформацією з відкритим доступом, яка містить на офіційному веб-сайті магазину «Джардіні», з чим покупець відповідно до вимог ч. 3 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» зобов`язаний був ознайомитися.

ОСОБА_1 зазначає, що він ще 10 листопада 2024 року (фактично через місяць) виявив недоліки взуття, а звернувся до магазину з вимогою обміняти товар чи повернути кошти 28 грудня 2024.

ОСОБА_1 не надає доказів, які б підтверджувати те, що недоліки придбаного товару виявлені ним 10 листопада 2024 року, тобто під час гарантійного строку.

Також позивач не пояснює, чим обумовлене його звернення до магазину більше, ніж через місяць після виявлення недоліків товару.

Отже, суд вважає, що ОСОБА_1 звернувся до відповідача з вимогами замінити придбане взуття на аналогічне, або повернути сплачені за товар кошти, після закінчення гарантійного строку.

Звернувшись до відповідача після закінчення гарантійного строку, ОСОБА_1 втратив право вимагати передбачене ч. 1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів»: пропорційного зменшення ціни товару; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк чи відшкодування витрат на усунення недоліків товару, а також втратив право вимагати, у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених висновком експертизи: розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми чи заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.

Щодо доводів позивача про істотність недоліку товару та обов`язок відповідача організувати проведення експертизи, суд зазначає.

Так, статтею 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що істотний недолік – це недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак: а) він взагалі не може бути усунутий; б) його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів; в) він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором.

Частина 2 п. 4 ст. 17 цього ж Закону передбачає, що у разі коли під час гарантійного строку необхідно визначити причини втрати якості продукції, продавець (виконавець, виробник) зобов`язаний у триденний строк з дня одержання від споживача письмової згоди організувати проведення експертизи продукції. Експертиза проводиться за рахунок продавця (виконавця, виробника).

Отже, обов`язок провести експертизу товару з метою встановлення істотності недоліків цього товару виникає у продавця лише у разі коли під час гарантійного строку необхідно визначити причини втрати якості продукції. Оскільки покупець звернувся до продавця поза межами гарантійного строку, продавець не мав обов`язку проводити експертизу товару.

Власними силами позивач проведення відповідної експертизи не організував.

Підсумовуючи, суд вважав недоведеним доводи позивача про істотність недоліку придбаного товару, який робить непридатним більше для використання товар. Оскільки порушення вимог законодавства про захист прав споживачів в діях відповідача суд не вбачає, відсутні підстави для задоволення позову.

Посилання позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Варналій Катерина Олександрівна, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом помилково не враховано, що позивач придбав туфлі з істотними недоліками і має право на захист права споживача шляхом відшкодування вартості товару в розмірі 6 800 грн, 1% від вартості товару 68 грн за кожен день затримки усунення недоліків, починаючи з 05 січня 2025 року до дня фактичного виконання рішення суду та моральної шкоди 50 000 грн, не приймаються до уваги, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12.03.2009 (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24–25, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, порушення вимог законодавства про захист прав споживачів в діях відповідача та істотність недоліку придбаного товару, який робить непридатним більше для використання товар. Й, навпаки, відповідач повністю спростував підстави позову.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони, з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/ підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 03.03.2021 №1527/13038/12, провадження №61-8204св20)».

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановив, що у гарантійні строки на сезонні товари не включається час іншого сезону (міжсезонний період).

Позивач придбав взуття весняно-осіннього асортименту 12.10.2024, тобто у сезон (з 15 вересня по 15 листопада), відразу почав його використовувати за призначенням, в зв`язку з чим, гарантійний термін на це взуття обчислюється з дня продажу через роздрібну мережу.

Сторони у цій справі не заперечують придбання ОСОБА_1 12 жовтня 2024 року у магазині «Джардіні», що належить відповідачу, чоловічого шкіряного взуття вартістю 6 800 грн.

Звернувшись до відповідача після закінчення гарантійного строку, 28.12.2024 року, позивач ОСОБА_1 втратив право вимагати передбачене ч. 1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів»: пропорційного зменшення ціни товару; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк чи відшкодування витрат на усунення недоліків товару, а також втратив право вимагати, у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених висновком експертизи: розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми чи заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.

Отже, позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, порушення вимог законодавства про захист прав споживачів в діях відповідача та істотність недоліку придбаного товару, який робить непридатним більше для використання товар.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, порушення вимог законодавства про захист прав споживачів в діях відповідача та істотність недоліку придбаного товару, який робить непридатним більше для використання товар.

Таким чином, позивачем в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідач порушив його права споживача, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

За таких обставин, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що законних підстав для задоволення позову немає.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Варналій Катерина Олександрівна, залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Судді Одеського апеляційного суду: М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

О. С. Комлева