Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №333/7624/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 23.09.2026 Справа № 333/7624/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №333/7624/25 Головуючий у 1- інстанції Тучков С.С.

Провадження № 22-ц/807/1808/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Мінгазова Р.В.,

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Смокотіної В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, ОСОБА_3 , за участі Запорізької обласної прокуратури про позбавлення батьківських прав,

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав, треті особи - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Космічному району як орган опіки та піклування, ОСОБА_3 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він та ОСОБА_2 проживали разом однією сім`єю, без реєстрації шлюбу, разом з батьками позивача. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дитина - ОСОБА_4 .

У 2022 році відповідачка залишила свою сім`ю та стала проживати окремо, а малолітня дитина - ОСОБА_4 почала проживати разом з позивачем, бабою та дідом.

Своїми діями відповідачка фактично залишила свою малолітню дитину саме в такий час, коли остання потребувала постійної уваги, материнської любові, ласки, та повністю ухилилася від виконання своїх батьківських обов`язків.

У 2023 році працівниками центру соціальних служб було здійснено вихід за місцем проживання відповідачки за адресою: АДРЕСА_1 , і встановлено, що остання проживає у двокімнатній квартирі, з яких придатна для проживання лише одна, для тимчасового перебування дитини впродовж декількох годин, без ночівлі, умови наявні. З моменту окремого проживання відповідачка жодним чином не цікавилася станом дитини, матеріально не утримувала, будь-якої допомоги не надавала, не спілкувалася, веде аморальний образ життя, зловживає спиртними напоями. Вихованням та матеріальним забезпеченням дитини займається позивач.

Відповідно до судового наказу Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 10.08.2025 року по справі №333/6702/23 з відповідачки було стягнуто на користь позивача аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 частини її доходу.

Проте відповідачка має заборгованість зі сплати аліментів на користь дитини. Отже ОСОБА_2 , ані добровільно, ані в примусовому порядку не бажає матеріально утримувати свою дитину. Відповідно до розрахунків заборгованості зі сплати аліментів станом на червень 2024 року сукупний розмір заборгованості становить 11 147 гривень.

Відповідно до довідок, виданих Запорізькою гімназією № 90 Лівобережного відділу освіти Департаменту освіти і науки Запорізької міської ради, матір ОСОБА_2 за час навчання доньки у школі з класним керівником та вчителями не спілкувалась, навчанням та успіхами дитини не цікавилась, участі в батьківських зборах не брала.

Основним супроводом у навчанні та вихованні дитини займається батько ОСОБА_1 , який регулярно співпрацює зі школою, що позитивно відображається на навчальному процесі дитини, завжди присутній на батьківських зборах. З метою зміни поведінки відповідачки щодо виконання батьківських обов`язків відносно дитини до Відділу по Комунарському району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, було зроблено адвокатський запит про проведення бесіди з матір`ю дитини - ОСОБА_2 щодо належного виконання нею батьківських обов`язків та зміни її поведінки. Проте, змінити ставлення відповідачки до виконання батьківських обов`язків не виявилось можливим. Через відсутність спілкування відповідачки з дитиною протягом більше ніж трьох років, психоемоційний контакт, з дитиною втрачено.

Відсутність надання будь-якої підтримки протягом досить тривалого часу дає підстави стверджувати про повне самоусунення від виконання батьківських обов`язків з боку відповідачки, її поведінка протягом років є усталеною та чітко сформованою.

З липня 2025 року позивач був мобілізований за призовом на військову службу, на теперішній час перебуває на військовій службі та захищає територіальну цілісність України.

Враховуючи, що батько дитини мобілізований і з поважних причини не має можливості виконувати свої батьківські обов`язки відносно дитини, а мати дитини ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, дитина фактично залишилась без батьківського піклування.

Відповідно до наказу служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради від 12.08.2025 року № 4514 «Про тимчасове влаштування ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 », дитина тимчасово влаштована в родину до бабусі ОСОБА_3 .

Просив суд позбавити відповідачку батьківських прав відносно неповнолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 червня 2026 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подала до суду апеляційну скаргу, в якій просили рішення суду скасувати, ухвалили по справі нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначають, що необгрунтованими є доводи суду першої інстанції викладені в оскаржуваному заочному рішенні щодо того, що матеріали справи не містять негативні характеристики, докази винної поведінки відповідачки та умисного ухилення її від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини, оскільки як раз таки, свідома поведінка Відповідачки, яка протягом більше трьох років не виражала зацікавленості щодо дитини, покинула її та не піклувалася про неї - свідчить саме про умисність зазначених діянь такої матері щодо свідомого невиконання нею батьківських обов`язків по відношенню до своєї малолітньої дочки

ОСОБА_6 ву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.

За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей.

Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що матеріали справи не містять достатню сукупність доказів, які підтверджують доводи позивача про невиконання відповідачкою своїх батьківських обов`язків щодо виховання доньки.

Колегія суддів погоджується з зазначеним рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у фактичних шлюбних відносинах.

Відповідно до свідоцтва про народження, серії НОМЕР_1 , виданого 24.09.2015 року Комунарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 є батьками малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.13).

У 2022 році фактичні шлюбні відносини між батьками дитини припинилися.

Згідно з судовим наказом Комунарського районного суду від 10.08.2023 року (справа №333/6702/23) з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на неповнолітню дитину - ОСОБА_4 у розмірі 1/4 частки від усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, починаючи стягнення з 07.08.2023 року і до досягнення дитиною повноліття (а.с.15).

Відповідно до розрахунку заборгованості зі сплати аліментів станом на 04.12.2025 року сукупний розмір заборгованості ОСОБА_2 становить 96943,85 гривень (а.с.76).

На підставі довідки, виданої Запорізькою гімназією № 90 Запорізької міської ради Лівобережного відділу освіти Департаменту освіти і науки, матір ОСОБА_2 за час навчання доньки у школі з 01.09.2022 року по 28.04.2025 року з класним керівником та вчителями не спілкувалась, навчанням та успіхами дитини не цікавилась, участі в батьківських зборах не брала (а.с.23).

Відповідно до листа Запорізького міського центру соціальних служб Запорізької міської ради від 23.10.2023 року щодо надання інформації про створення умов за місцем проживання матері ОСОБА_2 для дитини ОСОБА_4 , за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, що ОСОБА_2 проживає у двокімнатній квартирі, з яких придатна для проживання лише одна. У приміщені наявне водо-, електро-, газопостачання. Для тимчасового перебування дитини впродовж декількох годин, без ночівлі, умови наявні (а.с.16).

Згідно з наказом служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради від 12.08.2025 року № 4514 «Про тимчасове влаштування ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 », дитина тимчасово влаштована в родину до бабусі ОСОБА_3 (а.с.29).

На підставі акту обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_1 , з метою обстеження умов проживання відповідачки і з`ясування її думки щодо позовних вимог, проведеного спеціалістом відділу по Комунарському району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, від 23.09.2025 року, встановлено, що двері ніхто не відчинив, зовні двері виглядають занедбаними, замок виламаний, ознаки проживання будь кого відсутні. На зазначений у позовній заяві телефонний номер ніхто не відповів (а.с.63).

Згідно з актом обстеження умов проживання, проведеного спеціалістом відділу по Комунарському району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, від 23.09.2025 року, за адресою: АДРЕСА_2 , дитина ОСОБА_4 проживає з батьком ОСОБА_1 , бабусею ОСОБА_3 і дідусем ОСОБА_7 . Зі слів бабусі та дитини, ОСОБА_2 постійно зловживала алкогольними напоями, наразі місце її перебування не відоме. Зі слів дитини, коли матір мешкала з ними, постійно на неї кричала, не приділяла увагу, якщо виходили на прогулянку ОСОБА_2 була нетвереза. Не заперечує проти позбавлення матері батьківських прав (а.с.64).

Районною адміністрацією Запорізької міської ради по Космічному району наданий суду висновок про доцільність позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Постановою Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 11.08.2023 року по справі №333/6407/23 провадження у справі про адміністративне правопорушення у відношенні ОСОБА_2 за ч.1 ст. 184 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення. Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення серії ВАВ №254987, складеним 27 липня 2023 року інспектором СЮП ВП ЗРУП ГУПН в Запорізькій області Арєховкою В.О., ОСОБА_2 має на вихованні малолітню доньку ОСОБА_4 , в проміжок часу з 04.07.2023 р. по 24.07.2023 р. не мешкала за місцем мешкання своєї малолітньої доньки та в зазначений час ухилялась від покладених на неї обов`язків щодо забезпечення необхідних умов щодо виховання, життя та здоров`я своєї малолітньої доньки. У судовому засіданні ОСОБА_2 пояснила, що вона більше 10 років проживала в незареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 . Від цих відносин у них є спільна донька ОСОБА_4 , 2015 р.н. Вони разом проживали за адресою: АДРЕСА_2 , разом з батьками ОСОБА_1 . Внаслідок погіршення відносин з цивільним чоловіком ОСОБА_1 вона вирішила припинити спільне з ним проживання, тому 04 липня 2023 року пішла з вищевказаної квартири, донька ОСОБА_8 залишилась зі своїм батьком за місцем свого постійного проживання. Вона по можливості надає матеріальну допомогу на утримання дитини, спілкується з нею, але забрати доньку за місцем свого тимчасового проживання зараз не може, оскільки не має нормальних умов для проживання дитини.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Україною 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосованого закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучаться з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини (пункти 1 і 3 статті 9 Конвенції).

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров`я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її виховання обома батьками є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на батьків покладається відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки зобов`язані виховувати дітей, піклуватися про їх здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини.

У відповідності до ст. 150 Сімейного Кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Визначальним принципом регулювання сімейних відносин за участю дитини є максимально можливе урахування інтересів дитини (частина восьма статті 7 СК України, стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до частини другої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Питання справедливої рівноваги між інтересами батьків та інтересами дитини неодноразово аналізувалося Європейським судом з прав людини, практика якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» і частини четвертої статті 10 ЦПК України застосовується судом як джерело права.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини ( рішення ЄСПЛ у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року).

Отже, положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачиться на шкоду інтересам дитини.

Відповідно до частин четвертої-шостої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Позивач як на підставу для позбавлення батьківських прав зазначає п. 2 ст. 164 СК України.

Пунктом 2 частини 1 статті 164 Сімейного Кодексу України передбачено, що підставою для позбавлення батьків або одного з них батьківських прав, може бути ухилення останніх від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Звертаючись до суду із даним позовом, позивач зазначає, що відповідачка протягом тривалого часу, свідомо ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків щодо доньки, не проявляє турботи, не займається та не бажає займатися її вихованням.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що подані позивачем докази не можуть свідчити про свідоме ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків, оскільки не відображають ставлення матері до виконання батьківських обов`язків.

Упостанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці.

Пленум Верховного Суду України у пунктах 15, 16 постанови від 30 березня 2007 року N 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз`яснив, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

У рішенні Європейського суду від 18 грудня 2008 р. по справі «Савіни проти України» зазначається, що хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини.

Відповідно до ч. ч. 4,5,6 ст. 19 Сімейного кодексу України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

За положенням частини шостої статі 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер.

Аналогічний висновок висловлено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2021 року, справа № 758/5545/18 (провадження № 61-466св20).

24.04.2026 року районна адміністрація Запорізької міської ради по Космічному району подала до суду висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 по відношенню до малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Колегія суддів вважає висновок районної адміністрація Запорізької міської ради по Космічному району необґрунтованим, оскільки зазначений висновок складено на підставі пояснень виключно позивача без проведення спілкування з відповідачкою, що, фактично, є одностороннім з`ясуванням обставин.

Сімейним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для позбавлення батьків батьківських прав щодо дітей.

Положеннями статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини й протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов`язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов`язків. Ухилення батьків від виховання дитини, як підстава позбавлення батьківських прав, можлива лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

При вирішенні питання щодо позбавлення батьківських прав необхідно впевнитися не лише в невиконанні батьком обов`язків по вихованню, а також встановити, що батько ухиляється від їх виконання свідомо, тобто, що він систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки.

Позбавлення батьківських прав відноситься до крайньої міри відповідальності, а це означає, що застосовується ця міра судом тоді, коли всі інші засоби впливу виявилися безрезультатними, змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.

Колегія суддів зазначає, що жодної з вищезазначених обставин на час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанції не встановлено.

Доводи апеляційної скарги не спростовують зазначеного.

Таким чином, відповідач не є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків.

При позбавленні батьківських прав суду слід не тільки встановити ухилення матері від виконання батьківських обов`язків, а також чи попереджувалась матір офіційно про необхідність змінити ставлення до дитини.

Умовою по ухиленню від обов`язків по вихованню дитини, як підстава позбавлення батьківських прав, передбачена п. 2. ч.1 ст.164 СК України, може бути лише винна поведінка особи, свідоме нехтування нею своїми батьківськими обов`язками. Відповідні докази умисного ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідача відносно своєї дитини в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Вказаний висновок суду першої інстанції узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року по справі № 631/2406/15-ц.

Таким чином, колегія суддів, виходячи із особливостей правовідносин, що склалися між сторонами обставини, на які посилається позивачка в апеляційній скарзі, дійшла о висновку про те, що відсутні правові підстави для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав.

В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачка притягувалась до кримінальної чи адміністративної відповідальності, у зв`язку із неналежним поводженням щодо дитини, вчиняла насильство по відношенню до неї, відповідачу ніколи раніше не виносились попередження про неналежне виконання батьківських обов`язків і її поведінка не була предметом розгляду компетентних органів, що в сукупності з іншими обставинами переконує суд, що відповідачку не потрібно позбавляти батьківських прав.

Позивач не обґрунтував та не довів, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом позбавлення матері по відношенню до доньки батьківських прав і яким чином позбавлення відповідачки батьківських прав сприятиме захисту інтересів дитини, не надав доказів, які б безспірно свідчили про умисне ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків відносно дитини.

Колегія суддів зазначає, що не можуть бути беззаперечними доказами для позбавлення батьківських прав довідки з дитячих, навчальних закладів та довідки з місця проживання, які містять загальні фрази, оскільки вони не розкривають всіх аспектів та змісту такої складної категорії, як участь у вихованні дитини. Вони в сукупності з іншими доказами не є достатніми для позбавлення відповідачки батьківських прав.

Твердження апеляційної скарги, що достатнім для позбавляння батьківських прав є той факт, що відповідачка як матір малолітньої ОСОБА_4 з своєю дочкою не спілкується вже тривалий час, не займається її вихованням, не надає належного утримання є суб`єктивною оцінкою спірних правовідносин стороною позивача та не може бути беззаперечною підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Колегія суддів вважає достатнім, на момент розгляду справи, винесення попередження ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і про можливі наслідки у разі її неналежного виконання батьківських обов`язків - позбавлення батьківських прав.

Не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги щодо здійснення судом першої інстанції загального посилання на обставини справи, без належної оцінки наявних у справі доказів. На думку колегії суддів, як описова, так і мотивувальна частини рішення містять достатнє обґрунтування та мотиви відхилення доводів позивача.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява N 3236/03).

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди позивача з рішенням суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином, доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального та матеріального законів.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для відмови в позові про позбавлення батьківських прав.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 30 вересня 2026 року.

Головуючий

Судді: